ІІ. Вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

І. Актуалізація попередніх знань.

Кінець XVIII – початок ХІХ ст. був періодом величезних політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією, що склалася в Центральній і Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. внаслідок соціально-економічної та військової відсталості, а також політичної анархії безславно припинила своє існування колись могутня Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На півдні розпалося агресивне Кримське ханство, яке з кінця XV ст. своїми нападами постійно загрожувало населенню України. У зв’язку з цими змінами зникли держави, які помітно впливали на розвиток подій в Україні, а українські землі через це почали набувати нової політичної конфігурації, перебуваючи тепер у складі двох великих імперій Австрійської та Російської.

Щодо Австрійської імперії, то слід сказати, що унаслідок першого (1772 р.) і третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої до багатонаціональної Австрійської імперії відійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі) та майже вся Буковина (без Хотинської землі). Під владою цієї імперії в складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття.

Унаслідок другого (1793 р.) й третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої до складу Російської імперії увійшли Правобережна Україна й Західна Волинь. Ще раніше, після переможної війни з Туреччиною, до її території були приєднані причорноморські степи, а згодом і Крим (1783 р.).

Серед українських земель, які на початку ХІХ ст. перебували в складі Російської імперії і становили її південно-західну частину, виділилися чотири великі регіони: Слобожанщина, Лівобережна Україна, Правобережна Україна, Південна (степова) Україна.

Таким чином, велика частина українських земель увійшла до Російської імперії, яка встановивши своє панування, почала контролювати усі сфери життя українців, в тому числі й культурний розвиток. Відповідно, найбільш досвідчена соціальна група українського суспільства, зокрема козацька старшина знищеної російським царизмом Гетьманщини, стала одним із джерел формування нової генерації борців за українське національне відродження.

ІІ. Вивчення нового матеріалу.

План уроку:

1) Що таке національне відродження? Основні етапи національного відродження.

2) “Енеїда” Івана Котляревського та історико-політична праця “Історія Русів”.

3) Українське національне відродження на Слобожанщині.

1) Що таке національне відродження? Основні етапи національного відродження.

Національне відродження – це комплекс подій і явищ кінця XVIII – початку ХХ ст., пов’язаних із поширенням масового національного самоусвідомлення, пожвавлення і піднесення національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців.

Загалом національне відродження кінця XVIII – початку ХХ ст., проходило в три основні етапи. Так, професор Празького університету Мірослав Грох, виділив: 1) академічний (кін. XVIII-1848 р.): пробудження інтересу до народної творчості, збір та публікація народних пісень, казок, легенд, прислів’їв, вивчення народної мови; 2) культурницький (1848 р.-1890-ті рр..): написання творів рідною мовою; 3) політичний (1890-1914 (1917) рр.): висування політичних вимог.

Одним з основних проявів національного відродження українців стало формування національної свідомості або ж національної ідеї. Тобто, українське населення Наддніпрянщини, яка входила до складу Російської імперії, почало усвідомлювати себе окремою нацією, народом з власною історією, мовою, культурою, власними поглядами на майбутнє України.

Найяскравішими представниками таких ідей наприкінці XVIII ст. було українське дворянство, а на початку ХІХ ст. – українська інтелігенція (люди інтелектуальної праці (художники, викладачі вищих навчальних закладів) або ж національна еліта). Крім того, слід сказати, що формуванню національної свідомості українців сприяли поява творів з історії (“Історія України”, автор – старшина Стародубського полку Архип Худорб (кін. XVIII ст.)), етнографії (“Весільні українські обряди”, автор – Григорій Калиновський (1777 р.)), географії (“Записки о Малороссии”, автор – Яків Маркович (1793 р.)), а також оформлення мови як самобутньої і самодостатньої, а не діалекту російської, як це намагалися довести представники російської правлячої верхівки.

Терміни:

Національна ідея – це усвідомлення, розуміння людьми приналежності до свого народу, його культури і віри.

Національна еліта – найбільш підготовлена і згуртована меншість суспільства, його провідна верства, яка усвідомлює цілі, що стоять перед народом (нацією), і скеровує зусилля національної спільноти на їх досягнення.

Запитання до учнів:

1) Що таке “національне відродження”? У скільки етапів воно проходило?

2) Як Ви розумієте термін “національна ідея”?

3) Яка соціальна група суспільства стала поводирем національні ідеї? Що таке “національна еліта”?

2) “Енеїда” Івана Котляревського та історико-політична праця “Історія Русів”.

Традиційно початком національного відродження нової доби вважають появу у 1798 р. перших трьох частин “Енеїди” Івана Котляревського (1769-1838) – поеми, якій судилася слава першого твору нової української літератури.

Ця поема показала світові український народ з його історією, мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами. Написана розмовною українською мовою, “Енеїда” утверджувала дух козацького бойового товариства, мужність і патріотизм.

Досить характерним також є те, що “Енеїда” була пародією, поемою-бурлеском. Заснована на славетній “Енеїді” римського поета Вергілія, вона змальовувала античних героїв і богів у вигляді відчайдушних козаків та дужих сільських дівчат, що розмовляють барвистою українською говіркою. Сам І. Котляревський любив спілкуватися з українськими селянами, робити нотатки про їхні звичаї, слухати їхню мову, пісні. Спочатку він вважав свій мовний експеримент не вартим публікації. Але друзі переконали його надрукувати “Енеїду”, яка, на його подив, здобула великий успіх серед лівобережного дворянства.

І. Котляревський стояв також біля витоків сучасного українського театру. Будучи директором Полтавського театру, він написав для нього дві п’єси: “Москаль-чарівник” та “Наталка Полтавка”.

Ідеями національного відродження насичена й “Історія Русів” (руси, тобто українці) – історичний трактат, автор та місце написання якого остаточно невідомі. Проте припускають, що він міг бути написаний десь у першому десятилітті ХІХ ст. біля м. Новгорода-Сіверського, що на Лівобережжі. Цей трактат розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Головні ідеї твору: критика самодержавства та кріпосництва, оспівування незалежної козацької держави, козацьких прав та вольностей. Тут обґрунтована думка, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. Крім того, автор згадує також про Польщу і називає її найзапеклішим ворогом українців.

Особа:

Котляревський Іван (1769–1838) – український письменник, поет, драматург, засновник сучасної української літератури.

Став відомим завдяки поемі-бурлеску “Енеїда”, яку створив на основі “Енеїди” римського поета Вергілія. Сама поема змальовує античних героїв і богів у вигляді відчайдушних козаків та дужих сільських дівчат, що розмовляють барвистою українською говіркою. Крім того, вона показала світові український народ з його історією, мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом, етичними та естетичними поглядами.

Інші твори: “Москаль-чарівник”, “Наталка Полтавка”, “Ода Сафо”, “Малоросійський губернський загальний хор”.

Запитання до учнів:

1) У якому році вийшла поема Івана Котляревського “Енеїда”? Яка, на Вашу думку, основна ідея та ціль твору?

2) Коли, де і ким, був написаний історичний трактат “Історія Русів”? Яка основна ідея твору?

3) Українське національне відродження на Слобожанщині.

На поч. ХІХ ст. головним осередком українського національного відродження на Слобожанщині (етнографічний район, який охоплює східну частину України – теперішні Харківську область, південно-східні райони Сумщини, північно-східні – Дніпропетровщини, східні Полтавщини, північні – Донецької і Луганської областей) стає м. Харків, де у 1805 р. зусиллями Василя Каразіна й коштом місцевого дворянства, купецтва та міщанства, був заснований університет.

Ректором університету був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський, який першим почав писати українські балади. У Харкові стали виходити журнали “Український вісник” (1816-1819 рр. видавав Ізмаїл Срезневський – професор Харківського університету), “Український журнал”, які вже своєю назвою засвідчували, що присвячені вони рідному краю та його інтересам.

Літературний рух у Харкові очолив Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843), редактор “Харківського вісника”. Він автор таких творів як: повість “Конотопська відьма”, оповідання “Маруся”, “Козир-дівка”, п’єси “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко-денщик”, роман “Пан Халявський”.

У Харкові розпочав свій творчий шлях Микола Костомаров (1817-1885) – історик України, який написав фундаментальні праці з історії Київської Русі та Гетьманщини (“Богдан Хмельницький”, “Руїна”, “Мазепа і мазепинці”).

Професор Харківського університету визначний філолог-славіст, етнограф Ізмаїл Срезневський підготував до друку 6 випусків фольклорних та історико-літературних збірників “Зарожская старина” (1833-1838 рр.) у Харкові. Найвагомішими є перших два випуски, де вміщено думи і пісні про Національно-визвольну війну 1648-1658 рр., уривки з козацьких літописів, перекази, уривки з “Історії Русів”.

Сприяла національному відродженню й чотиритомна праця Дмитра Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії” (1822 р.). Це власне перша узагальнююча праця з історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Крім того слід назвати п’ятитомну “Історію Малоросії” Миколи Маркевича, у якій викладена історія України від найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Початок наукової фольклористики пов’язують з іменем Михайла Максимовича (1804-1873). Він був укладачем трьох збірок народних пісень: “Малоросійські пісні” (1827 р.), “Українські народні пісні” (1834 р.), “Збірник українських пісень” (1849 р.). Першу збірку видано у Москві. У ній зібрано 127 пісень історичного, побутового та обрядового характеру з коментарями упорядника.

Особи:

Петро Гулак-Артемовський (1790-1865) – український поет, байкар, першим почав писати українські балади.

Народився 27 січня 1790 р. в містечку Городище на Київщині в сім’ї православного священика. З 1801 по 1813 рр. навчався в Київській академії. У 1817 р. продовжив навчання у Харківському університеті, де викладав польську мову. З кінця 1841 р. до 1849 р. обіймав посаду ректора університету. Помер Гулак-Артемовський 13 жовтня 1865 р., похований у Харкові.

Твори: байка-казка “Пан та Собака”, балади “Рибалка”, “Пан Твардовський”.

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843) – український письменник, поет, драматург, основоположник сучасної художньої прози в новій українській літературі.

Народився на Харківщині. Походив з козацько-старшинського роду. Здобув домашню освіту. У 23 роки вступив до Курязького монастиря, але через 4 роки повернувся до світського життя. Був одним із засновників професійного театру в Харкові (з 1812 р. – його директор), Благодійного товариства, Інституту шляхетних дівчат, Харківської губернської бібліотеки. Помер 8 серпня 1843 р. у Харкові.

Твори: повість “Конотопська відьма”, оповідання “Маруся”, “Козир-дівка”, п’єси “Сватання на Гончарівці”, “Шельменко-денщик”, роман “Пан Халявський”.

Микола Костомаров (1817-1885) – український історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч.

Народився у с. Юрасівці Слобідсько-Української губернії. Навчався у Воронезькій гімназії. У 1836 р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства. У 1857 р. переїздить до Петербурга, де проживає до кінця свого життя.

Твори: “Руїна”, “Богдан Хмельницький”, “Мазепа”, “Українські балади”, “Переяславська ніч”, “Співець Митуса”.

Ізмаїл Срезневський (1812-1880) – видатний філолог-славіст, палеограф, етнограф, один із засновників університетського слов’янознавства.

Протягом 1826-1829 рр. навчався на філософському факультеті Харківського університету. З 1833-1838 рр. підготував та опублікував 6 випусків журналу “Запорізька старина”, в яких були вміщені думи і пісні про Національно-визвольну війну 1648-1658 рр., уривки з козацьких літописів, перекази, уривки з “Історії Русів”. У 1842 р. став першим професором-славістом у Харківському університеті, де читав курси з історії слов’ян та викладав слов’янські мови.

Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850) – український історик та археограф.

Народився в Москві в родині відомого українського та російського історика Миколи Бантиша-Каменського. Освіту здобув у Московському університеті. Упродовж 1816-1825 рр. працював завідувачем канцелярії київського військового губернатора. Автор “Історії Малої Росії” у 4-х томах, першої наукової праці з історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Інші праці: “Джерела малоросійської історії”, “Словник достопам’ятних людей російської землі” (5 томів).

Микола Маркевич (1804-1860) – український історик, поет і етнограф.

Народився на Сумщині, у старовинній старшинській сім’ї. Життя присвятив вивченню історії України XVII-XVIII ст. Основна наукова праця – “Історії Малоросії” у 5-ти томах, де викладена історія України від найдавніших часів до кінця XVIII ст.

Інші праці: “Мазепа”, “Гетьманство Барабаша”, “Про перших гетьманів малоросійських”, “Про козаків”, “Збірник малоросійських пісень”, “Південно-руські пісні”, “Звичаї, повір’я, кухня та напої сучасних малоросіян”.

Михайло Максимович (1804-1873) – український історик, філолог, етнограф, ботанік, поет, перший ректор Київського університету Св. Володимира.

Народився на Черкащині. Освіту здобув у Новгород-Сіверській гімназії та Московському університеті. Один із основоположників вітчизняної ботаніки та фольклористики (видав три збірки народних пісень: “Малоросійські пісні”, “Українські народні пісні”, “Збірник українських пісень”). Вивчав і згодом переклав “Слово о полку Ігоревім” українською мовою, досліджував, а потім видав “Руську правду”, “Повість минулих літ” та козацькі літописи.

Запитання до учнів:

1) Яке українське місто стає основним культурним центром Слобожанщини? Чому?

2) Яких видатних українських вчених Ви знаєте, що працювали (чи співпрацювали) у Харківському університеті? Назвіть їх найвідоміші твори?

3) Які журнали виходили у Харківському університеті на початку ХІХ ст.?

4) Працю якого історика вважають першою узагальнюючою роботою з історії України? Назвіть її?

Дата добавления: 2015-10-28