Міннесотська мафія притихла за столом в бенкетній залі, і навіть раніше ніж підвелася для промови Пам, я зрозумів, що, поки був відсутнім, вони тут не лише обговорювали мене. Вони радилися.
— Ми від’їжджаємо, — оголосила Пам. — Більшість з нас. Слоботніки давно мріяли побувати в Дісней Ворлді, Джеймісони збираються до Маямі...
— А ми, тату, поїдемо з ними, — уточнила Мелінда, тримаючи за руку Ріка. — І вже звідти полетимо прямо в Орлі, це дешевше, ніж той рейс, що нам замовив ти..
— Гадаю, ми пережили б ці витрати, — сказав я, посміхаючись. У мені дивно змішалися почуття полегшення, розчарування й страху. В той же час я відчув, що обручі, якими мені було стягнуто голову, почали слабшати і відпадати. І біль в мене з голови просто зник. Можливо, це завдяки «зомігу», але препарат зазвичай не починає діяти так скоро, навіть якщо його задля пришвидшення запивати кофеїновою газировкою.
— Ти вже мав сьогодні нагоду спілкуватися зі своїм другом Ваєрменом? — прогудів басом Камен.
— Так, — відповів я. — Він залишив повідомлення в мене на телефоні.
— Ну, і як йому ведеться?
Нормально, занадто довга історія, щоб її тут переповідати.
— Він дає собі раду, займається підготовкою похорону в погребальному салоні... і Джек йому допомагає… але він змучений.
— Ідіть й допоможіть йому, — промовив Том Райлі. — Це ваша робота на сьогоднішній день.
— Так, дійсно, — додав Бозі. — Не муч ти себе, Едгаре. Нема сенсу тобі зараз перед нами грати привітного хазяїна.
— Я дзвонила в аеропорт, — сказала Пам так, ніби я протестував, чого я робити не збирався. — Там кажуть, що «Гольфстрім» стоїть напоготові. А консьєрж вже допомагає вирішити проблеми по всіх інших напрямках. Тим часом ми маємо ще кілька ранкових годин. Питання в тім, як нам ними розпорядитися?
Ми розпорядилися часом, як я раніше й планував: відвідали музей мистецтв Джона і Мейбл Рінглінг[348]. І я прогулявся у своєму береті.
— 5 —
Ближче до полудня я стояв у пасажирському холі авіакомпанії Долфін, прощаючись зі своїми друзями й родичами — когось цілуючи, комусь потискаючи руки, когось обіймаючи, або виконуючи всі три дії одночасно. Мелінда з Ріком та Джеймісони вже відлетіли.
Королева Реабілітації Кеті Грін поцілувала мене зі своєю фірмовою пристрастю.
— Бережи себе, Едгаре, — напоумлювала мене вона. — Мені твої картини подобаються, але набагато більше я пишаюся тим, як ти ходиш. У тебе дивовижний прогрес. Хотілося б мені показати тебе моїм найсвіжішим плаксам.
— Кеті, ти крута.
— Не така я вже й крута, — відповіла вона, витираючи очі. — По правді, я безпорадна кваша.
Потім наді мною навис Камен.
— Якщо потребуватимеш допомоги, зв’язуйся зі мною терміново.
— Слухаюсь, — виструнчився я. — Доповім КаменДоку.
Камен посміхнувся. Видовище: ніби тобі посміхається Бог.
— Я не вважаю, Едгаре, що з тобою вже все гаразд. Я можу тільки сподіватися, що з тобою буде все гаразд. Мало хто інший так заслуговує на м’яку посадку в сонячну погоду після бурі.
Я його обняв. Однорукі обійми, але він заради цього нахилився.
До літака я йшов поряд з Пам. Поки решта піднімалися по трапу, ми стояли з нею біля його підніжжя. Мою руку вона тримала обома своїми, дивлячись вгору, мені в очі.
— Я поцілую тебе лише в щоку, Едгаре. Бо Іллі дивиться на нас, а мені не хочеться, щоб в неї з’явилися якісь хибні думки.
Вона так і зробила, а відтак промовила.
— Мені за тебе неспокійно. У тебе в очах якийсь острах, і це мені не подобається.
— Елізабет...
Вона ледь помітно хитнула головою.
— Вчора ввечері ти виглядав так само, ще до того, як вона з’явилася в галереї. Навіть у найщасливіші для тебе моменти. Острах. Не знаю навіть, як твій вигляд пояснити іншими словами. Я тільки раз бачила тебе таким раніше, у 1992-му, коли якийсь короткий час здавалося, що ти можеш не виконати останній платіж по позиці і разом втратиш увесь бізнес.
Ввімкнулися турбіни літака і теплий бриз розметляв її волосся навкруг обличчя, перетворивши її салонну зачіску на щось юнацьке, природніше.
— Едді, можу я в тебе дещо спитати?
— Звичайно.
— Ти зможеш малювати будь-де? Чи мусиш тільки тут?
— Гадаю, будь-де. Але деінде буде все інакшим.
Вона дивилася на мене прискіпливо. Ледь не благаючи.
— Все одно, переміна піде на краще. Тобі треба позбавитися цього остраху. Я не кажу про обов’язкове повернення до Міннесоти, просто... поїдь деінде. Ти подумаєш про це?
— Так.
Але не раніше ніж побачу, що лежить в червоному пікніковому кошику. І не раніше ніж хоч раз проберуся на південний кінець острова. А я вважав, що зможу це зробити. Тому що погано тоді стало Ілсі, а не мені. Мене тоді всього лиш відвідала обарвлена червоним ретроспекція аварії. І фантомна сверблячка.
— Будь здоровим, Едгаре. Не знаю, що тут з тобою відбувається, але в тобі залишається чимало від того, колишнього Едгара, котрого можна любити.
Вона піднялася навшпиньки у своїх білих туфельках — безсумнівно, спеціально куплених перед цією поїздкою — і припечатала ще один ніжний поцілунок до моєї небритої щоки.
— Спасибі тобі, — сказав я. — Дякую тобі за нашу ніч.
— Навзаєм, — відповіла вона. — Було гарно. Потисла мені руку. Відтак піднялася по трапу і зникла.
— 6 —
Знову перед терміналом Дельти. Цього разу без Джека.
— Тільки ти і я, міс Булочко, — сказав я. — Ми з тобою, немов ті останні клієнти бару перед його закриттям.
Тут я помітив, що вона плаче і обійняв її.
— Тату, мені хотілося б залишитися тут з тобою.
— Повертайся до себе, сонечко. Готуйся до іспитів і товчи їх, як з кулемета. Ми скоро побачимося знову.
Вона відхилилася. Подивилася на мене стривожено.
— Ти будеш тут в порядку?
— Так. І ти теж будеш в порядку.
— Буду. Буду.
Я знову її обняв.
— Катай. Реєструйся. Купляй журнали. Дивися Сі-Ен-Ен. Гарного тобі польоту.
— Добре, тату. З тобою було чудово.
— Це ти чудова.
Вона заліпила мені рота щирим поцілунком — можливо, щоб перебити той, що нещодавно мені подарувала її мати, — і пройшла крізь розсувні двері. Один раз озирнулася і помахала мені, розмитий обрис дівчачої фігурки з-за поляризованого скла. Всім серцем мені хотілося б роздивитися її тоді краще, бо після того я ніколи її більше не побачив.
— 7 —
З музею Рінглінга я надіслав два повідомлення для Ваєрмена — одне до погребального салону, а інше наговорив автовідповідачу в Ель Паласіо — повідомив, що повернусь десь о третій і просив його зустріти мене там. Також я попрохав його передати Джекові, що, якщо Джек вже доріс до того, що може голосувати і гуляти на вечірках жіночого клубу Флоридського університету, то він також вже достатньо дорослий і для того, щоб опікуватися своїм чортовим мобільним телефоном.
Було вже майже пів на четверту, коли я нарешті приїхав на острів, але машина Джека і класичний сріблястий «бенц» Елізабет стояли на гравійному майданчику справа від Великої Ружі, а вони обоє сиділи в мене на ґанку, попиваючи холодний чай. Джек все ще був у своєму сірому костюмі, але зачіска в нього повернулася до звичного безпорядку і під піджаком на ньому була майка «Девіл Рейз». На Ваєрмені були чорні джинси і біла сорочка з розстібнутим коміром, а на голові одягнена задом наперед фанатська кашкетка «Кукурузників Небраски»[349].
Я вимкнув двигун, вийшов з машини і потягнувся, намагаючись вправити на місце своє недуже стегно.
Вони підвелися і підійшли до мене привітатися, обидва неусміхнені.
— Всі роз’їхалися, аміго? — спитав Ваєрмен.
— Всі, окрім тітки Джин і дядька Бена, — відповів я. — Вони ветерани шари, не відступляться, поки не вичавлять усе хороше до останньої краплі.
Джек усміхнувся без особливої радості.
— У кожній родині є такі, — зауважив він.
— Ти сам як? — спитав я Ваєрмена.
— Щодо Елізабет я заспокоївся, Гедлок сказав, для неї це, певне, був найкращий варіант, і я сподіваюсь, він має рацію. Вона залишила мені за приблизними обрахунками близько ста шістдесяти мільйонів доларів в готівці, цінних паперах і нерухомості... — Він затряс головою. — А це вже інше. Можливо, колись мені стане до снаги огледіти все це, але зараз...
— Зараз щось відбувається.
— Si, senor. І відбувається щось дуже зле.
— Що ти вже встиг розповісти Джеку?
Ваєрмен трохи зніяковів.
— Ну, я тобі ось що скажу, аміго. Коли я вже розпочав, відтак вже дуже важко було зупинитися на якомусь правдоподібному місці.
— Він розповів мені про все, — втрутився Джек. — Принаймні він так каже. Включно з тим, що, як він вважає, ви зробили з його головою, і з тим, що, як ви вважаєте, ви зробили з Цукеркою Брауном. — Він видихнув. — І про тих двох дівчат, яких ви бачили.
— Тебе не шокує історія з Цукеркою Брауном? — спитав я.
— Якби залежало від мене, я дав би вам медаль. А мешканці Сарасоти, либонь, на параді в День Пам’яті[350] провезли б вас на персональній платформі. — Джек засунув руки в кишені. — Але якби ви мені минулої осені розказали, що такі речі можливі поза фільмами Найта Шьямалана[351], я б довго сміявся.
— А ще тиждень тому? — спитав я.
Джек замислився. На протилежному боці Великої Ружі рівномірно прибували хвилі. Мушлі скоро почнуть балачку під моїм домом.
— Ні, — відповів він. — Тоді вже, мабуть, не сміявся б. Я від самого початку помітив, що щось у вас є таке, Едгаре. Ви приїхали сюди і...
Він звів докупи свої долоні і переплів пальці. І я вирішив, що так воно й є. Так воно й виглядало. Як переплетені пальці двох рук. А той факт, що я мав лиш одну руку, не грав тут ніякої ролі.
Тут не грав.
— Що ти таке кажеш, hermano[352]? — спитав Ваєрмен.
Джек знизав плечима.
— Едгар і Дума. Дума і Едгар. Виглядає так, ніби вони чекали одне на одного. — Він зніяковів, але впевненості не втратив.
Я ткнув великим пальцем через плече в бік мого дому:
— Зайдемо?
— Розкажи йому спершу, як ми знайшли кошика, — поросив Ваєрмен Джека.
Джек знизав плечима,
— Без особливих проблем. Хвилин за двадцять. Він стояв на вершечку якогось креденсу в дальньому кутку горища. Крізь один з вентиляційних отворів на нього прямо попадав промінь світла. Так, ніби комусь хотіпося, щоб його було знайдено. — Він глянув на Ваєрмена і той схвально кивнув. — Ну, ми його знесли до кухні і подивилися, що там в ньому. Він був важезний, як чорт.
Джекове зауваження про важкість кошика нагадало мені те, як Мельда, домовпорядниця, тримає його на сімейному фотопортреті: обома напруженими руками. Очевидно, що тоді він теж був важкий.
— Ваєрмен сказав, щоб я приніс кошик сюди і залишив його тут для вас, оскільки в мене є ключ... але ключ мені не знадобився. Дім стояв незамкнений.
— Двері навстяж?
— Ні. Я спершу повернув свій ключ, і виявилося, що замкнув замок. Це мене вельми здивувало.
— Ходімо, — перебив Ваєрмен, — час побачити все в натурі.
З флоридського боку Затоки на дерев’яну підлогу сіней намело всякого добра: піску, скалок мушель, пару стручків софори й сухих стеблин меч-трави. Були там також сліди. Відбитки кросівок належали Джеку. Та не від них мені мороз пішов поза плечима. Я визначив три їх різновиди — великий і пара малих. Малі сліди були дитячими. Всі були босими.
— Бачите, як вони мерхнуть, чим вище по сходах? — спитав мене Джек.
— Так, — відповів я. Мій голос звучав безбарвно і долітав до мене ніби звіддалік.
— Я йшов, не наступаючи на них, щоб не затоптати, — пояснив Джек. — Якби я вже тоді знав все, що розповів мені Ваєрмен, поки ми чекали на вас, навряд би я взагалі зважився підніматися нагору.
— Мені нема чого тобі закинути, — погодився я.
— Але там нікого не було, — продовжував Джек. — А втім... ну, самі побачите. Стривайте, гляньте-но.
Він жестом показав, щоб я став збоку сходів. На рівні наших очей була дев’ята сходинка і там в яскравому денному світлі я чітко побачив сліди маленьких босих ніг, що йшли в зворотньому напрямку.
— Мені це видається досить зрозумілим, — пояснив Джек. — Діти піднялися у вашу студію, а потім повернулися вниз. Доросле стояло біля вхідних дверей, скоріш за все назирало... хоча, якщо це було серед ночі, що тут назирати? Ви вмикали сигналізацію?
— Ні, — відповів я, уникаючи його погляду. — Я не можу запам’ятати код. Він записаний у мене на папірці, а той лежить у гаманці, але кожного разу, коли мені треба ввійти, це стає гонками на випередження, хто перший — я чи той чортів біпер на стіні біля дверей...
— Усе гаразд, — торкнув мене за плече Ваєрмен, — незвані гості нічого не винесли, навпаки — вони дещо залишили.
— А ви хіба й справді вірите в те, що вашими гостями були мертві сестри міс Істлейк? — спитав мене Джек.
— Саме так, — відповів я. — Гадаю, то були вони.
Якою ж дурницею це звучить при ясному світлі квітневого пополудня, коли маси сонячного проміння падають і відбиваються від поверхні Затоки, подумалось мені, але ж ні.
— Це немов той скажений бібліотекар в «Скубі-Ду»[353], — сказав Джек. — Це було б в його стилі, налякати вас, щоб ви покинули Острів, а всі скарби залишились йому.
— Якби-то, — відповів я.
— Припустімо, сліди маленьких ніг належать Тесі й Лорі Істлейк, — спитав Ваєрмен. — Кому тоді належать великі сліди?
Ніхто з нас не мав на це відповіді.
— Ходімо нагору, — запропонував нарешті я. — Хочу подивитися на кошик.
Ми пішли нагору до Малої Ружі — уникаючи слідів — не задля їх збереження, а просто нікому не хотілося на них наступати. Пікніковий кошик, точно такий, якого я намалював вкраденою в оглядовому кабінеті доктора Гедлока червоною ручкою, стояв на килимі, але спершу я кинув погляд на мольберт.
— Можете мені повірити, щойно побачивши це, я кинувся звідси прожогом, — зізнався Джек.
Повірити в це було легко, але сам я не відчув бажання втекти. Зовсім навпаки.
Натомість мене, мов магнітом, тягнуло до мольберту. Там було встановлено свіжий підрамник, а тоді, певне, серед темної ночі — можливо, в ті хвилини, коли вмирала Елізабет, можливо, коли я востаннє займався сексом з Пам, можливо, коли я вже спав иоряд з нею — чийсь палець занурився в мою фарбу. Чий палець? Я не знав. В яку фарбу? Звісно в яку: червону. Літери, що хирлявими лініями простягнулися через полотно були червоними. Напис звинувачував. Він ледь не кричав.
— 8 —
— Конкретне мистецтво, — промовив я сухим, рипучим, не своїм голосом.
— Це все, що ти можеш сказати? — перепитав Ваєрмен.
— Авжеж, — літери неначе вихилялися в мене перед очима, я втерся рукою. — Графіті. Хлопці у «Ското» це оцінили б.
— Можливо, — відгукнувся Джек, — але все’дно це якесь лайно. Гидота.
Я був тієї ж думки. І це ж моя майстерня, чорти їх забирай, моя! Я заплатив за неї. Я зірвав підрамник з мольберта, на мить злякавшись, що мені зараз обпалить пальці. Ні. Кінець-кінцем, це було звичайне полотно. Я підбадьорився і поставив його обличчям до стіни.
— Так краще?
— Авжеж, краще, — сказав Джек, а Ваєрмен кивнув. — Едгаре.., якщо ті дівчатка дійсно були тут.., то хіба привиди можуть малювати на полотні?
— Якщо привиди можуть рухати ворожильні планшетки й писати на вкритих памороззю вікнах, чому б їм не пописати і на полотні, — сказав я. А відтак неохоче додав: — Але, якщо на те пішло, мені важко уявити духів, котрі б зуміли відімкнути двері й поставити підрамник на мольберт.
— Так це не ти його поставив? — здивувався Ваєрмен.
— Я певен, що ні. Всі чисті підрамники стоять он там, у кутку.
— Що це за сестра? — спитав Джек. — Хто ця сестра, про яку вони питають?
— Радше за все, Елізабет, — відповів я. — Вона єдина з сестер залишилася живою.
— Херня, — заявив Ваєрмен. — Якби Лора й Тесі перебували у щільно залюдненому потойбіччі, вони не мали б ніяких проблем з розшуками їхньої сестри, вона прожила понад п’ятдесят п’ять років тутечки, на Думі, а цей острів — єдине місце, яке вони знали.
— А як щодо інших? — спитав я.
— Марія й Ганна померли, — сказав Ваєрмен. — Ганна в сімдесятих, здається в містечку Оссинінг у штаті Нью-Йорк, а Марія на початку вісімдесятих, десь на заході. Обидві були заміжні. Марія двічі. Я довідався про це не від міс Істлейк, мені розповів Крис Шенінгтон. Вона іноді розповідала про її батька, але про сестер — ні. Після того як у 1951-му повернулася з батьком на Думу, вона відсторонилася від решти родини.
де наша сестра?
— А Адріана? Що з нею?
Він знизав плечима.
— Quien sabe? Її поглинув час. Шенінгтон вважає, що вона зі своїм чоловіком, скоріш за все, повернулася до Атланти, коли пошуки малих було припинено, на заупокійній службі її вже тут не було.
— Вона могла покладати вину на татуся за те, що трапилося, — зауважив Джек.
Ваєрмен кивнув.
— А може, їй просто набридло тут вештатися.
Я пригадав її вередливий — на кшталт «хотілося б мені бути деінде» — погляд на сімейному фотопортреті, і вирішив, що Ваєрмен, скоріш за все, має рацію.
— У будь якому випадку, — продовжував він, — вона зараз мусить бути вже також мертвою. А якщо ще жива, їй десь під сотню років. На це дуже мало шансів.
де наша сестра?
Ваєрмен вхопив мене за руку і обернув обличчям до себе. Його лице виглядало втомленим, постарілим.
— Мучачо, якщо щось надприродне вбило міс Істлейк, щоб змусити її замовчати, то, може, нам краще зрозуміти натяк і забратися геть з острова?
— Гадаю, вже пізно це робити, — відповів я.
— Чому?
— Бо вона знову прокинулася. Так перед смертю сказала Елізабет.
— Хто прокинулася?
— Персе, — сказав я.
— Хто воно таке?
— Не знаю, — сказав я, — але гадаю, ми мусимо знову занурити її в сплячку.
— 9 —
Новим пікніковий кошик був пурпуровий і майже не вицвів за своє довге життя либонь тому, що більшу його частину він простояв на горищі. Я розпочав з того, що спробував підважити його за одну дужку. Авжеж, чортів козуб дійсно виявився доволі важким, я вирішив, що в нім фунтів двадцять. Навіть його щільно сплетене дно трохи провисало. Я поставив кошик знову на килим, розвів по боках тонкі дерев’яні дужки і відкинув кришку, що тихо зойкнула своїми завісами.
Там лежали кольорові олівці, здебільшого сточені аж до цурпалків. Там також лежали малюнки, зроблені дівчинкою-вундеркіндом понад вісімдесят років тому. Маленькою дівчинкою, котра дворічною випала з запряженого поні візка і забила собі голову, а прокинулася з судомами й чарівним хистом до малювання. Мені це було зрозуміло навіть попри те, що на першому аркуші малюнок зовсім не був малюнком, а лише оцим:
Я перекинув перший аркуш. Під ним було отаке:
Після цього малюнки стали малюнками, техніка й сюжети ускладнювались з неймовірною швидкістю. Неймовірною, якщо не брати до уваги досвід Едгара Фрімантла, котрий тільки й умів, що шкрябати каляки-маляки, аж поки не луснув його череп, завдяки аварії на будівельному майданчику, де він позбавився руки і мало не розпрощався з самим життям.
Вона малювала краєвиди, пальми, пляж. Було гігантське чорне обличчя, кругле, як баскетбольний м’яч з усміхненим червоним ротом — можливо, портрет Мельди-доморядниці, хоча ця Мельда більше скидалася на перерослу дитину, намальовану в максимальному наближенні. Далі йшли ще звірі — єноти, черепаха, олень, рись — ці вже були в натуральних пропорціях, але вони або літали в небесах, або ходили по морській поверхні. Я наштовхнувся на ідеально, до деталей виписану чаплю — птах стояв на поруччі балкону рідного дому художниці. Прямо під цією лежала інша акварель того ж птаха, тільки тепер він ширяв догори ногами над басейном. Його очі-буравчики були одного тону з поверхнею басейну. «Вона робила те ж саме, чим займався я, — подумалось мені, і шкіра знову взялася морозом. — Намагалася переосмислити звичайне, оновити його, перетворивши на сновидіння».
Якби ці малюнки побачили Даріо, Джимі й Аліса, вони, певне, покінчали б собі в штани? Я не мав щодо цього жодних сумнівів.
Були тут і дві дівчинки — безперечно Тесі й Лора — з широкими гарбузовими посмішками, які були навмисно виведено за межі їхніх облич.
Був тут і татусь, більший за дім, поряд з яким він стояв, — напевне ж, це було перше Гніздо Чаплі — він палив сигару розміром з ракету. Колечко диму від сигари обрамляло місяць над його головою.
Були тут і дві дівчини в темно-зелених блузках на ґрунтовій дорозі, балансуючи, вони несли стоси підручників на головах, як деякі африканки носять посуд. Це були, поза всякими сумнівами, Марія і Ганна. Позаду них вервечкою йшли жаби. У віддаленій перспективі жаби не зменшувались, а навпаки — ставали більшими.
Далі в Елізабет пішов період Усміхнених Коней. Їх було більше десятка. Перегорнувши їх, я знову повернувся до одного і ткнув у нього пальцем:
— Це той малюнок, що його було сфотографовано для газетної статті.
— Давай, рийся глибше, — сказав Ваєрмен, — ти ще не бачив головного.
Знову коні.., знову члени родини, зображені то олівцями, то вуглиною, то веселими акварельними фарбами, майже завжди зі зчепленими руками, мов ляльки-витинанки.., а ось і буря, вода в плавальному басейні шаліє хвилями, продраними прапорами тягнеться за вітром листя пальми.
Загалом там лежали сотня з гаком малюнків. Хоч яка не мала, але вона також була нерозпечатаною художницею. Ще пара-трійка малюнків бурі... може, урагану Аліса, що розворушив Істлейкову скарбницю, може, просто сильної грози, напевне сказати було неможливо... далі Затока... знову Затока, цього разу з летючими рибами завбільшки, як дельфіни... Затока з пеліканами, котрі тримають у дзьобах щось схоже на веселки... Затока в призахідному освітленні... і...
Мені перехопило дихання.
Порівняно з тими, які я вже передивився, цей малюнок був нібито елементарним, просто силует корабля на тлі вечірньої зорі, втоплений на тонкій межі між днем і темрявою, але саме ця простота наділяла його силою. Незаперечно, саме ця думка осяяла мене, коли я намалював точно таку картинку у свій перший вечір у Великі Ружі. Був тут і той самий трос, туго натягнутий між бушпритом і тим, що в часи Елізабет називалося вежею Марконі, він створював яскраво-оранжевий трикутник. Були ті самі штрихи світла знизу вгору — від помаранчевого до синього. Тут був навіть той недбало, майже будь-як покладений штрих, яким і створювався сам корабель — він був ажурніший за мій — що примарою рухався на північ.
— Я теж це малював, — промовив я блякло.
— Знаю, — озвався Ваєрмен, — я бачив. Ти назвав свій малюнок «Хелло».
Я поліз глибше, поспішно риючись у товстих пачках акварелей і малюнків кольоровими олівцями, вже знаючи, що я врешті-решт знайду. І, так, біля самого дна я натрапив на перший, зроблений Елізабет, малюнок Персе. Тільки вона намалювала корабель новеньким, струнким трищогловим красенем з підібраними вітрилами, що стоїть на зелено-синій воді Затоки під фірмовим сонцем Елізабет Істлейк — тим, що пускає довгі веселі промені світла. Це була прекрасна робота, вона просто благала про саундтрек з музикою в стилі Каліпсо.
Проте, на відміну від інших її малюнків, цей бринів фальшю.
— Давай далі, мучачо.
Корабель... корабель... сім’я, всього четверо, стоять на пляжі з зімкнутими руками, мов ляльки-витинанки, і з тими самими елізабетівськими веселими посмішками... корабель... дім, а поряд фігурка негритосика, яких ставлять на галявинах, тільки тут він догори ногами... ще корабель — розкішний білий птах... Джон Істлейк...
Джон Істлейк кричить... кров тече в нього з носа і з одного ока...
Я дивився на цей малюнок, мов зачарований. Дитяча акварель, але виконана з диявольською майстерністю. Портрет чоловіка, котрий буквально вмирає від жаху й горя, від того й того разом.
— О Господи, — вимовив я.
— Дивися далі, мучачо, — нагадав Ваєрмен. — Там ще є.
Я відгорнув портрет нажаханого чоловіка. Старі акварельні фарби потріскували, мов кістки. Під переляканим батьком знову лежав корабель, і цього разу це був істино мій корабель, мій Персе. Елізабет намалювала його вночі, і не пензлем — серед вирування сірої і чорної фарб я розрізняв стародавні відбитки дитячих пальчиків. Здавалося, тут вона нарешті роздивилася крізь машкару образ справжнього Персе. Деревина потріскана, вітрила обвислі й повні дірок. Навкруг судна, синяві у світлі місяця, котрий не всміхався, не надсилав ніяких веселих променів, з води стирчали у драглистому салюті сотні кістлявих рук. А на носу стояло щось опецькувате, мертвотно бліде, ніби схоже на жінку у чомусь зогнилому, що майоріло чи то плащем, чи то саваном... чи, може, то був балахон. Червона мантія, моя червона хламида, тільки вид спереду. В лобі фігури зяяли три порожні очниці, а її посмішка — нелюдська суміш губ і зубів — виходила за межі обличчя. Ця річ справляла жахливіше враження, ніж мої картини серії «Дівчина і Корабель», бо вона била прямісінько в серце явища, не роблячи ніяких інтервалів, які б допомогли адаптуватися розуму. «Тут все жахливе, — промовляла вона. — Тут є все, чого ти завжди боявся зустріти в темряви Дивись, як у місячному світлі ця крива усмішка поривається з цього обличчя. Дивись, як потопельники салютують їй».
— Господи, — вимовив я, оглянувшись на Ваєрмена. — Коли це вона, як ти вважаєш? Після того, як її сестри..?
— Радше за все, так. Можливо, вона таким чином намагалася боротися з цим, а ти сам як гадаєш?
— Я не знаю. — Душею я линув до моїх доньок, а мозком забороняв собі згадувати про них. — Я не розумію, як дитина, будь-яка дитина, може з таким впоратися.
— Родова пам’ять, — промовив Ваєрмен. — Так сказали б юнгіанці.
— А яким чином я дійшов до малювання цього корабля? І, схоже, цієї ж клятої істоти, тільки зі спини? Є в юнгіанців якісь теорії щодо цього?
— На малюнку Елізабет нема імені Персе, — вказав Джек.
— Навіть якби їй було чотири роки, то й тоді вона навряд чи звернула б увагу на назву, — відповів я. І подумав про її попередні малюнки, ті, де судно являлося прекрасною білою брехнею, в яку вона якийсь час щиро вірила. — Особливо, коли вона уздріла, що воно таке насправді.
— Ти так говориш, ніби це реальна річ, — зауважив Ваєрмен. Мені пересохло в роті. Я пішов до ванни, наточив склянку води і випив її до дна.
— Не знаю сам, у що тут вірити, — сказав я, — але в моєму житті є загальне правило, Ваєрмене. Якщо щось бачить одна людина, це може бути галюцинацією. Якщо те саме бачать двоє, шанси реальності зростають експоненціально. І я, і Елізабет, обоє бачили Персе.
— У вашій уяві, — нагадав Ваєрмен. — Ви бачили це у вашій уяві. Я вказав пальцем йому на голову:
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |