— Гадаю, це відбувалося ще до появи Джей-Зі[312].
— Твоя правда. Більше того, я розмовляв з Крисом Шенінгтоном, він з острова Кейзі, ти майже напевне його бачив. Колоритний старий дивак у великому солом’яному капелюсі на голові, він ще вештається повсюди з сучкуватим вересовим ціпком, заввишки майже як він сам. Його батько, Еліс Шенінгтон служив садівником у Джона Істлейка. Крис стверджує, що саме його батько Еліс відвіз двох дівчат — Ганну й Марію, старших сестер Елізабет, у Брейденську школу днів через десять після того, як пропали малі. Він сказав: «Дицятка булі в такоу розпуці через ті малі-бось».
Ваєрменова імітація південного акценту того старигана прозвучала чудернацьки переконливо, і я, не знаю сам чому, знову згадав про Моржа і Теслю, котрі йшли вздовж берега з малими Устрицями. Єдиний шматок вірша, який я ясно пам’ятав, це те місце, де Тесля каже Устрицям, що прогулянка виявилася приємною, але Устриці, звісно, не можуть йому відповісти, бо їх вже з’їдено — всіх до одної.
— Хочеш зараз почути? — спитав Ваєрмен.
— У тебе є зараз час, щоб мені розповідати?
— Авжеж. Анна-Марія на посту до сьомої, хоча ми фактично підміняємо одне одного майже щодня. Давай підемо в дім? Там я маю теку. В ній не так щоб дуже багато інформації, але є одне фото, на яке варто поглянути. Крис Шенінгтон знайшов його в коробці з речами його батька. Я сходив з ним до публічної бібліотеки острова Кейзі і зробив копію знімка... Це фото Гнізда Чаплі.
— Ти маєш на увазі, яким воно було в ті дні?
Ми рушили вгору по хіднику, але Ваєрмен раптом став.
— Ні, аміго, ти мене не зрозумів. Я кажу про старе Гніздо Чаплі. Ель Паласіо — це нове Гніздо, цей дім було побудовано майже через двадцять п’ять років після того, як потонули дівчатка. На той час десять чи двадцять мільйонів Джона Істлейка вже виросли до сто п’ятдесяти мільйонів, чи й більше: «Війна гарний бізнес — інвестуйте своїх синів».
— Гасло руху протесту, 1969 рік, — відреагував я. — Його часто можна було бачити й чути в тандемі зі слоганом «Жінці потрібен чоловік, як рибі велосипед».
— Точно, аміго, — сказав Ваєрмен, махнувши рукою в бік буйних джунглів, що зеленіли південніше. — Перше Гніздо Чаплі містилося там у ті часи, коли світ був молодшим, а дівчатка наспівували «тра-ля-ля».
Я згадав Мері Айр, не ту, що була ледь під мухою, а вже геть п’яну, та як вона мені тоді сказала: «І тільки один дім. На невисокому пагорбі ближче до південного кінця острова, схожий на ті, якими милуються туристи десь у Мобілі чи Чарльстоні».
— Що трапилося з ним? — спитав я.
— Наскільки мені відомо, нічого, окрім забуття й запустіння, — відповів він. — Покинувши шукати тіла своїх близнючок, Джон Істлейк також полишив Думу. Він заплатив усім, хто йому допомагав, спакував манаття, посадовив у «роллс-ройс» — а він дійсно мав «роллса» — своїх трьох живих дочок і поїхав звідси геть. Сюжет для ненаписаного роману Скота Фіцджеральда, каже Крис Шенінгтон. А ще він мені сказав, що Істлейк так ніколи й не міг заспокоїтися і Елізабет кінець-кінцем знову привезла його сюди.
— Як ти вважаєш, цей Шенінгтон розповідає про фактичні події, чи просто повторює історію, до якої сам звик?
— Quien sabe? — знизав плечима Ваєрмен, він знову пригальмував і вказав рукою на південний кінець острова. — Там колись не було ніяких заростів. Старий дім було видно з узбережжя Флориди, і навпаки. І наскільки мені відомо, аміго, дім там стоїть і тепер. Принаймні те, що від нього лишилося. Стоїть і гниє.
Вже взявшись рукою за клямку кухонних дверей, він обернувся до мене і сказав без ніякої посмішки.
— Оце варто було б намалювати, ге? Сухопутний корабель-привид.
— Можливо, — відповів я. — Можливо, колись.
— 8 —
Він провів мене до бібліотеки, де в кутку стояв лицарський обладунок, а на стіні висіла музейна зброя. Там, на сусідньому з телефонним столику я побачив теку з написом ДЖОН ІСТЛЕЙК\ГНІЗДО ЧАПЛІ — 1. Розкривши теку, він дістав звідти фотографію будинку, який на позір був безперечно подібним до того, де ми зараз перебували — так би мовити, наочна схожість двоюрідних братів. Поза тим — незважаючи на однаковий, як мені здалося, план фундаменту і той самий ґатунок яскраво-помаранчевої іспанської черепиці покрівлі — ця схожість тільки підкреслювала очевидну різницю між двома садибами.
Новіший, Паласіо, відгородився від світу високою стіною з єдиною брамою — в суцільній огорожі не було навіть робочої хвіртки. Його вишуканого внутрішнього подвір’я не міг споглядати ніхто, окрім Ваєрмена, Анни-Марії, дівчини, що доглядала за басейном, та садівника, котрий з’являвся двічі на тиждень; садиба була прихована від стороннього зору, як вкутане у безформні ризи тіло красуні.
Перше Гніздо Чаплі було зовсім інакшим на вигляд. Його прикрашали півдюжини колон і широка, гостинна веранда — точнісінько маєток з Порцелянового міста Елізабет. Галявину, площею не менш як два акри, рішуче перетинала широка під’їзна алея, прямо під дім. Але не гравійна, як розповідала мені Мері Айр, а вкрита дробленими рожевими мушлями. Оригінальний будинок був відкритий цілому світу. Його наступник — Ель Паласіо — посилав світ під три чорти. Ілса одразу це помітила, та й я також, хоча того дня ми дивилися на дім з дороги. З того часу моя точка зору змінилася, і причина була поважною: я звик бачити дім з берега. Наближатися до нього з незахищеного боку.
Старе Гніздо Чаплі також було вищим, триповерховим з фасаду й чотирьохповерховим ззаду, значить — якщо дім дійсно стояв на підвищенні, як казала Мері Айр, — з його верхнього поверху відкривався захопливий довколишній вид на Затоку, на континентальне узбережжя, на острови Педро та Кейзі. Не зле. Проте галявина виглядала якоюсь розкошлаченою, недоглянутою, а в порядках декоративних пальм, що, мов гавайські танцівниці, вигиналися обабіч будинку, зяяли проріхи. Придивившись, я помітив, що декілька верхніх вікон забито дошками. Абриси верху теж виглядали дивно незбалансованими. Вистачило секунди, щоб зрозуміти, чому. На східному боці даху стирчав димар. Такий само мусив би стояти й на західному, але там його не було.
— Дім сфотографовано вже після того, як вони з нього виїхали? — спитав я.
Він похитав головою.
— Якщо вірити Шенінгтону, знімок було зроблено у березні 1927-го ще до того, як малі потонули, ще коли всі там були веселі й щасливі. Це не ветхість, ти бачиш, це пошкодження від урагану. Від чергової Аліси.
— Котрої з них?
— Офіційно сезон ураганів тут починається 15 червня і триває близько п’яти місяців. Часті також позасезонні шторми зі шквальним вітром і потужними зливами... а для місцевого люду — всі вони Аліси. Такі ж як «Ураганна Аліса»[313]. Це жарт.
— Ти виграєш по очках.
— Ні. Останній потужний — на ім’я Естер — у 26-му зовсім не зачепив Думу, але Аліса березня 27-го року потріпала Думу добряче. З островів вона перекинулася на континентальну Флориду і тільки в тамтешніх західних плавнях вщухла. Її наслідки ти й бачиш на цьому знімку — руйнування насправді невеликі, поваляло декілька пальм, вибило декілька вікон, розкуйовдило галявину. Але з іншого боку, її наслідки відчуваються й по цю пору. Бо цілком очевидно, що саме та Аліса призвела до загибелі в морі Тесі і Лори, а це, в свою чергу, призвело до наступних подій. Включно з тим фактом, що ми оце зараз стоїмо тут з тобою.
— Поясни.
— Ти пам’ятаєш оце?
Він дістав зі своєї теки ще одне фото, і я впізнав його. Воно висіло на другому поверсі, на майданчику центральних сходів. Тепер я бачив перед собою його меншу, чіткішу копію. На сімейному знімку Джон Істлейк стояв у чорному купальному костюмі, нагадуючи виглядом другорядного голлівудського актора, що знімається в детективах і «тарзаніях». На руках в нього сиділа Елізабет. Одною долонею він підтримував її пухкеньке гузнечко. В його іншій руці був гарпунний пістоль і маска з дихальною руркою.
— Судячи з віку Елізабет, знімок зроблено десь ближче до 1925 року, — сказав Ваєрмен. — Їй тут два, а виглядає на три. А от Адріана, — він ткнув пальцем в найстаршу, — схожа на сімнадцятирічну, котра виглядає на тридцять чотири, що ти на це скажеш?
— Дійсно. Перезріла сімнадцятка, навіть у цьому чортовому геть-усе-приховуючому пляжному костюмі.
— І вираз в неї на обличчі такий, набурмосено-ображений, типу — хоч-куди-аби-лиш-звідси, — додав Ваєрмен. — Можу собі уявити, як здивувався її батько, коли вона тишком-нишком утекла з управителем одної з його фабрик. А ще мені здається, що десь в самісінькій глибині душі він міг зрадіти, що вона так зробила. — Він знову заговорив драглисто, на манер Криса Шенінгтона. — Утекла до Атланти з хлопом у краватці й темних окулярах. — Відтак перейшов на нормальну мову, гадаю, тема загиблих малими дівчаток, хай це трапилося і вісімдесят років тому, йому боліла. — Вона зі своїм чоловіком потім сюди повернулася, але тоді вже тривали пошуки тіл. Я показав на похмуру темнолику няньку.
— А це хто?
— Мельда чи Тильда, а може, боронь Боже, Гекуба, судячи з оповідки Криса Шенінгтона. Його батько точно знав, але сам Крис вже не пам’ятає.
— Гарні браслети.
Він поглянув на них без особливої цікавості.
— Якщо ти так вважаєш.
— Може, Джон Істлейк з нею спав, — сказав я. — Може, ці браслети його подарунок.
— Quien sabe? Багатий вдівець, молода жінка, таке часто траплялося.
Я вказав на пікніковий кошик, що його тримала молода негритянка, руки в неї виглядали напруженими, так, ніби в кошику лежало щось важкеньке. Важче за кілька сандвічів, як можна було очікувати, судячи з компанії, хоча, можливо, там лежала ціла курка. Плюс кілька пляшечок пива для старого масса, десерт на закінчення його денних пірнальних виправ.
— Як ти гадаєш, якого кольору цей козуб. Темно-коричневий? Чи червоний?
Ваєрмен кинув на мене дивний погляд.
— Важко судити з чорно-білої фотографії.
— Поясни мені тоді, яким чином шторм міг призвести до загибелі двох дівчат?
Він знову розкрив теку і вручив мені копію роздруківки з фотоілюстрацією.
— Це з газети «Гондольєр», що виходить у Вінісі, номер від 28 березня 1927 року. Я знайшов спочатку інформацію в і-неті. А Джек Канторі подзвонив до редакції, домовився там з кимось про копію і надіслав мені її факсом. Він першокласний пацан, до речі.
— Не стану сперечатися, — погодився я, вивчаючи фото. — Хто ці дівчата? Ні, не кажи мені. Та, що зліва — це Марія. А справа Ганна.
— Відповідь на відмінно. У Ганни вже видно груди, їй виповнилося чотирнадцять у 1927-му.
Кілька хвилин ми мовчки читали текст. Роздруківка з мейлу була б якіснішою. На факсі дратували чорні вертикальні смуги, вони робили незрозумілими деякі слова, але заголовок читався чітко ШТОРМ ПОДАРУВАВ СКАРБ ПІРНАЛЬНИКУ-АМАТОРУ. І картинка була також доволі якісною. На ній в Істлейка трохи поменшало волосся. Як компенсація, його вузесенькі вусики лідера джаз-бенду тут більше нагадували моржеві вуса. І був він у тому ж чорному купальному костюмі, хоча тепер той виглядав йому затісним... ба навіть лопнув під однією пахвою, як мені здалося, а втім, фото все ж не було достатньо чітким, щоб судити точно. Тим не менш, татуньо Істлейк вочевидь набрав ваги за період від 1925 до 1927 — актор категорії Б мав би вже труднощі з отримуванням ролей, якби не почав відмовлятися від десертів, натомість присвячуючи більше часу вправам у спортивному залі. Дівчата обабіч нього не мали сексуальної туги в мигдалеподібних очах, як їхня старша сестра, — образ Адріани викликав в уяві вечори на сіннику, а в цих двох хотілося спитати, чи зробили вони уроки, — але вони були гарненькі на свій не зовсім тутешній кшталт, і захоплення на їхніх обличчях було справжнім. Вони їм просто сяяли на цьому фотознімку.
Бо на піску біля їхніх ніг лежав скарб.
— Я щось не доберу, і підпис під зображенням мутний, — пожалівся я.
— Там на столі лежить лупа, проте дозволь мені заощадити тобі трохи головного болю. — Ваєрмен взяв ручку і почав тицяти її кінчиком. — Це лікарський слоїк, а оце кругле — мушкетна куля, принаймні так її називає Істлейк в цій статті. Марія поклала руку на щось схоже на чобіт... чи рештки якогось іншого взуття. Поряд з чоботом...
— Окуляри, — вгадав я сам. — А ще... намисто чи ланцюжок?
— Тут написано браслет. Не знаю. Бачу лише, що якась поросла іржею металева петля. А от старша дівчина явно тримає сережку.
Я пробіг очима статтю. Окрім тих речей, що на знімку, Істлейк знайшов також різноманітний посуд... чотири чаші, як він сам означив, в стилі Italiante[314]... триніжок... коробку зі знаряддям (хтозна, що він мав на увазі)... і безліч цвяхів. Також він знайшов половинку якоїсь порцелянової статуї. Її на знімку не було, у всякому разі я її там не знайшов. У статті писалося, що Істлейк упродовж п’ятнадцяти років пірнав західніше острова Дума біля еродованих рифів, полював на рибу або просто заради розваги. Бувало, йому попадався різний мотлох, але нічого вартого уваги. Він сказав, що Аліса (так і назвав) здійняла надзвичайно великі хвилі, які зсунули піщані напластування біля рифів, таким чином відкривши, за його ж словами, це «сміттєзвалище».
— Він не називає це кораблетрощею, — зауважив я.
— Там її, вірогідно, й не було, — відповів Ваєрмен. — Він не знайшов решток корабля, не траплялося нічого такого також десяткам тих людей, що допомагали йому потім шукати тіла його малих доньок. Тільки уламки породи. Якби там загинув якийсь корабель, вони б на нього натрапили, бо напроти південно-західного кінця Думи глибина не перевищує двадцяти п’яти футів аж до самих решток Рифового острова. Вода й зараз тут прозора, а в ті часи вона була, як бірюзове скло.
— Є якісь ідеї щодо того, як це все туди потрапило?
— Авжеж. Найкраща така: якесь напівзатоплене судно пригнало сюди бурею сто, двісті чи триста років тому і з нього повивалювалася всяка мізерія. Або команда сама поскидала в воду різні речі, щоб утриматися на плаву. Після шторму вони підлаталися і вирушили собі далі. Цим пояснюється, чому Істлейк натрапив на скупчений мотлох, і чому серед нього не знайшлося нічого дійсно цінного. Скарби залишилися на кораблі.
— І корабель не напоровся кілем на риф тоді, у сімнадцятому чи вісімнадцятому сторіччі?
Ваєрмен знизав плечима.
— Крис Шенінгтон каже, що ніхто не знає, яку форму мав Рифовий острів сто п’ятдесят років тому.
Я подивився на розкладену здобич. На усміхнених середніх дочок. На їхнього усміхненого тата, котрому надійшла пора купувати собі новий купальний костюм. І раптом зрозумів, що він не спав з нянькою. Ні. Навіть чорна коханка пояснила б йому, що в такому старому костюмі не можна фотографуватися для газети. Вона знайшла б тактичний претекст, а справжній був ось тут, переді мною, збережений усі довгі роки, навіть зі своїм, куди як менш ніж ідеальним зором у правому оці, я його бачив. Він був занадто товстий. Тільки він сам цього не помічав. І його донечки також цього не помічали. Люблячі очі правди не бачать.
Занадто опасистий. Чогось там не вистачало? Якогось Б, що йде після А?
— Мене взагалі дивує, що він вирішив похвалитися своїми знахідками, — сказав я. — Якщо сьогодні знайти такі речі, а потім розпатякати про це по 6-му каналу, половина Флориди плигне в свої човники і кинеться з металодетекторами полювати на дублони й песо.
— Еге ж, тоді тут була інша Флорида, — промовив Ваєрмен і я згадав, що таку ж фразу чув від Мері Айр. — Джон Істлейк був багатою людиною, а острів Дума був його приватним заповідником. Крім того, ніяких дублонів, ніяких песо не було, лише малоцікавий мотлох, підкинутий випадковим штормом. Він безліч разів плавав і пірнав якраз там, де ті рештки покоїлися на дні Затоки. Крис Шенінгтон каже, що це дуже близько, під час низького відливу туди можна пішки добрести. Ну, звичайно, він приглядався, бо не проти був знайти якісь цінності. Авжеж, він був багатій, але це не означає, що заможний чоловік має імунітет проти бажання знайти скарб.
— Авжеж, — погодився я, — Не означає.
— Під час пошукових експедицій його, напевне, супроводжувала няня. А також три, поки що домашніх, дочки: близнючки і Елізабет. Марія з Ганною перебували в своїй школі-інтернаті в Брейдентоні, а старша сестричка вже втекла до Атланти. Істлейк з малими, вірогідно, влаштовував пікніки на березі.
— Як часто? — я зрозумів куди він гне.
— Часто. Либонь, кожного дня, поки вигрібав ті речі з дна. Вони встигли протоптати стежку від будинку до того місця, яке називали Тінявим пляжем. Гадаю, відстань там десь з півмилі.
— Це та стежка, по якій потім дві цікавих дівчинки змогли піти самі?
— Так і трапилося якогось дня. Усім на роре. — Він поклав фотографії назад до теки. — Це трагічна історія, мучачо, трохи більш інтригуюча за історію дівчинки, що проковтнула скляну кульку, але трагедія є трагедією, а в сухому залишку всі трагедії об’єднує їх безглуздість. Мав би вибір, я б кожного разу голосував за «Сон літньої ночі» і проти «Гамлета». Будь-який дурень без тремору в руках і зі здоровими легенями здатен побудувати картковий будиночок і здути його в прах, але тільки геній спроможний примусити людей сміятися.
Він замислився.
— Скоріш за все, того дня у квітні 1927-го, коли Тесі й Лорі належав післяобідній сон, вони вирішили встати, тихесенько вийти з дому і по натоптаній стежинці вирушити до Тінявого гіляжу полювати на скарби. Можливо, вони збиралися зайти у воду тільки по коліна, як їм зазвичай дозволялося — в одному з репортажів з цього приводу процитовано Джона Істлейка, і Аріадна казала те саме.
— Заміжня дочка, котра повернулася додому?
— Так. Вона зі своїм чоловіком приїхала дні за два до того, як пошук тіл було офіційно скасовано. Так розповідає Шенінгтон. Можливо навіть, якась з дівчаток побачила, ніби щось зблиснуло й зробила крок на глибину, там почала борсатись. А тоді…
— Тоді інша сестра кинулась її рятувати.
Так, це я міг собі уявити. Тільки побачив я перед собою Ілсу й Лін, зовсім маленькими. Не сестри-близнючки, але були три-чотири золоті роки, коли вони були нерозлучними.
Ваєрмен кивнув.
— А там відбійна течія потягнула їх за собою. Мабуть, було так, аміго, бо інакше їхні тіла знайшлися б. Їх затаскало десь далеко в цей овочевий суп.
Я відкрив рота спитати його, що він має на увазі під відбійною течією, та тут згадав романтизований, проте безперечно потужно виписаний сюжет картини Вінслоу Гомера[315] «Протитечія».
На стіні дзеленькнув інтерком, налякавши нас обох. Різко повернувшись, Ваєрмен збив зі столу рукою теку й фотографії з факсами, аж вони розлетілися по кімнаті.
— Містере Ваєрмене! — це була Анна-Марія Вістлер. — Містере Ваєрмене, ви там?
— Я тут, — відповів Ваєрмен.
— Містере Ваєрмене, — голос її звучав схвильовано, відтак сама до себе: — Господи, та де ж ви поділися?
— Чортова кнопка, — вилаявся він, ледь не бігом кинувшись до пристрою на стіні, щоб натиснути там кнопку. — Я тут. Що трапилось? Щось недобре? Вона не впала?
— Ні, — схлипнула Анна-Марія. — Вона прокинулася. Прокинулася і цілком свідома. Вона хоче бачити вас. Ви прийдете?
— Зараз же! — крикнув він і обернувся до мене з сяючим лицем. — Тичув, Едгаре? Ходімо! — Затримався. — Що ти там шукаєш?
— Оце, — показав я йому дві фотографії Істлейка в купальному костюмі: одна, де він в оточенні всіх своїх дочок, а друга, знята через два роки, де обабіч нього стоять лише Марія й Ганна.
— Навіщо вони тобі зараз, ти що, не чув? Міс Істлейк повернулася.
Він рушив до дверей. Я кинув теку на стіл і поспішив за ним. Я побачив зв’язок... це тільки тому, що останні місяці я виховував у собі мистецтво бачити. Виховував наполегливо.
— Ваєрмене! — гукнув я вслід, та він уже пробіг через галерею і подолав половину сходів. Я накульгував якомога швидше, але все’дно значно відставав. Поборюючи свою нетерплячку, він мене все таки зачекав. — Хто сказав йому, що там щось є?
— Істлейкові? Гадаю, він наштовхнувся на той мотлох під час своїх звичайних пірнань.
— Я так не думаю, він давно не одягав купального костюма. Пірнанням він активно займався на початку двадцятих, а у 1925 його головним задоволенням стало гарно попоїсти. Так хто ж йому сказав?
У дверях наприкінці холу з’явилася Анна-Марія. На її обличчі сяяла дурнувата недовірлива посмішка, від якої цясорокарічна жінка зробилася вдвічі молодшою.
— Вона ще...
— Вона тут, — почувся хриплий і такий знайомий голос Елізабет. — Заходь, Ваєрмене, дай я побачу твоє лице, поки ще здатна його розпізнати.
— 9 —
Я затримався в холі разом з Анна-Марією, не знаючи, що собі робити далі, задивившись на велику стару роботу Фредерика Ремінгтона[316] на стіні: «Індіанці верхи на поні». Потім мене позвав Ваєрмен. Нетерплячим, повним сліз голосом.
У кімнаті стояла напівтемрява. Всі жалюзі було закрито. Десь угорі над нами шепотів кондиціонер. Поряд з її ліжком стояв стіл з лампою під зеленим скляним абажуром. Ліжко було шпитального типу, з регульованим підголів’ям, спираючись на яке вона напівсиділа. У м’якому світлі лампи її блискуче волосся ніби стікало на вкриті рожевим халатом плечі. Поряд з нею, тримаючи її руки в своїх, сидів Ваєрмен. Над її ліжком висіла єдина в цій кімнаті картина — чудова репродукція «Одинадцятої ранку»[317] Едварда Гопера, архетип самотності, терпляче очікуючої на переміни, будь-які переміни.
Десь цокав годинник.
Вона подивилася на мене й посміхнулася. З її обличчя я зрозумів три речі. Вони вразили мене одна за одною, як камені, кожний наступний важчий за попередній. По-перше, вона дуже схудла. По-друге, в неї був жахливо втомлений вигляд. По-третє, їй дуже мало залишилося жити.
— Едварде, — промовила вона.
— Ні, — почав я, але вона підняла руку, з її ліктя звисав сніжно-білий мішечок шкіри, і я тут же замовк. Тому що було четверте, що я побачив, і воно придавило мене ще сильніше — не каменюкою, а скелею. Я дивився сам на себе. Таким мене бачили люди після аварії, коли я намагався змести докупи крихти моєї бідної розтрощеної пам’яті — весь той скарб, що, розсипаний таким потворно наглим манером, виглядав як сміття. Я згадав, як забув ім’я своєї ляльки, і вже знав, що зараз почую.
— Я зможу це зробити, — промовила вона.
— Я знаю, ви зможете, — відповів я.
— Ти привіз Ваєрмена з лікарні, — сказала вона.
— Так.
— Я так боялася, що вони його там затримають. А я залишуся сама.
Я промовчав на це.
— Ти не Едмонд? — запитала вона непевно.
— Міс Істлейк, не випробовуйте себе, — делікатно сказав Ваєрмен, — його звуть...
— Тихо, Ваєрмене, — перебив його я, — вона зможе це зробити.
— Ти малюєш, — сказала вона.
— Так.
— Ти вже малював корабель?
Дивина приключилася з моїм шлунком. Він не просто провалився, а буквально зник і я відчув, що між моїм серцем і рештою нутрощів зяє порожнеча. Коліна мені підігнулися. Сталевий штир в стегні розжарився. Потилиця взялася кригою. І теплий, колючий вогонь майнув по руці, якої не існувало.
— Так, — відповів я. — Знову й знову, й знову.
— Тебе звуть Едгар, — сказала вона.
— Так, Елізабет, мене звуть Едгар. Миленька, ви молодчага.
Вона всміхнулася. Гадаю, давно вже ніхто не називав її «миленькою».
— Мій розум схожий на скатертину з великою пропаленою в ній дірою. — Вона обернулася до Ваєрмена. — Muy divertido, si?[318]
— Вам треба відпочити, — сказав він. — Фактично, вам треба dormir como un tronco.[319]
Вона знишка посміхнулася.
— Як колоді. Так. І, сподіваюся, коли прокинуся, я все ще буду тут. Якийсь час. — Вона піднесла його руки собі до обличчя й поцілувала їх. — Я люблю тебе, Ваєрмене.
— Я теж вас люблю, Елізабет, — відповів він.
Молодець.
— Едгаре... Тебе звуть Едгар?
— А ви як вважаєте, Елізабет?
— Звісно, ти Едгар. У тебе буде виставка? Так мені запам’яталося перед моїм останнім... — вона опустила повіки, показуючи, ніби заснула.
— Так, у галереї «Ското». Але вам справді варто відпочити.
— Це буде скоро? Твоя виставка?
— Менше ніж за тиждень.
— Твої картини... картини з кораблем... вони на острові? Чи в галереї?
Ми з Ваєрменом обмінялись поглядами. Він здвигнув плечима.
— Так, в галереї, — відповів я.
— Добре, — посміхнулася вона. — Тоді я трохи відпочину. Все інше може почекати... до закінчення твоєї виставки. Твого осяйного моменту. Тиїх продаєш? Картини з кораблем?
Ми з Ваєрменом знову обмінялись поглядами, в його очах читалось ясно: «не нервуй її».
— На них позначки «не для продажу», Елізабет, це означає...
— Я знаю, що це означає, Едгаре, я не щойно вчора злізла з апельсинового дерева. — На її посіченому глибокими зморшками, позначеному наближенням смерті, обличчі спалахнули очі. — Продай їх. Скільки їх в тебе не є, ти мусиш їх продати усі. Як би тобі це не було важко. Розділи їх, відправ на всі сторони світу. Ти мене зрозумів?
— Так.
— Ти зробиш це?
Я не знав, зроблю я це чи ні, але мій власний недавній досвід підказав мені, що напруга в ній зростає.
— Так. — У ту мить я пообіцяв би їй дострибнути до місяця у чоботах-скороходах, аби лиш вона перестала хвилюватися.
— Навіть тоді вони можуть становити небезпеку, — задумливо промовила вона навіваючим жах голосом.
— Годі вже, — погладив я її по руці. — Годі про це думати.
— Добре. Ми поговоримо про це детальніше після твоєї виставки. Ми разом, утрьох. Я зміцнішаю... голова проясниться... а ти, Едгаре, тоді приділиш моїм словам більше уваги. В тебе є дочки? Мені пригадується, що є.
— Так, і вони зупиняться у готелі, зі своєю матір’ю. В Ріці. Номери вже замовлено.
Вона посміхнулася, але кутики її губ майже моментально поникли. Так, ніби в неї плавився рот.
— Опусти мені підголів’я, Ваєрмене. Я пролежала у болоті сорок днів і сорок ночей... таке в мене відчуття... і я втомилася.
Він опустив підголівник, увійшла Анна-Марія з тацею, на якій стояла склянка з чимось. Елізабет вже не могла нічого випити, вона знову відключилася. Над її головою з обличчям схованим за водоспадом волосся, гола, лише в черевичках, сиділа у фотелі найсамотніша дівчина в світі, вона навіки задивилася у вікно.
— 10 —
Того вечора до мене довго не йшов сон. Лиш тільки після півночі я в нім відплив. Відлив забрав воду і мурмотіння під будинком припинилося. Але голоси у мене в голові шепотіти не перестали.
— Інша Флорида, — прошепотіла Мері Айр. — То була інша Флорида.
— Продай їх. Скільки їх в тебе не є, ти мусиш їх продати усі. — Це, звісно, був голос Елізабет.
Дорослої Елізабет. Але тут я почув іншу її іпостась і, оскільки я не одразу впізнав цей голос, він спершу прозвучав для мне голосом Ілси, коли та була маленькою:
— Там, скарб, тату, — промовив цей голос. — Ти зможеш його дістати, якщо одягнеш свою маску і рурку.
— 11 —
Я прокинувся на світанку. Гадав, що зможу знову заснути, але спершу проковтну одну пігулку з того невеличкого запасу оксиконтину, що я був прибрав подалі, і зроблю телефонний дзвінок. Я прийняв ліки, потім набрав номер «Ското» і почув автовідповідач — у галереї ще кілька годин не з’явиться ні душі. Мистецькі люди — не ранкові.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |