Філософія середньовіччя та відродження

1. Особливості середньовічної філософії. Апологетика

2. Патристика. Філософська теологія Августина

3. Схоластика. Філософія Томи Аквінського

4. Філософія доби Відродження

а) європейський гуманізм Відродження

б) філософія М.Кузанського

в) натурфілософія Ренесансу та її головні риси. Філософія Дж. Бруно

· Захара І. Лекції з історії філософії. Львів, 1997. С.179-206; 227-260;265-285.

· Предмет і проблематика філософії. За заг. ред. М.Скринника і З.Скринник.- Львів, 2001. С.90-132.

· Історія філософії. Словник. За заг.ред.В.Ярошовця. К.,2006

· Коплстон Ф. Середньовічна філософія / пер. з англ.- К.,1997.

· Вступ до філософії. За ред. Г.Волинки.- К, 1999. С.161-214; 238-273.

· Соколов В. Средневековая философия. – М., 1979.

· Гусєв В. ”Історія західноєвропейської філософії XV-XVII ст.”. Курс лекцій. – К., 1994. С. 8-30; 44-83.

· Б.Рассел. Історія західної філософії. К., 1995. С.414-453.

· Григулевич И. Инквизиция. – М.,1976. С.365-408.

· Макіавеллі Нікколо. Флорентійські хроніки. Державець. К., 1998.

1. Середньовічна філософія являє собою етап в історії європейської філософії, який визначається рамками II – XІV ст. і який безпосередньо пов’язаний з християнством. Термін „середньовіччя” (лат. medium aevum) запровадив у 1667 р. проф. Ляйденського у-ту Гордон. Епоха середніх віків має теоцентричний характер, тобто Бог визнається джерелом і основою всього існуючого, на відміну від античності, де домінувало розуміння космосу, як впорядкованого світу, в якому вміщалися і боги, і люди, і ідеї, тому антична філософія є космоцентричною.

АнтичністьСередньовіччя

політеїзм (багатобожжя) монотеїзм (однобожжя)

боги – частина природи Бог – духовна сутність,

який за межами світу

боги впорядковують та оздоблюють Бог творить світ з нічого

світ

людина спирається у своїх вчинках в усьому покладається на віру

на знання

головне життєве завдання гол. завдання - спасіння душі

людини - здійснення подвигу

люди поділяються за етнічними всі люди – рівні перед Богом

та родовими ознаками

Середньовічна філософія у своєму розвитку проходить кілька етапів. У середині ІІ ст. розпочинається т. зв. період апологетики – діяльності богословів-полемістів, які захищали християнство (апологет – захисник) в умовах репресій офіційної влади та нападок з боку язичників, які переслідували християн за те, що вони відмовлялися поклонятися імператору, як божеству і дотримуватись державної міфології. Полемізуючи зі своїми опонентами, апологети розробляли та обґрунтовували догмати християнського віровчення („ догма” – з гр. думка, положення, які приймаються без доказів, як вічні і незмінні істини). Разом з тим, вони рішуче відкидали античну філософію, вважаючи її творінням блудного світу, вбачаючи єдину мудрість лише у Святому письмі. Ситуація змінилася лише після 324 р., коли імператор Костянтин запровадив християнство як державну релігію на всій території Римської імперії. Одним з перших захисників нового віровчення був Юстин (100-166), який намагався довести, що все краще грецькі філософи взяли у біблійного Мойсея і інших християнських пророків. Його учень Таціан (125-175) ставився до античності більш агресивно, ніж його вчитель, зазначаючи, що антична філософія і християнський світогляд непримиримі. Вказує також і на непотрібність і шкідливість античного мистецтва, зокрема скульптури, яка увіковічнює в камені гріх і розпусту, тому він навіть закликає „винищувати пам’ятники нечестивству”. Найбільш яскравим представником апологетики був Квінт Тертуліан (160 – 230). Основна теза, яку він відстоював – несумісність філософії і релігійної віри. Всякі роздуми, філософування є, на його думку, джерелом релігійних єресей. Він протиставляє язичництво – християнству, філософію – релігії, стверджуючи, що між вірою і розумом немає жодної дотичності: „Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба?”, – риторично запитує Тертуліан. Наукові дослідження стають зайвими, коли стає відомим Євангеліє – єдине авторитетне джерело будь-якого знання. Принцип віри Тертуліана виражений у його вислові „Вірю, тому що абсурдно ” (Credo, quia absurdum est).

2. Ставлення до античної філософії змінилося після 324 р., коли імператор Костянтин запровадив християнство як державну релігію на всій території Римської імперії, та після Нікейського собору 325 р., коли були сформульовані основні догмати віри і християнства, і коли християнство вже не переслідувалося, а, навпаки, перетворилося в ідеологічну систему по всій Європі. Тому, для того, щоб успішно протистояти єретичним вченням і зміцнювати церкву, провідні філософи того часу звертаються до античного мислення, греко-римської філософії, тобто, до світської мудрості. Проблема співвідношення віри та розуму стає актуальною для них: „Для того, щоб вірити, треба розуміти Святе Письмо, але щоб його розуміти, треба вірити”. Тому й постало питання: починати від віри до розуміння, чи навпаки? За цю справу взялися „отці церкви” (patres ecclesiae) які репрезентують наступний етап у розвитку середньовічної філософії – патристику. Отці церкви поділялися на східних (грекомовних) – Василій Великий, Григорій Ніський; та західних (латиномовних) – Амвросій, Ієронім, Ансельм, і найбільш відомий представник цього напрямку – Августин Аврелій (354-430), який якраз і засвідчив принцип „Вірю, щоб розуміти”. У своїх пошуках він пройшов складний шлях – через ідолопоклонство, язичництво до прийняття християнства. Розвиваючи християнську основу своєї філософії, Августин трактує Бога, як центр філософського мислення, стоячи на позиції теоцентризму. Тільки Богові притаманне незалежне та самостійне існування, все інше існує лише завдяки Божій волі. Він не лише створив світ, а й постійно зберігає і творить його, тобто Августин стверджує, що Бог створив світ з нічого, але світ не розвивається далі сам, а Бог проявляє і надалі свою творчу активність. (creatio continua).

В етиці Августина важливе місце займає питання оцінки добра і зла у світі. Він виходить з того, що світ, як витвір Бога не може бути недобрим. Але зло все ж існує. Звідси перша теза: оскільки витвір Бога досконалий, то зло не належить природі, а є продуктом вільної творчості людей. Друга теза: зло не є абсолютною протилежністю добра, воно лише брак, недостатність добра. Зло є там, де не твориться добро.

Соціально-політична доктрина Августина відображена у його творі „Про град Божий” („De civitate Dei”) Він проголошує думку, що людство складає в історичному процесі два „гради” – світську державу – царство зла (civitas terrena) та християнську церкву – царство боже на землі (civitas Dei). Земне царство створене любов’ю людини до самої себе, а боже царство – любов’ю до Бога.

3. Середньовічна філософія збагачується схоластикою – третім етапом свого розвитку. (з лат. „схоласт” означає „вчений”, „освічений”, „вишколений”). Схоластика – тип середньовічної філософії, метою якого було обґрунтування, систематизація теології за допомогою раціональних засобів. Схоласти прагнули впорядкувати догматику і зробити її доступною для широких неосвічених мас. Найбільшого свого розквіту цей напрям досяг наприкінці XII – в середині ХІІІ ст. У цей час в Італії, Франції, Іспанії, Англії зростають міста, у яких концентрується ремісницьке виробництво, торгівля, освіта. У цей час починається професіоналізація діяльності: в містах з’являються професійні живописці, скульптури, ювеліри, вчені. Цей період характерний також появою у містах Західної Європи (Болонья, Париж, Оксфорд, Кельн, Падуя, Неаполь) перших університетів, найдавнішими серед яких були університети в Болоньї та Парижі, які виникли наприкінці ХІІ ст. Як правило, в середньовічних університетах існували такі факультети, як медичний, філософський (право, фізика, астрономія, арифметика, мистецтво) та теологічний. Крім університетів, важливими центрами теологічного та філософського мислення стали чернецькі ордени домініканців та францисканців, які виникли на початку ХІІІ ст. Зокрема, орден домініканців, який був заснований в Іспанії, стає на чолі папської інквізиції, яка суворо карала найменші прояви єретизму. Схоластика, як головний напрям у розвитку філософії середньовічного суспільства спочатку викладався у школах при монастирях, а з ХІІІ ст. – в університетах. У центрі питань схоластики було питання про відношення знання до віри. Серед представників цього напряму слід виділити таких, як Джованні Бонавентура, П’єр Абеляр, Ансельм Кентерберійський, Роджер Бекон, Альберт Великий. Найвидатнішим схоластом є Тома Аквінський (1225-1274), якого вважають систематизатором як схоластики зокрема, так і середньовічної католицької філософії взагалі. Філософію Томи і досі католицька церква вважає за єдино істинну. Тома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але, хоча наукове знання є об’єктивне та істинне, однак воно не може охопити все, адже є така сфера дійсності, що не може осягатися розумовим пізнанням. Це сфера віри, яка є поза філософським пізнанням та розумом. Але, незважаючи на це, між між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечностей. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому, тому „філософія, наука є служницею теології”, тобто функції науки, філософії, як служниці, полягають у тому, щоб тлумачити, пояснювати за допомогою наукових понять, раціональних засобів релігійні істини, а також доводити їх правдивість.

Вчення про людину Томи має персоналістичний характер, оскільки особа (персона) є для нього „найбільш благородне у всій розумній природі”, як він зазначає у своїй праці „Сума теології”. Головними здатностями людини є мислення і воля, але пріоритет надається інтелекту, мисленню. Свобода волі – є передумовою моральної поведінки людини, і свобода волі – це свобода вибору між добром і злом. Добро пов’язане з Божественною благодаттю, а зло допускається Богом заради того, щоб у світі здійснилися усі ступені довершеності. Конечна мета людини і сенс її життя полягають у пізнанні, спогляданні та любові до Бога. Шлях до цієї мети переповнений різними випробуваннями, але розум людини показує, як потрібно себе вести. Засобами досягнення блаженства і щастя, наголошує Тома Аквінський, є традиційні чесноти, які культивувалися ще в Древній Греції: мудрість, відвага, поміркованість, справедливість.

Тома Аквінський фактично створив могутнє вчення католицької церкви – томізм, і тому не дивно, що у середині XIV ст. його було визнано святим, а у 1879 р. папа Лев ХIIІ проголосив томізм офіційною філософією католицької церкви. У той же час за сприяння Ватикану відкриваються кафедри томістичної філософії у багатьох університетах Західної Європи.

4. Період від XIV до XVI ст. має назву Відродження (франц. renaissance – відродження). Ця доба пов’язана з колосальними змінами в усіх сферах суспільного життя, зокрема у сфері духовній. У країнах колишньої середньовічної Європи відбувається розквіт культури і мистецтва. Передусім, це стосується Італії, яка стає справжньою колискою епохи Відродження. Виникає нова література, нові віяння в архітектурі, мистецтві, скульптурі (Мікеланджело, Рафаель, Леонардо да Вінчі), дедалі більше поширюється вільнодумство. Відродження вважають одним з найпрогресивніших переворотів, пережитих людством. Культура Ренесансу позначена боротьбою з релігійною ідеологією, боротьбою проти її безумовного панування. Тому відродження означало духовне оновлення, створення такої культури, яка б ґрунтувалася на земних устремліннях людини. Але Відродження не можна розглядати, як просте заперечення релігійного світогляду і релігійної моралі: прогресивна культура цього часу характеризується антицерковними, але аж ніяк не антихристиянськими настроями. Не відмовляючись від християнських цінностей, провідні діячі епохи пропагували відкритість всьому розмаїттю культури, вбачаючи сам спосіб її існування у діалозі її різних форм. Особливе значення для культури Відродження мала антична спадщина. З цим пов’язана навіть сама назва періоду: діячі Відродження прагнули відтворити античний світ у всьому багатстві його культурних здобутків, збираючи давні рукописи, зразки грецької та римської культури, твори античного мистецтва, тощо. Античність для них була не лише предметом вивчення, але і способом життя. Повернення до античної спадщини, до тих часів, на які припадали велич і слава стародавнього Риму, мало для громадян Італії загальнонаціональне значення. Громадяни Флорентійської республіки, наприклад, бачили себе безпосередніми нащадками республіканського Риму, а свої зусилля, спрямовані на захист демократичних форм державного устрою, сприймали як продовження колись перерваної традиції.

а) Суттєвою ознакою Ренесансу був гуманізм, який у загальному розумінні означає прагнення до людяності, до створення гідних умов життя для людини. Термін „гуманізм” був запроваджений італійськими гуманістами, які, в свою чергу, запозичили його у Ціцерона і буквально означає „людяність” (з лат. humanitas). Гуманістичний рух виникає в XIV ст. і набуває значного поширення в різних містах Італії: Флоренції, Мілані, Неаполі, Венеції. Поступово гуманістичний рух проникає в усі сфери діяльності: політику, мистецтво, філософію. Стрижнем цього світогляду було усвідомлення величі та безмежних можливостей людини. Людина постає, як центр світу, головний предмет уваги і наукового пізнання, як найвища цінність. Сенс життя людини полягає у пізнанні і творчій діяльності. Гуманізм епохи Відродження розглядає людину як творця своєї власної долі незалежно від її багатства чи благородного походження. Серед найвідоміших гуманістів епохи Відродження слід виділити Данте Аліґ’єрі (1265-1321), поетична творчість і активне політичне життя якого було тісно пов’язане з Флоренцією. Його твори „Божественна Комедія”, „Монархія”, та „Бенкет” стали джерелом багатьох гуманістичних ідей: віра в творчі сили людини, яка має сама відповідати за своє благо; Франческо Петрарка (1304-1374) накреслює програму гуманістичного руху, важливим пунктом якої була сформульована потреба у пізнанні людини, яка займає найвище місце серед інших створінь, і все у цьому світі створене заради неї. Головна її позитивна якість полягає не у знатному походженні, а у високій освіченості, і саме завдячуючи заняттям наукою, поезією, людина підноситься над юрбою; Колюччо Салютаті (1331-1406) – канцлер Флорентійської республіки, який стояв на чолі громадянського гуманізму, суть якого полягала у ставленні людини в площину взаємин з суспільством. Провідною ідеєю для гуманістів стає ідея захисту прав і свобод як окремого громадянина, так і всієї країни. Послідовниками Салютаті були Леонардо Бруні, Поджо Браччоліні та інші; Нікколо Маккіавеллі (1469-1527), соціально-політична доктрина якого ґрунтується на констатації егоїстичної сутності людини. Рушійною силою усіх людських вчинків він вважав особистий інтерес, передусім, матеріальний. Виходячи з цього, він робить висновок про потребу у створенні сильної держави, яка могла б обмежити егоїстичні прагнення людей. Найбільш відомі його праці – „Історія Флоренції”, у якій він виклав свої республіканські симпатії та „Державець” (1532), у якій описує способи створення сильної держави в умовах, коли доброчинство, мораль у народі перебуває на низькому рівні. Тому володар у такій державі не зобов’язаний дотримуватись морально-правових норм, а керуватись реальними фактами, може бути жорстоким, хитрим та нещадним. Лише в такий спосіб можна панувати над стихією людської поведінки, що випливає з жадоби багатства і слави. У сучасній політиці термін „макіавеллізм” став синонімом аморальної політики, яка керується принципом „мета виправдовує засоби”.

На рубежі XV – XVI ст. гуманістичний рух поширюється за межі Італії, проявляючись у Англії, Голландії, Франції та інших країнах. Одним з головних представників голландського гуманізму став Еразм Роттердамський (1469-1536), метою творчої діяльності якого стало прагнення максимально виявити морально-етичний зміст християнського віровчення, передусім підкреслюючи моральне значення заповідей Христа. Своє вчення він назвав „філософією Христа”, яка, на його думку, перебуває у гармонійній єдності з античними морально-філософськими ідеалами. У своїй творчості він проповідує шляхетність і гідність людини, обстоює ідею вічного миру, зазначаючи, що навіть невигідний мир є кращим від вигідної війни, оскільки війна приносить народам лише страждання, матеріальні збитки та моральний занепад; Томас Мор (1478-1535) – англійський письменник-гуманіст, автор „Утопії”. В його утопічній державі повністю відсутня будь-яка приватна власність, у якій він вбачає корінь всіх нещасть, натомість формулює ідеал всебічно розвинутої людини, яка байдужа до грошей і коштовностей. Серед земних радощів життя перше місце належить здоров’ю, яке є мірою усіх чуттєвих насолод. Цій державі притаманне також негативне ставлення до війни і насильства.

Мішель Монтень (1533-1592) – французький філософ-гуманіст, найбільш відомою працею якого є „Досліди”. У своєму творі філософ засуджує середньовічну схоластичну філософію, натомість найбільше цінує незалежність людської особистості, самостійність її власної думки. Монтень широко застосовує у своїй праці скептицизм, який стає у нього інструментом пізнання, передумовою самовдосконалення людини.

б) Микола Кузанський (1401-1464) – один з найвидатніших філософів Відродження, один з родоначальників натурфілософії Ренесансу. Його світогляд сформувався під впливом гуманістичних ідей того часу. Захоплюється більше природознавством, ніж поезією чи риторикою, зокрема, творами Архімеда та Евкліда. Один з перших висунув принцип методичного використання математики у пізнанні природи. Головною проблемою філософії Кузанського була проблема Бога та його співвідношення зі світом: він прагнув подолати розрив між земним і небесним, зблизити Бога і світ, тому філософія Кузанського є пантеїстичною (пантеїзм – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є „розлитим” по всій природі, тотожним з нею). Основу його натурфілософії становить вчення про абсолютний максимум і абсолютний мінімум та їх єдність. Абсолютний максимум – це одна з назв Бога, який виступає як загальна філософська категорія. Це абсолют, поза яким нічого вищого немає, і який характеризується такими властивостями, як простота, єдність, безконечність. Будь-яка найдрібніша частка буття належить йому, звідси висновок про те, що абсолютний максимум збігається з мінімумом. Пізнати абсолютний максимум за допомогою розуму практично неможливо, звідси і поняття „вченого незнання”, тобто обмеженості раціонального мислення, нездатності звичайного розуму за допомогою визначень осягнути природу абсолюту (Бога). Його можна пізнати лише за допомогою особливої здатності – інтелектуального споглядання, або символічно виразити математичними поняттями.

в) Європейська філософія XVI ст. характеризується значним зростанням інтересу до пізнання природи, тому у цей час починає формуватися така філософська галузь, як філософія природи. Цей етап у розвитку філософії Відродження приносить цілий ряд наукових відкриттів. На перший план у пізнанні і дослідженні природи висувається досвід, експеримент, помітне місце займає математика. Розвиток природничої науки був пов’язаний з іменами Леонардо да Вінчі, Міколая Коперніка, Йогана Кеплера, Г.Галілея. Справжню революцію в науці зробили відкриття Коперніка, який у праці „Про обертання небесних сфер” запропонував геліоцентричну систему (у центрі Всесвіту – Сонце, а всі планети, в тому числі і Земля рухаються навколо Сонця). З іменем Кеплера пов’язана теорія про закономірності руху планет, яку він довів математично. Г.Галілей виявив за допомогою телескопу, що поверхня Місяця і Сонця рельєфна, а також науково підтвердив правильність геліоцентричної теорії Коперніка.

Серед представників натурфілософії XVI ст. найбільш яскравою постаттю був Джордано Бруно (1548-1600) – філософ, спалений у Римі за вироком інквізиції на Площі квітів (Campo di Fiore). Його натурфілософії притаманна діалектика, яка виступає найважливішим методологічним принципом пізнання: „Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, нехай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми протиріч і протилежностей” У світі існують чисельні розбіжності між речами, наголошує Бруно, але всі вони збігаються у неподільній точці, якою є Бог, який є виразом єдності світу. Будуючи свої космологічні уявлення, Бруно спирається на геніальне відкриття Коперніка, але йде значно далі, руйнуючи уявлення про замкнутий, конечний Всесвіт. На тверде переконання Бруно, Всесвіт є безконечним, більше того, існують нескінчені множини світів у Всесвіті, які розташовані у безмежному просторі. Центрами таких незчисленних світів є зорі. Разом з тим він висловлює гіпотезу, що виражала можливість існування життя на інших планетах.

Отже, основною ознакою філософії Ренесансу є його світська, земна спрямованість на відміну від філософії Середньовіччя. Предметом філософії стає природа і людина. Філософія Ренесансу збудувала фундамент філософії Нового часу.

Дата добавления: 2015-10-28