Розділ IX. Про те, як ці такі схожі між собою люди ділилися на маленькі гурти

Про те, як ці такі схожі між собою люди ділилися на маленькі гурти, взаємно чужі й байдужі одні до одних.

Тепер розглянемо інший бік картини й побачимо, що ті самі французи, за всієї своєї схожості, були відокремлені між собою більш, може, ніж будь-де інде, і навіть глибше, ніж у Франції ко­лишніх часів.

Багато що примушує нас думати, що в добу виникнення феодальної системи в Європі те, що згодом стало називатися шляхетством, зовсім не утворювало з себе негайно касту, а укла­далося первісно з усіх значущих членів нації і, отже, попервах було тільки аристократією. Але це те питання, яке я зовсім не маю наміру тут розглядати. Я обмежуся зауваженням, що в серед­ньовіччі шляхта обертається на касту, цебто що її примітною оз­накою стає походження.

Щоправда, середньовічне шляхетство зберігає характерну особ­ливість аристократії: воно залишається сукупністю правлячих гро­мадян; але то тільки походження визначає, які особи стоятимуть на чолі цього суспільного гурту. Кожен, хто не народився шляхтичем, стоїть поза цим відокремленим і замкненим класом і посідає в дер­жаві низьке чи високе, але завше підлегле становище.

Скрізь на Європейському континенті, де запанував феодалізм, його наслідком було створення касти; тільки в Англії він призвів до відновлення аристократії.

Мене завше дивував той факт, який так різко виокремлює Анг­лію з середовища всіх сучасних націй і дає ключ до розуміння особливостей її законів, духу та історії, він не міг не звернути на себе уваги філософів та державних діячів; але мене дивувало й те, що він не привернув до себе ще пильнішої уваги й що звичка, зрештою, зробила його нібито невидимим для самих англійців. Нерідко його помічали тільки наполовину й саме в такий спосіб описували; ніколи, здається, він не подавався в повному обсязі й з цілковитою ясністю. Монтеск'є, гостюючи у Великій Британії 1739 року, справедливо пише: «Я перебуваю в країні, яка зовсім не схожа на решту Європи», – але нічого не додає до цього.

Уже тоді Англія так дуже відрізнялося від решти Європи не стільки завдяки своїй свободі, гласності чи судові присяжних, скільки завдяки іншій обставині, ще більш своєрідній та істотні­шій. Англія становила собою єдину країну, в якій система касти була не тільки змінена, а й зруйнована. Там шляхтичі та різно­чинці разом провадили одні й ті самі справи, практикували одна­кові професії й, що ще відрадніше, вступали між собою в шлюби: там уже не вважалося за сором для дочки найзаможнішого вель­можі вийти заміж за просту людину.

Якщо ви бажаєте дізнатися, чи остаточно в середовищі яко­гось народу знищені каста й створені нею поняття, звички та пере­пони, розгляньте шлюби, що відбуваються в ньому. Тільки в них ви знайдете вирішальні ознаки. Шукати їх у Франції було б мар­ною працею навіть за наших часів, після шістдесяти років пану­вання демократії. Тут давніші й нові родини, змішавшись, очеви­дячи, в усіх відношеннях, і далі намагаються щомога уникати злиття шляхом шлюбів.

Уже не раз завважувалося, що англійське шляхетство відріз­нялося від шляхетського стану всіх інших держав своєю розваж­ливістю, політичним тактом і менш замкнутим характером. Правильніше було б сказати, що в Англії давно вже немає, власне, шляхетства в тому старому й обмеженому сенсі, якого набрало це слово в усіх інших народів.

Цей своєрідний переворот приховується в темряві минулого, але ще вцілів живий свідок його: це – народна мова. Вже кілька сто­літь тому в Англії слово «шляхтич» змінило свій сенс, а слово «різ­ночинець» перестало існувати. 1664 року, коли Мольєр писав у своєму «Тартюфі»: Et tel que l`on le voit, il est bon gentilhomme[3], – до­слівно перекласти цей рядок англійською вже було неможливо.

Якщо ви бажаєте ще інакше застосувати мовознавство до істо­рії, простежте в часі й просторі долю слова «джентльмен», яке походить від нашого слова gentillhomme (шляхтич): ви побачите, що в Англії значення цього слова розширюється відповідно до того, як зближуються й змішуються стани. В кожному наступному столітті воно застосовується до людей, що стоять трохи нижче в суспільній ієрархії. Нарешті, разом з англійцями воно переходить до Америки, де править уже для означення будь-якого громадяни­на (добродій). У долі цього слова відбилася історія самої демо­кратії.

У Франції слово шляхтич (gentillhотте) завше залишалося тісно замкненим у своєму первісному значенні; з часів Революції воно майже вийшло з ужитку, але сенс його не змінювався ніколи. Слово, що означувало членів касти, було залишене незайманим, бо саму касту зберегли в усій своїй історичній відособленості.

Але я йду ще далі й тверджу, що ця відособленість значно по­силилася порівняно з тим часом, коли виникло слово «шляхтич», і що в нашому середовищі відбулася зміна в напрямі, протилежно­му тому, який спостерігався в англійців.

Якщо збільшувалася схожість між шляхтичем та городянином, то водночас зростала й їхня взаємна ізольованість: ось двоє явищ, що їх у жодному разі не слід плутати, позаяк вони не тільки не пом'якшують, а й часто загострюють…

У середньовіччі й увесь час, поки тривало панування феодалізму, всі особи, які тримали землю від дідича й феодальною мовою називалися васалами (а багато з них не були шляхтичами), постійно закликалися всіляко сприяти сеньйорові в управлінні фільварком; то було навіть головною умовою тримання їхньої орендованої землі. Вони не тільки зобов'язувалися супроводжувати дідича на війну, а й мали в силу своєї угоди щороку проводити певний час при дворі, цебто допомагати йому в судовій діяльності та в управлінні обива­телями. В системі феодального управління двір вельможі є голов­ним складовим елементом; про нього йдеться в усіх старих євро­пейських законодавствах, і навіть нині я натрапляв на виразні сліди його в багатьох частинах Німеччини. Як повідомляє нам вчений федист Едм де Фременвіль, який за тридцять років перед Революцією замислив написати грубезну книжку про феодальні права та про відновлення земельних списків, він бачив «у документах безліч фільварків, куди васали через кожні два тижні мусили приходити у двір вельможі, де, зібравшись, розглядали разом з ним або з його постійним суддею справи про злочини та суперечки, що виникали серед жителів». Він додає, що інколи знаходив «вісімдесят, півтори сотні й до двохсот таких васалів у одному фільварку. В їхньому числі було багато різночинців». Я навів цей приклад не як доказ – є сотні інших доказів, а як приклад того, в який спосіб попервах і відтак упродовж тривалого часу сільський клас день у день збли­жувався й змішувався із шляхетством у провадженні одних і тих самих справ. Те саме, що двір дідича робив для маленьких сільських власників, провінційні, а згодом і державні станові збори зробили для міської буржуазії.

Вивчаючи те, що залишили нам збори Генеральних Штатів XVI століття й, особливо, провінційні збори тієї самої доби, не можна не дивуватися з того, яке чільне місце посідає у цих зборах третій стан і яку могутність він мав у них.

Як людина, громадянин XIV століття, безперечно, стоїть куди нижче за громадянина XVIII століття; але буржуазія як стан зай­має в політичному суспільстві XIV століття більш забезпечене й вище становище. Право її участі в управлінні не заперечується; в політичних зборах вона завше відіграє значущу, а подеколи й пе­реважну роль. Інші класи постійно відчувають потребу рахувати­ся з нею.

Але найбільше вражає та обставина, що в цю добу шляхетство й третій стан легше, ніж пізніше, знаходили можливість разом керувати справами або чинити опір спільними силами. Це поміча­ється не тільки в зборах Генеральних Штатів XIV століття, багато з яких мали безладний і революційний характер, що надавали їм лиха тієї епохи, а й у сучасних їм провінційних зборах, що не да­ють жодної підстави гадати, аби в них справи йшли неправиль­ним або незвичайним чином. Так, в Оверні всі три стани разом уживають важливих заходів і спостерігають за їхнім виконанням через посередництво особливих комісарів, обраних також із се­редовища всіх трьох станів. Така сама картина в ту добу спосте­рігалася й у Шампані. Цілому світові відомий той пам'ятний акт, завдяки якому шляхтичі й городяни чималого числа міст об'єдна­лися на початку того самого століття для захисту національних вольностей та привілеїв рідних провінцій від посягання королі­вської влади. В цей період нашого історичного минулого трап­ляється багато таких епізодів, немовби взятих з англійської історії. Такі явища більше не повторюються в пізніші століття.

І справді, в міру того, як розладнується управління фільварком, у міру того, як збори Генеральних Штатів стають дедалі рідкісни­ми й, нарешті, зовсім перестають скликатися, в міру того, як па­дають останні рештки спільної політичної свободи, захоплюючи з собою в цьому падінні й місцеві вольності, шляхтич і городянин перестають стикатися в державному житті. Вони ніколи більше не відчувають потреби зблизитися й порозумітися між собою; з кожним днем збільшується їхня незалежність одного від одного, але водночас зростає відчуження. У XVIII столітті цей переворот є завершеним: шляхтич і городянин зустрічаються вже тільки ви­падково, в приватному житті. Шляхетство й буржуазія як класи – не тільки суперники, а й вороги.

І те, либонь, становить особливу своєрідність Франції, коли в той самий час шляхетський стан утрачає свої політичні права, шляхтич, як окрема особа, набуває багато таких привілеїв, яких раніше він ніколи не мав, або розширює ті привілеї, якими вже володів. Члени немовби збагачуються за рахунок організму. В шляхти дедалі менше залишається права наказувати; зате шлях­тичі мають виняткову перевагу бути першими служниками госпо­даря; різночинцеві було куди легше стати офіцером за Людовіка XIV, ніж за Людовіка XVI. Таке часто траплялося в Пруссії, тим часом як у Франції таке явище було майже безприкладним. Ко­жен такий привілей, одного разу набутий, стає приналежністю породи й невід'ємний від цієї останньої. Що дужче французьке шляхетство втрачає характер аристократії, то тим більше, мабуть, воно робиться кастою.

Візьмімо найненависніший з усіх цих привілеїв – податкові вилучення: неважко переконатися в тому, що, починаючи з XV століття й до Французької революції, цей привілей не переставав зростати. Він ріс внаслідок швидкого розвитку державних повин-ностей. Коли подушне знімалося лише в обсязі мільйона двохсот тисяч ліврів, як це було за Карла VII, то право не платити його було невеликим привілеєм; але за Людовіка XVI, коли подушне знімалося в обсязі 80 мільйонів ліврів, той самий привілей став вельми великим. Коли подушне було єдиним податком на різно­чинців, вилучення, яке належало шляхтичам, виглядало не дуже помітним; та коли такі податки розмножилися під сотнями назв і видів, коли до подушного прирівняли чотири інших податки, коли невідомі середньовіччю повинності, як, наприклад, королівська панщина в застосуванні до всіх державних робіт і служб тощо, приєднали до подушного та додаткових до нього зборів і так само нерівномірно розіклали, тоді шляхетські відрахування виявилися величезними, щоправда, справжні обсяги цієї нерівності, за всієї своєї значущості, були меншими за видимі її обсяги; тому що по­даток, який не падав на шляхтича безпосередньо, нерідко спости­гав його опосередковано, в особі його орендатора; але в цій ца­рині видима нерівність ще шкідливіша за ту нерівність, яка справді відчувається.

Людовік XIV під тиском фінансових потреб, що гнітили його наприкінці його володарювання, запровадив два загальних подат­ки: подушний податок та п'ятивідсотковий збір. Одначе, немовби податкові вилучення самі собою становили такий почесний приві­лей, який треба було освятити навіть у акті, що завдавав йому шкоди, уряд, запроваджуючи загальні податки, потурбувався вста­новити відмінність в їхньому збиранні. Для одних ці збирання за­лишилися суворими й узаконеними, для інших – поблажливими й почесними.

Хоч нерівність у справі податкового обкладення утвердилась на цілому Європейському континенті, одначе тільки в небагатьох його країнах воно стало таким явним і постійно відчутним, як у Франції. В значній частині Німеччини переважали опосередко­вані податки. Навіть у прямому податку привілей шляхтича не­рідко становив меншу участь у несенні загального тягаря. Нарешті, в Німеччині існували певні податки, що лягали тільки на шляхетст­во й призначалися для того, аби правити за заміну дармової війсь­кової служби, якої більше не потрібно було.

А з усього того, що веде до встановлення відмінностей між людьми та до розмежування класів, нерівномірність оподаткування найбільш згубна, найбільше здатна ускладнити нерівність роз'єд­нанням і обидві ці суспільні недуги зробити, в певному сенсі, не­виліковними. Й справді, ось наслідки такої нерівномірності: якщо городянин і шляхтич більше не зобов'язуються платити один і той самий податок, його розкладка та стягання щороку виразною й точною рисою проводять нову межу між класами. Щороку кожен з привілейованих знову відчуває істотний і справжній інтерес у тому, аби його не сплутали з масою, й докладає нових зусиль ста­ти осторонь.

А що майже в усіх державних справах вихідним або завер­шальним моментом є податок, то з тієї хвилини, коли два класи обклали податком однаково, в них майже не залишається справ, що вимагають спільного обговорення, майже не залишається при­водів перейматися спільними потребами та почуттями; тоді вже неважко тримати їх роз'єднаними: в них відібрані й нагоди, й ба­жання до спільної діяльності.

Берк у намальованому ним вельми прикрашеному портреті державного ладу колишньої Франції підкреслює, як рису, що за­свідчує на користь нашого шляхетства, ту легкість, з якою горо­дяни набували шляхетської гідності шляхом купівлі посади: в цьо­му він знаходить якусь аналогію з відкритою аристократією Англії. Справді, Людовік XI дуже збільшив число новопожалуваних шлях­тичів: це був засіб зневажити шляхетство; його наступники роз­кидалися вусібіч шляхетськими титулами з метою добути грошей. Неккер повідомляє нам, що за його часів число посад, які давали шляхетський титул, сягало чотирьох тисяч. Нічого подібного не було в решті Європи; але аналогія, яку хотів зробити Берк між Францією та Англією, була тому ще фальшивішою.

Якщо середні класи в Англії не тільки не ворогували з аристо­кратією, а залишалися в такому тісному союзі з нею, то це зу­мовлювалося не лише відсутністю в неї замкнутого характеру, а ще більше, як на цьому вже наголошувалося, невизначеністю її форми й відсутністю видимих меж; не стільки можливістю ввійти до її складу, скільки можливістю належати до неї й самому не знати цього; тож усі, хто наближався до тієї аристократії, могли вважати себе її членами, брати участь у її урядовій діяльності й запозичувати певний блиск у її могутності або ж черпати з нього вигоди. У Франції ж межа, яка відокремлювала шляхетство від інших класів, хоч як легко було її перейти, все ж таки була непо­рушна й помітна; за її різкими та ненависними ознаками цю межу завше міг упізнати кожен, хто стояв поза нею. Людина, яка одного дня переступила через неї, відокремлювалася від усіх тих, з чи­його середовища вона тільки-но вийшла, разючими й образливи­ми для них привілеями.

Тому система дарування шляхетських титулів не лишень змен­шувала, а, навпаки, різко посилювала ненависть різночинця до шляхтича; ця остання розпалювалася тією заздрістю, яку новий шлятич викликав у тих, хто раніше з ним стояв на одній нозі. Ось чому третій стан у своїх наріканнях виявляє більше роздратуван­ня проти новоявлених шляхтичів, ніж проти природних, й не тільки не домагається розширення проходу, який веде до шляхетства, а, навпаки, вимагає, аби цей прохід звузили.

У жодну з епох нашої історії шляхетські титули не набувалися так легко, як 1789 року, й ніколи не було такої великої не-згуртованості між шляхтичем та городянином. Не тільки шлях­тичі не терплять у своїх виборчих колегіях нічого, від чого пахне буржуазією, а й третій стан так само ретельно усуває кожного, в кому можна запідозрити шляхтича. В деяких провінціях одні відштовхують новоявлених шляхтичів, бо вважають їх недостат­ньо шляхетними, а інші – тому, що вважають їх уже занадто шля­хетними. В такому становищі був, подейкують, славетний Лавуазьє.

Облишивши шляхетство та звернувшись до буржуазії, ми зуст­рінемося із зовсім однорідним явищем: третій стан виявляється так само відрізаним від народу, як шляхта від третього стану.

За давнього порядку майже вся сукупність середнього класу населяла міста. Цьому сприяли переважно дві причини: шляхетські привілеї та подушне. Дідич, перебуваючи у своїх володіннях, ви­являв, звичайно, певне панібратство та щирість у своїх взаєминах із селянином; але його нетерпимість до сусідніх буржуа майже не знала меж. Вона без упину зростала в міру й внаслідок зменшен­ня його політичної влади; тому що, з одного боку, перестаючи ке­рувати, він більше не мав зацікавленості поблажливо ставитися до тих, хто раніше допомагав йому в цьому завданні, а з іншого, – як це не раз було помічено, – в непомірному користуванні своїми примарними правами він полюбляв шукати втіхи у втраті справжньої влади. Навіть його відсутність у фільварку не прино­сила полегкості сусідам, а радше ускладнювала їхні труднощі, бо привілеї, що втілювалися в життя через посередництво довіреної особи, виявлялися ще нестерпнішими.

Проте, можливо, подушне й усі податки, що прирівнювалися до нього, були ще важливішими причинами.

Я гадаю, що міг би, до того ж із достатньою лаконічністю, поя­снити, чому подушне й додані до нього збори куди важче лягали на села, ніж на міста; але, може, читачеві це видасться зайвим. Отже, досить буде сказати, що буржуа, скупчені в містах, мали безліч засобів до того, аби полегшити тягар подушного, а нерідко й зовсім звільнитися від нього, засобів, яких не мав би кожен з них окремо, залишаючись у рідній садибі. Особливо вони висли­зали в такий спосіб від обов'язку збирати подушне, чого цілком небезпідставно боялись іще дужче, ніж обов'язку платити його. Річ у тім, що за старого порядку й, гадаю, взагалі за будь-якого порядку не було становища, гіршого за те, в якому перебував парафіяльний збирач подушного, – далі я матиму нагоду це по­казати. Між тим, за винятком шляхти, ніхто в селі не міг ухилити­ся від цієї повинності; щоб уникнути його, багатий різночинець волів віддати в оренду свою нерухомість і податися до найближ­чого міста. Цілком згідно з усіма таємними документами, до яких мені випадало звертатися, Тюрго каже нам, що «стягнення подуш­ного перетворює майже всіх сільських власників-різночинців на міських жителів». Між іншим, це – одна з причин того факту, що Франція вкрита густішою мережею міст і, особливо, містечок, ніж більшість інших європейських країн.

Обгородившись у таким спосіб міськими мурами, багатий різно­чинець швидко втрачав сільські звички й уявлення; він ставав зовсім відчуженим від праці та турбот тих із своїх побратимів, які залиша­лися в селі. Все його існування зводилося, сказати б, до однієї мети: в обраному ним місті він прагнув стати урядовцем.

Дуже помилкова та думка, нібито пристрасть до місць, власти­ва всім, і, особливо, середнім класам сучасного французького сус­пільства, народилася в добу Революції. Ця пристрасть виникла на кілька століть раніше й ніколи не переставала зростати завдяки безлічі джерел живлення, що турботливо надавалися їй.

За давнього порядку посадові місця не завжди були схожі на сучасні посади, але, здається, були ще численніші за теперішні; число маловажливих посад було майже безмежне. Підраховано, що тільки в проміжок часу від 1693 до 1709 року було створено сорок тисяч посадових місць, за невеликими винятками доступ­них для найдрібнішої буржуазії. В одному провінційному місті пересічної величини 1750 року, за моїми розшуками, налічувало­ся до ста дев'яти осіб, які займалися правосуддям, і сто двадцять шість осіб, зобов'язаних виконувати вироки, винесені цими суда­ми, причому всі вони – місцеві жителі. Пристрать буржуа до цих посад була воістину безприкладна. Тільки-но хтось з них почував себе володарем невеликого капіталу, він замість того, щоб пусти­ти цей капітал у обіг, одразу ж використовував його на купівлю посади. Ця жалюгідна честолюбність більше, ніж цехи, й навіть більше, ніж подушне, шкодила розвиткові хліборобства та торгівлі у Франції. Коли посадових місць бракувало, до діла бралася уява пошукувачів цих місць, вона невдовзі винаходила нові посади. Якийсь пан Ламбервіль друкує цидулку з метою довести, що цілком відповідало б публічному інтересові запровадження по­сад інспекторів для певної галузі промисловості, й наприкінці про­понує самого себе на цю посаду. Хто з нас не знав такого Ламбервіля? Одне слово, людина, яка мала сякі-такі знання й невелику маєтність, не вважала за гоже померти, не бувши посадовою осо­бою. «Кожен відповідно до свого становища, – каже один сучас­ник, – хоче бути кимось з королівської волі».

Найістотніша відмінність у цьому плані між тією епохою, про яку я тут веду мову, та нашою добою полягає в тому, що тоді уряд продавав посадові місця, а нині він роздає їх, щоб отримати по­саду, теперішні пошукувачі її не платять грошей, а чинять ліпше: вони віддають себе в цілковите розпорядження уряду.

Городянин був відокремленим від селянина не тільки відмінністю свого місця проживання й особливо відмінністю спо­собу життя, а й у більшості випадків відмінністю інтересів. Цілком справедливі нарікання на привілеї, які мали шляхтичі в царині податків; але що сказати про такі самі привілеї городян? Є безліч посад, які повністю або почасти звільняють городян від держав­них повинностей: одного – від ополчення, другого – від панщи­ни, третього – від подушного. Де та парафія, – зазначається в одному тогочасному творі, – яка не налічувала б у своєму сере­довищі, крім шляхтичів та духівників, іще багатьох жителів, які за допомогою посад чи тимчасового виконання посадових обо­в'язків не пом'якшували б собі те чи те податкове стягнення? Од­нією з причин, що час від часу спонукали скасовувати певне чис­ло посад, які призначалися для городян, було зменшення державних доходів як наслідок такої численності осіб, що звільнялися від подушного. Я анітрохи не сумніваюсь у тому, що таких осіб було в середовищі третього стану не менше, а часто-густо й більше, ніж у середовищі шляхтичів.

Саме горезвісні привілеї сповнювали заздрістю тих, хто не мав їх, і себелюбною гордістю – тих, хто їх мав. Упродовж усього XVIII століття міська буржуазія виказує стосовно селян своєї ок­руги неприховану ворожість, а з іншого боку, округа відверто за­здрить містові. «Кожне місто, – каже Тюрґо, – зайняте своїми приватними інтересами, воно схильне принести собі в жертву ху­тори й села своєї округи». – «Ми часто були вимушені, – зазна­чає він в іншому місці, звертаючись до своїх субделеґатів, – притлумлювати постійне прагнення до узурпації та захоплення, що характеризує поведінку міст щодо хуторів та сіл їхньої окру­ги».

Навіть народ, який живе разом із буржуа в межах їхнього міс­та, стає в їхніх очах чимось чужим і майже ворожим. Більша части­на місцевих повинностей, що впроваджують буржуа, спрямована на те, щоб обтяжувати переважно нижчі класи. Я не раз мав наго­ду переконатися в справедливості того, що той самий Тюрґо пише в іншому місці своїх творів, а саме, що городяни знайшли спосіб регламентувати міське ввізне мито в такий спосіб, аби самим залишатися вільними від сплати цього мита.

Але що особливо впадає в око у всіх діях цієї буржуазії, це страх, щоб її не сплутали з народом, і палке бажання всіма спосо­бами ухилитися від контролю з його боку.

«Якби в короля була така ласка, – пише якийсь буржуа в одній цидулці на ім'я генерального контролера, – аби посада мера зно­ву зробилася виборною, то гоже було б зобов'язати виборців по­давати голос за найголовніших шляхтичів і навіть за самих членів міського магістрату».

Ми бачили, що до інтересів політики наших королів належало прагнення поступово обмежити найнижчі класи міського населен­ня в користуванні ним політичними правами, що належали йому. Все законодавство цих королів, починаючи від Людовіка XI й до Людовіка XV, виказує цю думку. Городяни часто до неї приєдну­ються, а іноді й самі висловлюють її.

Під час муніципальної реформи 1764 року якийсь інтендант запитує думку муніципальної влади одного містечка про те, чи варто зберегти за ремісниками та іншим дрібним людом право об­рання магістратів. Ці посадові особи відповідають, що, правду кажучи, «народ ніколи не надуживав цим правом, і, безперечно, було б приємно залишити йому втіху обирати тих, хто має керува­ти ним; та що ще ліпше було б для підтримання загального поряд­ку та громадського спокою покластися в цьому питанні на збори шляхтичів. Субделегат доповідає, зі свого боку, що він запросив до себе для негласної наради «шістьох найліпших громадян міста». Ці шестеро найліпших громадян згодилися з тим, що найбільше бажано було б доручити вибори навіть не зборам шляхтичів, як це пропонували муніципальні посадові особи, а певному числу депутатів від різних корпорацій, з яких складаються ці збори. Сам субделегат, який прихильніше ставиться до народних вольностей, ніж ці городяни, передаючи їхню думку, додає, що «одначе реміс­никам було б досить важко, якби вони не мали змоги контролюва­ти витрати сплачуваних сум, платити збори, що їх накладають ті з їхніх співгромадян, котрі завдяки своїм податковим привілеям, мабуть, найменше зацікавлені в цій справі».

Та завершимо картину: огляньмо тепер буржуазію в самій со­бі, окремо від народу, як ми розглянули шляхетство окремо від буржуазії. В цій часточці нації, поставленій осторонь від решти часточок, ми бачимо силу-силенну підрозділів. Французький на­род у цьому відношенні нагадує ті первісні тіла, в яких сучасна хімія, в міру найретельнішого обстеження їх, відкриває дедалі нові окремішні часточки. Я знайшов не менше тридцяти шести різних корпорацій серед шляхтичів одного містечка. Ці різні корпорації, за всієї своєї незначущості, постійно прагнуть стати ще малолюднішими; день у день вони дедалі більше очищаються від чужорід­них домішок, що можуть у них бути, з метою довести себе до простих елементів. Серед цих корпорацій є такі, в яких завдяки цьому чудовому прагненню залишилися всього-на-всього три-чотири члени. Але від цього в їхньому характері тільки додалося жвавості, а в настрої – завзяття. Всі вони роз'єднані між собою якимись дрібними привілеями, з яких найменш чесні все ще відзначаються почесними відзнаками. Між ними відбувається вічна боротьба за першість. Інтендант і суди оглушені галасом їхніх суперечок. «Нарешті, ухвалено, що святу воду даватимуть магістрату раніше, ніж міській раді. Парламент вагався; але ко­роль переніс справу до своєї ради й вирішив особисто. Давно час; ця справа спричиняла бродіння в цілому місті». Якщо одній кор­порації надається перевага перед іншою в загальних зборах знат­них осіб, то ці останні перестають до них приходити: вони волі­ють самоусунутися від громадських справ, ніж зійтися на тому, що вони називають зневаженням своєї гідності. Перукарська кор­порація міста Флеш вирішує, що «в такий спосіб вона висловить справедливу прикрість, якої завдає їм першість, надана пекарям». Частина знаті одного міста вперто відмовляється від виконання своїх обов'язків, «тому що до зборів, – каже інтендант, – утер­лося кілька ремісників, сусідство яких імениті городяни вважа­ють для себе образливим». – «Якщо місце міського радника, – заявляє інтендант іншої провінції, – буде надане нотареві, це образить інших знатних осіб, бо тут нотарі – люди неродовиті, не належать до родин знатних осіб, і всі – колишні служники церкви». Згадані шість найкращих громадян, які так легко вирі­шують, що народ слід позбавити його політичних прав, опиня­ються в дивному зачудуванні, коли їм доводиться досліджувати питання, яким саме знатним особам слід доручити обрання та який саме порядок першості належить встановити в їхньому середо­вищі. В такій справі вони дозволяють собі висловлювати лише скромні сумніви: вони бояться (кажуть вони) «завдати декому із своїх співгромадян надто відчутної прикрості».

У постійному роздратуванні самолюбства цих дрібних товариств зростало й загострювалося властиве французам марнослав­ство й забувалася законна громадянська гордість. У XVI столітті вже існувала більшість тих корпорацій, про які я допіру вів мову; але їхні члени, залагодивши між собою приватні справи свого со­юзу, постійно об'єднувалися з усіма іншими жителями для спільно­го обговорення інтересів міста. У XVIII столітті ці корпорації май­же цілком розчинилися в собі, тому що вияви муніципального життя стали рідкістю й усі виконуються за посередництвом упов­новажених. Отже, кожна з цих маленьких спільнот живе тільки для себе, зайнята лише собою й знає лишень такі справи, які сто­суються безпосередньо тільки її.

Наші пращури не мали слова «індивідуалізм», яке створили ми для власного використання, бо за їхніх часів, справді, не було ін­дивідууму, який не належав би до якогось гурту й міг би вважати себе зовсім самотнім; але кожен з нечисленних гуртиків, що скла­дали французьке суспільство, думав тільки про себе. Це був, якщо можна так сказати, вид «колективного індивідуалізму», що готував душі до того справжнього індивідуалізму, який сьогодні знаємо ми.

І, що найдивніше, всі ті люди, які трималися одне від одного доволі віддалік, зробилися настільки схожими між собою, що до­сить було примусити їх змінити місце, аби вже не можна було їх розпізнати. Навіть більше, якби хтось зміг проникнути в їхні дум­ки, він відкрив би, що ці маленькі перетинки, що розділяли таких схожих людей, їм самим видавалися нестерпними як суспільному інтересові, так і здоровому глузду, й що теоретично вони вже обож­нювали єдність. Кожен з них тримався свого особливого стано­вища тільки тому, що були готові змішатися в єдину масу за умо­ви, щоб ніхто ні в чому не стояв окремо від інших і не вирізнявся в такий спосіб із загального рівня…

Дата добавления: 2015-10-02