Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Едгар потрапляє в аварію. Він залишається живим, але з роздробленою ногою і без руки. Приступи неконтрольованої агресії змушують його покинути рідне місто. За порадою психіатра Едгар починає 16 страница



 

«А за прочиненим вікном повітря ранку всуціль промите ангелами», — пише Ричард Вілбур у «Любові... до простих речей». Ні, Ричарде, аж ніяк! То були просто ганчір’яні ляльки.

 

— 4 —

 

 

Баумгартени відбули додому. Собаки Годфрі погавкали їм на прощання. У дім, де вони жили, приїхала бригада компанії «Веселі служниці» й завдала йому добрячу чистку. Собаки Годфрі прогавкали їм привіт (і прощавайте). Викинуте у рівчак, мов мішок зі сміттям, голе від пояса донизу тіло Тіни Гарібальді знайшли за ігровим полем дитячої бейсбольної ліги у Вілк-парку. По 6-му каналу показали її матір, вона ридала, роздираючи собі нігтями щоки. Замість Баумгартенів приїхали Кінтерни. Гості з Толідо звільнили №39 і там оселилися три приємні літні леді з Мічигану. Старенькі багато сміялися, а коли бачили мене або Ваєрмена, вони зазивно гукали — агов-егей. Не знаю, чи користувалися вони нововстановленим вай-фай у своєму №39, але першого ж разу, коли я грав з ними у скребл, вони нагодували мене сніданком. Коли старенькі леді виходили на післяобідні прогулянки, собаки Годфрі гавкали безустанно. Працівник автомийки «Джет-вош» у Сарасоті зателефонував до поліції й повідомив, що хлопець на відео з Тіною Гарібальді дуже нагадує його колегу-мийщика на ім’я Джордж Браун, котрого всі звуть «Цукерка». У Валентинів день Цукерка Браун пішов з роботи після полудня десь о пів на третю, сказав той чоловік, і повернувся тільки наступного ранку. Пояснив, що погано почувався. Мийка «Джет-вош» містилася лише за квартал від торгівельного центру «Кросроудс». За два дні після Валентинового дня я завітав до Паласіо і побачив у тамтешній кухні Ваєрмена, він сидів біля столу, закинувши назад голову, і весь тремтів. Коли конвульсії минулися, він заявив мені, що почувається прекрасно. Коли я сказав, що вигляд у нього аж ніяк не прекрасний, він різким, несхожим на себе тоном порадив мені тримати мої опінії при собі. Я показав йому три пальці і спитав скільки з них він бачить. Він відповів, що три. Я показав два і він сказав — два. Не без важких чуттів я вирішив залишити все, як є. Знову. Кінець кінцем, не був же я наглядачем при моєму Ваєрмені. Я намалював «Дівчину і Корабель №2», а потім і №3. На картині №2 дівчинка у човні була в синьому крапчастому платтячку Реби, але мене не покидала впевненість, що це все одно Ілса. А на №3 щодо цього вже не було ніяких сумнівів. Її волосся тут перетворилося на ніжно-шовковисту кукурудзяну чуприну, яку я пам’ятав з тих часів, і вдягнена вона була в блузку-матроску з гаптованим примхливим орнаментом коміром, яку я мав причини добре пам’ятати: вона була в цій блузі, коли якось у неділю впала з яблуні, що росла позаду нашого будинку, і зламала собі руку. На картині №3 корабель трохи розвернуло, тож я зміг прочитати перші літери його назви, що, намальована облупленою фарбою, збереглася на носу: ПЕР. Я не мав жодного уявлення, якими можуть бути решта літер. Ця картина також виявилася першою, де з’явився гарпунний пістоль Джона Істлейка. Він лежав на одній з лав човна, заряджений. Вісімнадцятого лютого приїхав приятель Джека, щоб допомогти з ремонтом у якомусь з орендних будинків. Собаки Годфрі обгавкали його всією капелією, припрошуючи заходити у будь-який зручний для нього час, коли йому намріється, щоб добрячий кусень було вирвано з його високо посадженої, упакованої у гіп-гопівські джинси жопки. Поліція опитала дружину Цукерки Брауна (вона також називала його Цукеркою, всі кругом називали його Цукеркою, він, певне, й Тіні Гарібальді запропонував звати його Цукеркою, перш ніж піддати її тортурам і вбити) про його місцеперебування у Валентинів день. Вона сказала, що, можливо, він і був тоді хворий, але хворів не вдома. Додому того дня він з’явився близько восьмої вечора. Вона сказала, що їй він приніс коробку шоколадних цукерок. Вона сказала, що він завжди любив робити такі милі подарунки. Двадцять першого лютого любителі кантрі-музики сіли у свій спортивний автомобіль з відкритим верхом і рвонули у північний клімат, з якого були сюди з’явилися. На їх місце ніхто не приїхав. Ваєрмен сказав, що це ознака скорого завершення напливу зимових птахів. Він сказав, що сезон завжди закінчується трохи раніше на острові Дума, де нема жодного ресторану і ніяких туристичних атракціонів (навіть мізерної ферми з алігаторами!). Собаки Годфрі гавкали не перестаючи, ніби проголошували — хай наплив зимових курортників і вщухатиме, але ще не близько до його цілковитого завершення. Того ж дня, коли автогонщики покинули Думу, в дім Цукерки Брауна у Сарасоті з’явилася поліція з ордером на обшук. За інформацією 6-го каналу, вони вилучили кілька речей. Наступного дня три старенькі леді з №39 під час гри в скребл знову пригостили мене сніданком; у грі я й близько не доповз до «потрійного рахунку», зате дізнався, що існує слово qiviut[205]. Коли я повернувся додому і ввімкнув телевізор, на 6-му каналі, що цілодобово транслюється на все Сонячне узбережжя, йшли ОСТАННІ НОВИНИ. Цукерку Брауна заарештовано. За інформацією «джерел, близьких до розслідування» дві речі з тих, що були вилучені під час обшуку оселі Брауна, є предметами білизни, один з яких має на собі сліди крові. Далі, так само невідворотно, як після ночі надходить день, відбудеться аналіз ДНК. Цукерка Браун не став чекати. Наступного дня газети цитували його зізнання поліції: «Я був нетверезим і вчинив жахливе».



 

Таке я прочитав, п’ючи свій ранковий сік. Над статтею була Картинка, я вже встиг запам’ятати її не гірше за фото застреленого в Далласі Кеннеді. На ній пальці Цукерки Брауна зімкнуті на зап’ясті Тіни Гарібальді, вона підняла на нього очі, і в них запитання. Задзвонив телефон. Я, не дивлячись, взяв слухавку й промовив хелло. Думками я був біля Тіни Гарібальді. Телефонував Ваєрмен. Він запитав, чи не міг би я зараз ненадовго прийти до них. Я відповів — авжеж, звичайно, хотів попрощатися, аж раптом зрозумів, що чую, ні, не в його голосі, а щось під сподом, що аж ніяк не є нормальним. Я спитав, що трапилося.

 

— Здається, я осліп на ліве око, мучачо.

 

Він стиха розсміявся. Сміх цей був дивним, розгубленим.

 

— Я знав, що цього не оминути, але все’дно для мене це шок. Напевне, ми всі таким чинок почуватимемося, коли прокинемося м-м-мер... — Захлинаючись, він втягнув повітря. — Ти можеш прийти? Я намагався додзвонитися Анні-Марії з Приватної санітарної служби нашого округу, але вона десь на виклику, і... то ти прийдеш, Едгаре? Будь ласка!

 

— Я зараз же буду в тебе. Тільки тримайся, Ваєрмене. Залишайся, де стоїш, і тримайся.

 

— 5 —

 

 

З власними очима я давненько вже не мав проблем. Аварія призвела до пониження гостроти периферійного зору, тож я вже звик крутити шиєю, коли хотів розгледіти щось збоку, що раніше легко визначив би, не повертаючи голови, решта мого зорового департаменту була в порядку. Виходячи до безликого орендованого «шеві», я гадав, що міг би відчувати, якби та чортова червона муть раптом знову почала затуляти переді мною світ... чи якби прокинувся одного ранку з чорною дірою перед собою, замість половини світу. Мене дивувало, як це Ваєрмен у цій ситуації спромігся ще й на сміх. Навіть такий неголосний.

 

Я вже взявся за ручку дверцят свого «малібу», аж тут згадав, що Ваєрмен сказав, що Анна-Марія Вістлер, котрій він довіряв міс Істлейк, коли сам кудись відлучався на довший термін, зараз на виклику. Я поспішив назад у дім і набрав номер мобільного Джека, благаючи, щоб він відповів і зміг приїхати. Він відповів, і він міг. Це вже було очко на користь нашої команди.

 

— 6 —

 

 

Того ранку я вперше виїхав за кермом за межі острова, і целку я собі порвав солідно, одразу потрапивши на Тамаямі у суцільний потік машин, що прямували на північ. Ми направлялися до Меморіального шпиталю Сарасоти. Так порекомендував лікар Елізабет, котрому, попри благенькі протести Ваєрмена, я встиг зателефонувати. А тепер Ваєрмен питав мене, чи я в порядку, чи я певен, що можу це зробити, чи не краще було б, щоб Джек його повіз, а я залишився з Елізабет.

 

— Я у повному порядку, — запевнив я його.

 

— Та в тебе вигляд насмерть переляканий. Це навіть я бачу. — Він покосився на мене правим оком. Ліве теж намагалося слідувати в тому ж напрямку, втім, без великого успіху. Запалене, і трохи вивернуте, воно сочилося безпорадними слізьми. — Що, будеш викручуватися, мучачо?

 

— Не буду. Але ж ти чув, що сказала Елізабет. Якщо ти не поїдеш добровільно, вона візьме мітлу і виштурхає тебе з дому.

 

Йому не хотілося, щоби «міс Істлейк» знала про його негаразди, але вона зі своїм ходунком якраз ввійшла до кухні і підслухала кінець нашої з ним розмови. Крім того, їй залишалося менше, ніж Ваєрмену. Це висіло між нами невимовленим, але ми пам’ятали про це.

 

— Якщо вони захочуть тебе госпіталізувати... — почав я.

 

— Аякже, звісно захочуть, це в них, курва, як рефлекс, але цього не буде. Інша справа, аби вони могли мене підлатати. Я їду тільки тому, що Гедлок, сподіваюсь, зможе мене переконати, що це не довічний пройоб радару, а лише тимчасовий збій. — Він несміливо посміхнувся.

 

— Ваєрмене, що в тебе к-бісу за проблеми?

 

— Все свого часу, мучачо. Що ти тепер малюєш?

 

— Це наразі неважливо.

 

— О Боже, — промовив Ваєрмен. — Схоже, не тільки я втомився від запитань. А ти знаєш, що взимку кожний сороковий з тих, хто постійно їздять по Тамаямі, потрапляє в автодорожню пригоду? Це правда. А ще якось передавали у новинах, я сам це чув, що для астероїду розміром, як Астродом[206] у Х’юстоні, шанси впасти на землю значно вищі за...

 

— Чому б нам не їхати з музикою? — сказав я, вмикаючи радіо.

 

— Гарна ідея, — кивнув він. — Тільки щоб ніякого сраного кантрі.

 

Спершу я не второпав, а відтак згадав гостей на спортивній машині, з котрими ми нещодавно розпрощалися. Я знайшов найгучнішу, з мінімумом балаканини, станцію в цьому регіоні, що охрестила себе «Кістка». На її хвилі «Назарет»[207] якраз верещали свою «Собачу шерсть».

 

— Ага, це рок’н’рол в стилі обригай-собі-штани, — повеселішав Ваєрмен. — Тепер можеш теревенити досхочу, mi hijo[208].

 

— 7 —

 

 

День видався довгим. Будь-який день, викинутий на конвеєр сучасної медицини — особливо в місті, перевантаженому літніми, часто хворобливими гостями, — видається довгим. Ми затрималися там до шостої. Ваєрмена дійсно хотіли госпіталізувати. Він відмовився.

 

Я більшість часу провів у тамтешніх чистилищах чекалень, де журнали старі, стільці жорсткі, а телевізор завжди прикручено десь високо в кутку. Я висиджував, я слухав занепокоєні розмови, навпіл з кудкудаканням телевізора, і час від часу виходив у холи, де дозволялося користуватися стільниковими телефонами, і з ваєрменового апарату дзвонив Джеку. Як там вона? Чудово. Вони грали у «пачизі»[209]. Потім по новому переставляли все у Порцеляновому місті. На третій раз вони їли сандвічі й дивилися Опру. На четвертий — спали.

 

— Передайте йому, що всі її позиви до туалету наразі було задоволено, — відрапортував Джек.

 

Я передав. Ваєрмену було приємно це почути. А конвеєрна смуга повільно сунулась далі.

 

Три чекальні, одна у головному приймальному покої, де Ваєрмен відмовився навіть узяти до рук анкету — можливо, через те, що не зміг би її прочитати (я сам вніс туди необхідну інформацію), друга в неврології, де я познайомився з Джином Гедлоком, лікарем Елізабет, та мертвотно-блідим чоловіком з борідкою на ім’я Герберт Принсип. Доктор Гедлок відрекомендував його як найкращого невролога у Сарасоті. Принсип не заперечив і не віджартувався. Остання почекальня була на третьому поверсі, у царстві Суперобладнання. Тут Ваєрмена повели не на магнітно-резонансну томографію — процес, з яким я сам був аж занадто добре знайомий, — а на рентген, у дальній кінець коридору, де, як я собі уявив, збереглася, уся в пилюці, занехаяна в наші модерні часи комірчина. Ваєрмен віддав мені на зберігання свій медальйон з Марією і залишив мене чекати й дивуватися, чому найкращий невролог Сарасоти вирішив застосувати до нього таку старомодну технологію. Ніхто не потурбувався тим, щоб мене просвітити.

 

Телевізори в усіх трьох чекальнях були налаштовані на 6-й канал, і я знову й знову бачив ту Картинку: Цукерка Браун вхопив за зап’ястя Тіну Гарібальді, вона дивиться вгору на нього, на її обличчі застиг той вираз, що його будь-хто, вихований у більш-менш пристойній родині, визнає в глибині свого серця за жахливий, бо знає, що він означає. Ви навчаєте своїх дітей обережності, закликаєте їх бути дуже обережними, бо незнайомці можуть становити для них загрозу, і вони, либонь, вам вірять, проте діти в гарних родинах одночасно виховуються з вірою в те, що безпека є їхнім вродженим привілеєм. Тож в її очах читалося: Так, містере, скажіть мені, що я мушу робити. Очі промовляли: Ви доросла людина, а я дитина, тож скажіть мені, що вам треба від мене. Очі промовляли: Мене виховували у повазі до старших. А найбільше вбивало те, що в її очах читалося: Мене ніхто в житті ніколи не ображав.

 

Я не вважаю, що ті безкінечно повторювані репортажі і майже безперервно показувана Картинка стали причиною того, що трапилося потім, але хіба вони не зіграли свою роль? Авжеж.

 

Звісно, що зіграли.

 

— 8 —

 

 

Вже смерклося, коли я виїхав з платного гаражу і повернув на південь, на Тамаямі, взявши курс на Думу. Спершу я не звертав уваги на Ваєрмена, цілком зосередившись на кермі й дорозі, чомусь впевнений, що удача мене вже покинула і нам не оминути якогось інциденту. Коли ми проїхали поворот на острів Сієста, рух на шосе трохи вщух, і я почав розслаблятися. Коли ми наблизились до «Кросроудс», Ваєрмен сказав: «Заїдьмо».

 

— Хочеш купити собі щось в бутіку Gap, чи Joe Boxer? Парочку маєчок з кишеньками?

 

— Не пащекуй, а давай, заїжджай. Паркуйся під ліхтарем. Я став під ліхтарем і вимкнув двигун. Мене охопило трохи моторошне почуття, хоча парковка була більш як наполовину заповнена, а Цукерка Браун, як я знав, захопив Тіну Гарібальді по інший бік «Кросроудсу», там, де вантажний двір.

 

— Гадаю, тепер я можу все розповісти, — промовив Ваєрмен. — Ти заслужив на те, щоб все почути. Бо був до мене добрим. І був добрим заради мене.

 

— Знов за рибу гроші, Ваєрмене

 

Він склав руки на сірій тоненькій теці, яку йому видали в шпиталі. На обкладинці стояло його ім’я. Він мовчки підняв один палець, гамуючи мене — дивився він прямо перед собою, на універсам Bealls[210], що замикав цей кінець торгівельного центру.

 

— Я хочу все зробити зразу. Тобі так годиться?

 

— Авжеж.

 

— Моя історія, вона... — він обернувся до мене, раптом оживившись. Ліве око в нього залишалося червоним і безупинно сльозилося, але тепер воно принаймні дивилося на мене разом з іншим. — Мучачо, ти колись бачив оті передачі про хлопців, що виграють двісті-триста мільйонів доларів у Powerball[211]?

 

— А хто їх не бачив.

 

— Там когось запрошують на сцену, вручають йому величезний фальшивий картонний чек, а він щось говорить, майже завжди якусь муйню, але це гарно, в таких ситуаціях недоладність це саме те, що треба, бо вибирати всі ті срані номери — теж треба мати відвагу. Абсурд. У такій ситуації найкраще, що ти можеш сказати, це — я поїду в той сраний «Дісней Ворлд». Тирозумієш про що я?

 

— Поки що мало.

 

Ваєрмен озирнувся, подивившись на людей, що входили й виходили з магазину, позаду якого собі на горе й біль Цукерку Брауна зустріла Тіна Гарібальді.

 

— Я також виграв la loteria. Хоча в недобрий спосіб. Реально. Я сказав би, це був найгірший у світі варіант. У минулому житті я був правником у місті Омаха. Я працював у юридичній фірмі «Файнгам, Дулінг і Аллен». Жартівники — одним з них був і я — називали їх «Лайногам, Дупінг і Сраллен». Насправді то була крута фірма, чесно, не сумнівайся. Ми робили добрий бізнес, і я мав гарний статус. Я був холостяком — а мав тоді вже тридцять сім років — і вважав, що, напевне, така моя доля на все життя, Едгаре. А потім до міста приїхав цирк. Я маю на увазі справжній цирк, з великими кицьками, акробатами. Більшість артистів були інших національностей, як воно часто буває. Була там сімейна трупа літаючих акробатів з Мексики. Одна з циркових бухгалтерок Хулія Траверс також була з Мексики. Крім ведення рахунків, вона ще й виконувала функції перекладачки для тих літунів.

 

— Я не ходив до цирку. Ваєрмен, хіба що, інколи втикає на рок-цсонцертах, його не пре від цирку. Але ж тут знову втрутилася лотерея. Кожні кілька днів циркові канцеляристи тягнули з капелюха папірці, визначаючи, хто йтиме на закупи їдла для офісу — чіпси, соуси, кава, содова. Одного дня, коли вони працювали в Омасі, позначений папірець витягла Хулія. Коли вона вже з покупками йшла через паркінг до свого фургончика, туди на великій швидкості в’їхав вантажений овочами ваговоз і вдарив низку візків — ти ж знаєш, як їх там виставляють довгими поїздами?

 

— Так.

 

— Отже. Бум! Візки покотилися на тридцять футів, вони б’ють Хулію, в неї зламано ногу. Вона бачила візки, але не мала ніякого шансу уникнути. Неподалік на тім паркінгу трапився коп, він почув зі своєї машини її крик. Викликав швидку допомогу. Він же змусив водія овочевої вантажівки дихнути в алкотестер. Той видув 0,17[212].

 

— Це багато?

 

— Так, мучачо. У Небрасці 0,17 важить не двісті доларів штрафу, а набагато серйозніше. За порадою лікаря швидкої, котрий надавав їй допомогу, Хулія звернулася до нас. Нас у той час було 35 юристів у «Лайногам, Дупінг і Сраллен», тож справа Хулії про завдання їй особистої шкоди могла потрапити до будь-кого з цієї зграї. Отримав її я. Ти помічаєш, як із цифр починає вибудовуватись логічний ряд?

 

— Так.

 

— Я не просто став її правником; я на ній одружився. Вона виграє справу і отримує великий кавалок грошей. Цирк, як годиться циркам, покидає наше місто, залишаючи в ньому одну з бухгалтерок. Чи треба тобі розповідати, як нестямно ми кохали одне одного?

 

— Ні, — відповів я. — Я чую це кожного разу, як ти промовляєш її ім’я.

 

— Дякую тобі, Едгаре. Дякую.

 

Він сидів, похиливши голову, поклавши руки на свою теку. Відтак витяг із задньої кишені пошарпане, пухле портмоне. Я здивувався, як йому вдавалося висиджувати на такому паковищі. Він погортав маленькі відділення для фотокарток і важливих документів, знайшов і витяг фото темноволосої, темноокої жінки у білій блузі-безрукавці. На вигляд років тридцяти. З тих, що від них аж серце заходиться.

 

Промовив: «Mi Julia». Я хотів повернути йому карточку, але він похитав головою і дістав іншу. Мені лячно було дивитися. Але він мені її простягнув і я її взяв.

 

Там була Хулія Ваєрмен у мініатюрі. Те ж темне волосся обрамляло досконале біле обличчя. Ті ж темні, урочисті очі.

 

— Есмеральда, — сказав Ваєрмен. Я подумав про те, що очі на фотографії й очі, що дивилися на Цукерку Брауна на Картинці, вельми схожі. Хоча, можливо, всі діти мають схожі очі. Мені почала свербіти рука. Та, яку було спалено у шпитальному сміттєзнищувачі. Я почесав крізь неї собі ребра. Звичайна справа. Ваєрмен забрав назад фотокартки, коротко торкнувся кожної сухими губами з жагою, яку жахливо було споглядати, і знов поклав їх до прозорих кишеньок. Явне тремтіння рук не дозволило йому зробити це швидко. Гадаю, із зором у нього теж були проблеми.

 

— Насправді, аміго, нема потреби навіть дивитися на ті цифри. Можна заплющити очі і слухати, як вони встають по своїх місцях: лясь, лясь і лясь. Везунчикам просто фортунить «Клац!».

 

Він цоркнув язиком від піднебіння і звук бентежно лунко прозвучав у крихітній кабіні.

 

— Коли Есмі виповнилося три роки, Хулія пішла на неповний робочий день в організацію «Достойна робота. Проблеми емігрантів», у центрі Омахи. Допомагала іспаномовним із зеленими картками і без карток знайти роботу та рекомендувала законні способи набуття громадянства тим нелегалам, які того бажали. Заклад був безпафосним, містився на першому поверсі, але вони там робили більше практичних добрих справ, аніж усі ті марші з транспарантами. На Ваєрменову скромну думку.

 

Він міцно затулив очі руками і глибоко, з присвистом вдихнув. Відтак його кулаки з глухим стуком впали на теку.

 

— Коли те трапилося, я перебував у справах у Канзас-Сіті. З понеділка по четвер Хулія працювала вранці в «Достойній роботі», а Есмі була у дитсадку. Гарному садочку. Я міг би позиватися до нього і виграти — запросто довести до зубожіння жінку, яка ним керувала, але не став. Бо навіть у своєму горі я розумів, що те, що трапилося з Есмеральдою, могло трапитися з будь-якою дитиною. Це просто la loteria, entiendes?[213] Одного разу наша фірма вела справу проти якоїсь компанії, що виробляє штори — я персонально нею не займався — там немовля, лежачи у колисці, вхопило шнур від шторки, проковтнуло його і вдавилося на смерть. Батьки дитини виграли позов і отримали грошову компенсацію, але ж їх дитина залишилася мертвою, а не було б шнура, на його місці могло опинитися щось інше. Якась іграшка чи монета. Або скляна кулька. — Ваєрмен знизав плечима. — Скляна кулька вбила Есмеральду. Вона поклала її собі до рота під час гри і вдавилася на смерть.

 

— О Господи, Ваєрмене. Мені так жаль!

 

— Вона була ще жива, коли її привезли у шпиталь. Та жінка з дитсадка зателефонувала Хулії й мені. Вона щось лопотіла, мов божевільна. Хулія вискочила з роботи, стрибнула у свою машину і погнала як скажена. А за три квартали від шпиталю врізалася лоб у лоб у муніципальну вантажівку. Вона померла на місці. На той момент наша дочка вже хвилин двадцять як теж була мертвою. Медальйон Діви Марії, що ти його тримав, поки я проходив огляд... він належав Хулії.

 

Запала тиша, ніхто з нас її не порушував. Я не мав слів; що можна було на таке сказати. Відтак він закінчив.

 

— Це і є одним з варіантів Powerball[214]. П’ять номерів, плюс надважливий номер-бонус. Клац, клац, клац, клац, клац. А потім хрусь на додаток. Чи міг я гадати, що таке спіткає мене? Ні, мучачо, навіть у найнестямнішому зі своїх снів, а Господь карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити. Мої мати з батьком благали мене звернутися до психіатра і якийсь час — місяців вісім після похорону — я дійсно туди ходив. Я втомився від дрейфу крізь життя, ніби повітряна кулька, що висить у трьох футах над моєю головою, прив’язана до мотузки.

 

— Мені знайоме це відчуття.

 

— Я це знаю. Ми обоє були провалилися до пекла, хоча крізь різні дірки. Та вже, сподіваюсь, вилізли на поверхню, хоча підошви в мене ще тліють. А твої як?

 

— Угу.

 

— Психіатр... гарна людина, та я не міг з ним балакати. Перед ним я губив усі слова. Перед ним я чомусь тільки й либився. Я все очікував на великий картонний чек, який для мене витягне з ящика гарна ляля в купальнику. Аудиторія побачить і зааплодує. І чек дійсно трапився. Коли ми одружилися, я підписався на спільне страхування наших життів. Коли народилася Есмі, я й її вніс у договір. Тож я дійсно виграв la loteria.

 

А якщо сюди додати ту компенсацію, що Хулія отримала за інцидент на парковці. За той, що звів нас разом. Він підняв тоненьку сіру течку.

 

— Думки про самогубство вже кружляли поряд, щоразу ближче. Головна його принадність полягала в надії на те, що Хулія з Есмеральдою мусять бути десь там, вони чекають на мене... але ж не можуть вони чекати вічно. Я не релігійна людина в стандартному сенсі, хоча залишаю якийсь шанс на те, що життя після смерті існує, що ми там не перестаємо бути… ну так би мовити, самими собою, втім звісно... — Крижана посмішка торкнулася кутиків його рота. — Здебільшого я перебував у депресії. У сейфі тримав пістолет 22 калібру. Я купив його після народження Есмеральди. Для захисту вдома, про всяк випадок. Одного вечора я сів з ним на кухні біля столу і... гадаю, тобі можна розповісти цю частину моєї біографії, мучачо.

 

Я підняв руку і помахав нею в жесті, який міг означати: хочеш si, хочеш no.

 

— Я сів за обідній стіл у своєму порожньому будинку. На ньому стояла ваза з фруктами, її поставила жінка, котрій я платив за ведення господарства. Я поклав пістолет на стіл і заплющив очі. Два, а може три рази я крутонув ту вазу. І сказав собі, якщо візьмеш з неї яблуко, приставиш пістолет до голови і покінчиш з життям. А якщо апельсин, тоді... забирай свої лотерейні виграші і уїжджай до «Дісней Ворлду».

 

— Ти ще чув звук холодильника, — промовив я.

 

— Саме так, — погодився він, не здивувавшись. — Я чув холодильник, гудіння мотора, клацання кригогенератора. Я простягнув руку і намацав яблуко.

 

— Ти жартуєш?

 

Ваєрмен усміхнувся.

 

— Гарне питання. Якщо гадаєш, що я підглянув, то відповідь буде — ні. Якщо вважаєш, ніби я запам’ятав розташування фруктів у вазі... — Він знизав плечима. — Quien sabe?[215] Хай там як, а я вибрав яблуко: Адамів гріх на нас усіх. Мені не було потреби кусати або нюхати його; я відчув його шкірку. Тож, не розплющуючи очей, не даючи собі шансу передумати, я підняв пістолет і приставив собі до скроні. — Він показав це правою рукою, якої я вже не мав, задерши вгору великого пальця і ткнувши вказівним у той круглий шрамик, що зазвичай ховався під його довгим сивіючим волоссям. — Остання думка в мене була: нарешті я не буду чути ні того холодильника, ані ласувати картопляною запіканкою з нього. Я не пам’ятаю самого пострілу. Однак увесь світ зник, і так скінчилося інше життя Ваєрмена. А зараз... хочеш ще на додачу галюциногенного лайна?

 

— Так, прошу.

 

— Ти хочеш взнати чи моє одного кольору з твоїм, так?

 

— Так, — раптом мене осяяло запитання і, либонь, важливе. — Ваєрмене, а чи не мав ти якихось таких сплесків телепатії... ну, там, чудернацькі передчуття... та будь-як можна це назвати... перед тим, як ти потрапив на Думу? — Я згадав Гендальфа, пса Моніки Голдстайн, і як я нібито задушив його рукою, якої вже не мав.

 

— Так, пару разів, — сказав він. — Я тобі можливо колись про це розповім, Едгаре, але мені не хотілося б аж так надовго залишати міс Істлейк на Джека. Окрім усіх інших причин, ще й тому, що вона дуже схильна до того, щоб непокоїтись про мене. Вона така душевна.

 

Я міг би сказати, що Джек — також доволі душевний хлопець — уже теж, мабуть, непокоїться, але замість того попросив його продовжувати розповідь.

 

— Біля тебе часто з’являється щось червоне, мучачо, не скажу, що це точно аура, але й не скажу, що ні... Я кілька разів помічав це в буквальному, кольоровому сенсі. Авжеж, одного разу це трапилося й поза островом Дума. Коли ми були в «Ското».

 

— Коли мене заціпило зі словом?

 

— Заціпило? Такого я не пам’ятаю.

 

— Та й я теж, але я певен, що саме так і було. Червоне — моє мнемокодове слово. Вмикач. Дісталося мені з пісні Реби Мак-Інтайр, чесно кажучи. Я натрапив на нього майже випадково. І в цьому є ще щось. Коли я щось забуваю, я тоді... ну, ти сам знаєш.

 

— Трішечки звірієш?

 

Я згадав, як хапав Пам за горло. Як намагався її задушити.

 

— Так, — погодився я. — Можна й так це назвати.

 

— Ага.

 

— А ще, я гадаю, те червоне оскаженіння вихлюпується, паскудячи мій... ментальний образ? Схоже на таке?

 

— Далебі. І кожного разу, як я відчуваю це навкруг тебе, в тобі, я згадую, як сам прокинувся після того, як пустив собі кулю в скроню, і побачив довколишній світ у багровому світлі. Я вирішив, що потрапив у пекло, що так має виглядати пекло, вічність у найглибшій багряні. — А після паузи. — Аж тут усвідомив, що то було яблуко. Воно лежало переді мною, ну може в дюймі від моїх очей. Ми з ним лежали долі, на підлозі.

 

— Прокляття, — промовив я.

 

— Отож, так само і я подумав, тільки то було не прокляття, а звичайнісіньке яблуко. Тоді я вголос проказав: «Адамів гріх на нас усіх». А потім: «Фруктова ваза». Я абсолютно чітко пам’ятаю все, що трапилося й було промовлено в наступні дев’яносто шість годин. Кожну дрібницю, — засміявся він. — Звісно, я розумію, що не все з того, що мені запам’яталося, дійсно відбувалося, проте я все одно пам’ятаю все з феноменальною достовірністю. Жоден перехресний допит не зможе збити мене й сьогодні з того факту, що я на власні очі бачив, як з очей, вух та ніздрів Джека Файнгама вилазили покриті гноєм таргани.

 

— Голова мені боліла страшенно, але щойно минувся шок від близького споглядання яблука, як мені загалом покращало. Була четверта ранку. Минуло шість годин. Я лежав у калюжі загуслої крові. Вона застигла в мене на правій щоці, мов желе. Пам’ятаю, я сів і промовив: «Я денді-холодець» і намагався пригадати, чи холодець і є різновидом желе. Я промовив: «Ніякого желе нема у фруктовій вазі». І це прозвучало так тверезо, ніби я пройшов тест на розсудливість. Тоді з’явилися сумніви, чи й справді я собі стріляв у голову. Здавалося, я просто заснув за кухонним столом, тільки думаючи про те, щоб застрелитися, впав зі стільця і вдарився головою. Звідси й кров. І дійсно, які могли тут бути сумніви, якщо я рухався і балакав. Я вирішив промовити ще щось. Ім’я моєї матері. Замість нього промовив: «Ховай гроші в урожай, бо поміщик забирай».


Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав







mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.039 сек.)







<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>