Я побачив свою орендовану машину, але Джекові ще треба було під’їхати. Водії навкруги безупинно підбирали пасажирів. Я сперся боком на костур і обійняв свою дочку, котра подолала довгу путь від Каліфорнії, щоби побачитись зі мною.
— Не будь такою суворою до матері, о’кей?
— Тебе навіть не хвилює те, що...
— Найбільше мене хвилює сьогодні те, щоб ти й Мелінда були щасливими.
Я побачив у неї плями під очима і зрозумів, що хоч яка вона юна, а переліт її таки втомив. Подумав, ось вона добре виспиться, і все буде гарно. Якщо мої передчуття щодо її бойфренда правильні — я мав надію, що помиляюся, проте гадав, що ні — в наступному році на неї очікують чимало безсонних ночей.
Джек вже спромігся доїхати до терміналу компанії «Ер Флорида», проте ми ще мали час.
— У тебе є фото твого хлопця? Допитливий тато воліють знати.
Ілса розквітла.
— Заб’ємо.
Світлина, яку вона дістала зі свого червоного шкіряного портмоне, була в прозорій пластиковій упаковці. Ілса витягла її і подала мені. Я зрозумів, що цього разу моя реакція не була такою помітною, бо з її лиця не зникла приязна (насправді дещо глупувата) посмішка. А що я? Я відчув себе так, ніби проковтнув щось таке, чому не слід проходити крізь людське горло. Скажімо, шматок свинцевої картечі.
Ні, не тому, що Карсон Джонс був схожий на чоловіка, якого я намалював у передріздвяний вечір. До цього я був готовий, готовий з тієї миті, як побачив весело сяючий перстеник на Ілсиному пальці. Я був шокований тим, що мій малюнок виявився майже точнісінькою копією фото. Так, ніби замість прищепити до краю мого мольберту фотографію софори, морської лаванди чи падубу, я був причепив туди саме оцей знімок. Він стояв у джинсах і зношених жовтих черевиках, які я спромігся точно відтворити; його темно-русяве волосся прикривало вуха і лоба; в руці він тримав книжку, і я знав, що то Біблія. Найпромовистішою була майка «Мінесота Твінз» з номером 48 зліва на грудях.
— Хто грає під 48 номером, і як ти натрапила на фана «Твінзів» у Брауні? Я гадав, там царство «Ред сокс»[79].
— 48-й номер — це Торії Гантер[80], — відповіла вона, глянувши на мене так, ніби я був найтупішим у світі йолопом. — Там у центральному студентському клубі стоїть величезний телевізор, тож я якось зайшла туди в липні, коли «Шкарпетки» грали з «Близнюками». Там було повно народу, хоча йшла літня сесія, але тільки на мені й Карсоні були символи «Близнюків» — він був у їхній майці, а я в кашкеті. Тож, зрозуміло, ми сіли поряд, ну й...
Вона знизала плечима, показуючи, що далі все було як водиться.
— Якого він кольору, в релігійному сенсі?
— Баптист. — Вона поглянула на мене дещо зухвало, ніби назвала його канібалом. Хоча, як член добропорядної Першої Церкви Невизначеного Чогось, я не ставився негативно до баптистів. Мені не подобалися тільки ті церкви, що наполягають на тому, що їхній Бог вищий за вашого Бога. — В останні чотири місяці ми разом відвідували службу тричі на тиждень.
Під’їхав Джек і вона нахилилася до своїх сумок.
— Він збирається у весняний семестр зробити турне з чудовою госпел-групою. Це будуть справжні гастролі, з квитками і таким іншим. Група називається The Hummingbirds[81]. Чув би ти його, він співає, мов янгол.
— Не маю сумнівів, — погодився я.
Вона знову поцілувала мене, ніжно, у щоку.
— Я рада, що приїхала, тату. А ти радий?
— Більше, ніж ти собі можеш уявити, — запевнив я, розуміючи, як страшенно мені хочеться, щоб вона закохалася в Джека. Це вирішило б усі проблеми... чи так мені здалося на той момент.
— 10 —
У нас не було жодної грандіозної Різдвяної вечері, хоча були, як їх називає Джек, курчата-астронавти, плюс журавлинова приправа, салат з пакету й рисовий пудинг. Ілса з’їла по дві добавки кожної страви. Після обміну подарунками і взаємних урочистих подяк — це саме те, про що мені мріялося! — я повів Ілсу нагору до Малої Ружі і показав їй більшість з мого мистецького доробку. Малюнок її бойфренда й жінки (якщо то була жінка) в червоному лежали сховані на верхній полиці шафи в моїй спальні, і там вони залишатимуться аж поки моя дочка не поїде.
Я причепив близько десятка інших — переважно заходи сонця — до прямокутних картонок і поставив їх під стінами кімнати. Спершу вона пройшлася повз них. Зупинилася, відтак знову обійшла «виставку». Запала ніч, велике вікно було сповнене темряви. Затока віддалилася з відпливом, її присутність тільки й чутно було з ніжного дихання хвиль, що набігали на пісок і завмирали.
— Це ти насправді сам зробив? — нарешті промовила вона. Обернулась і подивилася на мене так, що мені стало ніяково. Так одна людина дивиться на іншу, коли проводить її серйозну переоцінку.
— Так, я, — відповів я. — І як вони тобі?
— Вони гарні. Можливо більше, ніж просто гарні. Оця, — вона нахилилася і дуже обережно взяла ту картинку, де на лінії обрію сиділа мушля з жовто-помаранчевим сяйвом навкруг неї. — Вона така, блядь... вибач, така з біса бентежна.
— Я теж так думаю, — сказав я. — Але насправді тут нема нічого нового. Звичайна вечірня зоря лише трохи приправлена сюрреалізмом.
І раптом дурнувато вигукнув «Хелло, Далі!»
Вона поставила «Захід з мушлею» і взяла «Захід із софорою».
— Хтось інший це все бачив?
— Тільки ти й Джек. А ще Хуаніта. Вона називає їх asustador. Чи якось так. Джек каже, це означає лячні.
— Вони таки трохи лячні, — погодилась вона. — Але, тату... намальоване олівцями... мажеться. І я вважаю, що вони вицвітуть, якщо ти щось не зробиш із цими картинами.
— Що?
— Не знаю. Але гадаю ти мусиш їх показати комусь, хто розуміється на цьому. Комусь, хто зможе тобі сказати наскільки вони гарні.
Мене це потішило, але також і знервувало. Майже стривожило.
— Не маю ніякого уявлення кому і де...
— Спитай Джека. Либонь він знає тут якусь арт-галерею, де на них можуть подивитися.
— Авжеж, просто зайти з вулиці й проголосити: я живу на острівці Дума і ось намалював кілька етюдів олівцями — переважно заходи сонця, вельми незвичайне явище для узбережжя Флориди — про які мій співробітник каже, що вони тиу asustador.
Вона вперла руки в боки і схилила голову набік. Таку позу приймала Пам, коли не збиралася ні в чому поступитися й дюймом. Фактично, коли збиралася натиснути у суперечці на повний газ.
— Батьку...
— О Господи, мені нікуди подітися. Вона не звернула уваги.
— Ти перетворив два пікапи, списаний після Корейської війни бульдозер і двадцять тисяч доларів позики на багатомільйонний бізнес. А тепер ти сидиш отут і запевняєш мене, що не здатен змусити якихось галерейників поглянути на твої картини, якщо ти цього захочеш?
Вона пом’якшала.
— Я кажу, що вони гарні, тату. Гарні. Я ще у школі пройшла лише один мізерний курс «Сприйняття мистецтва», але я бачу те, що бачу.
Я щось відповів, не пам’ятаю, що саме. Я думав про свою навіжену замальовку Карсона Джонса, тобто баптистського колібрі. Чи їй вона так само сподобалась би, аби вона її побачила?
Але я їй її не покажу. Ні ту, ні іншу, з фігурою в червоній хламиді. Ці картинки не побачить ніхто. Так я гадав тоді.
— Тату, якщо цей талант в тебе був завжди, то чому він не проявився раніше?
— Не знаю. І чи насправді талант — те, про що ми отут базікаємо, це ще нікому невідомо.
— Тоді знайди когось, хто тобі пояснить, о’кей? Когось, хто розуміється. — Вона взяла до рук малюнок моєї поштової скриньки. — Навіть оцей... нічого особливого, окрім того що він є. Тому що він... — Вона торкнулася паперу — Коник-гойдалка. Тату, чому ти зобразив його на цій картині?
— Сам не знаю, — здивувався я. — Він просто захотів тут бути.
— Ти намалював його по пам’яті?
— Ні. Навряд чи я зумів би. Чи то через аварію, чи тому, що ніколи раніше не мав здібності до цього. — Окрім того випадку, коли я таки це зробив, коли, скажімо, намалював юнака у майці «Твінзів». — Я знайшов це в Інтернеті і надрукував на принтері...
— Ой, блядь, я її розмазала, — скрикнула вона. — От, блядь!
— Ілсо, все в порядку. Це не має значення.
— Зовсім не в порядку, і це має значення! Тобі треба купити ті блядські фарби!
Вона повторила те саме знову й затулила собі рукою рота.
— Можливо, ти мені не повіриш, — промовив я. — Але я в своєму житті не раз чув це слово. Хоча не певен, що твій бойфренд... от, либонь, він...
— Ти маєш рацію, — погодилася вона дещо похмуро, а потім посміхнулась. — Але він вміє видати хитросплетене прокляття, коли його хтось підрізає на дорозі. Татку, щодо твоїх картин...
— Я радий, що вони тобі сподобалися.
— Більше ніж сподобалися. Я вражена. — Вона позіхнула. — А ще я ледь тримаюся на ногах.
— Гадаю, тобі треба випити чашку гарячого какао та йти в ліжко.
— Звучить чудово.
— Що саме?
Вона розсміялася. Чудово чути її сміх. Дім перестав бути порожнім.
— Обидві перспективи.
— 11 —
Наступного ранку ми стояли на пляжі з горнятками кави в руках і ногами по кісточки в прибої. Сонце лишень щойно визирнуло з-за низького пагорбка позаду нас, і здавалося, що наші тіні тягнуться по тихій воді на милі вдалечінь. Ілса поглянула серйозно.
— Тату, це найкрасивіше місце на землі?
— Ні, але ти юна і я не можу докоряти тобі, якщо ти так вважаєш. Насправді це місце на четвертому місці в списку найкрасивіших, але назви трьох перших ніхто не зуміє правильно написати.
Вона подарувала мені посмішку над краєм горнятка.
— Назви їх.
— Якщо ти наполягаєш. Номер один — Мачу Пікчу. Номер два — Маракеш. Номер три — Національний заповідник петрогліфів[82]. Ну, а номер четвертий — острів Дума, близенько біля західного узбережжя Флориди.
На пару секунд її посмішка ще більше розквітла. Потім відцвіла, і вона знову послала мені серйозний погляд. Я згадав, що так само вона дивилася на мене, коли їй було роки чотири, питаючи, чи існує насправді така магія, яку казках. Я тоді запевнив її, що так, звичайно, думаючи, що брешу. Тепер я не був так певен цього. Проте повітря було теплим, мої босі ступні пестила Затока, і мені дуже не хотілося, щоб Ілсу було скривджено. Хоча мені гадалося, що буде. Але кожен отримує свою долю, хіба ні? Авжеж. Бах у ніс. Бах в око. Бах нижче пояса, ти з котушок, а рефері якраз пішов по хот-дог. Лишень тільки, що ті, кого ви любите, множать цей біль і поширюють його навкруги. Біль — це найпотужніший, двигун любові. Так каже Ваєрмен.
— Уздріла зелений спалах[83], серденько? — спитав я.
— Ні, я просто зцову подумала, яка я рада, що приїхала. Я уявляла собі, що ти тут скнієш в якомусь старечому пансіонаті, де тільки й розваг, що гавайський бар з «мокрими маєчками» по четвергах. Напевне, я забагато начиталася Карла Гайесена[84].
— Тут до біса подібних місцин.
— А такі, як Дума, ще є?
— Я не знаю. Можливо, трохи, — хоча, судячи з того, що розповідав мені Джек, мені так не вважалося.
— Авжеж, ти заслужив собі цей острів, — сказала вона. — Час відпочивати й одужувати. І якщо все оце, — вона показала рукою на Затоку, — не допоможе тобі одужати, я взагалі не уявляю, що допоможе. Хіба що...
— Так-так? — вигукнув я, скинувши вгору руку й ніби хапаючи щось двома пальцями. Кожна родина має свою внутрішню мову, до неї входить також лексикон жестів. Для чужого мій рух не означав нічого, та Ілса зрозуміла й розреготалася.
— Добре, хитрун. Єдина муха в тутешнім бальзамі — це звук хвиль у приплив. Я прокинулась посеред ночі і мало не заверещала, перш ніж второпала, що то мушлі перекидаються у воді. То ж вони, так? Прошу, скажи мені, що то мушлі.
— Так і є. А що б то могло бути? Вона аж здригнулася.
— Першою думкою було... не смійся... скелети марширують. Сотні їх крокують навкруг будинку.
Мені ніколи не спадав на думку такий образ, але я зрозумів, що вона мала на увазі.
— В цім є частина правди. Вона непевно знизала плечима.
— Ну... тоді о’кей. Кожному своє. Підемо назад? Я можу засмажити нам яєць. Навіть додати до них перцю й грибів.
— Веди.
— Я жодного разу не бачила тебе без костура після аварії.
— На середину січня я сподіваюся пройти пляжем у південному напрямку чверть милі.
Вона свиснула.
— Чверть милі туди й назад?
Я похитав головою.
— Ні-ні. Чверть милі тільки в один бік. Назад я прилечу, — я розпростер руки, щоб показати як.
Вона пирснула, знову рушила в бік будинку, відтак зупинилася, коли промінь світла подав нам сигнал з південного напрямку. Раз, потім другий. Там виднілися дві цятки.
— Люди, — повідомила Ілса, приставивши руку дашком над очима.
— Мої сусіди. Мої єдині сусіди зараз. Принаймні я так гадаю.
— Ти з ними знайомий?
— Та ні. Я знаю тільки, що там чоловік і жінка в інвалідному візочку. Гадаю, вона часто снідає біля води. Гадаю, то в них таця так виблискує.
— Ти міг би придбати собі мотовізок для гольфа. Тоді зможеш прокотитися туди й сказати їм привіт.
— Кінець-кінцем я дійду туди й скажу привіт. Ніяких мотовізочків. Доктор Камен наказав встановлювати мету й досягати її, от я і встановив.
— Тату, тобі не потрібен психотерапевт для встановлення мети, — промовила вона, усе ще дивлячись на південь. — А вони з якого будинку? З отого здоровезного, що виглядає, мов ранчо у вестерні?
— Я певен, що з того.
— І більш ніхто там не живе?
— Зараз ні. Джек каже, що є люди, котрі винаймають кілька інших будинків у січні й лютому, але зараз, гадаю, тут тільки я й вони. Решта острова — чисто ботанічна порнографія. Здичавіла рослинність.
— Господи, чому?
— Не маю жодного уявлення. Втім хочу дізнатися, принаймні спробувати, проте тепер я тільки намагаюсь міцно встати на ноги. Я кажу це буквально.
Ми нарешті пішли додому. Ілса сказала:
— Майже порожній острів під сонцем — тут може бути якась історія. Тут просто мусить бути якась історія, як ти вважаєш?
— Так і вважаю, — відповів я. — Джек Канторі пропонував розвідати, та я відрадив його — гадаю, я й сам про все дізнаюся.
Я вчепився у костур, вставивши руку в його два сталевих рукави, — це завжди приємно після часу проведеного на пляжі без опори — і потюпав по доріжці. Але Ілса не пішла за мною. Я зупинився й обернувся. Вона дивилася на південь, так само прикриваючи рукою очі.
— Ходімо, мила?
— Так.
Віддалік на пляжі знову зблиснуло — сніданкова таця або чайник.
— Можливо, вони знають історію, — промовила Ілса, рушаючи за мною.
— Можливо й так.
Вона показала на дорогу:
— А от вона, чи далеко вона тягнеться?
— Не знаю, — відповів я.
— А якщо нам поїхати сьогодні після полудня машиною і подивитися?
— Ти готова вести «шеві малібу», орендований у Герца[85]?
— Запросто, — запевнила вона. Уперла руки у свої худенькі стегна, хитнула головою, ніби спльовує, і видала тягучою південноштатівською говіркою: — Я поведу ааж допоки ось-оцей-от пуутівець не скінчиться.
— 12 —
Проте ми й близько не дісталися кінця Думського шляху. Не наш був день. Наша подорож на південь почалася добре, але скінчилася погано.
Від’їжджаючи, обоє ми почувалися чудово. Я дав ногам годинний перепочинок, до того ж прийняв свою щоденну дозу оксиконтину. Дочка перевдяглася у шорти й топ на бретельках, вона розреготалася, коли я наполіг на тому, щоб намазати їй ніс кремом з оксидом цинку. «Клоун Бобо» сказала вона, побачивши себе у дзеркалі. Настрій в неї був чудовий, я почувався щасливим, як ніколи з часу аварії, тож те, що трапилося з нами того пополудня, виявилося цілковитою несподіванкою. Ілса вважала, що завинив сніданок — либонь, поганий майонез в тунцевому салаті — і я з нею погоджувався, хоча, гадаю, винен був зовсім не поганий майонез. Радше погана магія.
Дорога була вузькою, вибоїстою, ледь залатаною. Поки ми доїхали до того місця, де починалися зарості, що вкривали більшу частину острова, нам також довелося подолати гребені кістяного кольору піщаних дюн, що їх надуло з пляжу. Орендний «шеві» долав їх відважно, з глухим гарчанням, але коли дорога завернула трохи ближче до води — це коли ми майже досягли гасьенди, котру Ваєрмен називає Palacio de Asesinos[86], — наноси потовщали і машина їх ледь переповзала. Ілса навчалася кермувати у сніжному штаті, тож вела машину без жалібних нарікань. Будинки між Великою Ружею і Ель Паласіо всі були в стилі, котрий я звик для себе визначати як «бляклу флоридську потворність». Більшість з них, окрім одного, стояли замкнуті, з зачиненими воротами. Під’їзд до єдиного винятку було перегороджено двома колодами з вицвілими трафаретними написами: ЗЛІ СОБАКИ ЗЛІ СОБАКИ. Поза домом злих собак починалася територія гасьєнди. Її було огороджено міцною, фарбованою під тиньк стіною заввишки футів з десять[87], покритою помаранчевою черепицею. Така ж помаранчева черепиця — покрівля самого будинку — височіла над двором кутастими ухилами проти синього, без цяточки неба.
— Перетрахані психопати, — сказала Ілса, певне підчепила зворот від свого бойфренда-баптиста. — Садиба наче з Беверлі-Хіллз.
Стіна тягнулася вздовж східного узбіччя вибоїстої дороги принаймні вісімдесят ярдів[88]. Ніяких написів ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО там не було, сама ця стіна дозволяла ясно зрозуміти ставлення її хазяїв до комівояжерів і проповідників мормонства. В стіні зяяли навстіж розчинені залізні ворота. А у воротах сиділа...
— Ось вона, — прошепотів я, — Леді з пляжу. Всратися на місці, та вона ж чисто тобі Наречена Хрещеного Батька.
— Татку! — захлинулася сміхом шокована Ілса.
Жінка була старезною, щонайменше за вісімдесят. Вона сиділа у кріслі-візку, впираючись у хромоване підніжжя величезного розміру синіми «конверсами»[89]. Хоча температура сягала більше сімдесяти градусів[90], на ній був сірий спортивний костюм. В одній шишкуватій руці курилася цигарка. На її голові був солом’яний капелюх, котрий я помітив ще під час своїх перших прогулянок, але не міг уявити собі, який він величезний — не капелюх, а ціле виношене сомбреро. Її схожість на Марлона Брандо наприкінці «Хрещеного батька» — коли він грається зі своїм онуком у садочку, — була вражаючою. На колінах в неї лежало щось, цілком схоже на пістолет.
Ми з Ілсою привітали її помахами. Якусь мить вона не реагувала. Відтак підняла одну долоню в індіанському жесті хау і розпливлася у сяючій, сливе беззубій усмішці. Зіжмакане тисячами зморшок обличчя перетворило її на добру чаклунку. Я навіть не поглянув на будинок позаду неї; я все ще намагався усвідомити її несподіване явлення, її сині кеди, її схоже на такир лице, її...
— Тату, то в неї пістолет? — Ілса широко розплющеними очима дивилася у дзеркало заднього виду. — Ця старенька леді тримала пістолет?
Машину заносило, я побачив, що ми реально можемо зачепити кут огорожі гасьєнди. Тож торкнувся керма, виправивши курс.
— Я теж так гадаю. Щось таке. Кермуй уважніше, люба. На цій дорозі нема живого місця.
Вона знову почала дивитися вперед. Ми їхали під яскравим сонцем, проте з закінченням стіни гасьєнди воно померхло.
— Що ти маєш на увазі під «щось таке»?
— Воно було схоже, ну, я не знаю... на арбалет. Чи щось таке. Можливо, вона з нього стріляє змій.
— Слава Богові, вона посміхнулася, — сказала Ілса. — І посмішка в неї чудова, правда ж?
