Тут я міг принаймні вибудовувати версії. Кінець кінцем, ми були з нею знайомі і я знав, як вона ставилася до моїх робіт.
— Пам, тут, на острові, відбувається щось зле. Я...
— Ти гадаєш, Едгаре, що мене це хвилює? Чи чому та жінка це зробила? Ти довів до того, що вбили нашу дочку. Я не бажаю більше тебе чути, ніколи не бажаю тебе бачити і краще я виколупаю собі очі, ніж подивлюся коли-небудь на якусь з твоїх картинок. Краще б ти здох, коли той кран на тебе наїхав. — У її голосі прозвучала жахлива розважливість. — Це був би найщасливіший кінець.
Мить мовчання, а далі знову гудіння порожньої лінії. Я хотів було пожбурити цілком весь телефонний апарат через кімнату об стіну, але Едгар у мене над головою сказав — ні. Едгар у мене над головою сказав, що Персе від цього, либонь, отримає чимале задоволення. Тож натомість я обережно поклав слухавку і ще хвилину стояв, погойдуючись на п’ятах, живий, в той час як моя дев’ятнадцятирічна донька була мертвою, і чомусь не застрелена, а втоплена у ванні оскаженілою арт-критичкою.
Потім, дуже повільно, я рушив до дверей. Я їх не замкнув. Не бачив сенсу замикати їх тепер на ключ. Притулена до стіни, стояла мітла для змітання піску з ґанку. Я кинув на неї погляд і мені засвербіла права рука. Я підняв її до очей. Як завжди, нічого, але стискаючи кулак і розчепірюючи пальці, я відчував, як вони гнуться. І пара довгих нігтів впивається мені в долоню. Решта відчувалися короткими, зазубреними. Певне, обламалися. Десь, либонь нагорі, у Малій Ружі валяється на килимі парочка уламків примарних нігтів.
— Зникни, — сказав я долоні. — Зникни й помри, ти мені більше не потрібна.
Але вона нікуди не поділася. І не збиралася. Як і рука, на якій вона колись росла, долоня свербіла і смикалася, і боліла, і відмовлялася покидати мене.
— Тоді катай, знайди мою дочку, — наказав я, і в мене полилися сльози. — Поверни її назад, хіба ти не можеш? Поверни мені її. Я намалюю все, чого ти забажаєш, тільки поверни мені її.
Нічого не трапилося. Так і стояв собі однорукий чоловік зі своїм фантомним свербінням. Єдиним привидом там був його власний, котрий витав у нього над головою і все це спостерігав.
Сверблячка в моєму тілі ставала нестерпною. Я підхопив мітлу, ридаючи вже не тільки від печалі, а й від жахливого недосяжного свербежу, і тут же зрозумів, що не зможу зробити, чого потребував — однорукий не може переламати дрючину об коліно. Я приставив мітлу знову до стіни і наступив на держак здоровою лівою ногою. Хрусь, і віник відлетів геть. Я підняв обламаний держак собі перед очі і кивнув. Годиться.
Я обійшов дім і пошкутильгав на берег, відзначаючи краєчком мозку у темряві під Великою Ружею балаканину мушель, що розгорялася з кожним кидком хвилі і відкочуванням її назад.
У голові майнула одна згадка, коли я підійшов до мокрого блискучого ящика, помальованого там і сям тенісними м’ячиками. Третя фраза, котру сказала Ваєрмену Елізабет: «Ти захочеш, але ти не мусиш».
— Надто пізно, — промовив я, і враз лопнула мотузочка, якою був прив’язаний до моєї голови горішній Едгар. Він відлетів геть і якийсь час я не відчував нічого.
17 — ПІВДЕННИЙ КІНЕЦЬ ОСТРОВА
— 1 —
Єдине, що пригадую, потім прийшов Ваєрмен і підняв мене. Пам’ятаю, я зробив кілька кроків, відтак згадав, що Ілси більше нема, й укляк на колінах. А найганебнішим було те, що навіть з розбитим дощенту серцем я захотів їсти. Я почувався дуже голодним.
Пам’ятаю, Ваєрмен завів мене крізь відчинені двері у дім, пам’ятаю, він казав, що все, всі ті жахи привиділися мені в поганому сні, а коли я заперечив йому — ні, Мері Айр це зробила, все трапилося насправді, це Мері Айр втопила Ілсу у ванні, він розсміявся і сказав, що так він і знав. На якусь кошмарну мить я йому повірив.
Я кивнув на телефон.
— Послухай повідомлення, — сказав йому, а сам пішов до кухні. Коли знову почувся голос Пам — «Едгаре, дзвонили з поліції, сказали, що Ілса мертва!» — я пожирав пластівці повними жменями, прямо з коробки. В мене було дивне відчуття, ніби я належу до зрізу препарату, який ось-ось покладуть під мікроскопом і почнуть вивчати. В сусідній кімнаті закінчився запис. Ваєрмен вилаявся і ввімкнув його знову спочатку. Я жер пластівці. В пам’яті не залишилося згадок про те, що було зі мною на пляжі до приходу Ваєрмена. Цейперіод в ній був порожнім, як мої перші дні у шпиталі після аварії.
Я вигріб рукою залишки пластівців, відправив їх до рота і ковтнув. Вони стали мені поперек горла, і це було добре. Я зрадів, що вдавився. Я заслуговував на смерть через удавлення. Минулося. Я почовгав до вітальні. Ваєрмен з виряченими очима стояв біля автовідповідача.
— Едгаре.., мучачо.., що, заради Господа..?
— Одна з картин, — відповів я, човгаючи далі. З повним шлунком мені захотілося забуття ще більше. Хоч би на якийсь час. І це не було просто бажання, це була потреба. Я переламав мітлу... а потім з’явився Ваєрмен. Що було між цими подіями? Я не знав.
Я вирішив, що не бажаю цього знати.
— Що за картина..?
— Мері Айр собі купила. Я певен, що якусь з серії «Дівчина і Корабель». І одразу забрала її з галереї. Я мав би про це здогадатися. Ваєрмене, мені треба лягти. Поспати. Дві години, добре? А потім розбудиш мене і підемо на південний кінець.
— Едгаре, ти виснажений.., я не думаю, щоб після такого ти...
Я опустив очі. Голова важила сто фунтів, але я спромігся.
— Вона також не думає, але все мусить закінчитися сьогодні. Дай мені дві години.
Прочинені двері Великої Ружі дивилися на схід і ранкове сонце кидало яскраві промені Ваєрмену на лице, освітлюючи співчуття такої сили, що мені несила було його витримати.
— О’кей, мучачо. Дві години.
— Тим часом намагайся ні в що не встряти. — Не знаю, чи почув він останню фразу. Я вже сунув до спальні і слова від мене розбігалися. Впавши на ліжко, я намацав Ребу. Якусь мить я зважував, чи не пожбурити її в інший кінець кімнати, як до того мені хотілося це зробити з телефоном. Натомість я пригорнув її до себе, втопив обличчя в її піддатливому тільці й заплакав. Так, плачучи, й заснув.
— 2 —
— Прокидайся, — штурхав менехтось. — Едгаре, прокидайся. Якщо ми збираємося щось робити, треба поспішати.
— Ну, не... я сумніваюся, що він зможе кудись йти. — Голос належав Джекові.
— Едгаре! — Ваєрмен дав мені ляпаса, а відтак ляснув і по другій щоці. Безжально. Яскраве світло мучило мої заплющені очі червоним сяйвом. Я спробував відгородитися від усіх цих подразників — по інший бік повік на мене чекало зло, — але Ваєрмен мені не дозволив. — Мучачо! Прокидайся! Вже десять хвилин на одинадцяту!
Це подіяло. Я сів і розплющив очі. Він тримав у мене перед обличчям лампу. Так близько, що я відчував її жар. За його спиною стояв Джек. Згадка про те, що Ілса, моя Іллі, мертва, прохромила мені серце, але я відштовхнув її геть.
— Вже одинадцята!? Ваєрмене, я тобі казав дві години! А що як хтось з родичів Елізабет вирішить сюди...
— Спокійно, мучачо. Я зателефонував до погребального салону і наказав передати, Щоб усі трималися подалі від Думи. Сказав, що ми тут, усі троє, захворіли на кір з краснухою. Дуже заразний вірус. І ще я дзвонив Даріо, розповів йому про твою дочку. Картини під контролем, у всякому разі поки що. Для тебе це, звісно, зараз не так важливо, але...
— Якраз важливо. — Я підхопився на рівні і потер рукою обличчя. — Персе не має права заподіяти лиха більше, ніж вона встигла вже наробити.
— Едгаре, мені так жаль, — промовив Джек, — я так співчуваю вашій втраті. Я розумію, що вам від цього аж ніяк не легше, але...
— Ні, легше, — відповів я йому, і колись дійсно може полегшати. Якщо я буду це повторювати, якщо буду діяти. Аварія навчила мене тільки одному: єдиний спосіб рухатися — рухатися. Повторювати собі — я можу це зробити, навіть коли знаєш, що не можеш.
Я помітив поряд свій одяг, хтось з них приніс його. Але для сьогоднішньої роботи мені потрібні будуть не кросівки з-під ліжка, а важкі черевики, що стоять у щафі. На Джеку були високі робочі черевики Georgia Giants і сорочка з довгими рукавами — дуже добре.
— Ваєрмене, зробиш кави?
— А час ми маємо?
— Надолужимо. А поки що мені потрібно остаточно прокинутися. І вам, хлопці, на завадило б підзарядитися. Джеку, ти допоможеш мені взути черевики?
Ваєрмен зник на кухні, а Джек присів напочіпки, взув на мене черевики і зав’язав шнурку.
— Що тобі вже відомо? — спитав я його.
— Більше ніж мені хотілося б знати, — відповів він. — Але я нічого з того не розумію. На вашому вернісажі я балакав з цією жінкою — Мері Айр? — і вона мені сподобалася.
— Мені теж.
— Поки ви спали, Ваєрмен телефонував вашій дружині. Їй не схотілося довго з ним балакати, тож тоді він зателефонував одному з ваших друзів, з котрим познайомився на виставці — містеру Бозмену.
— Розказуй.
— Едгаре, ви певні, що...
— Розказуй.
Версія Пам була неповною, уривчастою, та й від неї у мене в пам’яті мало щозалишилося. Подробиці потонули у видінні Ілсиного волосся, що плаває на поверхні води у переповненій ванні. Видіння могло неправильно передавати те, що відбулося насправді, але воно було диявольськи яскравим, диявольськи точним, і воно витіснило з мого мозку все інше.
— Містер Бозмен розповів, що поліція не знайшла слідів вламу, тож вони гадають, що ваша дочка сама її впустила в квартиру, хоча ще стояла глупа ніч...
— О, Мері просто натискала кнопки домофону, поки хтось їй не відкрив двері. — Моя відсутня рука почала свербіти. Глибоким свербінням. Сонним. Майже мрійливим. — Тоді вона дісталися Ілсиної квартири і подзвонила в двері. Припустімо, прикинулась кимось іншим...
— Едгаре, ви гадаєте, чи...
— Припустімо, прикинулася кимось з госпел-гурту «Колібрі» і, скажімо, з-за дверей повідомила, що трапилося щось погане з Карсоном Джонсом.
— Хто це такий?
— Вона до того ж назвала його Смайлі, чим і переконала Ілсу.
Повернувся Ваєрмен. А заразом і другий, леткий Едгар. Нижній Едгар на острові Дума в ранковому флоридському світлі бачив лише звичайні речі. Едгар, що плавав над моєю головою, бачив більше. Не все, але стільки, що аж забагато.
— Що було далі, Едгаре? — запитав Ваєрмен, і дуже м’яко він це зробив. — Як ти гадаєш?
— Скажімо, Іллі відмикає двері, прочиняє і бачить жінку з націленим на неї пістолетом. Звідкілясь вона знає цю жінку, але перед цим вона вже пережила жахливу ніч, була дезорієнтована, тож не може точно пригадати, хто це — в неї заціпило пам’ять. Можливо, це на краще. Мері наказує їй повернутися кругом, а коли Іллі це робить.., коли вона робить це... — Тут я знову заплакав.
— Едгаре, чоловіче, не треба, — сам ледь не плакав Джек. — Це тільки ваші припущення.
— Це не припущення, — сказав Ваєрмен. — Хай говорить.
— Але навіщо нам про це знати...
— Джеку... мучачо.., ми не можемо знати, що нам потрібно знати. Тож хай чоловік розповідає.
Я чув їхні голоси ніби звідкілясь здалеку.
— Скажімо, коли вона обернулася, Мері вдарила її пістолетом. — Я втер собі очі й лице рукою. — Скажімо, вона вдарила її кілька разів, чотири або п’ять. Це в кіно б’ють тільки раз і людина вирубається, мов вимкнена лампочка. Навряд, щоб так було в реальному житті.
— Не так, — промурмотів Ваєрмен, звісно, ця гра в припущення виявилася аж занадто точною.
— Від ударів зверху по голові моя Отака-то-Дівчинка отримала три проломи черепа, вилилося багато крові.
Мері потаскала її. Кривавий слід тягнувся через вітальню і кухню (сморід від спаленого етюду, радше за все, ще висів у повітрі), а далі коротким коридором між спальнею і закутком, що слугував для Ілси кабінетом. У кінці цього коридорчику Мері наточила води у ванну і втопила мою непритомну доню, як непотрібне кошеня. Виконавши цю роботу, Мері повернулась до вітальні, сіла на диван і вистрелила собі в рота. Куля знесла їй верхівку черепа, розплескавши по задній стіні, разом з добрячим жмутом волосся, всі її мистецькі ідеї. Тільки-но хилилося до четвертої ночі. Сусід знизу мучився безсонням, він вгадав звук пістолетного пострілу і викликав поліцію.
— Навіщо було її топити? — спитав Ваєрмен. — Мені це незрозуміло.
«Бо це манера Персе», — подумав я, а вголос промовив:
— Не будемо зараз про це гадати. Гаразд?
Він вхопив мене за єдину руку і стиснув її:
— Гаразд, Едгаре.
«А якщо ми зробимо свою справу, можливо, нам вже непотрібно буде про це гадати», — подумалось мені.
Але ж це я затягнув у воду мою дочку. Я був певен цього. Я намалював її на пляжі.
Мою мертву доню. Мою утоплену донечку. Намалював на піску, щоб хвилям її було легше забрати.
«Ти захочеш, — сказала Елізабет, — але ти не мусиш».
Ох, ця Елізабет.
Іноді ми не маємо вибору.
— 3 —
Ми надудлились кави на осяяній сонцем кухні Великої Ружі, аж піт нам виступив на щоках. Я запив кавою три пігулки аспірину, і послав Джека взяти два альбоми «Умілець», наказавши нагострити геть усі кольорові олівці, які він тільки знайде нагорі.
Ваєрмен поклав до пластикового наплічника все годяще з холодильника: моркву, різані огірки, шість упаковок пепсі, три великих пляшки води Evian, кілька ростбіфів і одне — як їх зве Джек — курча-астронавта в прозорій капсулі.
— Мені якось дивно, що ти ще думаєш про їжу, — сказав він без тіні відрази.
— Мене не цікавить їжа сама по собі, — пояснив я, — але, можливо, мені доведеться дещо малювати. Фактично, я абсолютно впевнений у тому, що мені доведеться малювати. А ця робота спалює в мені калорії цілими вагонами.
З’явився Джек з альбомами й олівцями. Я вхопив їх і знову послав його нагору по гумки для стирання. Я мав підозру, що мотлоху буде більше, ніж я сподіваюся, — та хіба не так завжди? — але не знав, що саме знадобиться. Я поглянув на годинник. Було десять хвилин на дванадцяту.
— Ти сфотографував міст своїм поляроїдом? — спитав я Джека. — Прошу, заспокой мене, скажи, що ти не забув.
— Так, але я вирішив.., що байка про краснуху й кір...
— Покажи мені світлини.
Джек поліз до задньої кишені і витяг кілька кольорових знімків. Перегорнув їх, вибрав чотири, подав мені, а я розклав їх на кухонному столі, немов для короткого пасьянсу. Вхопив альбом і швидко почав копіювати фото, на якому було знято ланцюгово-зубчатий механізм під піднятим мостом, що являв собою мініатюрну однорядну споруду. Права рука не переставала свербіти, ніби глибоко в ній ворушилося щось сонне.
— Історія про кір і краснуху — це геніальна вигадка, вона відвадить звідси майже всіх. Але майже — це ще не всі. Мері не залишила б у спокої мою дочку, якби навіть хтось сказав їй що в Іллі вісп... Курва!— Мені затуманилися очі й олівець, замість прямої лінії, з’їхав кудись на манівці.
— Спокійно, Едгаре, — промовив Ваєрмен.
Я поглянув на годинник. Вже 11:58. Міст піднімають опівдні, за графіком. Я зморгнув сльози і повернувся до свого рисунку. З кінчика чорного «Вінусу» народжувався мостовий механізм. І навіть зараз, після смерті Ілси, мене захопило чудо спостерігання того, як з нічого виникає щось — мов реальна форма з непроглядного туману. А чом би й ні? Коли ж іще? Мене це втішало.
— Якщо вона захоче наслати на нас когось, а звідний міст виявиться недоступним, вона просто пошле того кругаля на той пішохідний місток, що веде сюди з острова Сан-Педро, — висловив сумнів Ваєрмен.
— Навряд чи, — відповів я, не відриваючи очей від роботи. — Купа народу не знає про існування Сонячного Хідника, а Персе тим більше, я цього певен.
— Чому?
— Бо той місток було збудовано у п’ятдесяті, ти сам мені це розповідав, а вона в той час спала.
Він поміркував, а тоді сказав:
— Ти віриш насправді, що її можна вбити?
— Так, вірю. Може, й не вбити, але знову занурити у сон.
— І ти знаєш як?
«Знайди, де тече стіл і полагодь його», — ледь не промовив я вголос, але в тім не було сенсу.
— Поки що ні. У старому домі є решта малюнків Ліббіт. В тому, що на південному кінці острова. Вони розкажуть нам, де знайти Персе, і підкажуть, що мені робити.
— Звідки ти знаєш, що вони там є?
«Бо вони мусять там бути», — міг би відповісти я, але в цю мить загула сирена. За чверть милі північніше нас пішов угору звідний міст між островами Дума й Кейзі, єдина ланка, що поєднувала нас із материком. Я порахував до двадцяти, після кожної цифри промовляючи слово Міссісіпі, як колись в дитинстві. А потім стер на своєму малюнку найбільшу шестерню. Авжеж, коли я це робив, у моїй відсутній руці ворухнулося щось, але головне концентрувалося в мене перед і над очима — радість від акуратного виконання красивої роботи.
— О’кей, — промовив я.
— Можемо вирушати? — перепитав Ваєрмен.
— Поки що ні, — застеріг я.
Він поглянув на годинник, відтак на мене.
— Мені здавалося, ти кудись поспішав, аміго?А після того, що ми бачили тут минулої ночі, і я теж. Так що там ще?
— Я мушу вас обох намалювати.
— 4 —
— Мені було б дуже приємно отримати від вас портрет, — сказав Джек. — І я певен, моя мама просто страх як зраділа б, але, здається, Ваєрмен має рацію. Нам вже треба йти.
— Джеку, ти бував коли-небудь на південному кінці острова?
— Та ні.
Я в цьому був майже впевнений. Але, вириваючи з альбому аркуш з намальованим мостом, я подивився на Ваєрмена. Незважаючи на свинцеву отупілість моїх душі і серця, мене, як не дивно, це дійсно цікавило. — А ти? Тиколи-небудь потикав свого носа до старого Гнізда Чаплі?
— Реально, ні. — Ваєрмен відійшов виглянути у вікно. — Міст стирчить вгору... я звідси бачу західну його половинку проти неба. Поки що все путьом.
Мене не так просто було збити.
— Чому?
— Мене відраджувала міс Істлейк, — відповів він, не обертаючись від вікна. — Казала, що там гидке довкілля. Ґрунтові води, флора, навіть повітря. Казала, що армійські специ щось робили на південному кінці острова під час Другої світової війни і примудрилися чимось отруїти ту частину Думи, тому-то, либонь, там і рослинність така щільна, здебільшого. Вона казала, що отруйний дуб там, мабуть, найгірший в Америці — гірше за сифіліс до пеніциліну, так вона казала. Від нього роками не можна здихатися, його вирубуєш, а він знову відростає. І він там повсюди. Так вона казала.
Цікава загалом приповістка, але Ваєрмен так і не відповів прямо на моє запитання. Тому я поставав його знову.
— А ще вона запевняла мене, що там є змії, — сказав він, нарешті обернувшись. — Я жахливо боюся змій. З тих пір, як одного разу в поході зі своїми старими прокинувся на стоянці і відчув, що разом зі мною в спальному мішку відпочиває молочниця[366]. Вона заповзла мені прямо під нижню сорочку. Я весь був вимазаний в її мускусі. Злякався, що то смертельна отрута. Тобі цього достатньо?
— Так, — сказав я. — А їй ти цю історію розповідав до чи після того, як вона тебе лякала засиллям змій на південному кінці острова?
— Не пам’ятаю, — відповів він прохолодно, а відтак зітхнув. — Мабуть, до. Я бачу, до чого ти ведеш, вона, мовляв, хотіла мене відлякати.
«Не я це сказав, а ти сам», — промовив я подумки, а вголос сказав:
— Та я більше непокоюся про Джека. Краще зарання остерегтися.
— Про мене? — здивувався Джек. — Я не маю нічого проти змій. Крім того, я знаю, як виглядають отруйний дуб і отруйний плющ. Я був бойскаутом.
— Присягайся, — сказав я і почав його малювати. Працював я швидко, опираючись спокусі деталізувати... а в душі так цього хотілося. Тим часом по той бік звідного мосту пролунав перший сердитий сигнал автомобіля.
— Щось мені підказує, що знову заїло міст, — усміхнувся Джек.
— Авжеж, — підтакнув я, не відриваючись від малювання.
— 5 —
Ваєрмена я малював ще швидше, і знову ледь утримувався від того, щоб почати виписувати деталі... бо поринаючи в роботу, я десь далеко від себе полишав свою тугу й біль. Робота була мов наркотик. Але денного світла попереду залишалося не так вже й багато, а мені ще менше, ніж Ваєрмену, хотілося знову зустрітися з Емері. Чого мені дійсно хотілося б, так щоб справа вже була закінчена, а ми всі троє опинилися десь за межами острова — дуже далеко — до того, як від Затоки почнуть підніматися вгору кольори вечірньої зорі.
— О’кей, — промовив я. Джека я нарисував синім, а Ваєрмена яскраво-помаранчевим. Неідеальні малюнки, але посутнє в своїх моделях я, здається, вхопив. — Залишилися останнє.
— Едгаре! — простогнав Ваєрмен.
— Більше нічого не малюємо, — заспокоїв я його і закрив альбом з двома в ньому етюдами. — Посміхнися художнику, Ваєрмене. Але спершу пригадай щось дійсно тобі приємне.
— Ти це серйозно?
— Смертельно серйозно.
Він наморщив чоло... відтак прояснішав. І посміхнувся. Як завжди, в нього освітилося цілком все обличчя, ніби перед вами явилася нова людина.
Я обернувся до Джека.
— А тепер ти.
І оскільки я вважав, що з них двох у хлопця роль важливіша, до нього я придивлявся особливо прискіпливо.
— 6 —
Повнопривідного позашляховика в нас не було, проте старий мерседес Елізабет здавався непоганим варіантом, його було побудовано, як танк. До Ель Паласіо ми доїхали машиною Джека і поставили її прямо біля воріт. Ми з Джеком перенесли наші припаси до SEL500. Ваєрмен опікувався пікніковим кошиком.
— Щоб не забути, поки ми ще тут, — згадав я. — Якийсь репелент і надійний ліхтар. Є тут щось таке?
— Так, — кивнув він. — У садовому будиночку є на вісім батарей. Справжній прожектор.
— Добре, і ось що, Ваєрмене.
Він відповів мені поглядом на кшталт — ну, що там ще, продемонструвавши роздратування одними лиш бровами, — але промовчав.
— Гарпунний пістоль.
Ту він розплився в посмішці.
— Si, senor. Para fijaciono.[367]
Поки він ходив, я стояв, спершись на мерседес, і дивився на тенісний корт. Хвіртка на його дальньому кінці була прочиненою, там на одній нозі стояла напівдомашня чапля Елізабет. Вона невдоволено дивилася на мене синіми очами.
— Едгаре? — торкнувся мого ліктя Джек. — 3 вами все гаразд? Не гаразд, і довго ще не буде. Проте...
«Я можу це зробити, — подумав я. — Я мушу це зробити. Вона не повинна виграти». —— Чудово, — відповів я.
— Ви так зблідли, що я аж трохи злякався. Як тоді, коли тільки-но сюди приїхали, — на парі останніх слів голос Джека захрип.
— Зі мною все чудово, — повторив я, на мить обнявши його за шию. І усвідомив, що, якщо не рахувати наші ручкання, це я, мабуть, перший раз його торкнувся.
Тримаючи за обидві дужки пікніковий кошик, з’явився Ваєрмен. На голові в нього, один на іншому, були одягнені три довгодзьобі кашкети. З-під пахви стирчав гарпунний пістоль Джона Істлейка.
— Ліхтар у кошику, — пояснив він. — А також репелент «Лісові хащі»[368] плюс три пари садових рукавичок.
— Пречудово! — похвалив я.
— Si, але вже за чверть перша, Едгаре. Якщо ми кудись збираємося, то давай, може, вже рушати?
Я подивився на чаплю на тенісному корті. Вона стояла біля сітки, застигла, мов стрілка поламаного годинника, і теж безпощадно дивилася на мене. Все гаразд, цей світ у більшості своїх проявів і є безпощадним.
— Авжеж, — озвався я. — Рушаємо.
— 7 —
Тепер я при пам’яті. Вона більше не в ідеальному робочому стані, дотепер я плутаю іноді імена і порядок подій, які відбувалися, але кожну мить нашої експедиції до будинку на південному кінці острова Дума я пам’ятаю чітко — як перший кінофільм, що мене колись вразив, як першу картину, від якої в мене колись перехопило подих (то була «Гроза» Томаса Гарта Бентона[369]). Хоча спершу я почувався прохолодно-відсторонено, мов збайдужілий естет, що розглядає колекцію провінційного музею. Але варто було Джеку на сходах, що нікуди не вели, знайти ляльку, як я почав усвідомлювати, що не споглядаю збоку якусь картину, а особисто перебуваю в ній. І що нікому з нас нема дороги назад, поки ми її не зупинимо. Я розумів, яка вона потужна, якщо зуміла дістати аж до Омахи і Міннеаполісу, зробити там, що хотіла, і закріпити свою перемогу в Провиденсі, ще б пак, яка сильна. І все-таки я її недооцінював. Поки ми не опинилися в самому будинку на південному кінці острова Дума, я не уявляв, яка насправді потужна Персе.
— 8 —
Я хотів, щоб за кермом був Джек, а Ваєрмен сів ззаду. Коли Ваєрмен спитав, чому, я відповів, що маю свої міркування, і вони стануть всім ясні трохи перегодом.
— А якщо я помиляюся, — додав, — ніхто не зрадіє цьому більше за мене самого.
Джек виїхав задом на дорогу і повернув на південь. Просто з цікавості я ввімкнув радіо й отримав нагороду — Біллі Рей Сайрус жалівся на своє болюче розбите серце[370]. Ваєрмен застогнав і потягнувся до приймача, либонь сподіваючись знайти радіо «Кістка». Але раптом голос Білі Рея поглинули оглушливі атмосферні розряди.
— Господи, та вимкни ти його! — заволав Ваєрмен. Проте я спершу тільки зменшив гучність. Це нічого не дало.
Розряди чомусь ще поголоснішали. Мені аж зуби в яснах захиталися, а кров не встигла задзюрити з вух тільки тому, що я натиснув кнопку «вимк.»
— Що це було? — спитав Джек. Він вів машину, не відриваючи широко розплющених очей від дороги.
— Можна це назвати, наприклад, нездоровим довкіллям, — сказав я. — Певне, залишки тих експериментів армійських ВПС шістдесятирічної давності.
— Дуже смішно, — зауважив Ваєрмен.
Джек глянув на приймач.
— Ану, я спробую ще раз.
— Не смію заперечувати, — заохотив його я і затулив собі ліве вухо.
Джек натиснув кнопку. Цього разу з чотирьох гучномовців мерседеса вдарило гуркотом, якому позаздрив би і реактивний винищувач. Навіть попри одне затулене вухо, він вдарив мені в голову. Ваєрмен, здається, заверещав, але я не певен.
Джек ляснув по кнопці вимкнення, припинивши скажену какофонію.
— Гадаю, нам варто пропустити цю мелодію, — сказав він.
— Ваєрмене? Ти в порядку? — мій власний голос лунав, мов звіддаля, ніби прориваючись крізь невтишиме гудіння.
— Повний рок’н’рол, — відповів він.
— 9 —
Схоже, Джек завіз нас вже трохи далі того місця, де Ілсі стало погано, а може, й ні. У високих заростях важко було орієнтуватися. Дорога звузилася до стежки. Її поверхню понадимало корінням. Переплетіння гілок закрило від нас небо. Ми опинилися, немов у живому тунелі. Всі вікна були підняті, та все одно машину наповнювали масні запахи зелених джунглів. Джек випробував ресори старого мерседеса на майже нездоланній вимоїні, грюкнув задньою підвіскою, переваливши через гряду настовбурченого дорожнього покриття, відтак різко зупинився і смикнув ручне гальмо.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |