— Тобі вирішувати, Пандо. Звичайно, все даремно, якщо він збайдужів до тебе, проте...
— О, не збайдужів, — вона здалася ще безпораднішою.
— Тоді скажи йому, що він мусить розпочати життя знову, подобається йому це чи ні.
— Добрий старий Едгар, він все ще чимсь керує, — промовила вона втомлено. — Навіть зі свого острівного королівства. Добрий старий Едгар. Едгар-чудовисько.
— Це несправедливо, — сказав я.
— Прекрасно, — заперечила вона і повісила слухавку. Я ще якийсь час посидів на тахті, дивлячись, як захід яскравішає, і відчуваючи, як у Флоридській кімнаті холоднішає повітря. Люди, які вважають, ніби зими у Флориді не буває, дуже помиляються. У 1977-му в Сарасоті випало снігу на дюйм. Гадаю, зараз холоднішає всюди. Можу побитися об заклад, що в пеклі теж іде сніг, але навряд чи з нього можна щось зліпити.
— 2 —
Ваєрмен зателефонував наступного дня щойно після полудня і спитав, чи дійсно я його чекаю в гості на оглядини моїх картин. Я почувався трохи непевним, пам’ятаючи його обіцянку (чи погрозу) безоглядно висловити свою думку, проте запросив його мерщій приходити.
Я виставив шістнадцять робіт, які здавалися мені найкращими... Хоча при ясному холодному світлі січневого дня всі вони тепер здалися мені доволі нікчемними. Етюд з Карсоном Джонсом так і лежав у моїй спальні на полиці шафи. Я його витяг, причепив до картону і теж поставив останнім у ряду. Малюнок олівцями виглядав недбалим і надто простецьким на тлі картин олією, він, звісно, також був найменшим, утім я вважав, що в ньому є щось таке, чого бракує решті.
Я хотів було виставити й картину з червоною хламидою, але передумав. Не знаю, чому. Можливо тому, що від неї мене брали дрижаки. Замість того я поставив нарисований олівцями танкер — «Хелло».
Про появу Ваєрмена повідомило дзижчання, він прибув у яскраво-синьому гольф-візку під франтуватим жовтим тентом. Йому не треба було натискати дзвоник. Я вже зустрічав його, стоячи у дверях.
— У тебе напружений вигляд, мучачо, — промовив, заходячи, Ваєрмен. — Розслабся. Я не лікар, і ми не в оглядовому кабінеті.
— Не можу дати собі ради. Якби це була якась споруда, а ти був будівельним інспектором, я не почувався б так, але...
— Але все те було в іншому житті, — закінчив фразу Ваєрмен. — Тепер маєш нове, де ти поки що не набив собі мозолів.
— Усе залежить від розміру.
— Ти збіса таки маєш рацію. Оскільки вже згадали про твою минувшину, то чи ти телефонував своїй дружині у тій справі, що обговорював зі мною вчора?
— Так. Ти хочеш почути детальний звіт про матч?
— Та ні. Хочу лише взнати, чи ти задоволений тим, як пройшла розмова.
— Я не мов нормальної розмови з Пам з того дня, як прокинувся у шпиталі. Однак я майже впевнений, що вона побалакає з Томом.
— Гадаю, кабанчику, цього цілком достатньо[162], «Бейб», 1995. — Ми вже опинилися в хаті і він зацікавлено роздивлявся навкруги. — Мені подобається, як ти тут все розташував.
Я зареготав. Бо не торкався навіть таблички «не палити» нателевізорі.
— Новий тут тільки тренажер нагорі, якого мені встановив Джек. Тиж тут бував раніше, правда?
Замість відповіді він загадково усміхнувся.
— Ми всі бували тут раніше, аміго... це крутіше за професійний футбол, Пітер Страуб[163], року приблизно 1985-го.
— Я щось не второпаю.
— Я працюю на міс Істлейк вже близько шістнадцяти місяців, якщо не рахувати короткої і неприємної відлучки у Сент-Піт[164] під час евакуації з островів через загрозу урагану Френк. Так-от, останні мешканці Лососевої... перепрошую, Великої Ружі прожили тут лише два тижні з восьми оплачених і накивали п’ятами. Чи то їм не сподобався дім, чи то вони йому. — Ваєрмен задер руки, мов привид, і, примарно похитуючись, зробив кілька великих кроків по яскраво-синьому килиму вітальні. Ефект великою мірою псувала його сорочка, розмальована тропічними квітами й рибами. — Після того, якщо щось і ходило по Великій Ружі, воно ходило на самоті.
— Ширлі Джексон[165], — виголосив я, — будь-якого року.
— Да. Тим не менш, Ваєрмен хотів підкреслити, чи принаймні намагався, що ТОДІ! — він розчепірив руки у всеосяжному жесті. — Це був дім, умебльований у популярному стилі Оренда 21-го століття! А зараз це — Велика Ружа! Дім умебльований у стилі Оренда 21-го століття плюс тренажер «Сайбекс» нагорі. А ще... — Він поглянув скоса. — Що це я лицезрію, чи не сидить отам на канапці у Флоридській кімнаті лялька Люсиль Болл[166]?
— Це Реба — королева у справі контролювання люті. Її мені подарував мій друг — психолог Крамер.
Але щось пішло не так. Моя відсутня рука почала несамовито свербіти. В десятитисячний раз я намагався її почесати, а замість неї дістав лиш свої все ще болючі ребра.
— Зачекай, — я сів і подивився на Ребу, котра втупилася в Затоку.
«Я зможу це зробити, — подумав я. — Це схоже, як коли гадаєш, куди краще вкласти гроші, щоб приховати їх від податків».
Ваєрмен терпляче чекав.
Рука мені свербіла. Та, якої не було. Та, що іноді вимагала малювання. Їй і тепер хотілося малювати. Я вирішив, що вона хоче намалювати Ваєрмена. Ваєрмена біля вази з фруктами. Ваєрмена з пістолетом.
«Перестань намарювати собі дурню», — подумав я.
«Я зможу це зробити», — подумав я.
«Гроші від податків ховають в офшорних банках, — подумав я. — В Нассау на Багамах, на Великих Кайманових островах». Гоп, отут-то воно й ховалося.
— Камен, — сказав я. — Ось його прізвище. Це Камен подарував мені Ребу. Ксандер Камен.
— Добре, — сказав Ваєрмен. — Ну, оскільки це ми вже з’ясували, давай подивимося на мистецтво.
— Якщо тільки його так можна назвати, — відгукнувся я, і, спираючись на костур, пошкутильгав вгору сходами. На півдорозі щось мені згадалося і я вкляк.
— Ваєрмене, — не обертаючись, спитав я його, — звідки ти знаєш, що в мене тренажер фірми «Сайбекс»?
Якусь мить він мовчав. А потім:
— Це єдиний бренд, назву якого я пам’ятаю. А тепер ти далі сам піднімешся чи тобі дати підсрачника для розгону?
«Туману підпускає, — подумав я, кульгаючи вгору. — Гадаю, що ти брешеш, і знаєш ще що? Я гадаю, ти знаєш, що я це знаю».
— 3 —
Мої творіння стояли під північною стіною Малої Ружі, пообіднє сонце надавало картинам достатньо натурального освітлення. Дивлячись на них з-за спини Ваєрмена, котрий повільно рухався вздовж стіни, іноді застигаючи, а раз навіть повернувся назад, щоби вдруге роздивитися пару полотен, я подумав, що світла тут навіть більше, ніж вони на те заслуговують. Ілса і Джек їх нахвалювали, але одна — моя дочка, а другий отримує в мене зарплатню.
Дійшовши до останнього в шерезі малюнка — танкер, зроблений кольоровими олівцями, — Ваєрмен присів і дивився на нього либонь секунд тридцять, поклавши лікті на коліна, руки звісивши собі між ноги.
— Що... — почав я.
— Шшш, — застеріг він, і мені довелося витерпіти ще тридцять секунд тиші. Нарешті він підвівся, хруснувши колінами. Коли він обернувся до мене, очі на його обличчі виглядали величезними, а з внутрішнього кута запаленого лівого ока ручаєм лилися сльози. Витягши з задньої кишені джинсів хусточку, він витер собі око автоматичним рухом людини, котра робить це десять, а то й більше разів на день.
— Святий Боже, — промовив він і, засовуючи носовичка назад до кишені, відступив до вікна.
— Що Святий Боже? — спитав я. — Святий Боже що?
Він стояв, дивлячись удалину.
— Ти сам не розумієш, як це чудово, так? Я питаю — зовсім не розумієш?
— Справді? — я ніколи не почувався так непевно. — Ти це серйозно?
— Ти їх поставив у хронологічному порядку? — спитав він, не перестаючи вдивлятися в Затоку. Жартівник, піддрочувальник, сміхун Ваєрмен щез. У мене з’явилася думка, що той, кого я чую зараз, має куди як більше спільного з тим, якого колись слухали судді... Я завжди підозрював, що він був адвокатом саме такого типу. — Так так чи ні? Окрім останньої пари, маю на увазі. Ті дві речі вочевидь зроблені набагато раніше.
Мені було незрозуміло, як можна кваліфікувати щось в моїм доробку як «зроблене набагато раніше», я ж бо взагалі почав малювати лише пару місяців тому, проте, майнувши поглядом по картинах, я зрозумів, що він має рацію. Я не збирався розставляти їх у хронологічному порядку — не думав про це — але саме це я й зробив.
— Так, — сказав я. — Від найперших до найновіших.
Він вказав пальцем на чотири останніх картини — ті, які я звик вважати композиціями на теми заходу сонця. На одній я зобразив мушлю наутілусу, на іншій компакт-диск з написом друкованими літерами MEMOREX (і сонце сяє червінню крізь дірку), на третій — знайдену на пляжі мертву чайку, лише роздув її на картині до розмірів птеродактиля. На останній були мушлі з-під Великої Ружі, які я зрисував з цифрового фотознімка. З якогось дива мені забаглося додати до них троянди. Жодних троянд поблизу не росло, але купу їх зображень пропонував мій новий товариш Гугл[167].
— Оця остання серія, ці картини хтось вже бачив? — спитав він. — Скажімо, твоя дочка?
— Ні. Ці чотири я зробив вже після її від’їзду.
— А хлопець, котрий працює на тебе?
— Та ні.
— І зрозуміло, ти не показував своїй дочці той етюд, де нарисував її бойфре...
— Боже упаси! Навіщо, чи ти жартуєш?
— Авжеж, ти цього не робив. У ньому присутня якась особлива потужність, скоріш за все, від поспішності, з якою його було намальовано. Щодо решти... — Тут він засміявся.
Я раптом усвідомив, що він схвильований, і його схвильованість передалась мені. Але я також згадав про обачність. «Пам’ятай, він був правником, — нагадав я собі. — Він не арт-критик».
— Решта цієї херні... — він знову коротко реготнув. Пройшовся по периметру кімнати, наступивши на тренажер і зіскочивши з нього з неусвідомлюваною ним самим легкістю, якій я гостро позаздрив. Він втопив пальці у своє сивіюче волосся і здійняв його вгору так, ніби провітрював собі мозок.
Нарешті він завершив свій маршрут. Став переді мною. Майже впритул.
— Слухай, світ добряче потовк тебе за останній рік і я розумію, як низько впав рівень твоєї самооцінки. Але не кажи мені, ніби ти принаймні не відчуваєш, які гарні твої картини.
Я згадав, як ми відсапувалися після дикого реготу, а сонце світило крізь продерту парасольку, ганяючи зайчиків по столу. Ваєрмен тоді сказав: «Я розумію через що ти пройшов», а я відповів, що маю щодо цього серйозні сумніви. Тепер їх в мене не було. Він розумів. Услід за спогадом про той день прийшло спрагливе бажання — не як голод, а як сверблячка — зафіксувати Ваєрмена на папері. Скомбінувати портрет з натюрмортом — «Юрист з фруктами й пістолетом».
Він поплескав мені по обличчю своєю рукою з опецькуватими пальцями.
— Світ належить Едгару. Володій, Едгаре.
— Прийом, Х’юстон, — почув я свій голос. — Едгар на зв’язку.
— Ну, так що скажеш, мучачо? Чи я брешу, чи перебільшую? Ти відчував чи ні, які вони гарні, коли їх малював?
— Авжеж, — сказав я. — Я почувався так, ніби всім навкруги роздаю підсрачники і принижую знаменитостей.
Він кивнув.
— Це найперша ознака мистецтва — гарне мистецтво майже завжди дарує задоволення митцю. І глядачеві, прискіпливому глядачеві, тому, котрий по-справжньому вдивляється...
— Гадаю, той глядач — це ти, — зауважив я. — Ти довгенько вдивлявся.
Він не посміхнувся.
— Коли воно гарне і той, хто дивиться, відкривається йому, трапляється емоційний вибух. Я відчув цей вибух, Едгаре.
— Добре.
— Можеш не сумніватися. А коли той хлопець зі «Ското» отримає такий заряд, він теж його відчує. Фактично я в цьому певен.
— Та насправді нема в них нічого особливого. Вчорашні розігріті страви від Далі, якщо сказати чесно.
Він обійняв мене за плечі і повів до сходів.
— Я не маю наміру тебе возвеличувати. І в нас не буде дискусії по тому факту, що ти вочевидь намалював хлопця своєї дочки завдяки якійсь дивній телепатії фантомної кінцівки. Я волів би побачити ту картину, де тенісні м’ячі, але чого нема, того нема.
— На щастя, я її здихався, — сказав я.
— Але ти мусиш бути дуже обережним, Едгаре. Острів Дума потужне місце для... специфічного типу людей. Такі тут крупнішають, мов під лінзою. Такі люди, як ти.
— І ти? — спитав я. Він відповів не відразу, тож я кивнув на його обличчя. — В тебе знову сльозиться око.
Він витяг хусточку і втерся.
— Може, розповіси мені, що трапилось з тобою? — спитав я. — Чому ти не можеш читати? Чому тобі навіть так важко довго дивитися на картини?
Він доволі довго мовчав. Мушлям під Великою Ружею вистачило часу, щоб натякнути. З першою хвилею вони промовили фрукти. З наступною — пістолет. Так і калатали туди-сюди. Фрукти-пістолет, фрукти-пістолет.
— Ні, — промовив він. — Не зараз. А якщо тобі хочеться мене намалювати, давай. Не стримуй себе.
— Як глибоко ти можеш читати мої думки, Ваєрмене?
— Не дуже, — відповів він. — Це ти виграв перший хід, мучачо.
— А зміг би читати їх поза цим островом? Наприклад, якби ми сиділи у кав’ярні десь у Тампі?
— О в мене почалась би сверблячка, — усміхнувся він. — Особливо після того, як більше року я просидів тут... Знаєш, типу, всотуючи промені.
— Ну, а до галереї «Ското» ти зі мною підеш?
— Аміго, я не пропустив би цього візиту заради всього врожаю чаю в Китаї.
— 4 —
Тієї ночі від води віяло шквальним вітром і впродовж двох годин періщив дощ. Гатили блискавки і хвилі билися в палі під будівлею. Велика Ружа стогнала, але стояла міцно. Я помітив цікаву річ: коли Затока трохи скаженіла і хвилі ставали справжніми, мушлі замовкали. Зависоко для балаканини їх підкидали хвилі. Я піднявся нагору посеред гуркоту й спалахів цього свята і, почуваючись ледь не доктором Франкенштайном, котрий у замковій вежі оживляє своє чудовисько, нарисував Ваєрмена простим чорним олівцем «Вінус». Портрет є. Відтак оранжевим і червоним зобразив фрукти у вазі. На задньому плані я позначив контур дверей і Ребу, вона стояла в дверях і дивилася всередину кімнати. Гадаю, Камен сказав би, що у світі цієї картини Реба репрезентує самого мене. Може, si, може, по. На завершення я взяв «Вінус небесний» і додав кольору її дурним очам. Тепер картина була цілком готова. На світ народився черговий шедевр Фрімантла,
Втомлена буря, зрідка салютуючи Затоці прощальними блискавками, віддалялася геть, а я недвижно дивився на картину. Ваєрмен на ній сидів біля столу. Сидів — тут я не мав сумнівів — наприкінці свого минулого життя. На столі стояла ваза з фруктами і лежав пістолет, який він купив чи то для стрільби по мішенях (тоді в нього був гарний зір), чи для самозахисту, чи і для того і для іншого. Я накреслив контур пістолета, а потім затушував, надавши йому зловісного, дещо розмитого вигляду. Дім, в якому він сидів, був порожнім. Десь в тому домі цокав годинник. Десь в тому домі гудів холодильник. Повітря там було важким від запаху квітів. Жахливий був запах. А звуки були ще гіршими. Цокання годинника. Безустанне підвивання холодильника, котрий не переставав створювати лід в цім домі без жінки, без дітей. Скоро чоловік біля столу заплющить очі, простягне руку і візьме якийсь фрукт з вази. Якщотрапиться помаранч, він піде в ліжко. Якщо яблуко, він приставить дуло пістолета до правої скроні, натисне курок і виб’є з голови свій болючий мозок.
Трапилося яблуко.
— 5 —
Наступного дня Джек приїхав на орендованому фургоні, навантаженому м’якою тканиною для обгортання моїх картин. Я розповів йому, що потоваришував з чоловіком з того великого будинку, що стоїть далі на березі, і що він поїде з нами.
— Без проблем, — весело погодився Джек, піднімаючись сходами до Малої Ружі і котячи за собою ручний візочок. — Місця там вистачить для... Ого! — Він укляк на верхній сходинці.
— Що там? — спитав я.
— Це нові? Напевне ж так,
— А, так. — Наннуцці зі «Ското» просив показати йому декілька картин, але не більше десятка, тож я вирішив, достатньо буде восьми. Чотири з них були ті, що вчора вразили Ваєрмена. — Ну, і як вони тобі?
— Чувак, вони суперові!
Важко було сумніватися в його щирості; він ніколи до того не називав мене чуваком. Я здерся ще на пару сходинок і ткнув його в обтягнуту джинсами сідницю кінцем свого костура.
— Дай пройти.
Він відступив убік, потягши за собою візок, і я прокульгав решту сходинок до Малої Ружі. Він так і не відривав очей від картин.
— Джеку, а цей хлопець, що в галереї, він справді порядний? Ти з ним знайомий?
— Він порядний, так каже моя мама, і мені цього достатньо. — Я гадав, він має на увазі, що й для мене мусить бути достатньо її слів. І сподівався, що вони отримають підтвердження. — Вона нічого не казала мені про інших його партнерів — там, здається, є ще двоє — але вона каже, що містер Наннуцці цілком пристойна людина.
Джек закинув добре слівце за мене. Я був зворушений.
— А якщо йому не сподобаються ваші картини, — закінчив Джек, — значить, він йолоп.
— Ти так вважаєш, ге?
Він кивнув.
Знизу нас весело погукав Ваєрмен.
— Тук-тук! Я прибув на екскурсію. Так ми справді поїдемо? У кого сцисок пасажирів? Мені треба було взяти з собою ланч?
— 6 —
Я уявляв собі худого, лисого фахівця з палаючими карими очима — італійського Бена Кінгслі[168], натомість Даріо Наннуцці виявився сорокарічним ввічливим товстунцем, із густою шевелюрою. А от про його очі я майже вгадав. Вони його не зраджували. Я лише раз помітив, як вони зблиснули — на мить, але яскраво, — коли Ваєрмен обережно розпакував останню з привезених картин «Троянди ростуть з мушель». Картини вишикувалися під задньою стіною галереї, на якій якраз здебільшого висіли фотографії Стефані Шахат[169] і олійний живопис Вільяма Берра[170]. Мені подумалось, що ці роботи краще за будь-які мої, навіть ще не намальовані.
Але ж все-таки був той короткий зблиск у його очах.
Наннуцці пройшовся вздовж картин, від першої до останньої, потім назад. Я не мав зеленого поняття, добре це чи навпаки. Ганебна правда полягала в тім, що я жодного разу в житті до цього не бував у арт-галереї. Обернувся, хотів спитати у Ваєрмена, як він гадає, але той відійшов і стиха розмовляв з Джеком, обидва спостерігали, як Наннуцці розглядає мої картини.
Аж тут я помітив, що там є й інші люди. Кінець січня — діловий сезон для дорогих крамниць на західному узбережжі Флориди. У доволі просторій галереї «Ското» тинялося близько десятка зівак (Наннуцці пізніше використав пристойніший термін «потенційні клієнти»), розглядаючи жоржини Шахат, яскраві, проте поверхові європейські краєвиди Вільяма Берра та кілька бентежних, зворушливо захопливих скульптур, на котрі я спершу, зайнятий розгортанням мого власного доробку, не звернув уваги — це були роботи автора на ім’я Давід Герштейн[171].
Спершу мені здалося, що саме ці скульптури — джазові музиканти, скажені плавці, трепетні вуличні сценки — притягнули увагу лінивих післяполуденних зівак. І дійсно, хтось розглядав їх, але більшість їх навіть не помічала. Вони дивилися на мої картини.
Якийсь чоловік, як кажуть у Флориді — з мічиганською засмагою, а це може означати й мертвотну блідість, і червоність вареного лобстера, — поплескав мене по плечі вільною рукою. Іншою він тримав за руку свою дружину.
— Чи ви не знаєте, хто автор цих картин? — спитав він.
— Я, — буркнув я, відчуваючи, що червонію лицем. Я почувався так, ніби щойно зізнався в тім, що весь останній тиждень тільки те й робив, що качав з Інтернету фотографії Ліндсей Логан[172].
— Гарно для вас, — промовила його жінка. — Ви будете виставлятися?
Тепер уже всі вони дивилися на мене. Так могли б дивитися на якийсь новий вид риби фугу, гадаючи чи згодиться вона для суші. Так мені принаймні здавалося.
— Я не знаю, чи буду виступлятися. Тобто, виставлятися, — я відчув, як щоки мені розпашілися ще дужче. Від сорому, а це погано. Від люті, а це ще гірше. Якби вона вихлюпнулася, ця лють була б спрямована на мене самого, та ці люди того б не зрозуміли.
Я відкрив рота, щоб видобути з себе якісь слова. І знов його закрив. «Не поспішай», — подумав я і заскучав за Ребою. Художник з лялькою в руках не здивував би цих людей. Кінець-кінцем, вони пережили Енді Ворхола[173].
Не поспішаючи, я зможу це зробити.
— Я мав на увазі, що працюю недавно, тож не знаю всіх процедур.
Перестань себе дурити Едгаре. Ти знаєш, що їх цікавить. Не твої картини, а твій порожній рукав. Ти «талановитий однорукий художник». А може, обрубати зараз всі хвости і послати їх усіх нахер?
Звісно, це виглядало б смішно, але...
Але хай йому чорт, зараз вже всі люди, котрі були в галереї, оточили мене. Ті, що спершу стояли спереду, розглядаючи квіти пані Шахат, підтягнулися з чистої цікавості. Мені цей ефект був добре знайомий; я на десятках будівельних майданчиків надивився таких зграйок, що гуртувалися біля дірки в дерев’яному паркані.
— Я скажу вам, яка має бути процедура, — промовив інший чоловік з мічиганською засмагою. Цей був черевань з носом, добряче помальованим любов’ю до джину, тропічна сорочка на ньому метлялася ледь не по коліна. Його білі черевики майже ідеально кореспондували з його білим волоссям. — Усе просто. Тільки два кроки. Крок перший: ви називаєте мені ціну он тої картини. — Він вказав на «Захід сонця з чайкою». — Крок другий: я виписую чек.
Маленький натовп розреготався. А Даріо Наннуцці — ні. Він поманив мене.
— Перепрошую, — сказав я білоголовому чоловіку.
— Ставки в покері піднімаються, — промовив хтось у натовпі і знову почувся регіт. Білоголовий приєднався до сміху, але вигляд мав не вельми втішений.
Я бачив усе це ніби уві сні.
Наннуцці посміхнувся мені, відтак обернувся до клієнтів, котрі все ще роздивлялися мої картини.
— Леді і джентльмени, містер Фрімантл прийшов сьогодні не для того, щоби щось продавати, а лише для оцінки своїх творів. Прошу, поважайте його приватність і мою ситуацію як фахівця.
«Якою б вона не була», — подумав я.
— Я хотів би запропонувати вам оглянути діючу експозицію, а ми поки що усамітнимося на якийсь час. Міс Окойн, містер Брукс і містер Кастеллано радо дадуть відповіді на всі ваші запитання.
— Моя думка така, що ви мусите підписати контракт із цим чоловіком, — промовила строгого вигляду жінка з зачесаним назад і зав’язаним в гульку сивим волоссям, і з явними слідами колишньої краси на обличчі. Публіка на її слова відгукнулася аплодисментами. В мене поглибилося відчуття примарності того, що відбувається.
Безплотного вигляду юнак підплив до нас ззаду. Певне, Наннуцці якимсь чином подав йому знак, тільки чорта з два я помітив, як саме він це зробив. Вони перемовилися парою фраз і в руках юнака з’явився товстий рулон наліпок. Вони були овальної форми, і на кожній надруковані сріблясті літери НДП. Наннуцці відірвав одну, нахилився до першої картини, але затримався, кинувши на мене докірливий погляд.
— Вони у вас навіть не підписані.
— Ну, здається, так... — промовив я, знову спалахуючи лицем. — Я не знав.., що це необхідно.
— Даріо, ви маєте справу з правдивим американським примітивістом, — заявила жінка зі строгим обличчям. — Якщо він малює довше, ніж три роки, я запрошу вас до «Зорії»[174] на вечерю з вином. — Вона обернула своє прокреслене зморшками, проте все ще гарне, лице до мене.
— Мері, якщо з’явиться щось, про що вам варто буде написати, я вам сам зателефоную, — відповів їй Наннуцці.
— Саме так і зробіть, — сказала вона. — Зважайте, я навіть не намагаюся взнати його ім’я, правда, я гарна дівчинка?
Вона помахала мені пальчиками і прослизнула крізь невеличкий натовп.
— Питань майже не залишилося, — сказав Джек, і звісно він мав рацію. Я поставив свій підпис в нижньому лівому кутку кожної картини, так само акуратно, як колись підписував накладні, робочі накази і контракти у своєму минулому житті: Едгар Фрімантл.
— 7 —
Наннуцці розпорядився причепити наліпки НДП на праві верхні кути картин, де вони виглядали мов ярлики на теках. Відтак він повів нас з Ваєрменом до свого кабінету. Джека теж було запрошено, але він волів залишитися біля картин.
У кабінеті Наннуцці запропонував нам каву, від якої ми відмовилися, і воду, на яку ми погодились. Я заразом прийняв пару капсул тиленолу.
— Що то була за жінка? — спитав Ваєрмен.
— Мері Айр, — відповів Наннуцці. — Одна з ключових фігур у мистецькому житті Сонячного узбережжя. Випускає безкоштовний хижацько-культурницький журнал під назвою «Бульвар». Він більшу частину року виходить щомісяця, а в туристичний сезон — двічі на місяць. Вона живе у Тампі — у труні, як кажуть деякі з тутешніх жартунів. Нові місцеві художники — її хобі.
— Виглядає дуже крутою, — сказав Ваєрмен. Наннуцці знизав плечима.
— Мері те, що треба. Вона тут одвіку, і встигла допомогти вже багатьом художникам. Вона грає важливу роль у цьому місті, яке великою мірою живе за рахунок короткотермінового курортного сезону.
— Я розумію, — сказав Ваєрмен, і мене це втішило. — Вона пропагандистка.
— Більше того, — пояснив Наннуцці, — вона щось на кшталт професорки. Ми намагаємося зробити їй приємне. Якщо маємо таку можливість, звісно.
Ваєрмен кивав.
— Чудова економічна модель «митець-галерея» тут, на західному узбережжі Флориди. Мері Айр розуміє і пестує цю систему. Таким чином, якщо в якійсь галереї «Веселе мистецтво» вирішать, що можуть по десять тисяч доларів продавати викладені з макаронів по оксамиту портрети Елвіса, Мері здійме...
— Вона знищить таку галерею на пні, — погодився Наннуцці. — На відміну від карикатурних арт-снобів — їх легко впізнати по чорному одягу і крихітним мобільним телефонам — ми не захланні.
— Сказано від щирого серця? — спитав Ваєрмен майже з серйозним лицем.
— Майже, — відповів той. — Я цим хочу сказати тільки те, що Мері розуміє нашу ситуацію. Ми продаємо гарні речі, більшість з нас тут, а іноді ми продаємо й грандіозні речі. Ми намагаємося відкривати й просувати нових художників, хоча дехто з наших клієнтів занадто багаті для свого розуму. Я маю на увазі таких людей, як містер Костенца, це той, що махав вам чековою книжкою, або ті леді, котрі зайшли зі своїми собачками, пофарбованими в тон їхніх нових манто.
Наннуцці вишкірив зуби в усмішці, яку — я міг би тут заприсягнутися — навряд чи коли бачили його найбагатші клієнти. Це виглядало чарівно. Мені подобався цей інший світ.
— Мері рецензує кожну нову виставку, на яку встигає завітати, а отже — більшість з них, і, можете мені повірити, не кожна з її рецензій схвальна.
— Але більшість таки так? — перепитав Ваєрмен.
— Звичайно, бо більшість виставок таки пристойні. Вона нікого не буде переконувати, нібито лицезріла щось геніальне, бо таке зазвичай не пропонується у второваних туристами місцинах, але ж якщо пристойне? Тоді так. Речі, що їх кожен може повісити в себе, щоб потім без тіні сором’язливості кивати на них — «це я купив».
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |