Картина четверта

МУРЗИК. Кличку мою ви усі знаєте. З якої я квартири?.. Можна вважати - з усіх і з ніякої. Жив я у восьмій, і в три­надцятій, і... на другому, і на третьому поверхах... і звідусіль мене просили. Просили по-доброму - забиратись, поки живий, здоровий. А чому?..

Пісенька МУРЗИКА:

Люди чорного кота

Оминають, як хорта,

І не жаль його їм, не шкода.

Вірять: чорний кіт у дім

Принесе невдачу їм,

І назирці йде за ним біда.

Хто ці плітки розпустив

і з яких пекельних див,

що від них немає нам життя?

Я звичайний чорний кіт,

Хоч порожній мій живіт,

та душа - суцільна доброта.

Шкура чорного кота

Від чуприни до хвоста -

як чудова ніжна бахрома.

Хай і чорні ми - коти -

Раді всім допомогти,

Зла у нас ні крапельки нема.

Та! -

Хто ці плітки розпустив

і з яких пекельних див,

що від них немає нам життя?

Я звичайний чорний кіт,

Хоч порожній мій живіт,

Та душа - суцільна доброта.

І що суттєво - не тільки дорослі, але й діти, так-так, навіть діти вірять у прикмети!.. Якщо я перейду комусь дорогу - лаються. А дехто кидає в мене чим попадеться.

/Висвічується прохід­ний двір./

Не жарко... / Стрибає, щоб зігрітись. / О, сюди наближається друг чотириногих - учень неповної середньої школи. І що цікаво - чимось заклопотаний. / Відходить вбік. /

/ Входить ХЛОПЧИК з портфелем у руках, зітхає/.

/ Підходить. / Привіт!

ХЛОПЧИК. Привіт. Вибач, коте, мені зараз не до тебе.

МУРЗИК. Двійка?

ХЛОПЧИК. Цього разу - кіл.

МУРЗИК. Оце так.

ХЛОПЧИК. Батько вчора заявив: "Ще раз дістанеш двійку, додому не заявляйся!.."

МУРЗИК. Оце так. І що робити будемо?

ХЛОПЧИК. Додому не піду.

МУРЗИК. Не верзи дурниць. Дім - це дім. А в тебе не знайдеть­ся чогось перекусити?

ХЛОПЧИК. Звідки? Іду ж зі школи.

МУРЗИК. І це правда. Чому шапку скинув? Холодно ж.

ХЛОПЧИК. Краще замерзнути, ніж...

МУРЗИК. Кажу тобі, не говори дурниць. Ти з якої квартири?

ХЛОПЧИК. З тринадцятої.

МУРЗИК. Феноменально.

ХЛОПЧИК. Не збагну, до чого ти ведеш?

МУРЗИК. Я чорний кіт і цифра тринадцять... Твій тато ві­рить у прикмети?

ХЛОПЧИК. У чорних котів - так.

МУРЗИК. Так ось слухай, маю ідею! Хоч на брехні далеко не заїдеш, та мета виправдовує засоби. Значить так... Зараз до твого тата підемо разом. Скажеш, що тобі мене подарували. Зрозумів?

ХЛОПЧИК. Ні.

МУРЗИК. Скажеш своєму татові, що взяв мене назавжди. Татусь почне лаятись і забуде запитати тебе про щоденник!

ХЛОПЧИК. О, ти головатий!... Ходімо... / Зупиняється. / Стривай, стривай. Батько ж тебе прожене.

МУРЗИК. Не вперше. Він прожене, а ти згодом вийдеш на ву­лицю і принесеш мені що-небудь поїсти. Згоден?

ХЛОПЧИК. Та я!! Та я тобі стільки їжі принесу - голова обертом піде! Ходімо, Мурзику!..

................................

ПРИХОЖА КВАРТИРИ.Дзвінок.

ТАТО. Можна.

/ ХЛОПЧИК входить спокійно, скидає пальто, вішає на гачок./

Ну-у? Чим порадуєш?

ХЛОПЧИК /відчиняє двері/. Ось. / Впускає кота. /

МУРЗИК / входить /. О, як у вас затишно. Чистенько. Одразу видно - добрий господар.

ТАТО Кі-ішка?

МУРЗИК. Пардон, я не кішка. Я Мурзик. А вас як величати?

ТАТО. Велича-а-ти?.. / До сина./ Я питаюся, що це за чорна мацапура?

МУРЗИК. А я зовсім не чорний. Зверніть увагу на мої лапки. Вони біленькі. Чи не правда, таке враження, що на мені рукавички і білі тапочки?

ТАТО. Тапочки... Білі?! / До сина./ Ти де його викопав?

ХЛОПЧИК. Тату, він симпатяга... Він буде жити у нас...

ТАТО. Та я... та ти... /До кота./ Дзусь!

МУРЗИК / відскакує /. Тільки без рук!

ТАТО / хапає швабру /. Дзусь, адзусь!... / Погоня. /

/ Боротьба. Мурзик спритно вивертається, щезає за дверима./

............................

ПІДВАЛ. Усі на попередніх місцях.

ФУНТИК. Він шказав - їжі принешу штільки - голова обертом піде. Приніш?

ПЛУТОН. Надіявся дід на обід - без вечері спати ліг.

КИЦЯ. Забув?

АНФІСА. Подумати тільки.

ПЛУТОН. Виросте із сина свин...

ФУНТИК. Якщо шин швинятко.

ФІЛОФЕЙ. Які будуть пропозиції?

КИЦЯ. Подряпати поганого хлопчиська.

ПЛУТОН. Подряпати.

АНФІСА. Подряпати.

ФІЛОФЕЙ. Прийнято!

Хто ламає слово, той

Мимоволі

Завдає комусь

Болю.

Зрадить друг - на скільки літ

У душі глибокий слід -

Слід од зради залишається,

І болить душа, печалиться,

Печалиться.

/Стук у двері. Усі завмирають. Стук повторюється.

Всі ховаються./

КИЦЯ / зі схованки /. Увійдіть! У нас не зачинено!

/Входить бабуся ШУРА. В руках у неї вузлик./

БАБУСЯ ШУРА / розв"язує вузлик, викладає чашки, наливає у них молоко/. Киць-киць-киць / Відходить в бік./ Киць-киць-киць...

ПЛУТОН / обережно виходить зі схованки, підходить до чашок, нюхає/. Молоко.

/ ФІЛОФЕЙ висувається з-за крісла./

Що будемо робити, шеф?

ФІЛОФЕЙ. Як що робити, як що робити? /Вдаряє в “гонг”/

Само собою - хлебтати!

/Коти і КІШКИ вистрибують зі схованок і накидають­ся на їжу./

БАБУСЯ ШУРА / підсліпувато /. Чи немає серед вас кішечки з голубим бантиком?

ОФЕЛІЯ / скидає бант, відходить /. Немає! Немає тут такої кішечки.

БАБУСЯ ШУРА. Нехай. Ще повизираю у підвалах. / Виходить./

КИЦЯ. Вона ж так погано бачить, а в підвалах темно.

ФУНТИК. А раптом вона упаде і жламає ногу?

КИЦЯ /до Офелії/. Може ви до неї повернетесь?

ОФЕЛІЯ. Ні, ні і ще раз ні!

ПЛУТОН. Не знаю, не знаю. А мені жаль оту старушенцію.

/ Усі дивляться на Філофея./

ФІЛОФЕЙ. Друзі мої, я вважаю, що наша гостя, коли почує наступну розповідь, сама усе зрозуміє і поведеться так, як підкаже їй серце.

/ У центр майданчика входить АНФІСА./

Розкажи нам, Анфісонько, свою історію. Розкажи.

АНФІСА. Давно це було. Внучка моєї баби Капи осиротіла, а жили ми тоді на селі. Баба Капа на балалайці грала... / Бере балалайку. / А я мишей відлякувала. І ось прийшов з міста лист. Баба Капа думала, думала, але так придумати нічого й не змогла. Продала вона свою хатину, мене в торбу, балалайку під пахву і шасть до міста, річ у тім, що внучка маленька була, потребувала догляду...

/ Плач дитини./

А плаксуня була-а!.. Бувало почне вередувати, нічим її забави­ти. Отоді-то наша балалайка стала у пригоді...

/ БАБА КАПА грає на балалайці, спі ває, АНФІСА підспівує:

У дитятка голосок –

Затуляйте вуха! -

Розревілось, мов його

Укусила муха.

Терень-берень, терень-берень,

Балалайка - чудо.

Грай-но, грай-но, потішай

Внученьку-зануду!

/ Танок./

А час ішов-летів, онука до школи почала ходити, а вереду­вати не переставала. І знову ми з бабою Капою ублажали її…

Скільки сліз, о скільки сліз -

Потекли потоки.

Ми за тебе, не реви,

Вивчимо уроки!

Терень-берень, терень-берень,

Балалайка - чудо.

Грай-но, грай-но, розважай

Внученьку-зануду!

Ось так росла внучка, росла і виросла. А баба Капа старіла, старіла і постаріла. І я разом з нею...

/Висвітлюється кухня. У кутку садить БАБА КАПА, поруч КИЦЯ АНФІСА. Це дві старі немічні істоти./

День за днем минає і за роком рік,

Ми удвох з тобою звікували вік.

Молоді не знали горя ні біди,

А від старості утечеш куди?

Пам"ятаєш двір наш, верби там росли?

Молоді літа нам, як вода, спливли.

Ми колись не знали горя ні біди,

А від старості нікуди втекти.

БАБА КАПА / шамкаючи /. Анфісонько, а ти молочка попила?

АНФІСА. Попила, бабуню, попила.

БАБА КАПА. А сметанку з"їла?

АНФІСА. З"їла, бабуню, з"їла.

БАБА КАПА. От і добре..

АНФІСА. Ось так гарнесенько і жили ми з моєю бабунею. А внучка наша підросла, вийшла заміж, і в квартирі з"явився ВІН.

/ З кімнати до кухні входить ЧОЛОВІК ВНУЧКИ. Гримить посудом, чортихається. Видно з усього, що баба і кішка є тягарем для нього. Виходячи, спотикається об балалайку. Ще раз чорти­хається./

БАБА КАПА. З характером. А нас поважає. Вчора пряником мене обдарував.

АНФІСА. З твоїми-то зубами.

БАБА КАПА. Поштивий чоловік... Анфісонько, а ти молочка попила?

АНФІСА. Попила, бабуню, попила.

БАБА КАПА. А сметанку з"їла?

АНФІСА. З"їла, бабуню, з"їла.

БАБА КАПА. От і добре...

/ З кімнати виходить ВНУЧКА ВЕЛИКА. Наливає чаю,

виходячи, спотикається об балалайку./

Славна у мене внучка. І нас з тобою не зобиджає.

АНФІСА. Не зобиджає, не зобиджає.

БАБА КАПА. Анфісонько, а ти...

АНФІСА. Попила, попила, і сметанку з"їла. А ти поспи. Подрімай трішки.

БАБА КАПА. Гаразд. Подрімаю.

/ АНФІСА приникає до колін Баби Капи, муркоче. Засинає./

ЧОЛОВІК / входить, говорить у двері/. Гей, ходи-но. / Входить ВНУЧКА./ Влаштував я твою бабуню по вищому класу.

ВНУЧКА. Порівняв.

ЧОЛОВІК. А що? Там лікарі, санітарки різні. Сусіди в палаті.

ВНУЧКА. Палата... Що робити?.. А може не треба?

ЧОЛОВІК. Треба. Скільки ще чекати? Остогидло!

/ВНУЧКА плаче./

Зрозумій, дурненька, це не жорстокість... Це... це необхідність.. Це гуманно, якщо хочеш знати.

ВНУЧКА. Все-таки рідна бабуся!

ЧОЛОВІК. Вибач, ти вирішуєш. Вона або я. Я або вона.

БАБА КАПА / уві сні /. Анфісонько, а ти молочко...

ЧОЛОВІК. Попила, попила!..

/ Гудок автомобіля./

ВНУЧКА. Що це?

ЧОЛОВІК. Я викликав машину. Швидко збирай її речі!

ВНУЧКА. Боже мій, боже... / Збирає валізу./

ЧОЛОВІК І не голоси! Бачила фільм про перестарілих? Живуть, як на дачі. Дерева, квіти садять...

ВНУЧКА. А кішка? Вони ж одне без одного...

ЧОЛОВІК. Дурниці! З кішкою я церемонитись не буду.

/ Бере Анфісу за "комір", виштовхує за двері./

БАБА КАПА. Анфісонько, а ти молочка попила?..

ПІДВАЛ. Усі в заціпенінні. Сидять мовчки.

ГОЛОС. Киць-киць-киць... Киць-киць-киць...

Старість, ясно всім, і так

Не радість.

Хтось бездушно зневажає

Старість.

Зрадить друг - на скільки літ

у душі глибокий слід,

слід од зради залишається,

І болить душа, печалиться,

Печалиться.

ГОЛОС. Киць-киць-киць...

/Усі дивляться на Офелію. ОФЕЛІЯ іде до виходу./

ФУНТИК. А бантик? / Подає Офелії бантик./ Ви бантик забули.

/ ОФЕЛІЯ одягає бантик, виходить./

МУРЗИК. Я маю пропозицію.

ФІЛОФЕЙ. Ну?

МУРЗИК. Анфісиних благодійників провчити!.. Кожну ніч

біля їхніх дверей влаштовувати концерти.

КИЦЯ. Правильно. Як тільки вони будуть вкладатися спати!

ФІЛОФЕЙ. Як це?

МУРЗИК. А ось так!..

/Усі голосно виють, нявчать./

ФІЛОФЕЙ. Прекрасно!

..............................

Дата добавления: 2015-10-02