Я кивнув:
— Правда.
Гасьєнда виявилась останньою будівлею на відкритому північному просторі Думи. За нею дорога повернула від берега всередину острова і почалися зарості, котрі спершу здалися мені цікавими, потім лихими, а відтак навіяли клаустрофобію. Зелена товща височіла щонайменше на дванадцять футів, кармінні прожилки на круглому листі нагадували висохлу кров.
— Що це за рослини, тату?
— Морський виноград[91]. Оте зелене з жовтими квітками називається веделія[92]. Вона росте тут всюди. Також рододендрони. Більшість дерев тут — болотяна сосна[93], так мені здається, хоча...
Вона скинула швидкість до мінімальної і показала ліворуч, тягнучи шию, щоб подивитися за край лобової шибки.
— Там якісь пальми. Глянь-но... он там прямо...
Дорога завернула ще більше вглиб острова і тут вже обабіч неї з’явились схожі на скручені товсті сірі канати стовбури. Їх коріння спучило асфальт. Я вирішив, що ми ще зможемо проїхати, але чи давно їздили тут автомобілі? Не думаю.
— Фікус-душитель[94], — показав я.
— Чудова назва, ніби з фільму Альфреда Гічкока. І вони отак тут самі дико виросли?
— Не знаю.
Вона акуратно переїхала через здиблене кореневище й посунула далі. Ми рухалися не швидше п’яти миль на годину. Ще більше фікусів-душителів з’явилося серед масиву рододендронів та морського винограду. Високі зарості перетворили дорогу на мрячний тунель. По обидва боки нічого неможливо було розгледіти крізь зелену стіну. Навіть небо зникло, про нього нагадували хіба що випадковий зблиск сині чи заблукалий сонячний промінчик. Тепер стали траплятися гілляччя меч-трави[95] та прутняка[96], пророслі просто крізь тріщини в асфальті.
У мене почала свербіти рука. Та, якої не було. Мимоволі я потягнувся до неї і почесав собі тільки все ще ниючі ребра, як вже це траплялося не раз. Одночасно почала свербіти ліва скроня, її я міг почесати, що й зробив.
— Тату?
— Я в порядку. Чому ти зупинилася?
— Тому що... Мені щось погано.
Ще б пак, на ній все було написано. Вона вся знітилась і побіліла, стала, як та цинкова мазь у неї на носі.
— Ілсо? Що з тобою?
— Шлунок. У мене великі сумніви щодо того салату з тунця, яким я поснідала. — Вона подарувала мені хворобливу, ледь не грипозну посмішку. — І я не знаю, чи зумію вивезти нас звідси.
Непогане питання. Раптом морський виноград ніби присунувся ближче, а переплетені вгорі гілляччям пальми начебто погустішали. Мені здалося, що я відчув запах оточуючої нас рослинності, тяжкий дух, що нахабно, сам, пхається мені до горла. А чом би й ні? Кінець кінцем, він повзе від живих створінь: вони товпляться зусібіч. І згори теж.
— Тату?
Свербіння погіршилося. Воно було червоним те свербіння, таким само червоним, як зеленим був сморід в моєму носі. Свербіло, як обсмалене у печі.
— Тату, вибач мене, але я, здається, зараз виблюю.
Не обсмалене, це не піч, це машина, вона прочинила дверцята й висунулася надвір, тримаючись одною лапкою за кермо, і я почув як її вирвало.
В лівому оці мені почервоніло і я сказав собі: «Я зможу це зробити. Я зможу це зробити. Я просто мушу зібрати докупи весь цей старий гнилий мотлох мого тіла».
Я відчинив дверцята зі свого боку, довелося потягнутися рукою собі через тулуб. Виповз надвір, тримаючись рукою за верхівку дверцят, щоб не завалитися головою прямо в стіну морського винограду й переплетене галуззя напівусохлих баньянів. У мене чесалося все тіло. Кущі й гілки були так близько від машини, що дряпали мене, коли я рушив обходити її спереду. Мій зір наполовину погіршився, очі ніби залило
(ЧЕРВОНОЮ)
кров’ю, я відчув, як соснова гілка дряпає мені зап’ястя — я міг поклястися — правої руки, і подумав, що зможу це зробити, я мушу це зробити, а Ілса все блювала, я це чув. Я відчував, що в цій вузькій алеї гарячіше, ніж мало би бути, навіть під цим зеленим дахом. У мене залишалося достатньо здорового глузду, щоб дивуватися, якого біса нам взагалі заманулося проїхатися по цій дорозі. Авжеж, спочатку це нам здавалося лише забавою.
Ілса стояла все ще нахилена, тримаючись за кермо правою рукою. Крупні краплини поту блищали в неї на лобі. Вона звела очі на мене.
— О Господи...
— Давай ще, Ілсо.
— Тату, що ти намірився робити?
Так, ніби вона сама не розуміла. І раптом обидва слова повезу і назад виявилися для мене абсолютно неприступними. Все, що я зміг виартикулювати в ту мить, було нас, найзайвіше слово в англійській мові, коли воно одне-самісіньке. Я відчув, як лють лине вгору моїм горлом, мов гаряча вода. Або кров. Авжеж, як кров. Тому що лють була, так-так, червона.
— Витягну нас звідси. Посунься. — А собі думав: «Не лютися на неї. Не здумайся почати кричати. О Господи, допоможи, не треба кричати...»
— Тату, ти не зможеш...
— Ні, я зможу це зробити. Сунься.
Звичка до слухняності невмируща — особливо живуча вона у стосунках між батьком і дочкою. Ну, й звичайно ж, їй було зле. Вона посунулася й я поліз за кермо, сідаючи своїм ідіотським способом — задом наперед, піднімаючи рукою свою негодну праву ногу. Бринів увесь мій правий бік — так, ніби я отримав знизу удар електричним струмом.
Я міцно заплющив очі й подумав: «Я ЗМОЖУ це зробити, чорти мене забирай, і мені для контролю не потрібно ніякої ганчір’яної курви».
Коли я знову подивився на світ, дещо з тієї червоності — і трохи люті, слава Богові, — вимилося геть. Я перемкнув трансмісію на задній хід і почав поволі здавати. Я не міг виглядати у вікно, як це б робила Ілса, бо ж не мав правої руки, щоб тримати керма. Залишалося дивитися тільки у люстерко заднього виду. В голові мені чулося примарне: біп-біп-біп.
— Прошу, не з’їдь з дороги, — промовила Ілса. — Ми не дійдемо пішки. Мені дуже зле, а ти зовсім інвалід.
— Я не з’їду, Моніко,[97] — відповів я, але якраз в ту мить вона висунулася зі свого вікна, щоб знову зблювати, тож я не певен, чи вона почула мій жарт.
— 13 —
Потроху-помалу я здавав задом від того місця, де зупинилася Ілса, повторюючи собі хто не поспішає, той гарно везе та тихше їдеш — далі будеш. Моє стегно лементувало на кожному переїханому корчі фікусів-душителів, що порили дорогу. Я чув, як одно скрегочуть об машину гілки морського винограду. Люди Герца не зраділи б, але про них я думав найменше того полудня. Потроху-помалу світлішало, це нагорі рідшала рослинність. І то вже добре. І зір в мене також прояснився, притихла сверблячка в боці. От це було ще краще.
— Я вже бачу велику садибу огороджену стіною, — сказала Ілса, оглядаючись через плече.
— Тобі хоч трохи покращало?
— Либонь, трохи, хоча у шлунку все ще клекотить, ніби в пральні Майтага[98], — вона гучно відригнула. — О Господи, краще б я цього не говорила. — Вона висунулася з машини і знов зблювала, відтак зі сміхом й стогоном відкинулася на спинку крісла. Волосся жмуттям прилипло їй до лоба. — Я щойно полакувала бік твого авто. Прошу, зізнайся, що в тебе є шланг.
— Не переймайся. Сиди собі і просто повільно й глибоко дихай. Вона ледь змахнула рукою й заплющила очі.
Старої у величезному солом’яному капелюсі ніде не спостерігалося, але обидві половини залізних воріт стояли розчахнуті навстіж, так ніби в неї очікували на гостей. Чи вона знала, що нам треба буде розвернутись.
Я не витрачав часу на роздуми, а просто заїхав задом у ворота. На мить побачив мощений прохолодними блакитними кахлями двір, тенісний корт і величезні двостулкові двері з угвинченими в них залізними кільцями. Відтак я розвернувся носом додому. Ми доїхали туди за п’ять хвилин. Зір в мене знову став ясним, як вранці, коли я прокинувся, а то й кращим. Якщо не зважати на легке свербіння в правому боці, я почувався просто чудово.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |