Натомість я опинився серед цього холу: надто пишного, повного людей і музики (навіть о цій годині піаніст в кутку грає щось легке на роялі), а найгірше — тут забагато світла. І моя сім’я все ще тут. Я не був на церемоніальній вечері. Я не маю права пропустити церемоніальний сніданок.
Я попросив у клерка свій ключ. Він подав мені його разом з купою листів. Я відкривав їх один по одному. Здебільшого вітання. Послання від Ілси було інакшим: «Ти в порядку? Якщо я не побачу тебе о 8 ранку, піду тебе шукати. Чесно попереджаю».
Останнім в пачці був конверт від Пам. У ньому записка, лише чотири коротких слова: «Я знаю, вона вмерла». Невимовлене теж лежало в конверті. Ключ від її номера.
— 12 —
Через п’ять хвилин я стояв з ключем в руках перед дверима №847. Я націлився ключем у шпару, відтак потягнувся рукою до дверного дзвінка, відтак озирнувся в бік ліфтів. Так я простояв там хвилин п’ять чи навіть більше, знічений, не знаючи на що зважитись, і стояв би, можливо, ще довше, якби не почув, що двері ліфту розсуваються, а з-за них лунає веселий п’яний сміх. Я злякався, що зараз з’явиться хтось знайомий — Том або Бозі, або здоровань Ейнджі зі своєї дружиною. Чи навіть Лін з Ріком. Хоча я зарезервував і не весь поверх для моїх гостей, проте зараз в більшості номерів тут жили вони.
Я штрикнув ключем в замок. Ключ був електронний, його навіть повертати не треба було. Прочинилася щілина зеленого світла, сміх наблизився по коридору, і я сковзнув до кімнати.
Для неї я замовляв апартаменти, тож вітальня тут була велика. Перед виставкою тут напевне відбувалася вечірка, бо в кімнаті стояли два сервірувальні столики, на яких купчилися тарілки з залишками тартинок. Я помітив два, ні — три відерця для шампанського. Дві пляшки стирчали денцями вгору, загиблі бійці. Третя виявилася поки що напівживою.
Це знову повернуло мене подумки до Елізабет. Я побачив, як вона сидить біля свого Порцелянового міста, схожа на Кетрин Гепберн у «Жінці року»[341], і каже: «Подивись, як я розташувала дітей біля школи! Іди-но, подивись!»
Біль — найпотужніший двигун любові. Так каже Ваєрмен.
Я проклав собі шлях навкруг стільців, на яких сиділи мої найдорожчі, найкоханіші, сміялися й теревенили і — я цього певен — виголошували тости за мене, пили за мою роботу, за удачу. Я витяг з відерця з водою останню пляшку шампанського, відсалютував величезному вікну, за яким лежала бухта Сарасота, і промовив: «За вас Елізабет. Hasta la vista, mi amada».
— Що означає слово амада?
Я обернувся. В дверях спальні стояла Пам. В голубій нічній сорочці, якої я не пам’ятав. З розпущеним волоссям. Таким довгим — аж до плечей — воно в неї не було після тих часів, як Ілса вчилася в молодших класах.
— Це означає: мила, — відповів я. — Це слово я почув від Ваєрмена. Він був жонатий на мексиканці.
— Був?
— Вона загинула. Хто сказав тобі про Елізабет?
— Юнак, котрий на тебе працює. Я просила його зателефонувати туди, спитати, як там справи. Мені дуже жаль.
Я посміхнувся. Хотів поставити пляшку назад, але не попав у відро. Чорт, я промазав повз столу. Пляшка гепнулась на килим і покотилася. Колись Дочка Хрещеного Батька була дитиною, що демонструвала свій малюнок усміхненого коника перед об’єктивом фотографа, котрий, певне, був джазовим фанатом у солом’яному капелюсі з пружинними підв’язками на рукавах. Потім вона була старою жінкою, котра, сидячи в інвалідному візку, виштовхувала з себе рештки свого життя, поки не відірвався від останньої шпильки її серпанок, востаннє зблиснувши у флуоресцентному світлі арт-галерейного офісу. А що було між цими часами? Можливо, воно видається не значнішим за кивок головою чи помах рукою порожньому синьому небу. В кінці усі ми опиняємося розпластаними на підлозі.
Пам простягнула до мене руки. У велике вікно заглядав місяць, у його світлі я побачив троянду, витатуювану на одному з горбочків її грудей. Щось нове, щось інше... але груди були знайомими. Я їх добре знав.
— Іди до мене, — промовила вона.
Я пішов. Зачепив сервірувальний столик болящою ногою і, коротко скрикнувши, зашпортався в останніх двох кроках і падав в її обійми, гадаючи, як гарно ми возз’єднаємося, гепнувшись долі удвох, я поверх неї. Може, мені навіть пощастить зламати їй пару ребер. Це запросто, після приїзду на острів Дума я набрав двадцять фунтів.
Але вона була міцною жінкою. Я зовсім про це забув. Вона витримала мою вагу, спершу відхилившись на одвірок спальні, а тоді випросталася й обняла мене. Я теж обхопив її рукою і, поклавши підборіддя їй на плече, вдихав її запах.
Ваєрмене! Я прокинулася рано і чудово провела час зі своєю порцеляною!
— Ходімо, Едді, ти втомився. Ходімо в ліжко.
Вона повела мене до спальні. Вікно тут було меншим, місячне світло слабшим, але вікно було прочинено і я чув безугавні зітхання хвиль.
— Ти певна, що...
— Мовчи.
Я певна, що мені казали твоє ім’я, але воно вилетіло мені з голови, тепер багато чого вилітає.
— Я ніколи не мав на меті тебе образити. Мені так жаль... Вона поклала мені на губи два пальці.
— Мені не потрібні твої вибачення.
Ми сиділи поряд на ліжку в напівтемряві.
— А що тобі потрібно?
Вона дала мені зрозуміти поцілунком. Подих в неї був теплим і пах шампанським. На якийсь час я забув про Елізабет і Ваєрмена, про пікніковий кошик і острів Дума. На якийсь час у світі залишалися тільки вона та я, як в колишні часи. Дворукі часи. Якийсь час після того я спав — поки до кімнати не вповзли перші промені сонця. Втрата пам’яті не завжди є проблемою, іноді, ба навіть часто, — це є вирішенням проблеми.
Як намалювати картину (VIIІ)
Не втрачайте хоробрості. Не бійтесь рисувати потайних речей. Хто каже, що мистецтво це завжди зефір? Іноді воно — ураган. Проте і в такому випадку вам не варто вагатися чи змінювати курс. Бо якщо ви переконуватимете себе в найбільшій неправді кепського мистецтва — ніби ви тут хазяїн — ви втратите шанс висловити правду. Правда не завжди красива. Іноді правда — одоробло.
Малі кажуть — Це жаба Ліббіт. Жаба з зуубами.
А іноді й дещо гірше. Дещо, як Чарлі в яскраво-синіх бриджах.
Або ВОНА.
Ось картинка малої Ліббіт, котра приклала пальця собі до вуст. Ліббіт каже — Шшшшш. Ліббіт каже — Вона почує вас, якщо будете балакати, тому шшшшш. Ліббіт каже — Погані речі можуть трапитися, перекинуті догори дригом балакучі птахи — їде тільки перші і найслабші, тому шшшшш. Якщо ви спробуєте втекти, жахливе дещо може вискочити з заростів болотного кипарису і вхопить вас. А у воді біля Тінявого пляжу чатує дещо ще гірше, гірше за одоробло, гірше за Чарлі, котрий так швидко рухається. Там дещо чатує на вас у воді, щоби втопити. Та втоплення — ще не кінець, ні, не кінець, бо далі ще гірше. Тому шшшшш.
Але для правдивого художника правда важливіша за все. Ліббіт Істлейк може наказати мовчати своїм устам, але не своїм пензлям, не своїм олівцям.
Є тільки одна особа, до котрої вона наважується говорити, і тільки єдине місце у всьому Гнізді Чаплі, де її влада не всесильна. Ліббіт зве туди за собою Няню Мельду. І намагається пояснити їй, що відбувається, як її талант вимагав правди, а правда вислизнула з-під її контролю. Ліббіт намагається пояснити, як малювання цілком заволоділо нею і як вона зненавиділа порцелянову фігурку, котру Тато знайшов разом з рештою скарбу — це маленька порцелянова жінка, котру Ліббіт отримала як свій законний морський приз. Ліббіт намагається пояснити свої найбільші страхи: якщо не почати щось робити, загибель близнят — не останні тут смерті, їм просто випало стати першими. І смерті не обмежаться островом Дума.
Вона збирається з духом (а як для такої крихітної дитини, вона на диво відчайдушна) і розповідає всю правду, хай там якою вона не виглядає безглуздою. Спершу про те, як вона викликала ураган, але то не її була ідея, то була ідея ТІЄЇ.
Гадаю, Няня Мельда повірила дівчинці. Тому що бачила одоробла? Тому що бачила Чарлі?
Гадаю, вона бачила обох.
Правда виходить назовні, це основа всякого мистецтва. Але світ не обов’язково її помічає.
Няня Мельда каже — Де зараз та твоя нова ляяька? Порцелянова лялька?
Ліббіт каже — В моїй спеціальній скарбівниці. У жерстяній коробці, що формою, як серце.
Няня Мельда каже — А як її звуть?
Ліббіт каже — Її звуть Персе.
Няня Мельда каже — Персі — це хлопчаче ім’я.
А Ліббіт каже — Нічого не можу зробити, її ім’я Персе. Це правда. А ще Ліббіт каже — У Персе є корабель. Він красивий на вигляд, але він не красивий. Він бридкий. Що нам робити, Няньо?
Няня Мельда обмірковує почуте, поки вони стоять в єдиному безпечному місці. І, гадаю, вона розуміє, що треба робити. Хай вона й не арт-критик — не те що Мері Айр — але, гадаю, вона розуміє. Хоробрість проявляється не в демонстрації, а в дії. Правду можна знову заховати, якщо вона надто жахлива для показу світу. Таке трапляється. Я певен, таке трапляється безперервно.
Гадаю, кожен художник заслуговує на власний червоний пікніковий кошик.
14 — ЧЕРВОНИЙ КОШИК
— 1 —
— Можна до вас присусідитися, містере?
Це з’явилася Ілса. Зелені шорти і ліфчик в тон. Боса, без макіяжу, лице припухле після сну. Волосся зав’язане у хвостик, як колись, коли їй було років одинадцять, щоправда, тільки повнота грудей заважала їй і зараз скидатися на одинадцятирічну.
— Прошу, — відгукнувся я.
Вона примостилася біля мене на кахельному пандусі, що вів до басейну.
Ось тільки я сидів на позначці 5 футів, а вона — 1 фут.
— Рання ти пташка, — промовив я, хоча нічого дивного в цьому не вбачав. Ілса завжди була найневтомнішою з нас.
— Я непокоїлася за тебе. Особливо, коли Джеку подзвонив містер Ваєрмен і сказав, що та чудова стара леді померла. Нам про це повідомив Джек. Ми були ще на вечері.
— Я знаю.
— Мені так жаль. — Вона поклала голову мені на плече. — Таке трапилося, і якраз в особливий для тебе вечір.
Я обняв її.
— Отож я поспала якихось пару годин і прокинулася, бо вже світило сонце. І кого я побачила тут, у басейні, виглянувши у вікно? Мого батечка власною персоною, сидить сам-один.
— Не спалося більше, от і встав. Добре, хоч не розбудив твою м... — я прикусив язика, побачивши великі круглі очі доньки. — Не варто покладати ілюзій, міс Булочко. Там просто був сеанс утішання.
Не просто утішання там було, але до обговорення зі своєю дочкою того, що там насправді відбулося, я був неготовий. Та й сам з собою, до речі, теж.
Вона поникла, відтак виструнчилася і звисока глянула на мене, в кутиках її рота вже бриніла посмішка.
— Якщо ти на щось сподіваєшся, це твоє право, — сказав я, — але, моя тобі порада, не покладай багато надій. Я завжди залишуся їй близьким другом, просто іноді люди заходять надто далеко, звідки вже не повернутися. Гадаю... та ні, я впевнений, що з нами саме цей випадок.
Вона перевела погляд на застиглу поверхню басейну, посмішка в кутиках її губ зів’яла. Мені важко було бачити її такою, але все на краще.
— Годі вже.
Тепер я отримав право перейти до інших питань. Хай мені це не довподоби, але ж я залишаюся її батьком, а вона в багатьох сенсах залишається ще дитиною. Це означало, що, хоч як мені скрутно одразу на ранок після смерті Елізабет, хоч яка в мене зараз непевна власна ситуація, проте я маю обов’язки і мушу виконувати.
— Іллі, я хочу в тебе про дещо спитати.
— О’кей, звичайно.
— Ти не одягаєш свою обручку, бо боїшся, що матінка, побачивши, здійме бучу... це мені цілком зрозуміло... чи це ти тому, що ви з Карсоном...
— Я обручку відіслала, — промовила вона безбарвним голосом. Потім захихотіла і камінь відкотився в мене з серця. — Але я послала його йому офіційною поштою, ще й застрахувала.
— Отже... все скінчилося?
— Ну... ніколи не кажи ніколи, — вона повільно перебирала ногами у воді. — Карсон не хоче,щоб скінчилося, так він говорить. Я теж не певна, що хочу. Принаймні поки ми все не з’ясували, дивлячись одне одному в очі. Телефон і електронні мейли не годяться для обговорення таких речей. До того ж мені хочеться побачити, чи залишається він привабливим для мене, і якщо так — то як сильно. — Вона глянула скоса, трохи стривожено. — Сподіваюсь, ти цим не пригнічений?
— Ні, золотко.
— Можу я в тебе дещо спитати?
— Так.
— Скільки разів ти пробачав мамі?
Я посміхнувся.
— Впродовж всього нашого спільного життя? Гадаю, разів двісті, або й більше.
— А вона тобі?
— Десь так само.
— А ти коли-небудь... — замовкла. — Ні, я не можу в тебе про це питати.
Відвернувшись, я втупився в басейн, відчуваючи, як щоки в мене спалахнули типовою буржуазною сором’язливістю.
— Оскільки наша розмова відбувається о шостій ранку і поряд нема навіть доглядача басейну, а також, оскільки я, здається, знаю в чому полягає твоя проблема з Карсоном Джонсом, ти про все можеш питати. Відповідь буде — ні. Жодного разу. Але, якщо бути кришталево чесним, скажу, що так вийшло радше через збіг обставин, а не тому, що я аж такий праведний. Були моменти, коли я наближався до цього впритул, а одного разу тільки випадковість, чи доля, чи провидіння утримали мене. Мені здається, наша сім’я не розпалася б... аби таке трапилося, гадаю, існують важчі образи для подружжя, але не дарма це називається зрадою. Один раз можна вибачити, як суто людську помилку. Другий — як людську слабкість. А далі... — Я знизав плечима.
— Він каже, що це трапилось лиш раз. — Її голос впав до ледь чутного шепоту. Ноги перестали хлюпатися і безвільно зависли під водою. — Він сказав, що вона до нього приставала. Ну, розумієш, кінець кінцем...
Авжеж. Так завжди й буває. У романах і в кіно принаймні. Можливо, іноді навіть в реальному житті. Тільки від того, що його пояснення було дуже схоже на брехню заради самовиправдання, воно не конче було нею.
— Це та дівчина, з якою він співає?
— Бриджіт Андрейсон, — кивнула Ілса.
— Та, в котрої поганий віддих.
Млява посмішка.
— Пригадую, не так давно ти мені казала, що він мусить зробити вибір.
Довге мовчання. Відтак:
— Це так складно.
Ще б пак. Це вам пояснить будь-який п’яниця в барі, котрого вигнала з дому жінка. Але я мовчав.
— Він їй сказав, що не хоче з нею більше бачитися. І всі дуети з нею скасовуються. Я знаю про це точно, я шукала останні рецензії на них в Інтернеті. — Вона зашарілася при цьому, але хіба я міг їй докоряти. Я й сам на її місці теж шукав би. — А коли містер Фредерікс, це їхній тур-директор, сказав, що відішле його додому, Карсон відповів йому, що хай робить як заманеться, але він не співатиме більше з тією блондинистою святою курвою.
— Саме такими словами й сказав?
— Батечку, він же баптист, — сяйнула вона усміхом. — Це я тобі перекладаю з його мови. Отже, Карсон уперся, а містер Фредерікс поступився. Для мене це очко на рахунок Карсона.
«Так,— подумалось мені, — але він все одно зрадник котрий називає себе Смайлі». Я взяв її за руку:
— Що ти збираєшся робити далі?
Вона зітхнула. З хвостиком на голові вона скидалася на одинадцятирічну, зітхання прозвучало, мов від сорокарічної.
— Я й сама не знаю. Я вся розгублена.
— Тоді дозволь мені тобі допомогти. Дозволяєш?
— Давай.
— Поки що тримайся від нього подалі, — сказав я, враз усвідомивши, як дуже мені цього хотілося. Та понад те. Згадавши про картини «Дівчина і Корабель» — особливо про дівчину у човні — я хотів просити її не розмовляти з незнайомцями, тримати фен для волосся подалі від ванни і робити пробіжки тільки навкруг коледжу. Ніколи не ходити в темряві через парк Роджера Вільямса[342].
Вона дивилася на мене питально, і я спромігся оговтатись:
— Повертайся в коледж...
— Я якраз хотіла з тобою це обговорити...
Я кивнув і стиснув її руку, даючи зрозуміти, що ще не все сказав.
— Закінчи цей семестр. Здай іспити. Хай Карсон завершить своє турне. Так ти отримаєш бачення перспективи, потім можеш з’ясовувати з ним стосунки... розумієш, що я хочу сказати?
— Так... — Вона все зрозуміла, але переконаності в її словах не чулося.
— Коли ви знов зустрінетеся, хай це буде на нейтральній території. Я не для того, щоб тебе збентежити, але оскільки ми тут поки що самі, все ж таки скажу. Ліжко — не нейтральна територія.
Вона задивилася вниз на свої плаваючі ступні. Я простягнув руку й обернув її лицем до себе.
— Коли проблеми ще не вирішено, ліжко — це поле битви. Я навіть вечеряти не піду з людиною, з котрою не маю з’ясованих стосунків. Зустрінься з ним... та хоч би в Бостоні. Сядьте на лаві десь у парку. Розберися сама зі своїм ставленням до нього, і хай він розбереться, як ставиться до тебе. А вже тоді підіть десь разом. Повечеряйте. Сходіть на гру «Ред Сокс». Або лягайте в ліжко, якщо вважаєш, що так годиться. Те, що я не бажаю нічого знати про твоє сексуальне життя, не означає, ніби я вважаю, що в тебе його нема.
Як же вона полегшила мені настрій свої дзвінким сміхом. На її сміх звідкілясь вигулькнув заспаний офіціант, питаючи в нас — чи не бажаємо ми кави? Ми бажали. Коли він пішов по каву, Ілса заговорила.
— О’кей, татуню. Прийнято. Я так і так збиралася тобі сказати, що сьогодні після обіду мушу повертатися. В мене письмова з антропології наприкінці цього тижня, тож треба попрацювати на семінарах, ми там створили робочу групу, назвалися «Клуб Невмирущих», — і запобігливо перепитала мене: — Гаразд, тату? Я знаю, ти сподівався на кілька днів, але тепер таке трапилося з твоїм другом, з тою леді...
— Гаразд, золотко, все нормально.
Я поцілував її з кінчик носа, сподіваючись, що зблизька вона не помітить моєї радості — радості від того, що вона приїхала на відкриття виставки, радості від того, що ми з нею з самого ранку спілкуємося удвох, і найбільшої радості від того, що вона відлетить на тисячу миль північніше від Думи ще до того, як на острів зійде ніч. За умови, якщо вона замовила собі квиток на рейс, так воно й буде.
— А як щодо Карсона Джонса?
Ледь не цілу довгу хвилину вона сиділа мовчки, бовтаючи босими ногами у воді. Відтак підвелася і взяла мене за руку, допомагаючи встати мені.
— Гадаю, ти маєш рацію. Я йому скажу, якщо в нього серйозне ставлення до наших з ним стосунків, він мусить почекати до 4 липня.
Тепер, коли вона прийняла рішення, очі її знову сяяли.
— Таким чином я матиму час до кінця семестру, а потім ще місяць літніх канікул. А він доспіває останній концерт в «Коров’ячому палаці» і матиме повно часу, щоб з’ясувати, чи дійсно в нього все скінчено з тією блонді, як йому здається. Такий варіант тобі годиться, батечку мій дорогенький?
— Абсолютно в яблучко.
— А оно й наша кава, — сказала вона. — Залишається питання, скільки залишилося ще до сніданку?
— 2 —
Ваєрмен не був присутнім на післясвятковому сніданку, хоча сам же й резервував заздалегідь в готелі бенкетний зал на час з восьмої до десятої. Я очолював стіл, за яким сиділо більше двох дюжин друзів і членів родини, переважно з Міннесоти. Подія була з того розряду, які запам’ятовують і обговорюють ще десятки років, зокрема тому, що в незвичному місці, з незвичного приводу збирається так багато знайомих людей, а ще завдяки незвичайно жвавій емоційній атмосфері.
З одного боку, тут був очевидний приклад того, як «наш хлопець досяг неабиякого успіху». Вони відчули це ще на вернісажі, а підтвердження своїх вражень отримали з ранкових газет. Відгуки, вміщені в сарасотській «Геральд Триб’юн» та у вінісівському «Гондольєрі», були гарними, але короткими. Натомість стаття Мері Айр у тампівській «Триб» вийшла майже на цілу шпальту і вражала ліричністю. Напевне, вона написала більшу її частину зарання. Мене вона називала «крупний новий американський талант». Моя мати — завжди схильна до бурчання — сказала б на це: «Забагато слів, краще б десять центів, щоб купити те, чим підтирають сраку». Звісно, це була її улюблена примовка сорок років тому, коли на десять центів дійсно можна було щось купити.
Розуміється, з іншого боку була Елізабет. Ніде не знайшлося повідомлення про її смерть, але під статтею Мері Айр в рамочці йшов короткий, на два абзаци, текст під заголовком: ПРИПАДОК ЗНАНОЇ ПОКРОВИТЕЛЬКИ МИСТЕЦТВ НА ВЕРНІСАЖІ ФРІМАНТЛА. Повідомлялося, що в Елізабет Істлейк, давньої патронеси арт-громади Сарасоти і мешканки острова Дума, невдовзі після її прибуття до галереї «Ското» очевидно почався напад епілепсії і її було доставлено в Меморіальний шпиталь. На час подачі номеру в друк про її стан нічого ще не було відомо.
Мої міннесотські друзі знали, що в ніч мого тріумфу померла близька мені людина, друг. Були там вибухи сміху і раптові жарти, а відтак погляди в мій бік, як я це сприйняв. О дев’ятій тридцять з’їдений мною омлет застряг у мене в шлунку, мов шмат свинцю, а ще колишнім болем ломило голову — вперше за останній місяць.
Я вибачився і пішов нагору. В моєму номері, де я так і не спав, залишилася торбочка. Там в бритвеному приборі лежало кілька упаковок розчинних пігулок від мігрені «зоміг»[343]. Ними не зупинити потужне вторгнення Сили №5[344], але зазвичай вони допомагали, якщо прийняти дозу вчасно. Я запив одну пігулку колою з холодильника і вже збирався йти, та помітив блимання вогника на телефоні. Хотів було проігнорувати, але подумав, що повідомлення міг надіслати Ваєрмен.
Там було з півдесятка повідомлень. Чотири перших виявилися поздоровленнями, що проторохкотіли по моїй болящій голові, мов градові дробини по залізному даху. Коли дійшло до вітання від Джимі (воно було четвертим), я почав натискати кнопку на клавіатурі, щоб скоріше перейти до наступного повідомлення. Не було в мене настрою на вислуховування компліментів.
П’яте повідомлення дійсно було від Ваєрмена. Голос в нього був втомлений, пригнічений.
— Едгаре, я розумію, ти запланував пару днів провести зі своєю родиною й друзями, і мені страшно незручно тебе про це просити, але чи можемо ми з тобою побачитися сьогодні після полудня в твоєму домі? Нам треба поговорити, маю на увазі — серйозно. Джек всю ніч пробув зі мною тут, в Ель Паласіо — не схотів залишити мене самого, він збіса хороший хлопець — і ми рано встали, щоб пошукати той червоний кошик, як вона й загадала, ну... ми його й знайшли. Краще пізно, ніж ніколи, так же ж? Вона хотіла, щоб кошик попав до тебе, тож Джек і відніс його до Великої Ружі. Будинок був незамкнений і, послухай-но, Едгаре... хтось в ньому побував.
У слухавці запала тиша, але я чув його дихання. А відтак:
— Джека побачене там страшно вразило, отже й тобі треба бути готовим до шоку, мучачо. Хоча ти, либонь, вже про щось здогадуєшся....
Тут прозвучав біп, а далі почалося шосте повідомлення. Це Ваєрмен продовжував свою оповідь, тільки тепер він був роздратований, а тому й більш схожий на самого себе.
— От же слабосрака машинка, цей автовідповідач! Chinche Pedorra![345] Агов! Едгаре, ми з Джеком їдемо до Аббот-Векслера. Це... — Йому знадобилася коротка пауза для сформулювання думки. — Погребальна фірма, до якої вона хотіла. Я повернуся близько першої. А ти обов’язково зачекай на нас, сам у дім не заходь. Там не розгром, нічого такого, але я хочу бути поряд з тобою, коли ти роздивлятимешся вміст кошика, ну, і ще, коли побачиш, що там у твоїй майстерні на верхньому поверсі. Мені не до смаку говорити загадками, але Ваєрмен не стане викладати все це лайно на плівку автовідповідача, яку будь-хто може прослухати. А, ось ще що. Дзвонив один з її юристів. Залишив мені повідомлення — ми з Джеком якраз рилися у мотлоху на тому сраному горищі. Він каже, що я тепер її єдиний спадкоємець. — Пауза. — La loteria. — Пауза. — Я отримав все. — Пауза, — Бодай би я здох.
От і все.
— 3 —
Я натиснув 0, викликаючи готельну операторку. Трішки зачекав і отримав від неї номер погребального салону Аббот-Векслер. Набрав той номер. Робот запропонував мені пречудовий вибір орієнтованих на смерть послуг («для переключення на виставковий трунний зал натисніть 5»). Я перечікував — у наші дні пропозиції для реальної живої людини надходять в останню чергу, як спецпризи нездарам, що ледве дістаються фінішу, неспроможні впоратися з викликами 21-го століття, — і поки чекав, я обмірковував повідомлення Ваєрмена. Дім стояв незамкнений? Справді? Поставарійна пам’ять в мене ненадійна, але звички в порядку. Велика Ружа належить не мені, а мене з раннього дитинства привчили особливо акуратно поводитися з чужим добром. Я був цілком певен, що дім я замикав. Отже, якщо хтось проник в дім, чому не були зламані двері?
На мить мені пригадалися маленькі дівчатка в мокрих платтячках — маленькі дівчатка з зогнилими обличчями, котрі балакали джеркотливими голосами мушель під домом — відтак мене пересмикнуло і їхні образи відлетіли геть. Вони тоді з’явилися лише в моїй уяві, авжеж, видіння перевтомленого мозку. А якщо навіть вони були чимось іншим... примарам нема потреби відчиняти двері, хіба ні? Вони просто проходять крізь них, або просочуються крізь стіни.
—... нуль, якщо потребуєте допомоги.
Слава Богу, я майже забув, що чогось чекаю. Натиснув 0, і після кількох тактів, що приблизно нагадували «Примиряюся з собою»[346], професійно втішливий голос спитав, чим він мені може допомогти. Я переміг ірраціональне й вельми потужне бажання сказати: «Моя рука! Вона так і не отримала достойного її погребіння!» й повісити слухавку. Натомість, чухаючи собі слухавкою праву брову, я запитав, чи є там Джером Ваєрмен.
— Можу я поцікавитися, кого з покійників він представляє? Переді мною виникло кошмарне видіння: мовчазна судова зала мертвяків і Ваєрмен оголошує: Ваша Честь, я протестую.
— Елізабет Істлейк, — сказав я.
— А, так, звичайно, — голос потеплішав, став тимчасово людським. — Він зі своїм юним другом вийшли, гадаю, щоб попрацювати над некрологом міс Істлейк. Здається, я маю повідомлення для вас. Ви зачекаєте?
Я зачекав. Знов зазвучало «Примиряюся з собою». Нарешті Гробар-Погребник[347] повернувся:
— Містер Ваєрмен просить вас приєднатися, якщо ваша ласка, до нього і... гм... містера Кандурі у вашому домі о другій пополудневій годині. Тут написано: «Якщо ви приїдете першим, зачекайте, будь ласка, надворі». Ви зрозуміли?
— Так, зрозумів. А вам відомо, чи не збирався він повернутися?
— Ні, він нічого не казав.
Я подякував йому і повісив слухавку. Якщо навіть Ваєрмен мав мобільний телефон, я в нього його ніколи не бачив, та й номера його у мене все’дно не було, але ж Джек мав мобільного. Я відшукав у гаманці його номер і набрав. Після першого гудка мене переключило на голосову пошту, і там повідомили, що телефон або вимкнуто, або він не функціонує, тобто — або Джек його забув зарядити, або забув оплатити рахунок. Широкий вибір можливостей.
Джека побачене там страшно вразило, отже й тобі треба бути готовим до шоку.
Я хочу бути поряд з тобою, коли ти роздивлятимешся вміст кошика.
А втім, я собі вже доволі чітко уявляв, що саме могло бути в кошику, і мав сумніви, що й Ваєрмена аж так сильно здивував його вміст.
Не думаю.
— 4 —
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |