пит.С.РАрхітектурний ансамбль Круглої площі

Серед найпривабливіших туристсько-екскурсійних об’єктів міста є архітектурний ансамбль полтавської Круглої площі. Відправним моментом у задумі розбудови площі стає березень 1802 року — час, коли Полтава проголошена центром однойменної губернії. Новий губернський статус вимагав і нового центру міста. Колишній історичний — Красна площа, — за браком простору не міг розмістити усі необхідні адміністративні установи губернської Полтави. Талановитий випускник московської архітектурної школи Михайло Амвросимов пропонує полтавському генерал-губернатору О. Куракіну розмістити адмінбудівлі по колу західніше історичного центру на новій площі, де згідно переказам полтавці зустрічали царя Петра І після Полтавської битви.

Формування архітектурного ансамблю триває впродовж 1805-1840 років коштом відомого мецената Семена Кочубея. Будівничій площі М. Амвросимов за основу майбутніх будівель бере так звані «зразкові» проекти відомого петербурзького архітектора Андріана Захарова. Протягом зазначеного часу були зведені: будівля Малоросійського поштамту, 1809 рік (нині — Мала Академія мистецтв ім. Р. Кириченко), будівля Дворянського зібрання, 1810 рік (нині — кінотеатр ім. І. Котляревського), Губернські присутственні місця, 1811 рік (виконком Полтавської міської ради), будинок генерал-губернатора, 1811 рік (будівля профспілок), будівля цивільного губернатора, 1811 рік (управління по боротьбі з організованою злочинністю), будівля віце-губернатора, 1811 рік (житлова будівля), Повітові присутственні місця, 1811 рік (Поштамт), Пет-ровський кадетський корпус, 1840 рік (колишнє вище зенітне ракетне училище ім. М. Ватутіна). Всього вісім будівель у стилі губернського класицизму початку XIX століття.

Домінанту площі — пам’ятник «Слави», — планували відкрити до сотої річниці Полтавської битви, тобто у 1809 році, проте будівельні роботи до вказаної дати не були завершені. Урочисте відкриття пам’ятника відбулося 27 червня 1811 року. Кошти на його зведення надають імператор Олександр І та його родина, левова частка надійшла від населення внаслідок благодійницької підписки. До проектування пам’ятника та його зведення причетний цілий авторський тандем зі складу провідних тогочасних архітекторів: Ж. Тома де Томон, М. Амвросимов, Ф. Щедрін, І. Мартос, Г. Угрюмов, Ф. Гордєєв, П. Якимов. Дворівневий п’єдестал пам’ятника тримає підняту жерлом до неба гармату — чавунна колона тосканського ордеру, увінчана бронзовим з позолотою орлом. Символ перемоги військ Петра І звернутий в північно-західний бік — до Поля Полтавської битви. У дзьобі він тримає лавровий вінок — символ слави, у кігтях блискавки — символ скореної величі шведської зброї. Бронзові горельєфи гранітного кубу, на якому і тримається колона, відлиті у Ст.-Пстербурзі, чавунна колона — з Луганська. В основу першого ярусу пам’ятника вмонтовано 18 гармат. Загальна висота монументу складає 16,61 м, висота колони — 10,35 м, висота орла — 2,11 м, розмах його крил — близько 3 м.

Від пам’ятника по сторонах світу прокладена восьми радіальна система розбивки вулиць, кожна із яких колись була спрямована у напрямку головних містобудівних домінант старої Полтави, переважно церков. В 40-х роках XIX століття тодішня Олександрівська площа вперше засаджена екзотичними деревами, завезеними із-за кордону — пірамідальними тополями. 1842 року згідно «височайшого повеління» Олексапдрівський сад передано Петровському кадетському корпусу, відтоді його нова назва — Корпусний парк (інколи — Корпусний сад). У 1880 році парк подаровано місту. Це був єдиний із трьох парків тодішньої Полтави загальнодоступний для всіх городян, позбавлений вхідної плати, в якому на вихідні грав духовий оркестр. За часів Української Народної Республіки (УНР) парк отримує назву Мазепиного гаю, з 20-х років — Жовтневий парк.

Враховуючі велике значення «преславної та нечаяної вікторії» під Полтавою (27 червня 1709 року), з часом радянські історики починають ототожнювати і шукати спільних рис поміж полтавською Круглою площею та петербурзькою Двірцевою. Найсміливіші говорять про Полтаву не інакше як про «малий Петербург» чи то «Петербург в мініатюрі». При цьому зовсім нехтується хронологія розбудови обох площ, «забувається» відмінний концептуальний підхід у розробці планування центральної частини обох міст, зумовлений геоландшафтним фактором: радіально-кільцеве планування в умовах ворсклянської правобережної тераси та лінійно-магістральне обабіч невських рукавів.

Виключною особливістю полтавської Круглої площі є те, що проекти «зразкових» будівель губернських міст, розроблені професором архітектури А. Захаровим, зібрані воєдино тільки-но в Полтаві, репрезентуючи унікальний — єдиний в країнах СНД, композиційно завершений архітектурний ансамбль доби губернського класицизму.

6питС.Р.Полтавський інститут шляхетних дівчат — закритий навчальний заклад, який діяв у Полтаві в 1818—1917 роках. Перший серед губернських міст і шостий у Російської імперії взагалі, інститут шляхетних дівчат був єдиним у Полтавській губернії середнім навчальним закладом для збіднілих дворянських дочок[1]. Він давав освіту, естетичне і етичне виховання і право на посаду виховательок дворянських і духовних дітей.

Архітектурний комплекс Інституту шляхетних дівчат (нині Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка) — пам'ятка архітектури першої половини XIX століття (класичний стиль), складова частина ампірного ансамблю Полтави. Пам'ятка архітектури національного значення.

План архітектурної забудови інституту, виконаний за проектом архітектора Олександра Штауберта, у 1828 році був затверджений у Санкт-Петербурзі. Будівництвом керував архітектор Людовик Шарлемань.

Спочатку (1830 року) був зведений триповерховий центральний корпус. Потім до нього добудовані «інші частини, які найбільше потрібні при існуючій будівлі» [1]. До 4 вересня 1832 року будівля інституту являла собою кам'яний триповерховий будинок з двома боковими кам'яними двоповерховими флігелями, з'єднаними з основним корпусом кам'яними одноповерховими галереями.

Добудови другої половини XIX століття (1833, 1835, 1842, 1854, 1866, 1872, 1897 рр.) об'єднали всі об'єкти комплексу в довгу (понад 130 м) триповерхову споруду. Двір був оточений кам'яною огорожею, частково суцільною, частково решітчастою. В'їзд в двір прикрашений двома башточками-пропілеями з колонами.

У 1841 році інституту було також передане приміщення Полтавської школи садівництва — близький за композиційно-планувальним рішенням і архітектурним образом двоповерховий кам'яний будинок розташований по сусідству[2].

Під час Німецько-радянської війни будинок був зруйнований. Відновлений в первинному вигляді.

На початку XIX століття дружина дійсного статського радника Семена Михайловича Кочубея Парасковія Яківна заснувала на своєму утриманні в Полтаві пансіон для дванадцяти «благородних дівиць бідного стану». Цей пансіон існував до 1816 року. Потім, у 1816 році, після призначення Малоросійським генерал-губернатором князя Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського, його дружина Варвара Олексіївна також заснувала також пансіон на дванадцять «дівиць, що не мають коштів до освіти». В тому ж році Варвара Олексіївна Рєпніна виступила з ініціативою заснування урядом в Полтаві Інституту шляхетних дівчат «на кошти Дворян Полтавської губернії». «Височайшеє повєленіє» імператора Олександра I про відкриття в Полтаві Інституту шляхетних дівчат датується 20 лютим 1817 року.

Полтавський Дворянський благодійний Інститут шляхетних дівчат був урочисто відкритий 12 грудня 1818 року [3]. Для приміщення інституту Семен Кочубей «передав свій будинок з садом, лісом, сіножатями і городами на 83 десятинах 448 кв. саженях».

Майже десять років цей навчальний заклад діяв на кошти дворян, а з 17 вересня 1827 року на клопотання Репніна-Волконського указом імператора Миколи I його перетворено з дворянського в урядовий. Указу передбачалося не тільки виділення з казни коштів на утримання 60 вихованок, а і передбачалося будівництво державним коштом протягом чотирьох років побудувати новий будинок для інституту.

До інституту приймали дівчат дворянського походження, пізніше із духовенства і купців віком від 6 до 18 років. Повний курс навчання тривав 7 років. Плата за навчання становила 150—400 карбованців на рік. У перші роки в інституті навчалося 15 учениць (по одній від повіту). У 1832 році згідно з указом імператора — 60 вихованок. Потім кількість вихованок зростала до 170-ти (1864 р.) і більше. У 1910 році в інституті навчалися 209 учениць[5].

Керувала інститутом рада, першим головою якої була Варвара Олексіївна Рєпніна, членами: В. В. Капніст, П. П. Гулак-Артемовський, М. М. Новиков.

1831—1847 роках навчальною частиною інституту керував відомий український письменник, вчений, перекладач, поет Петро Петрович Гулак-Артемовський. Викладачами інституту були відомі діячі історії та української культури Степан Павлович Стеблін-Камінський, Дмитро Павлович Пильчиков, Григорій Іпатійович Маркевич, Микола Андрійович Цертелєв, Іван Антонович Зарецький, Павло Ількович Бодянський, Микола Андрійович Вербицький.

В середині XIX століття музику і співи в інституті викладав відомий чеський музикант і педагог Венцеслав Венцеславович Єдлічка, а потім його брат Алоїз — перший автор музики до «Наталки Полтавки». У 1870-х роках музику в інституті викладав учень П. І. Чайковського Петро Андрійович Щуровський, а образотворче мистецтво — майстер мініатюри Василь Олексійович Волков[6].

Полтавський інститут шляхетних дівчат році закінчили українська письменниця, освітянка Любов Яновська, скульптор Єлизавета Трипільська, поетеса Олександра Псьол, донька Малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна-Волконського, друг Тараса Шевченка Варвара Рєпніна та інші видатні особи.

У січні 1918 року інститут був евакуйований до Владикавказу, де поклав початок міської жіночої гімназії.

Дата добавления: 2015-10-28