Я вирішив, що Наннуцці подав ідеальне визначення посередності — дієвість цього принципу я бачив у сотнях архітектурних малюнків, — але й тепер я промовчав.
— Мері поділяє нашу цікавість до нових художників. Може так трапитись, містере Фрімантле, що у ваших інтересах буде поспілкуватися з нею. Скажімо, напередодні виставки ваших робіт.
— Ти зацікавлений у тім, щоб зробити таку виставку тут, у «Ското»? — спитав мене Ваєрмен.
У мене пересохли губи. Я спробував їх облизнути, але язик теж був сухим. Тож тільки ковтнувши води я спромігся сказати:
— Не годиться тягти коза поперед воня. — Я зробив паузу. — Дайте мені час. — Ще випив води. — Перепрошую, ставити воза поперед коня. Я прийшов сюди, щоб почути вашу думку, синьйор Наннуцці. Ви тут експерт.
Він розчепив сплетені було на череві пальці і нахилився вперед. Рип його стільця в цій маленькі кімнаті пролунав для мене дуже голосно. Але він посміхнувся, посмішка була теплою. З нею в його очах засвітилася переконливість. Я зрозумів причину його успішності в продажу картин, але не думаю, що він тоді намагався мені щось продати. Він потягнувся через стіл і взяв мене за руку — за ту, якою я малював, ту єдину, що в мене залишилася.
— Містере Фрімантле, ви робите мені честь, проте в нашій родині єдиний синьйор — мій батько Августино. Мені вистачить звертання до мене — містер. Щодо ваших картин, це так, вони гарні. Зважаючи на те, скільки ви займаєтесь мистецтвом, вони насправді дуже гарні. Либонь, навіть більше, ніж просто гарні.
— Що робить їх гарними? — спитав я. — Якщо вони гарні, що їх робить такими?
— Правдивість, — відповів він. — Правдивість проглядає з-під кожного мазка.
— Але ж більшість з них це просто заходи сонця! Речі, що я туди додав... — я підняв руку, і враз опустив. — Це ж просто прибамбаси.
Наннуцці розсміявся.
— Ви набралися таких жахливих слів! Звідки? Начиталися арт-рецензій в «Нью-Йорк Таймс»? Наслухалися Білла О’Райлі[175]? Чи й того й іншого? — Він показав на стелю. — Лампочка? Прибамбас! — Показав собі на груди. — Кардіостимулятор? Прибамбас! — Він здійняв руки вгору. Щасливий, чорт, мав обидві. — Викиньте ці дурні слова, містере Фрімантле. Мистецтво мусить бути гаванню надій, а не сумнівів. А ваші сумніви — то від недосвідченості, якої не варто соромитися. Послухайте мене. Ви будете слухати?
— Звісно, — відповів я. — Заради цього я сюди й прийшов.
— Коли я кажу правдивість, я маю на увазі красу.
— Джон Кітс, — встряв Ваєрмен. — «Ода до грецької вази», «лиш це ми знаємо, й цього достатньо»[176]. Стара, але невмируща істина.
Наннуцці не звернув уваги. Перехилившись через стіл, він дивився мені в очі.
— Для мене, містере Фрімантле...
— Едгар.
— Для мене, Едгаре, це є квінтесенцією всього, що може мати, в собі мистецтво, і єдиний метод, за яким його можна оцінювати.
Він усміхнувся, трішечки беззахисно, як мені здалося.
— Розумієте, я не бажаю багато розмислюватися над мистецтвом. Не волію його аналізувати. Не хочу відвідувати симпозіуми, прислухатися до преси чи обговорювати його на якихось коктейль-парті.., хоча з моєю професією я змушений іноді все це робити. Чого я насправді хочу — щоб мені перехопило серце, щоб мистецтво мене потрясало, коли я його бачу.
Ваєрмен вибухнув реготом, здійнявши вгору обидві руки.
— Авжеж, Господи, — виголосив він. — Не знаю, чи тому хлопцю в залі перехопило серце, чи його потрясло, але потрясти своєю чековою книжкою він був цілком готовий.
Наннуцці промовив:
— Я гадаю, в глибині душі він відчув потрясіння. Гадаю, всі там його відчули.
— Насправді, і я також, — зізнався Ваєрмен. Його усмішка зникла.
Наннуцці не відривав від мене погляду.
— Геть балачки про прибамбаси. Ідея більшості ваших малюнків дуже проста. Ви берете, й переосмислюєте найпопулярніше, найбанальніше з усіх флоридських явищ — захід тропічного сонця. Ви намагаєтесь знайти свій власний шлях повз це кліше.
— Дійсно, здебільшого так і є. Тому я й копіював Далі...
Наннуцці махнув рукою.
— У ваших картин, Едгаре, нема нічого спільного з Далі. І я не буду обговорювати з вами характеристики художніх напрямків чи принижуватися до жонглювання словами, які закінчуються на ізм. Ви не належите до жодного з арт-напрямків, бо ви жодного з них не знаєте.
— Я знаю будівництво.
— Чому ж тоді ви не малюєте будівлі?
Я похитав головою. Я міг би йому сказати, що це ніколи не спадало мені на думку, хоча ближче до правди було би, аби я сказав, що таке ніколи не сповзало у мою відсутню руку.
— Мері має рацію. Ви американський примітивіст. Нічого образливого. Бабуся Мозес[177] була американською примітивісткою. І Джексон Поллок[178] також. Сенс в тім, Едгаре, що ви маєте талант.
У мене відпала щелепа. Я закрив рота. Просто не знав, що тут сказати. Мені допоміг Ваєрмен.
— Подякуй цьому чоловіку, Едгаре, — наказав він.
— Дякую, — послухався я.
— Не варто подяки. Ну, а якщо ви вирішите виставлятися, прошу вас це зробити спершу в галереї «Ското». З усіх галерей, що є на Пальмовому березі, я запропоную вам найкращі умови. Обіцяю.
— Ви жартуєте? Звісно, я звернуся першим чином сюди.
— І, звичайно ж, я перевірю контракт, — додав Ваєрмен з усмішкою херувима.
Наннуцці теж віддячив йому посмішкою.
— Безумовно і беззаперечно. Хоча навряд чи вам доведеться там багато перевіряти; стандартний контракт галереї «Ското» з дебютантом займає півтори сторінки.
— Містер Наннуцці, — сказав я, — я дійсно не знаю, як вам віддячити.
— Ви це вже зробили, — відповів він. — У мене перехопило серце, себто те, що в мене від нього залишилося, і я пережив потрясіння. Перш ніж ми попрощаємося, є ще одна справа.
У себе на столі він знайшов блокнот, щось написав у ньому, відтак вирвав аркушик і вручив мені, як лікар вручає пацієнтові рецепт. Написане там великими друкованими літерами слово теж було, ніби якесь з рецепту. LIQUIN.
— Що таке лікін? — спитав я.
— Фіксатор. Я раджу вам за допомогою паперового рушника покривати ним готові картини. Тонким шаром. Хай сохне добу, а потім накладіть другий шар. Таким чином ваші заходи сонця залишаться яскравими й свіжими на століття. — Він поглянув на мене так урочисто, що шлунок мені мало не під горло підкотився. — Я не знаю, чи вони аж такі гарні, що заслуговують на таке довге життя, проте, цілком можливо. Хто знає? Можливо, саме так.
— 8 —
Ми пообідали в «Зорії», в тім ресторані, котрий згадувала Мері Айр, і я дозволив Ваєрмену замовити мені перед їжею бурбон. Це я вперше скуштував після аварії справжній міцний напій і він подіяв на мене дивним чином. Усе навкруги набуло різкості, а світ просяк яскравими кольорами. Кути речей — дверей, вікон, навіть задрані лікті метушливих офіціантів — здавалися такими гострими, що можуть краяти повітря, через розрізи в якому ось-ось почне вливатися якась темніша, густіша атмосфера, розпливаючись навкруги сиропом. Замовлена мною риба-меч смакувала гарно, зелена квасоля лускала в мене на зубах, а крем-брюле було таким рясним, що його неможливо було доїсти (але одночасно таким, що неможливо було його не доїсти). Розмова між нами трьома точилася приємна; сміху звучало вдосталь. І все ж таки мені хотілося, щоб обід скоріше скінчився. Голова не перестала боліти, хоча пульсація переповзла на потилицю (мов вага в якомусь з видів боулінгу), а щільний рух автомобілів на Мейн-стріт за вікном мене дратував. Кожний звук клаксона звучав злостиво-загрозливо. Мені хотілося на Думу. Я хотів темряви над Затокою і тихої балачки мушель піді мною, хотів лежати в ліжку, і щоб Реба лежала на сусідній подушці.
На той час, коли офіціант підійшов спитати, чи не хочемо ми ще кави, Джек підтримував розмову вже майже самотужки. У своєму стані надчутливості я бачив, що не тільки мені хотілося переміни обстановки. Приглушене світло в ресторані й червоно-брунатна засмага Ваєрмена не дозволяли розгледіти як він зблід, проте я гадав, що сильно. І ліве око в нього знов сльозилося.
— Рахунок, будь ласка, — попросив Ваєрмен, спромігшись на посмішку. — Перепрошую за припинення бенкету, але я хочу повернутися до моєї хазяйки. Якщо ви не проти, хлопці?
— Чого б це мені бути проти, — сказав Джек, — безплатно попоїв, та ще й встигну додому вчасно, зможу подивитися «Спорт-центр»? Вигідний день.
Джек пішов за машиною, а ми з Ваєрменом чекали надворі. Тут, у яскравому світлі, що лилося від багаторівневого гаража, вигляд мого друга не додав мені радості, лице в нього було зовсім жовтим. Я спитав його, чи нормально він почувається.
— Ваєрмен гарний, як картинка, — відповів він. — Натомість у міс Істлейк було кілька важких безсонних ночей. Звала своїх сестер, звала тата, звала кого завгодно, хіба що не вимагала подати їй кухля й люльку та привести трьох скрипалів[179]. Це якимсь чортом пов’язано з повнею. Ніякої логіки, але щось таки в цім є. Клич Діани[180] чують тільки ті, чий нетвердий розум налаштований на її хвилю. Оскільки місяць вже в останній чверті, вона скоро почне знову спати спокійно всю ніч. Отже і я почну висипатися. Сподіваюся.
— Добре.
— На твоїм місці, Едгаре, я відклав би вирішення цього галерейного питання на завтра. А ще, не припиняй малювати. Ти трудова бджілка, але чи вистачить в тебе картин на цілу виставку...
Позаду нього стояла облицьована плиткою колона. Він сперся на неї спиною. Я був майже певен — якби її там не було, він так і впав би навзнак. Дія бурбону трохи послабшала, але зір у мене залишався достатньо загостреним, аби помітити, що відбулося з його очима, коли він втратив рівновагу. Праве дивилося вниз, ніби намагаючись розгледіти черевики, тоді як налите кров’ю і слізьми ліве закотилося вгору так, що від райдужки залишилася тільки дужка. Я встиг подумати, що побачене мною взагалі-то неможливе, очі не можуть дивитися в таких абсолютно протилежних напрямках. Але це напевне стосується тільки здорових людей. Аж раптом Ваєрмен почав осідати. Я підхопив його.
— Ваєрмен? Ваєрмене?
Він струсонув головою, відтак поглянув на мене. Обидва ока дивляться разом, притомні. Лиш тільки ліве червоне й надто блищить. Він витяг хусточку, втер собі щоку. Засміявся:
— Я чув, що людину можна всипити нудною балачкою, але щоб я сам такому піддався? Безглуздя якесь.
— Ти не задрімав. Ти... я не знаю, що з тобою трапилось.
— Не грай дурника, ляльководе, — відповів Ваєрмен.
— Та ні ж бо, очі в тебе були геть ненормальними.
— Це називається — сонними, мучачо. — Він обдарував мене одним зі своїх патентованих ваєрменівських поглядів: згори вниз, брови здійняті, кутики губ загнуті — ось-ось усміхнеться. Але в мене залишилося враження, що він достеменно знає, що мене налякало.
— Я мушу перевіритися в лікаря, — сказав я, — зробити магніто-резонансну томографію, я обіцяв моєму другу Камену. Може, домовитися й про тебе?
Ваєрмен усе ще спирався на колону. А тут він випростався.
— Агов, а оно й Джек з фургоном. Тепер швидко. Жвавіше, Едгаре — відходить останній автобус на Думу.
— 9 —
Те саме повторилося по дорозі, але ще в гіршому вигляді, хоча Джек не міг цього бачити — він уважно вів машину через острів Кейзі — і, я певен, навіть сам Ваєрмен цього не усвідомлював. Я спитав Джека, чи не проти він замість Тамаямі Трейлу, головного битого шляху західного узбережжя Флориди, поїхати по якійсь вужчій, порожнішій вулиці. Хочеться побачити відблиск місяця на воді, пояснив я.
— Набираєшся мистецької ексцентричності, мучачо, — озвався Ваєрмен із заднього сидіння, де він сидів задравши ноги. Схоже, він не був великим прихильником ременів безпеки. — Так ми діждемося того, що ти почнеш носити берет. — «Берет» він промовив так, ніби римував його зі словом лорнет.
— А не пішов би ти на хер, Ваєрмене, — відповів я.
— Посилали мене на схід, посилали на захід, та краще твоєї мами ніхто не ходив мені на хер[181], — проспівав Ваєрмен сентиментально. А відтак надовго замовк.
Я дивився, як праворуч від мене місяць пливе по чорній воді. Видовище гіпнотизувало. Цікаво, чи зможу я намалювати це саме так, як воно виглядає з вікна машини: місяць в русі, срібна куля, занурена у воду.
Ці думки вертілися мені в голові (либонь, заколисаний ними, я вже майже задрімав), аж раптом мою увагу привернула примарна фігура понад місяцем на воді. То було віддзеркалення Ваєрмена. На якусь мить мені на думку спала дика ідея, він там, на задньому сидінні зараз дрочить, бо його коліна, здавалося, стуляються-розтуляються, а стегна піднімаються-опускаються. Я кинув погляд на Джека, але дорога через острів Кейзі — це симфонія завитків, тож Джек усю свою увагу цілком приділяв їм. Крім того, Ваєрмен сидів позаду Джека, майже невидимий у люстерко заднього виду.
Я озирнувся через ліве плече. Ваєрмен не мастурбував. Ваєрмен не спав, він не дивився зараз якогось яскравого сну. Ваєрмен був без пам’яті. Можливо, то був легкий напад тихої епілепсії, та все одно його судомило, і то серйозно. В перші десять років існування «Фрімантл компані» у мене працював креслярем один епілептик, тож я міг впізнати корчі, коли їх бачив. Тулуб Ваєрмена підкидало на чотири-п’ять дюймів, а сідниці стискалися й розслаблялися. Руки його тремтіли на череві. Він чмокав губами так, ніби скуштував щось дуже смачне. А очі дивилися точнісінько як там, біля гаражу. Їхнє дике різновекторне спрямування в зоряному світлі виглядало якимсь потойбічним. З лівого кута рота в нього текла слина, а сльози з проваленого лівого ока сочилися йому прямісінько в кошлатий бакенбард.
Це тривало секунд з двадцять і враз припинилося. Він моргнув і очі йому повернулися, куди треба. Якусь хвилину він сидів цілком тихо. Можливо, навіть дві. Помітив, що я на нього дивлюся, і промовив:
— Я пішов би на вбивство заради ще однієї чарки або горнятка арахісової пасти, та мені здається про випивку не може бути й мови, еге ж?
— Гадаю, що так, якщо ти хочеш впевнитися, що дочуєш її клич посеред ночі, — сказав я якомога байдужіше.
— По курсу спереду міст на острів Дума, — повідомив Джек. — Ви вже майже вдома, хлопці.
Ваєрмен сів прямо й потягнувся.
— Оце так день був, але мені не соромно, що я скучив за своїм ліжком. Гадаю, я таки старішаю.
— 10 —
Хоча нога в мене задерев’яніла, я виліз із фургона і стояв поряд з ним, поки він відчиняв дверцята невеличкої залізної коробки за воротами, щоб дістатися пульту управління хитрої системи безпеки.
— Дякую тобі, що з’їздив зі мною, Ваєрмене.
— Авжеж, — відповів він. — Та якщо ти ще колись подякуєш мені, мучачо, я дам тобі прямо в рило. Вибач, але тільки так і мусить бути.
— Радий, що попередив, — сказав я. — Дякую за компанію. Він засміявся й поплескав мене по плечі.
— Ти мені подобаєшся, Едгаре. Ти маєш стиль, ти не маєш вад, ти маєш губи поцілувати мене в зад.[182]
— Блискуче. Я зараз зарюмсаю. Послухай, Ваєрмене...
Я міг розповісти йому про те, що з ним нещодавно відбувалося. Я вже було відкрив рота. Але в останню мить передумав. Я не знав, чи вірне таке рішення, чи ні, але я знав, що попереду в нього може бути довга ніч з Елізабет Істлейк. Та ще той біль, він як засів у мене в потилиці, так і не відпускав. Я вирішив ще раз спитати його, чи не проти він буде, якщо я домовлюся з лікарем про візит для нас обох.
— Я подумаю, — відповів він, — і дам тобі знати.
— Тільки не думай дуже довго, бо...
Він підняв руку, зупиняючи мене, і посмішка геть щезла з його обличчя.
— Досить, Едгаре. Досить для одного вечора, о’кей?
— О’кей, — погодився я. Постояв, поки він не зайшов, а потім повернувся до фургона.
У Джека голосно грала музика. Пісня «Зрадник». Він потягнувся, щоб притишити звук, але я заперечив:
— Ні, хай грає. Поїхали.
— Правда? — Він розвернувся і ми знову рушили по дорозі. — Класно грають, ви коли-небудь чули їх раніше?
— Джеку, — сказав я, — це «Стікс»[183]. Чи ти щось чув колись про Денніса Де Янга, про Томмі Шо? Де ти просидів усе життя? У печері?
Джек винувато посміхнувся.
— Та я більше по кантрі і старим стандартам, — пояснив він. — Правду сказати, так я типа любитель «Зграї щурів»[184].
Дивно було уявити собі Джека Канторі в ролі фаната Діна і Френка, та хіба це була перша дивина з тих, що трапилися впродовж того дня — якщо цей день взагалі мені не наснився. А ще мене дивувало, як це я зміг пригадати, що Денніс Де Янг і Томмі Шо грали в «Стіксі», а останній якраз і написав пісню, яка зараз гримить з динаміків фургона — тоді як іноді я був не в змозі згадати імені власної екс-дружини.
— 11 —
Блимали обидва вогники на автовідповідачі в сусідній зі спальнею кімнаті: один показував, що на мене чекають повідомлення, а інший, що плівка для запису повідомлень переповнена. Але у віконці ЧЕКАЮТЬ ПОВІДОМЛЕННЯ стояла цифра 1. Поки важкий біль у моїй голові переміщався з потилиці ближче до лоба, я намагався вгадати, хто б це міг бути. Тільки двоє людей, вирішив я, могли зателефонувати мені й набалакати такі довгі повідомлення, що вони зайняли всю плівку — або Пам, або Ілса, і жоден з цих варіантів, якщо я натисну кнопку «плей», не подарує мені гарних новин. Не треба п’яти хвилин, щоб промовити: «В мене все гарно, зателефонуй, коли зможеш».
«Хай почекає до ранку», — подумав я, а малодушний голос, про існування якого у своєму ментальному репертуарі я навіть не здогадувався (можливо, він був новосельцем), пропонував більш радикальний метод. Він радив мені взагалі стерти запис, не слухати його зовсім.
— Авжеж, так буде найкраще, — промовив я. — А коли хтось зателефонує знову, я можу сказати, що автовідповідач згриз собака.
Я натиснув кнопку «плей». І, як незрідка трапляється, коли ми певні, ніби знаємо, чого очікувати, мені прийшла химерна карта. Там були ані Пам, ані Ілса. Хрипкий, трохи засапаний голос, що пролунав з автовідповідача, належав Елізабет Істлейк.
— Привіт, Едгаре, — сказала вона. — Дехто тут сподівається, що ти мав плідний день і так само гарно провів вечір з Ваєрменом, як я його провела з міс... ет, забула її ім’я, але вона вельми приємна особа. І хтось сподівається, що ти звернув увагу на те, що твоє ім’я я запам’ятала. Я рада, що перебуваю зараз в одному зі своїх світлих періодів. Я їх люблю й ціную, але вони також роблять мене печальною. Це так, ніби летиш на планері і порив вітру піднімає тебе над низьким туманом. На якусь мить бачиш все навкруги так ясно... і в той же час усвідомлюєш, що вітер вщухне і твій планер знов зануриться в туман. Розумієш?
Я розумів, авжеж. Зараз у мене справи покращилися, але було те життя, в якому я прокинувся, те, де слова брязкали безсенсовно, а спогади було розкидано, мов садові меблі після бурі. То було життя, в якому я намагався спілкуватися, кидаючись на людей, і мав тільки дві емоції: страх і гнів. Хтось із такого стану може виходити (як це сказала б Елізабет), але потім цього когось ніколи не полишає переконання, що реальність — це лише тонесеньке павутиння. Що за ним? Хаос. Божевілля. Можливо, це і є справжня реальність, і ця справжня реальність — червона.
— Та досить про мене, Едгаре. Я зателефонувала, щоб спитати. Ти той, хто робить мистецтво заради грошей чи ти віриш у мистецтво заради мистецтва? Гадаю, я вже питала тебе про це, коли ми познайомилися — я майже впевнена в цьому, — але я не пам’ятаю твоєї відповіді. Мені здається, що мистецтво заради мистецтва, бо інакше Дума не покликала б тебе. Хоча якщо ти залишишся тут надовго...
У її голосі явно бриніла тривога.
— Едгаре, дехто певен, що ти чудовий сусіда. Щодо цього я не маю сумнівів, але ти мусиш убезпечитися. Пригадую, ти маєш дочку і вона, здається, вже приїздила сюди до тебе. Так? Я пригадую, як вона мені помахала рукою. Красунечка з білявим волоссям? Я можу плутати її з моєю сестрою Ганною — маю таку тенденцію, сама знаю, — але в цім випадку, я певна, що не схибила. Якщо ти вирішив тут залишитися, Едгаре, не запрошуй сюди свою дочку знову. Ні в якому разі. Острів Дума — небезпечна місцина для дочок.
Я стояв і дивився вниз на магнітофон. Небезпечна. Перед тим вона казала нещаслива, чи то так мені запам’яталося? Чи то одне й те саме?
— І твоє мистецтво. Справа у твоєму мистецтві, — голос її зазвучав винувато і трохи приглушено. — Декому не подобається казати художнику, що йому робити, так-так, хтось не має права казати художнику, що йому робити, але тим не менш... О Господи... — Вона зайшлася у довгому, деренчливому кахиканні пожиттєвої курильниці. — Хтось не любить говорити про такі речі прямо..., чи навіть не знає, як про це говорити прямо... але дозволь мені дати тобі невеличку пораду, Едгаре? Від тієї, хто тільки сприймає, тому, хто творить? Чи буде мені дозволено це зробити?
Я чекав. Машина мовчала. Я вирішив, що закінчилася плівка. В мене під ногами тихо мурмотіли мушлі, ніби обмінюючись таємними новинами. Пістолет, фрукт. Фрукт, пістолет. Аж ось вона заговорила знову.
— Якщо люди з галереї «Ското» або з «Авеніди» запропонують тобі влаштувати виставку, я наполегливо раджу тобі погодитися. Люди матимуть радість, це так, але ще й для того, щоб вивезти якомога більше твоїх картин з Думи, і якомога швидше. — Вона зробила глибокий, добре чутний вдих, немов жінка перед закінченням важкої немилої роботи. І далі продовжила абсолютно беззастережно притомно, з цілковитим усвідомленням місця й часу. — Не накопичуй тут картин. Така моя тобі порада, з добрими намірами і без усякого... без особистого умислу? Так, саме це я й мала на увазі. Накопичувати тут картини — це як накопичувати електрику в батареї. Батарея може вибухнути.
Я не знав чи це правда, чи ні, але взяв це до уваги.
— Не можу сказати, чому так може трапитися, але... — продовжила вона... І я раптом інтуїтивно відчув, що отут вона бреше. — Та, звісно, якщо ти віриш у мистецтво заради мистецтва, сам процес малювання важливий, так? — її голос тепер звучав майже улесливо. — Навіть якщо тобі нема потреби продавати свої роботи заради хліба насущного, то ділитися своєю творчістю... дарувати її світові... для художників це важливо, чи не так? Дарувати?
Звідки мені було знати, що є важливим для художників? Я тільки сьогодні взнав, яким фіксатором треба покривати закінчені картини, щоб вони довше зберігалися. Я був тим... як там Наннуцці з Мері мене назвали? Ага, американським примітивістом.
Знову пауза. А відтак:
— Гадаю, вже досить. Я висловилася. Тільки, прошу, подумай про те, що я тобі сказала, якщо маєш намір залишитися тут, Едварде. А я буду чекати, коли ти мені знову почитаєш. Ще багато віршів, я сподіваюсь. Це буде насолода. А зараз прощавай. Дякую, що вислухав стареньку. — Пауза. А потім вона промовила: — Стіл тече. Швидше за все. Мені так жаль.
Я чекав двадцять секунд, тридцять. Я вже вирішив, що вона в кінці забула покласти слухавку і потягнувся до автовідповідача, щоб натиснути кнопку «стоп», аж раптом вона знову заговорила. Тільки чотири слова промовила, і в них було не більше сенсу, ніж в словах про стіл, який кудись тече, але від них мені морозом обсипало шкіру на руках і волосся стало дибки на потилиці.
— Мій батько був нирцем, — сказала Елізабет Істлейк. Кожне слово було чітко вимовлено. А тоді вже почулося «клац» покладеної на місце слухавки.
— Повідомлень більше нема, — нагадав телефонний робот. — Плівка переповнена.
Я стояв і дивився вниз на апарат, гадав, чи стерти цей запис, потім вирішив його зберегти і прокрутити Ваєрмену. Я роздягся, почистив зуби і пішов у ліжко. Лежав у темряві, відчуваючи тиху пульсацію в голові, а піді мною мушлі шепотіли її останні слова: «Мій батько був нирцем».
8 — СІМЕЙНИЙ ПОРТРЕТ
— 1 —
На якийсь час усе принишкло. Іноді так буває. Каструля кипить, а перед тим, як вариву вихлюпнутися, чиясь рука — Бога, долі, або просто збіг обставин, — притишує вогонь. Якось я поділився цим спостереженням з Ваєрменом, а він сказав, що життя — як п’ятниця в мильних операх. Створюється ілюзія, ніби все йде до завершення, але в понеділок знову починає варитися те саме старе лайно.
Я гадав, що він піде зі мною до лікаря і ми з’ясуємо, що з ним не так. Я гадав, він розповість мені, чому він стріляв собі в голову, і як живеться людині після такого. Можлива була відповідь: «З корчами і великими труднощами при читанні дрібного друкованого тексту». Можливо, він навіть міг би пояснити мені, чому його хазяйка забрала собі в голову, що моїй Ілсі слід триматися подалі від острова. І головне: я нарешті з’ясую, що ж відбуватиметься далі з життям Едгара Фрімантла, великого американського примітивіста.
Ніщо з гаданого не відбулося, принаймні зразу. Життя продукує зміни, іноді їх кінцеві результати вибухові, але і в мильних операх, і в реальному житті перед великими вибухами ще довго тліє запал.
Ваєрмен погодився завітати зі мною до лікаря і «перевірити собі голову», але не раніше березня. В лютому багато клопоту, пояснив він. Зимові мешканці — Ваєрмен називав їх «місячні», ніби вони були не орендарями, а менструальними періодами, — почнуть вселятися у будинки міс Істлейк наступного вікенду. Першими «зимовими птахами» прилетять ті, що найменше подобалися Ваєрмену. Сімейство Годфрі з Род-Айленду, що значаться у Ваєрмена (а відтак і в мене) під іменами Джо і Рита Злі Собаки. Вони щозими прибувають на десять тижнів і живуть у найближчому до садиби Істлейк будинку. В тому, що позначений попереджувальними написами про їхнього пітбуля і ротвейлерів; ми з Ілсою їх бачили. Джо Зла Собака був колишнім «зеленим беретом», Ваєрмен проказав це таким тоном, що інших пояснень нібито й не треба.
— Містер Діріско навіть не виходить з машини, коли щось їм привозить, — сказав Ваєрмен. Він мав на увазі веселого товстуна, що представляв поштову службу США на південній частині острова Кейзі і на всій Думі. Ми сиділи на лавах перед будинком Злих Собак за день чи два до запланованого прибуття Годфрі. Під’їзна алея з товчених мушель блищала рожевою вологістю. Ваєрмен увімкнув бризкалки. — Що привезе, він залишає під стовпчиком поштової скриньки, давить на сигнал та чимдуж котить до Ель Паласіо. І хіба я можу його винити? Ні-ні, Нанетто[185].
— Ваєрмене, щодо лікаря...
— У березні, мучачо, і перед ідами[186]. Обіцяю.
— Ти просто хочеш віддалити візит, — сказав я.
— Ні, не хочу. Просто в мене зараз клопітний період, от і все. Минулого року я був трохи заскочений зненацька, а тепер так не мусить бути. Цього не може бути тепер, бо цього року міс Істлейк куди як менш здатна підключатися до справ. Ну, принаймні ми вже знаємо, чого чекати від Злих Собак, вони ж бо тут не вперше, а також Баумгартени. Баумгартени мені подобаються. Мають двоє дітей.
— Обидві дівчинки? — спитав я, згадавши застороги Елізабет щодо дочок на Думі.
— Та ні, два хлопці того типу, в яких на лобах мусив би світитися напис ЩО Б НЕ ТРАПИЛОСЯ, МИ ТУТ НІ ПРИ ЧІМ. До решти будників приїдуть зовсім нові люди. Я хочу сподіватися, ніхто з них не буде з тих, що влаштовують щоночі рок’н’ролові вечірки, але хто може знати?
— Ніхто, але принаймні ти можеш сподіватися, що свої диски Slipknot[187] вони залишать дома.
— Що таке Сліпнот. Хто такий Сліпнот?
— Ваєрмене, краще тобі цього не знати. Особливо, коли ти в такому заклопотаному робочому стані.
— Та ні. Ваєрмен просто роз’яснює тобі, як виглядає лютий, на острові Дума, мучачо. Я мушу бути готовим до можливих експромтів — що робити, якщо якогось з Баумгартенових хлопців вжалить медуза, або де дістати вентилятор для бабці Ріти Злої Собаки, котру вони на тиждень чи близько того, швидше за все, знову запроторять до задньої спальні. Ти, ма’ть, вважаєш, що міс Істлейк потроху того? Я бачив на вулицях Пзадалахари в День мертвих таких мексиканських мумій, що повзають і виглядають краще за бабцю Злих Собак. У її лексиконі є тільки дві фрази. Одна запитальна — «Ви принесли мені пиріжечка?», інша декларативна — «Подай салфетку, Ріто, здається, в мене з останнім пуком вийшло щось тверде».
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |