Аронія, або чорноплідна горобина

АЙВА

Айву звичайну вирощують з метою отримання плодів, які використо­вують переважно для технічної переробки. Плоди айви ціняться особли­во за високий вміст у них пектинових речовин (понад 6 %*, які вбирають солі важких металів та радіонукліди, а також виводять їх з організму лю­дини. Вони багаті на мінеральні солі, вітаміни, ароматичні, дубильні ре­човини. З них виготовляють високоякісне повидло, варення, цукати, ком­поти, сухофрукти, сік та ін. Дерева айви дуже декоративні у період цвітіння й особливо достигання плодів.

Спеціально відібрані форми айви використовують як карликову підще­пу для груші.

Айва росте у вигляді дерева або куща. Вона вступає у плодоношення на 3—4-й рік, причому плодоносить щороку, дає високі врожаї. На гілках генеративні бруньки закладаються пізно, тому виражені нечітко навіть після листопаду. Навесні з них спочатку утворюються пагони завдовжки 5—10 см, на кінцях яких з'являються великі поодинокі квітки білого або рожевого кольору.

Айва перехреснозапильна культура, тому для отримання високого вро­жаю поруч висаджують дві-три рослини (краще різних сортів* або при­щеплюють у кроні інший сорт чи форму. Рослини айви вибагливі до світла, вологи, тепла. За недостатньої кількості води плоди дрібнішають і в них утворюється більше кам'янистих клітин.

В Україні айву вирощують переважно у південних і західних областях, але завдяки успіхам у селекції цієї культури є змога вирощувати її навіть в умовах Києва. У Національному ботанічному саду ім. М. М. Гришка НАН України виділено низку зимостійких великоплідних форм айви. Для про­мислової культури в Державний реєстр сортів рослин України включено такі: Мир, Марія, Студентка, Кримська ароматна, Академічна, Кримська рання та ін.

Айву розмножують окуліровкою або щепленням живцем, відсадками, зеленими та здерев'янілими живцями, насінням. Крім того, щеплюють на вегетативно розмножувані форми айви (А, С, Прованська* або сіянці дрібноплідних зимостійких форм. Її можна також прищеплювати в коре­неву шийку, штамб та крону (так як яблуню чи грушу*.

Один із найпростіших способів розмноження кореневласної айви — відсадковий. Цю культуру найчастіше розмножують горизонтальними і дугоподібними відсадками. За першого способу розмноження у заготов­лені канавки завглибшки 10—15 см укладають добре розвинені однорічні пагони, які пришпилюють дерев'яними або металевими гачками. їх заси­пають землею лише тоді, коли з бруньок відростуть нові пагони заввиш­ки 15—20 см. У міру росту молоді пагони повторно підгортають, доводя­чи валок землі над поверхнею ґрунту до 20—30 см. Важливо, щоб земля під час укорінення відсадків була достатньо вологою. Наприкінці жовтня відсадки відділяють від маточної рослини і використовують як садивний матеріал.

Для отримання дугоподібних відсадків однорічний, добре розвинений пагін згинають. У місці вигину його прикопують, попередньо пришпи­ливши гачком на глибину 20—25 см так, щоб верхівка була над поверх­нею ґрунту. До осені пагін вкорінюється і його можна відділяти від мате­ринської рослини.

Зеленими живцями айву розмножують у закритому ґрунті, де є уста­новки для створення штучного туману. Улітку, коли пагони ще ростуть, нарізують живці завдовжки 5—7 см з верхівковою точкою росту. їх ви­саджують у субстрат на глибину 2—3 см. Вкорінені рослини восени вико­пують і зберігають у підвалі, а навесні наступного року висаджують у відкритий ґрунт для дорощування.

Здерев'янілими живцями можна розмножувати більшість сортів айви, хоча вони не завжди добре вкорінюються. Живці заготовляють восени завдовжки 25—30 см і зберігають у підвалі за температури 1—З °С. На­весні живці кільчують і висаджують у супіщаний родючий ґрунт, залиша­ючи над його поверхнею одну-дві бруньки. Після садіння живці обов'яз­ково мульчують. Упродовж вегетації ґрунт у рядках систематично поли­вають. Цей спосіб розмноження зручний тим, що не використовується закритий ґрунт та вирощування підщеп.

Слід зазначити, що за насінного розмноження айви не завжди переда­ються сортові ознаки. Крім того, сіянці пізно вступають у плодоношення. Тому насінний спосіб розмноження використовують переважно під час створення нових сортів та вирощування підщеп. Перед сівбою насіння стратифікують упродовж 50—60 діб або висівають його безпосередньо в ґрунт восени. Догляд за сіянцями зводиться до боротьби з бур'янами, хво­робами і шкідниками та розпушування ґрунту, внесення добрив, поливів та ін.

Айва добре росте на родючих, добре провітрюваних, достатньо зво­ложених ґрунтах. У північних районах її краще вирощувати на південно- західних пологих схилах, добре захищених від вітрів. Висаджують айву із площею живлення 5 х 3—4 м. Щеплену айву вирощують у штамбовій формі, сіянці — кущами.

Айва — світлолюбна рослина, тому крону систематично і достатньо проріджують. Кращий строк обрізування — рання весна, до розпускання бруньок. Айву переважно формують за типом розріджено-ярусної крони з двома ярусами скелетних гілок першого порядку. У першому ярусі за­кладають 3—4 скелетні гілки, в другому — 2—3. Відстань між ярусами 60—80 см. В айви потрібно вкорочувати на одну третину або навіть поло­вину однорічні прирости завдовжки 50 см, оскільки у нижній частині бруньки залишаються сплячими і на них мало утворюється бічних розга­лужень, на яких формуються плоди. Дерева або кущі айви потрібно сис­тематично удобрювати й поливати, захищати штамби від опіків і морозо- боїн. У разі підмерзання дерев крону омолоджують (із сплячих бруньок вона швидко відновлюється*. Омолодження крони проводять також тоді, коли в однорічних скелетних гілок приріст зменшується до 20—30 см.

Плоди айви збирають після набуття ними жовтого кольору. Повної стиглості вони набувають після лежання 1—2 міс., однак вони можуть зберігатися до нового врожаю у звичайних плодосховищах.

§ 5. КИЗИЛ, АБО ДЕРЕН

У дикорослому стані поширений на всій території України, але промис­лових великих насаджень цієї культури ще немає. Лише в 1999—2001 рр. зареєстровано 15 сортів. Здебільшого кизил вирощують по одній або кіль­ка рослин у присадибних і колективних садах. Існує багато форм кизилу, які різняться між собою величиною і забарвленням плодів, висотою рослин, зимо- і посухостійкістю та іншими ознаками, які не завжди передаються під час насінного розмноження.

Плоди кизилу використовують у свіжому стані обмежено. Із них виго­товляють високоякісні варення, компоти, желе, мармелад; вони добре збе­рігаються протерті без кісточок з цукром, консервовані в цукровому сиро­пі, заморожені. Крім того, плоди кизилу використовують для виготов­лення алкогольних і безалкогольних напоїв. Деревина кизилу дуже міцна, з неї виготовляють різні вироби. Кизил вирощують також як декоратив­ну рослину, яка зарані цвіте, має красиві плоди, добре переносить стри­ження крони.

У природних умовах кизил росте у вигляді кущів, іноді як дерево зав­вишки 5—10 м. Тривалість життя рослин за сприятливих умов становить 50—100 і більше років. Слід зазначити, що кизил краще росте за невели­кого затінення. В тіні або на зовсім відкритих ділянках росте повільно й погано плодоносить.

В умовах України достатньо зимостійкий, хоча погано переносить зи­мові відлиги. Квітки під час цвітіння можуть пошкоджуватися весняними приморозками. Кизил — перехреснозапильна рослина, тому на приса­дибній ділянці чи в колективному саду краще висаджувати кілька кущів, особливо тоді, коли немає інших кущів. Він мало пошкоджується хворо­бами та шкідниками. Період достигання плодів — початок серпня — кінець вересня. Середня маса плода 4 г. Кісточка погано відділяється від м'якуша, особливо у недостиглих плодів. Вона становить 10—15 % маси плода. У плодах міститься 5—7 % цукрів, 1—1,2 пектину, 0,2—0,3 дубиль­них речовин, 1,5—1,7 % органічних кислот, 90—100 мг на 100 г аскорбі­нової кислоти, 80—90 мг на 100 г антоціанів.

Кизил розмножують насінням або вегетативно. За насінного способу розмноження не повністю передаються сортові ознаки. Сіянці вступають у плодоношення на 6-й рік, тоді як вегетативно розмножувані рослини — на 3—4-й рік. У сіянців, як правило, більш розвинена коренева система, вона значно глибше проникає в ґрунт. Насіння краще висівати із непов­ністю дозрілих плодів, коли оплодень набуває лише бурого кольору. Його можна висівати разом з оплоднем. Дуже важливо, щоб насіння після сівби не підсихало, оскільки сходи з'являються на рік пізніше. Тому оптималь­на глибина сівби насіння кизилу становить 3—4 см. Глибша сівба нега­тивно впливає на схожість, оскільки в кизилу підсім'ядольне коліно всьо­го 3—3,5 см і воно не спроможне винести проросток на поверхню ґрунту. Незважаючи на те що під кущами кизилу часто залишається багато плодів, сходів насіння, як правило, буває небагато. Це пояснюється тим, що з пе­регниваючого листя в ґрунт вимиваються інгібітори росту, які затриму­ють передпосівну підготовку насіння. Тому самосів кизилу переважно появляється лише за межами проекції крони. Плоди кизилу охоче спожи­вають птахи, тому насіння, що пройшло через травний канал, проростає скоріше.

Для вирощування сіянців із насіння достиглих плодів його потрібно стратифікувати впродовж 20—28 міс. у вологому моху й часто перемішу­вати. Однак можна висівати і нестратифіковане насіння, що знаходилося 20 міс. без субстрату в підвалі або траншеї, закрите зверху землею. Такий режим підготовки насіння сприяє виведенню з насіння інгібіторів росту, що затримують їх проростання. Крім інгібіторів росту проростання затри­мує кісточка — насінна оболонка. Щоб сіянці добре росли, їх систематич­но поливають, підживлюють і ведуть боротьбу з хворобами. Від уражен­ня борошнистою росою застосовують препарати сірки, а у разі появи пля- мистостей та інших захворювань — бордоську рідину та її замінники.

Для розмноження кизилу крім насінного широко застосовують різні способи вегетативного розмноження. Найпростіший і найдоступніший — спосіб відсадок. Кизил розмножують дугоподібними і горизонтальними відсадками так само, як і інші плодові та ягідні рослини. Найкращий строк укладання горизонтальних і дугоподібних відсадків — рання весна (до початку набрякання бруньок*.

Перспективний спосіб розмноження кизилу — окуліровка. Краще про­водити літню окуліровку наприкінці липня — на початку серпня. У цей час ще добре відстає кора у підщепи та достатньо визріли бруньки на одно­річному прирості, з яких заготовляють живці. Як підщепу використову­ють одно- та дворічні сіянці, а також вегетативно розмножувані рослини дикорослих та культурних форм кизилу. На постійне місце висаджують 2—3-річні саджанці.

Кизил росте на різних типах ґрунтів, але найкраще на легких, достат­ньо забезпечених вологою. Кислі ґрунти потрібно вапнувати. Площа жив­лення залежно від родючості ґрунту становить 4—5 х 3—4 м. За недостат­ньої площі живлення крона у кизилу в плодоносному віці затінюється, внаслідок чого урожайність кущів знижується. Для садіння саджанців ко­пають такі розміром ями, як і для плодових дерев, достатньо заправля­ють їх перегноєм і фосфорно-калійними добривами, змішаними з верхнім родючим шаром ґрунту. Посадку проводять навесні якомога раніше (як тільки підсохне ґрунт*, тому що в саджанців дуже рано починається веге­тація.

Догляд за рослинами полягає у розпушуванні ґрунту, виполюванні бур'янів, внесенні добрив, поливі. Кизил вирощують у вигляді кущів з висотою штамба ЗО—50 см, вище якого формують 5—7 скелетних гілок. У плодоносних насадженнях крону періодично проріджують, вирізаючи сухі, поламані та переплетені між собою гілки. Гілки вкорочують лише тоді, коли потрібно зумовити утворення пагонів. Паростки біля штамбів вирізають.

АРОНІЯ, АБО ЧОРНОПЛІДНА ГОРОБИНА

Аронія — північноамериканського походження, завезена в Росію на початку XIX ст. і вирощувалася як декоративна рослина. І. В. Мічурін першим вивчав аронію як плодову культуру. Він звернув увагу на те, що її плоди мають цінні дієтичні й лікувальні властивості. Особливо вони ціняться за наявність у них великої кількості Р-активних речовин (2— 5 тис. мг на 100 г*, які використовують для лікування гіпертонії та інших хвороб, пов'язаних із діяльністю серцево-судинної системи. Крім того, в плодах аронії в значній кількості містяться цукор, органічні кислоти, аро­матичні, дубильні та пектинові речовини, клітковина, мінеральні солі, особливо багато йоду. Сік аронії інтенсивного темно-червоного кольору. Його широко використовують як харчовий барвник у кондитерській про­мисловості та для виготовлення вина і купажування з іншими соками.

Аронія росте у вигляді куща заввишки 2,5—3 м, який добре віднов­люється за рахунок кореневих паростків. У кущі гілки найпродуктивніші до 8—10-річного віку. Кущ живе 25—ЗО років.

Квітки в аронії двостатеві, зібрані у щиткоподібні суцвіття, самоза­пильні, добре відвідуються бджолами. Вищі врожаї отримують за пере­хресного запилення, тому поруч краще висаджувати 2—3 кущі. Аронія зарані починає вегетацію, але цвіте значно пізніше.

Плоди аронії округлої форми, чорні, зверху покриті сизуватим нальо­том, достигають наприкінці серпня — впродовж вересня, на кущі трима­ються міцно, не обсипаються. Маса 1—1,5 г.

Коренева система в аронії добре розвинена, мичкувата, в ґрунті розмі­щується не дуже глибоко. Вона погано росте і розгалужується на карбо­натних та заболочених важких ґрунтах. Для аронії характерна висока пластичність. Так, вона дає високі врожаї як в умовах Києва, так і Алтай­ського краю Росії, хоча ці зони досить різняться за кліматичними умова­ми. Температурний фактор не є перепоною для її поширення і в більш південних районах, однак надмірна спека і недостаток вологи в ґрунті й повітрі погіршують ріст кущів та якість урожаю.

Аронія — світлолюбна рослина, у разі загущення бічні розгалуження утворюються погано, нижня частина оголюється і процес плодоношення зміщується вверх або на периферію крони.

Розмножується насінням, відсадками, кореневими паростками, живця­ми і щепленням. За насінного розмноження у сіянців краще, ніж в інших порід, зберігаються господарські й біологічні ознаки. Перед сівбою на­сіння стратифікують 3—4 міс. за температури 1—5 °С в піску або торфі. Навесні стратифіковане насіння висівають в ящик або парник з ґрунтом, змішаним з перегноєм у співвідношенні 3:1. Насіння висівають на глиби­ну 1,5—2 см. Після появи сходів ящик (парник* має достатньо освітлюва­тися. Після утворення на сіянцях 3—4 листочків, їх пікірують у відкритий ґрунт. За один-два роки отримують рослини, придатні для посадки на по­стійне місце.

Сіянці аронії вирощують також сівбою насіння восени в ґрунт за 2— З тижні до його замерзання.

Розмноження аронії відсадками ґрунтується на здатності до вкорінен­ня стеблової частини рослин. З цією метою використовують 1—2-річні пагони, розміщені на периферії куща. Крім того, аронію розмножують відсадками — горизонтальними, дугоподібними, вертикальними (так само як інші культури*.

Дуже простий спосіб розмноження аронії — кореневими паростками, їх відділяють від маточних кущів напровесні або наприкінці жовтня. На постійне місце кореневі паростки висаджують з добре розвиненою коре­невою системою. Слабовкорінені відсадки дорощують у шкілці. Здерев'я­нілими живцями аронію можна розмножувати як у відкритому ґрунті, так і в парниках або теплицях. Для садіння у відкритий ґрунт нарізають живці завдовжки 20—22 см. Висаджують їх наприкінці жовтня або ранньою вес­ною, як тільки підсохне ґрунт. Над поверхнею ґрунту залишають одну бруньку. За один-два роки отримують саджанці для садіння на постійне місце. Для закритого ґрунту нарізають живці з однією брунькою та міжвуз­лям завдовжки 5—6 см і висаджують їх так, щоб на поверхні залишалася лише одна брунька. Процес укорінення найкраще відбувається за достат­нього зволоження субстрату і температури 20—25 °С. Живці садять у бе­резні—квітні. У відкритий ґрунт їх висаджують після вкорінення, на­прикінці травня — на початку червня. Щоб вони добре приживалися й росли, їх притінюють, регулярно поливають та підживлюють.

Аронію можна розмножувати і щепленням. Як підщепи використову­ють сіянці горобини звичайної та аронії. Щеплення здійснюють різними способами (вприклад, за кору, в розщеп* у штамб на висоті 1,2—1,5 м, у крону, як і інші плодові культури.

Для того щоб кущі аронії добре росли, ями для садіння копають великі та заправляють їх органічними й мінеральними добривами. Під час садін­ня важливо не допускати підсушування коренів, інакше рослини будуть довго приживатися, а то й випадати. Саджанці висаджують на 3—5 см глибше, ніж коренева шийка. Відстань між кущами становить 2—2,5 м. Не рекомендується висаджувати аронію поряд з деревами, щоб вони не затінювали її у дорослому віці.

За кущами аронії доглядають так, як за кущами смородини. Під час обрізування кущів щороку залишають у них 3—4 пагони. Найкраще гілки плодоносять до 7—8-річного віку, потім на них урожай значно знижуєть­ся. Тому старі та пошкоджені гілки в кущах вирізають і замість них зали­шають таку саму кількість молодих.

Аронія добре реагує на внесення добрив і поливи. Землю навколо кущів доцільно мульчувати.

Плоди аронії збирають у повній стиглості. У разі запізнення зі збиран­ням найбільші плоди обсипаються, морщаться й втрачають лежкість. За­звичай плоди зберігають сухими за низької плюсової температури або в замороженому стані.

ОБЛІПИХА

В Україні поширений лише один вид обліпихи — обліпиха крушино- подібна. Найбільші дикорослі її зарослі знаходяться в дельті Дунаю. Вона має красиве сріблясте листя і жовто-оранжеві плоди, тому обліпиху до недавнього часу вирощували лише як декоративну рослину. Харчові й лікувальні властивості цієї рослини було вивчено у 40—50-х роках XX ст. Було встановлено, що плоди обліпихи містять багато цінних речовин, які застосовують у фармацевтичній промисловості. Особливо ціняться пло­ди обліпихи за наявність олії, якою лікують опіки, екземи, обморожуван­
ня, захворювання травного каналу, серцево-судинної системи та ін. У пло­дах містяться також вітамін С (100—400 мг на 100 г*, мікроелементи, пек­тинові, дубильні та ароматичні речовини. Крім того, олія міститься і в насінні. До складу насіння входять лінолева — 17 мг на 100 г, лінолено­ва— 18, олеїнова — до 30 мг на 100 г кислоти, а також вітаміни: Р (Р-активні речовини, до 250 мг на 100 г*, А (каротиноїди, 200—250 мг на 100 г*, Е (токофероли, до 300 мг на 100 г*, К (стерин, холін, 50—100 мг на 100 г*, В] (тіамін*, В₂ (рибофлавін*, В₉ (фолієва кислота*. Тому плоди облі­пихи — дуже корисний продукт харчування, вони сприятливо впливають на загальний стан організму людини та підвищують працеспроможність. Із її плодів виготовляють соки, компоти, варення, желе, пастилу, перети­рають із цукром тощо.

В Україні в Державний реєстр сортів рослин включено 10 сортів облі­пихи. З них найпоширеніші Чуйська, Обільна, Превосходна, Новость Алтаю, Володимирка, Трохимівська, Янтарна.

Обліпиха утворює багато паростків, тому її використовують для лісо­меліорації піщаних земель. Росте вона у вигляді куща або дерева заввиш­ки 2—10 м. Основні стовбури живуть 10—15 років, потім відмирають. Замість них із кореневих паростків виростають нові. Тривалість життя обліпихи за сприятливих умов — 40—50 років.

Обліпиха — дводомна вітрозапильна рослина. На одних кущах утво­рюються лише жіночі, а на інших — лише чоловічі квітки. Жіночі росли­ни мають генеративні бруньки значно менші за розміром, ніж чоловічі (мал. 46*. Відмінність у величині генеративних бру­ньок можна виявити восени або навесні в рослин, що вступають у плодоношення, тобто на 4—5-й рік. Для нормального за­пилення на п'ять жіночих кущів висаджу­ють один чоловічий. Кореневі паростки можуть утворюватися на значній відстані від маточного куща. Тому для розмножен­ня уважно відбирають чоловічі й жіночі рослини.

Коренева система в обліпихи поверхне­ва й розміщена переважно на глибині 10— 40 см. У неї добре розвинені лише скелетні й напівскелетні корені, а мичкуватих ко­ренів мало. На коренях утворюються на­рости, де розміщуються азотфіксувальні бактерії. За вегетацію вони накопичують 60—100 кг/га азоту.

Мал. 46. Жіночі (а* та чоловічі (б* генеративні бруньки в обліпихи

Надземна частина обліпихи витримує морози до мінус 50 °С, корені — мінус 20—21 °С. Обліпиха добре росте й плодоносить лише за достатньо­го освітлення. Вона вибаглива до вологи. У посушливих умовах обліпиху поливають. Непридатні для її вирощування засолені, болотні й карбонатні ґрунти та борові піски. Добре росте і плодоносить на легких піщаних та супіщаних ґрунтах, багатих на фосфор. Кислі ґрунти потрібно вапнува­ти, а у важкі глинисті ґрунти — добавляти пісок.

Обліпиху розмножують кореневими паростками, здерев'янілими живця­ми, відсадками. Можна також розмножувати насінням, зеленими живцями і навіть щепленням. Найпростіший спосіб — розмноження кореневими па­ростками. їх відділяють від маточного куща і висаджують на нове місце. Для того щоб утворилася добре розвинена коренева система, біля минуло­річного кореневого паростка напровесні лопатою з обох боків перерізають материнський корінь. До осені такий паросток утворює добре розвинену кореневу систему, і його використовують для садіння на постійне місце.

Насінний спосіб розмноження обліпихи дуже простий, але сіянці не успадковують особливостей сорту, як і всі перехреснозапильні рослини. Крім того, половина із них будуть чоловічі особини, на яких не утворюють­ся плоди.

Зеленими живцями обліпиху розмножують у закритому ґрунті. Краще для цього використовувати парник, звільнений від розсади овочевих куль­тур. На парникову землю насипають 3-сантиметровий шар крупнозернис- того річкового піску, відмитого від глини, у нього висаджують заготов­лені живці на глибину 1,5—2 см. Тому нижня частина живця не контактує безпосередньо із парниковою землею. Таке садіння запобігає загниванню живця під час вкорінення. Заготовляють живці завдовжки 6—8 см на по­чатку здерев'яніння пагонів. Бажано їх обробити стимуляторами росту, які прискорюють процес вкорінення. Оптимальна температура для вкорі­нення 20—25°С. Для захисту живців від прямих сонячних променів скло на парникових рамах забілюють або обтягують парникові рами поліети­леновою плівкою.

На постійне місце саджанці обліпихи висаджують у 2—3-річному віці, а за потреби встановлення статі рослини, то й на четвертий. У такому віці вже починають закладатися генеративні органи. Висаджують обліпиху на добре освітлюваному місці. Ґрунт має бути достатньо забезпечений вологою і поживними речовинами, легкий за гранулометричним складом. На важких ґрунтах кущі обліпихи часто хворіють і випадають, унаслідок нестачі в них повітря. Кислі ґрунти слід вапнувати. Для розвитку мікори­зи в яму під час садіння саджанців добавляють ґрунт з-під старих кущів. На коренях обліпихи обривати бульбочки не рекомендується, приймаю­чи їх за захворювання на рак, оскільки в них містяться азотфіксувальні бактерії. Площа живлення для кущів обліпихи становить 4—5 х 2—3 м. Саджанці висаджують із заглибленням кореневої шийки на 10—15 см.

Догляд за кущами обліпихи полягає в обрізуванні сухих та пошкодже­них гілок. Починаючи з 8—10-річного віку проводять омолоджувальне обрізування на 3—4-річну деревину. Старі кущі омолоджують, зрізаючи стебла біля самої поверхні ґрунту. Нові паростки починають плодоноси­ти на 3—4-й рік.

Збирання врожаю обліпихи — трудомістка робота. Плоди зривають на початку їх достигання, коли вони набувають типового забарвлення, але ще тверді й під час збирання не роздавлюються. Зрізати гілки разом із плодами не рекомендується, тому що у наступні роки знижується вро­жайність кущів, вони знесилюються і плодоношення стає періодичним.

КАЛИНА

Плодова і декоративна рослина, росте на всій території України. Осо­бливо її шанують і вирощують на присадибних ділянках на Поліссі та в Лісостепу. Плоди, кору і квітки калини широко використовують при багатьох захворюваннях. Зокрема, плоди — прекрасні ліки від просту­ди, кашлю, охриплості, гіпертонічної хвороби, атеросклерозу, спазмів судин, захворювань шкіри. Систематичне їх вживання поліпшує самопо­чуття хворих на злоякісні пухлини. Така сама дія і настою із квіток кали­ни, особливо при простудних захворюваннях. Кору калини, зняту з па­гонів навесні перед розпусканням листя, застосовують як кровоспинний засіб.

Харчову, дієтичну та лікувальну цінність калини визначають насам­перед наявністю у плодах інвертних цукрів (4—5 %*, органічних кислот (2—2,5*, пектинових і дубильних речовин (2—3*, танінів (0,3—0,5 %*, віта­міну С (50—80 мг на 100 г*, Р-активних сполук (300—500 мг на 100 г*, фолієвої кислоти, каротину, мінеральних солей та ін. Лікувальні власти­вості калини значною мірою пов'язані з наявністю у плодах гіркого гліко­зиду вібурніну. Під час термічної обробки плодів він втрачається. Із плодів калини виготовляють варення, соки, желе, мармелад тощо. Вони добре зберігаються в пучках у неопалюваних приміщеннях або на горищі. Роз­давлені ягоди або віджатий сік змішують із цукром у співвідношенні 1: 1 і зберігають у прохолодному місці — підвалі, холодильнику. Сік калини можна зберігати кілька місяців і без цукру.

Калина досить декоративна рослина, особливо махрові її форми, які називають бульденеж. Під час цвітіння у них виростають дуже красиві сніжно-білі суцвіття.

Росте у вигляді кущів заввишки 3—4 м. Листя велике, розміщене на пагонах супротивно. Восени перед листопадом воно набуває жовтого, червоного і навіть пурпурового кольору. Плоди довго тримаються на кущах і приваблюють багатьох птахів.

Квітки у калини зібрані в плоскі суцвіття, в яких периферійні квітки білі, великі (не утворюють плодів*, а ті, що всередині, — двостатеві, лійко­подібні (з них утворюються плоди*. Цвітіння відбувається наприкінці трав­ня — на початку червня, коли більшість плодових рослин відцвіло. Запи­люються квітки комахами, переважно бджолами.

Плоди — ягодоподібні кістянки з однією плоскою насіниною, дости­гають наприкінці вересня — на початку жовтня, можуть довго триматися на гілках.

Калина звичайна — світлолюбна рослина, але витримує і невелике за­тінення, відзначається високою зимостійкістю, вибаглива до вологи. Добре росте на достатньо зволожених родючих ґрунтах. У калини легко відрос­тає надземна частина під час омолоджування кущів. За одну вегетацію пагони можуть досягати 1—1,5 м і більше. Калина відносно добре пере­носить загазованість повітря. Кущі, вирощені з насіння, вступають у пло­доношення на 4—6-й рік. Сортові особливості добре передаються лише за вегетативного розмноження.

Калину розмножують здерев'янілими і зеленими живцями, відсадка­ми, насінням. Найкраще вона розмножується відсадками та зеленими живцями. Здерев'янілі живці погано вкорінюються. Для розмноження зе­леними живцями пагони заготовляють у період цвітіння калини (кінець травня — початок червня*. Із них нарізають живці з двома міжвузлями: на нижньому вузлі листя видаляють, на верхньому — залишають, відрізав­ши половину листкової пластинки. Для кращого вкорінення живці об­робляють гетероауксином (300 мг/л води* упродовж 18—24 год. Підго­товлені живці висаджують у холодний парничок з плівковим покриттям на глибину 2—3 см. Субстрат підготовляють так само, як і для інших куль­тур за зеленого живцювання. Живці вкорінюються через 3—4 тижні. Після цього їх поступово привчають до відкритого повітря, а потім плівку зніма­ють зовсім. Живці бажано залишити без пересаджування ще на наступну вегетацію. До осені другого року виростають саджанці, придатні до садін­ня на постійне місце.

Якщо потрібно виростити невелику кількість саджанців калини, кра­ще скористатися способом дугоподібних відсадків. Під час розмноження калини горизонтальними відсадками однорічні пагони навесні вклада­ють у канавки завглибшки 8—10 см і приколюють їх гачками. Після відро­стання нових пагонів канавку засипають. У міру росту пагонів підгор­тання повторюють, доводячи валок землі над поверхнею ґрунту до 20— 30 см. У підгорнутій частині молодих пагонів до осені виростають корені.

Насінний спосіб розмноження калини неефективний, тому що насіння потребує тривалого періоду передпосівної підготовки. Крім того, сіянці на 2—3 роки пізніше починають плодоносити і в них не завжди успадко­вуються материнські ознаки.

Для садіння саджанців калини відбирають достатньо вологе місце неда­леко від водоймища. Вона також добре реагує на родючість ґрунту. Са­джанці калини висаджують на 3—6 см глибше, ніж коренева шийка. Відстань між кущами 1,5—2 м. Догляд за ними здебільшого такий самий, як і за іншими рослинами. Однак слід пам'ятати, що листя і стебла калини дуже пошкоджуються попелицею та іншими шкідниками. Плоди в кали­ни формуються на однорічному прирості. Тому стежать, щоб довжина їх що­року становила не менше ніж 30^40 см. Кущ калини формують із 5—6 ос­новних гілок, на яких має утворюватися достатня кількість бічних розга­лужень. Усі гілки, що загущують кущ, вирізають. Насамперед вирізають пошкоджені шкідниками та поламані гілки. У міру старіння гілок їх замі­нюють сильними молодими пагонами, що виростають біля основи куща.

Калину можна формувати у вигляді дерева. Для цього у перший рік після садіння у рослин залишають лише один сильний вертикальний пагін. Із нього, видаляючи всі бічні розгалуження, впродовж 1—2 років форму­ють штамб бажаної висоти. Вище штамба в наступні роки формують крону.

АКТИНІДІЯ

В Україні поширені два види актинідії — актинідія коломікта та акти­нідія гостра (арґута*. В субтропічній зоні поширена актинідія китайська. Групу сортів, отриманих від цього виду, називають ківі. У ківі великі пло­ди, маса 100—120 г, відзначаються високими смаковими якостями. Ос­новна перешкода її поширення в помірно-континентальній зоні — низька зимостійкість рослин. Тому ківі можна вирощувати лише в оранжереях і теплицях.

В Україні найбільшого поширення набула актинідія коломікта. Це ліа­на, стебло якої за наявності опори може підніматися на висоту до 15 м. Уразі відсутності опори росте у вигляді куща заввишки 1,5—1,8 м або стелиться по землі.

Актинідія коломікта—дводомна рослина. На жіночих рослинах квітки більші за розміром. У них крім маточки з приймочкою є пиляки, але пи­лок утворюється стерильний, нездатний проростати. На чоловічих рос­линах виростають квітки лише з пиляками, які дають життєздатний пи­лок. Тому на чотири-п'ять рослин із жіночими квітками потрібно мати одну чоловічу рослину. Якщо чоловіча рослина загине, то на кущі при­щеплюють кілька живців з чоловічого куща. Жіночі квітки запилюються комахами і вітром.

Плоди в актинідії коломікта видовжені, різного забарвлення — від темно-зелених до бурштинових, після достигання стають м'якими, солод­кими, з приємним ананасним смаком. Для цього виду характерне неодно­часне достигання плодів. У разі перестигання вони стають м'якими, ма- лотранспортабельними, легко обсипаються. Маса плода — 2—5 г. Дости­гають у серпні.

Для актинідії коломікта характерна строкатість листя. Вона більше виявляється у чоловічих рослин. Перед цвітінням листя набуває частково або повністю сріблисто-білого кольору, через 10—15 діб воно набуває ма­линового кольору, потім зелене забарвлення знову відновлюється. У пе­ріод зміни забарвлення листя рослини набувають нарядного, красивого вигляду.

Актинідія гострозубчаста, або арґута, має сильніший ріст, ніж у по­переднього виду. У дикорослому стані по стовбурах дерев вона може підніматися на висоту 20—25 м. Строкатості листя у цього виду не спо­стерігається.

Квітки в актинідії гострозубчастої одностатеві. Чоловічі менші, до 1— 1,2 см в діаметрі, жіночі досягають 1,2—1,6 см. Цвітуть трохи пізніше, ніж в актинідії коломікта. У цього виду плоди зеленого кольору, достигають пізніше, дружніше, не обсипаються. Маса плода — 5—10 г. М'якуш соко­витий, ніжний, приємного кисло-солодкого смаку із запахом ананаса.

Велику роботу щодо селекції актинідії проводить Національний бота­нічний сад ім. М. М. Гришка НАН України. У ньому створено низку цінних сортів актинідії, які впроваджуються у виробництво або знаходяться у сортовипробуванні. Найперспективніші серед них такі: Київська крупно- плідна, Пурпурна садова, Київська гібридна, Фігурна.

Плоди актинідії містять 10—12% і навіть більше цукрів, до 1,5 % орга­нічних кислот, 0,2—1 % дубильних речовин, мінеральні солі, вітаміни, особливо вітамін С (аскорбінову кислоту*, вітамін Р та каротин (про­вітамін А*. У дикорослих форм актинідії коломікта кількість аскорбінової кислоти досягає 1500 мг на 100 г. Слід зазначити, що вона не руйнується під час переробки плодів, що значно підвищує цінність актинідії як культури.

Плоди актинідії споживають свіжими, консервують, сушать, заморо­жують. їх використовують як профілактичний та лікувальний засіб про­ти багатьох захворювань.

Актинідію можна розмножувати насінням та різними вегетативними способами. За насінного розмноження господарсько цінні ознаки мате­ринських рослин не зберігаються. Крім того, сіянці пізніше починають плодоносити, але вони краще ростуть і пристосовуються до нових умов вирощування. Із вегетативних способів розмноження найпоширенішими є живцювання, дугоподібні відсадки та щеплення. Для зеленого живцю­вання використовують парники після звільнення від розсади або готують плівкову тепличку чи невеликий холодний парничок, так само як і для інших культур.

Зеленими живцями розмножують тоді, коли поблизу ростуть маточні рослини, щоб нарізані живці негайно висадити в підготовлений субстрат. Після вкорінення живці висаджують у відкритий грунт і до осені наступ­ного року отримують садивний матеріал для садіння на постійне місце. Щоб вкорінені живці добре перезимували, на зиму їх утеплюють листям або прикопують у вологий пісок у підвалі чи льоху і зберігають за темпе­ратури 0..3—4 °С.

Актинідію розмножують також здерев'янілими живцями, хоча відсо­ток вкорінення їх не завжди високий. Якщо саджанців актинідії потрібно небагато, то її розмножують способом дугоподібних відсадків. До осені за ретельного догляду відсадки вкорінюються і їх можна висадити на постійне місце.

Актинідія добре росте на достатньо зволожених і родючих ґрунтах. Вона витримує затінення, особливо в молодому віці, але в період плодо­ношення у таких умовах знижує врожайність. В ями для садіння до ґрунту добавляють перегній і навіть вапно, бажано також вносити 40—50 г по­пелу. Кількість вапна залежно від кислотності ґрунту становить 200—300 г на посадкову яму розміром 60 см у діаметрі та завглибшки 50 см. Якщо ґрунтові води залягають близько до поверхні або ґрунти важкі, влашто­вують дренаж із щебеню та крупнозернистого піску.

Актинідію найкраще вирощувати не кущовим способом, а на шпалері з відстанню між кущами в ряду 1,5 м. Оптимальний строк садіння рос­лин — рання весна (перші два тижні від початку польових робіт*. Після садіння рослини добре поливають, а пристовбурні круги (діаметром 80— 100 см* мульчують перегноєм або торфом. Догляд за рослинами полягає у розпушуванні ґрунту, боротьбі з бур'янами, внесенні добрив. Добрива, особливо азотні, вносять із урахуванням стану рослин, недопускаючи за­тяжного росту та недостатнього визрівання деревини ліан. Актинідія відзначається інтенсивним ростом пагонів і великою збуджуваністю бру­ньок. Якщо кущі не проріджують, вони загущуються і від затінення у них різко знижується урожайність. Тому крону потрібно регулярно проріджу­вати, вирізаючи слабкі та пошкоджені гілки, вкорочувати занадто довгі вегетативні пагони на третину або половину їх довжини. Починаючи із семирічного віку слабкі малопродуктивні гілки вирізують біля самої ос­нови. Крім обрізування доцільно проводити прищипування пагонів уліт­ку. Ширину плодової стіни на шпалері утримують близько 2 м. Ряди спря­мовують із заходу на схід.

Дата добавления: 2015-10-24