Лінгвістична характеристика зв'язного мовлення

Зміст

ВСТУП………………………………………………………………………2

РОЗДІЛ І. Теоретичні основи навчання зв'язного мовлення……………4

1.1.Лінгвістична характеристика зв'язного мовлення……………………4

1.2.Особливості формування зв’язного мовлення як засобу самовираження у дошкільників із порушеннями мовленневого розвитку…...8

1.3. Формування мовних умінь і навичок на основі психолінгвістичних рекомендацій……………………………………………………………………..14

1.4. Причинно – наслідкові зв’язки та способи їх вираження у мовленні дітей…………………………………………………………………………..…..16

РОЗДІЛ II. Уроки розвитку зв’язного мовлення в початкових класах загальноосвітньої школи………………………………………………………...17

2.1 Формування у молодших школярів навичок побудови творів-розповідей, описів, роздумів………………………………………………...….17

2.2 Співвідношення допомоги вчителя і самостійної роботи при написанні творів і переказів…………………………………………………….23

Висновки…………………………………………………………………..33

Список використаної літератури………………………………….……..35

Вступ

Мовлення – важливий засіб спілкування, обміну думками і почуттями між людьми, передачі і засвоєння інформації. З перших днів шкільного життя у дитини виникає потреба у спілкуванні – вміння говорити правильно, красиво, логічно. Саме тому уроки розвитку зв’язного мовлення допомагають створити мовне середовище.

Розвиток зв’язного мовлення – провідний принцип навчання рідної мови в початкових класах. Він охоплює всі сторони мовленнєвої діяльності учнів. Ось як про це сказано у Пояснювальній записці до Програми з української мови: «Мовленнєва змістова лінія, яка є основною, передбачає розвиток усного і писемного мовлення учнів, їхнє вміння користуватись мовою як засобом спілкування, пізнавання, впливу». [2]

Програмою передбачається набуття учнями елементарних знань про мовлення: усне і писемне, діалогічне і монологічне; про особливості висловлювань, обумовлені їх комунікативними завданнями, ситуацією спілкування, однак значно важливішим завданням, на нашу думку, є розвиток уміння здійснювати всі види мовленнєвої діяльності, на що й наголошується в програмі. Причому, на уроки розвитку зв’язного мовлення в чистому вигляді відводиться досить мало годин, натомість зв’язне мовлення інтегрується у викладання всіх предметів, передбачених програмою, та в позакласну роботу з молодшими школярами.[17]

Свого часу проблемі розвитку зв’язного мовлення приділяв велику увагу К.Д.Ушинський, який справедливо стверджував, що «...бідність словника школяра породжує одноманітність мовлення і робить його незрозумілим для слухачів...».

Ця тема не могла залишитись поза увагою психологів. Саме завдяки працям вчених – психологів: П.П.Богонського, Д.Б.Ельконіна, Л.С.Виготського, Л.Ф.Войтко, О.Р.Лурії, С.Л.Рубінштейна – утворилося психологічне підґрунтя навчання молодших школярів зв’язному мовленню.

У процесі розвитку зв’язного писемного мовлення школярі проходять шлях від колективних робіт до самостійних, тобто зростає рівень самостійності учнів. Якщо в 2 класі проводилася переважно колективна підготовка тексту, призначеного для запису, й елементи індивідуальної творчості вводились у вигляді незначних заміток, повідомлень про себе, про свої дії, то в 3-4 класах школярі повинні вчитися працювати над твором самостійно. Їм доцільно пропонувати індивідуальні теми, наприклад: "Мій чотириногий друг", "Найцікавіший день канікул" тощо. А під час роботи над темами, призначеними для всього класу, постійно має зменшуватись підготовча робота для всього класу безпосередньо перед записом твору.

Діти люблять живі дії, їм доступніша розповідь, як жанр. У початкових класах розповідь у творах, як правило, переважає, а опис відіграє допоміжну роль. Однак роль опису й елементів міркування з роками навчання має зростати.

Дуже важливо, щоб написання творів захоплювало учнів, демонструвало їм величезні можливості мови й необхідність її ретельного вивчення заради вираження власних думок і почуттів.

Виховний ефект творів залежить від вибору теми, від рівня самостійності того, хто пише від того, наскільки його твір "пишеться серцем, а не ручкою".

Написання творів допомагає дітям глибше усвідомити свої почуття, привчає до послідовного мислення, підвищує самоповагу, розвиває інтерес до літературної творчості.

Р ОЗДІЛ І. Теоретичні основи навчання зв'язного мовлення

Лінгвістична характеристика зв'язного мовлення

В статті з позицій основних положень Базової програми розвитку дитини дошкільного віку «Я у світі» розкрито бачення сучасних підходів до формування у дошкільників з порушеннями зору мовленнєвої компетенції, яка є основою становлення мовної особистості, сучасне трактування структурних компонентів її формування,показники комунікативної компетентності дитини[4].

Л.С.Вавіна визначила структурні компоненти формування мовлення дошкільнят. До них належать:

- мовленнєва компетенція як одна з ключових базисних характеристик особистості;

- мовленнєвий розвиток, тобто формування певних мовленнєвих умінь і навичок,що забезпечують функціонування мовлення;

- навчання мови, яке передбачає опанування певним обсягом елементарних знань про мову й мовлення, що формується на основі розвитку мовного чуття й водночас зумовлюють цей розвиток;

- мовленнєве виховання,метою якого є виховання мовленнєвої культури особистості [7].

Творчі розповідді найчастіше є монологом:застосування переважно літературноїї лексики; розгорнутість висловлювання;використання ускладнених синтаксичних конструкцій;прагнення до чіткого оформлення зв’язності на основі розгортання системи елементів зв’язку; певна завершеність.

Монологічне мовлення є складнішим, більш довільним, організованим видом мовлення і тому вимагає спеціального навчання (А.М. Богуш).

Розвиток зв’язного монологічного мовлення передбачає:

- Навчання дітей переказу текстів;

- Оволодіння різними типами розповіді на основі елементарних уявлень про структурно-функціональне призначення тексту,засоби образності;

- Формування якостей самостійного зв’язного висловлювання змістовності, логічної послідовності, виразності, креативності. [5]

Зв'язність, вважав С.Л. Рубінштейн, це «адекватність мовного оформлення думки говорить чи пише з точки зору її зрозумілості для слухача чи читача» [ 16]. Отже, основною характеристикою зв'язного мовлення є її зрозумілість для співрозмовника.

Формування усного зв'язного мовлення складає основне завдання лінгвістичного розвитку дошкільників.

«Зв'язкова мова з точки зору лінгвістики, це смислове, розгорнуте висловлювання (ряд логічно поєднаних речень) забезпечує спілкування і взаєморозуміння [ 19 ].

Основна функція зв'язного мовлення - комунікативна. Вона здійснюється у двох основних формах - діалозі і монолозі. Кожна з цих форм має свої особливості, які визначають характер методики їх формування.

У лінгвістичній і психологічній літературі діалогічна і монологічне мовлення розглядаються в плані їх протиставлення. Вони відрізняються за своєю комунікативної спрямованості, лінгвістичної та психологічної природі[ 1].

Діалогічна мова (діалог) - бесіда кількох людей, що не менше двох, мета якої запитати про щось і викликати на відповідь, спонукати до якоїсь дії (Щерба Л.В.) [ 19 ].

Діалогічна мова являє собою особливо яскравий прояв комунікативної функції мови. Головна особливість діалогу - чергування говоріння одного співрозмовника з прослуховуванням і подальшим говорінням іншого. Важливо, що в діалозі співрозмовники завжди знають, про що йде мова, і не потребують розгортанні думки і висловлювання. Усна діалогічна мова протікає в конкретній ситуації й супроводжується жестами, мімікою, інтонацією. Мова в діалозі може бути неповною, скороченою, іноді фрагментарною. Для діалогу характерні: розмовна лексика і фразеологія; стислість, недоговорчівость, обривистість; прості і складні безсполучникові пропозиції; короткочасне попереднє обдумування. Зв'язність діалогу забезпечується двома співрозмовниками. Діалогічна мова відрізняється непроизвольностью, реактивністю.

Монологічне мовлення - зв'язне, логічно послідовне висловлювання, що протікає відносно довго в часі, що не розраховане на негайну реакцію слухачів. Монологічне мовлення психологічно складніша, ніж діалогічна. Монологічне мовлення виражає думку однієї людини, яка невідома слухачам. Тому вислів містить більш повну формулювання інформації, воно більш розгорнуто. У монолозі необхідні внутрішня підготовка, більш тривале попереднє обдумування висловлювання, зосередження думки на головному. Тут теж важливі немовні засоби (жести, міміка, інтонації), вміння говорити емоційно, виразно, але вони займають підлегле місце. Для монологу характерні: літературна лексика; развернутость висловлювання, закінченість, логічна завершеність; синтаксична оформленість (розгорнута система сполучних елементів). [6]

Монологічне мовлення спирається на мислення, вона логічно більш послідовна, ніж діалог. Для того щоб монологічне мовлення була більш зрозуміла слухачам, в ній повинні використовуватися повні, поширені пропозиції, більш точний і великий словник.

Розвиток зв'язного монологічного мовлення передбачає формування вміння слухати і розуміти зв'язні тексти, переказувати, будувати самостійні висловлювання різних типів.[8]

У монологічного мовлення використовується все різноманіття простих і складних синтаксичних конструкцій літературної мови, які й роблять мова зв'язковий: пропозиції з однорідними членами, з відокремленими зворотами, складносурядні і складнопідрядні пропозиції. Щоб діти могли розуміти монологічну мова і тим більше оволодіти нею для передачі своїх повідомлень, треба, щоб вони оволоділи відповідними синтаксичними конструкціями. Поки дитина не навчиться будувати прості поширені і складні пропозиції, його мова не може бути зв'язковою. Значить, навчання різним типам монологічного мовлення - це, перш за все, навчання граматиці, синтаксису.

На це звертав увагу ще І.І. Срезневський: «Вивчення головних основних пропозицій особливо важливо для того, щоб вникати в думці складні, що виражаються не інакше як багатьма пропозиціями, які повинні бути пов'язані в одне ціле, в один період... З'єднання частин виражається за допомогою особливих слів і виразів, які своїм значенням визначають взаємну залежність частин думки. Тому значення цих особливих слів і виразів має бути пояснено дітям грунтовно...»[ 18].

Незважаючи на істотність відмінності, діалог і монолог взаємопов'язані один з одним. У процесі спілкування монологічне мовлення органічно вплітається в діалогічну, а монолог може набувати діалогічні властивості. Часто спілкування протікає у формі діалогу з монологічними вставками, коли поряд з короткими репліками вживаються більш розгорнуті висловлювання, що складаються з декількох пропозицій і містять різну інформацію.

У спілкуванні дитина використовує обидві форми мови: діалогічну і монологічну. Їх особливості поступово диференціюються і застосовуються малюком в залежності від обстановки, від завдань навчання і змісту висловлювання. Люблінська А.А. вважала що «раніше все діти переходять до зв'язного викладу в оповіданнях спокійного, розповідного характеру. У передачі подій, що викликали яскраві емоційні переживання, дитина довше затримується на ситуативно- експресивному викладі» [ 15].

Види зв'язного мовлення:

Зв'язкова мова буває двох видів - ситуативна і контекстна.

Ситуативна мова пов'язана з конкретною наочною ситуацією і не відображає повністю змісту думки в мовних формах. Вона зрозуміла тільки при обліку тієї ситуації, про яку розповідається. Хто говорить широко використовує жести, міміку, вказівні займенники.

У контекстної мови на відміну від ситуативної її зміст зрозуміло з самого контексту. Складність контекстної мови полягає в тому, що тут потрібна побудова висловлювання без урахування конкретної ситуації, з опорою тільки на мовні засоби.

У більшості випадків ситуативна мова має характер розмови, а контекстна мова - характер монологу. Але, як підкреслює Д. Б. Ельконін, «неправильно ототожнювати діалогічну мова з ситуативною, а контекстну - з монологічного. І монологічне мовлення може мати ситуативний характер» [9].

Висновок: розвиток обох форм зв'язного мовлення - діалогічної і монологічного - відіграє провідну роль у процесі мовного розвитку дитини і займає центральне місце в загальній системі роботи з розвитку мовлення дітей в дитячому садку.

Дата добавления: 2015-11-04