Плівковий шантаж

Шантаж Майданом

З 2004 року - популярний вид захисного шантажу. Полягає в організації масових акцій протесту проти невигідних (необов'язково саме народу) рішень. Формула: "Якщо не приймете наших умов, то ми влаштовуємо другої помаранчевої революції".

Ідеологічний шантаж. Для цього виду політичного шантажу використовуються "хворі" заідеологізовані і міфологізовані теми - двомовність, Чорноморський флот, НАТО, ОУН-УПА, Голодомор, радянську спадщину, федералізація. Ці теми неоднозначно сприймаються і трактуються різними частинами українського суспільства в залежності від ідеології, яку сповідують різні громадяни, і саме ця неоднозначність є запорукою успішності ідеологічного шантажу. Другий фактор успішності - наявність у суспільній свідомості конфліктуючих між собою міфів, сформованих за допомогою цілеспрямованої пропаганди.

Плівковий" шантаж

Класичний вигляд, повністю відповідний визначенню шантажу. Для здирства у опонента (чи союзника) будь-яких поступок або дій використовується компрометуюча інформація, компромат.

На думку дослідників-експертів, найбільша проблема полягає в тому, що Шантажистська дії політичних опонентів реально впливають на державну політику, роблячи її заручником агресивних настрої і виключаючи можливість конструктивної і послідовної реалізації довгострокових стратегій розвитку країни. Тому від політичного шантажу страждають не тільки інтереси політиків - страждають інтереси України та її громадян.

Ядерний шантаж - ядерна стратегія, в якій держава шляхом залякування і погрози застосування ядерної зброї намагається домогтися від противника певних дій на свою користь.

Цей політичний спосіб застосування ядерної зброї є найбільш ефективним, проте дієвим виключно стосовно неядерних держав. У разі застосування стратегії ядерного шантажу щодо ядерної держави неминуче підвищується ризик ескалації конфлікту і початку ядерної війни. Малоефективний також шантаж щодо неядерних держав, пов'язаних з ядерною державою військовим союзом.

Найвідомішим історичним прикладом ядерного шантажу є загроза Великобританії, пізніше підтримана США, застосувати ядерну зброю проти Китаю у разі спроби останнього силою опанувати Гонконгом. Також пряма загроза прозвучала з вуст президента РФ В. В. Путіна на адресу України як відповідь на переговори українського керівництва про розміщення на своїй території елементів американської системи ПРО.

Шантаж з метою отримання коштів для існування, пільг, політичних вигод в боротьбі за владу практикується з легкістю і завидною постійністю. У наш непевний час можливості для шантажу безмежні. Деякі конкуренти не гребують ірекетом. За інтенсивністю насильства це один з найбільш агресивних видів діяльності, де за зовні мирними візитами і переговорами криється готовність діяти навмисно жорстко з метою залякування. Практика має чимало прикладів відкритих погроз розправою,знищенням майна, організації провокацій, викрадень людей, пошкоджень та блокування транспортних засобів і приміщень, засобів зв'язку, акцій розкрадання і знищення документів та інших кримінальних дій. Управління політичними конфліктами

У сучасній політичній науці первинна увага приділяється пошуку форм і способів контролю за протіканням конфліктів, виробленню ефективних технологій управління ними. До контролю за конфліктом прагнуть навіть ті сили, які зацікавлені не у врегулюванні, а в перманентному його загостренні, консервації, що, за їх розрахунками, могло б породити ситуацію, яку можна використовувати більш ефективно, ніж противники. У цьому випадку опозиційні сили можуть постійно оспорювати пропоновані властями правила гри, ставлячи їх перед необхідністю посилювати свої вимоги, що дає привід звинуватити їх в недемократії. У свою чергу і правлячі еліти нерідко висувають неприйнятні умови для співпраці з опозицією, сподіваючись на виснаження її сил або на компрометацію в очах громадської думки (як не прагнучою до суспільної згоди).

Однак у більшості випадків політичні сили прагнуть до контролю за конфліктами саме з метою їх врегулювання. При цьому в якості суб'єкта управління конфліктом можуть виступати як одна з його сторін, так і, умовно кажучи, третя сила, яка не бере участі у ньому, але зацікавлена ​​в його врегулюванні (наприклад ООН у вирішенні арабо-ізраїльського конфлікту). Особливим значенням для політичного життя володіють ті випадки, коли прагнення управляти розвитком конфлікту виходить з боку правлячих структур, центральних властей держави.

Але хто б не виступав суб'єктом управління конфліктом, пошук технологій регулювання конкурентних взаємин неминуче спирається на вирішення лави універсальних завдань:

- Перешкодити виникненню конфлікту або його розростанню і переходу в таку фазу і такий стан, які значно збільшують соціальну ціну за його врегулювання;

- Вивести всі тіньові, латентні, неявні конфлікти у відкриту форму з тим, щоб зменшити неконтрольовані процеси і наслідки даної взаємодії, уникнути раптових, обвальних потрясінь, на які неможливо буде правильно і оперативно відреагувати;

- Мінімізувати ступінь соціального збудження, що викликається течією політичного конфлікту в суміжних сферах політичного (суспільною) життя, щоб не здетонувати ширші, додаткові потрясіння, на регулювання яких буде необхідно витрачати додаткові ресурси і енергію.

Ці універсальні цілі, що лежать в основі стратегії управління конфліктами, неминуче конкретизуються відповідно до основної установки - або на врегулювання, або на дозвіл спірних ситуацій. Врегулювання, зокрема, передбачає зняття гостроти протиборства сторін, а також прагнення суб'єкта управління уникнути найбільш негативних наслідків конфлікту (для себе, держави, суспільства в цілому). Воно може бути повним або частковим. Однак у будь-якому випадку досягається між сторонами, не може усунути причин конфлікту, зберігаючи тим самим певну вірогідність нового загострення вже врегульованих відносин. Вирішення ж конфлікту передбачає вичерпання самого предмету суперечки або така зміна ситуації і обставин, яка породила б безконфліктні стосунки сторін, стосунки партнерства, виключила небезпеку рецидиву розбіжностей.

Для управління конфліктами політичний суб'єкт повинен враховувати найбільш принципові зовнішні і внутрішні чинники їх формування і протікання. До характеристик, що впливає на форми і методи діяльності суб'єкта управління, можна віднести: ступінь відвертості політичної системи (що відображає, наприклад, наявність або відсутність в ній «запобіжних клапанів», здатних захистити правлячі структури від найбільш агресивних форм політичного протесту); рівень згуртованості конфліктуючих груп і інтенсивність внутрішніх взаємин їх членів; характер залученості широких соціальних верств в спірні взаємини; емоційну насиченість політичної поведінки груп і громадян і їх здібність до самообмеження своїх владних домагань і т.д.

Для вироблення технологій контролю за конфліктом особливо важливий облік суб'єктом управління не загальних (умовно кажучи - макрополітичних) чинників його протікання, а специфіки цілей, вибираних відповідно до особливостей етапу його формування і розвитку. Як правило, в науці виділяються етапи виникнення, розвитку і закінчення політичних конфліктів. У той же час особливості поведінки суб'єкта управління конфліктом можуть як визначатися постановкою комплексних завдань, які враховують специфіку кожного етапу в цілому, так і залежати від вужчих, спеціалізованих цілей, які він ставить перед собою на кожному етапі окремо. Тому в науці можуть розроблятися технологічні моделі поведінки лідерів, урядів, держав і інших суб'єктів управління конфліктами не лише стосовно всіх (або окремим) етапів їх протікання (наприклад «трехпериодное модель» М. Брегера діяльності урядів в умовах міжнародної кризи), але також і стосуються окремих сторін або аспектів їх діяльності усередині кожного з етапів (зокрема тактика переговорного процесу).

Конфліктні відносини зароджуються, коли складається атмосфера напруженості між опозиційними сторонами, що виражає наявність певного предмету суперечки і конкуренції, неспівпадання позицій політичних суб'єктів. На цьому етапі пружина конфліктної взаємодії ще стисла і контури майбутнього розвитку суперечності можуть тільки вгадуватися.

Таким чином, головним завданням суб'єкта, прагнучого контролювати перебіг цього конфлікту, є розкриття його справжніх причин, а отже, і істинних цілей, переслідуваних його учасниками. Складність такого аналізу в значній мірі посилюється частим прагненням сторін приховати, замаскувати справжні причини суперечності зі своїм опонентом (нерідко це викликається бажанням використовувати не цілком законні методи для реалізації своїх інтересів або ж побоюванням, що обнародування причин суперечки викличе негативну реакцію громадськості).

Відшукуючи справжні причини конфліктних відносин, суб'єкт управління повинен уміти відрізняти їх від приводу, поштовху до початку подій (наприклад незадоволеність соціально-економічним курсом властей з боку опозиції і початок проведення нею акцій протесту у відповідь на конкретні дії уряду, сприйняті як загроза своєму існуванню). Правильний аналіз дозволить не тільки виявити джерело політичної напруги, але й запобігти можливому «відрив» конфлікту від своїх первинних причин і перемикання активності сторін на нові політичні цілі, що консервують колишні приводи для конкуренції і, тим самим, переводять протистояння в закриту форму існування, небезпечну раптовими соціальними потрясіннями. Так, наприклад, тривале небажання властей бачити у ряді районів СРСР національну підоснову деяких економічних, культурних та інших протиріч в значній мірі спровокувало там серйозну кризу міжнаціональних відносин і позбавило державні органи багатьох засобів і можливостей ефективно впливати на розвиток подій.

Таким чином, чим суворіше визначений предмет суперечки, тим у суб'єкта управління більше шансів локалізувати його розвиток, направити конкуренцію сторін у вигідне для себе русло. Якщо ж в якості суб'єкта управління конфліктом виступають правлячі структури, то пошук ними причин напруженості і виробітку технології її врегулювання повинні неминуче доповнюватися визначенням своєї відповідальності за можливий розвиток подій. У цьому сенсі, як підкреслював французький конфліктолог Ж. Фаве, власті можуть вибрати одну з трьох моделей поведінки: ігнорувати виникнення конфлікту, даючи йому можливість тліти, самозбуджуватися і переміщатися в інші сфери владних відносин; уникати чіткої публічної оцінки його природи, намагаючись таким чином «сподобатися»різноманітним верствам населення, що висловлюють різні точки зору щодо даної проблеми (спроби взяти під контроль розвиток ситуації будуть у такому разі вельми боязкими і непослідовними); брати активну участь у врегулюванні або вирішенні конфлікту.

В останньому випадку прагнення управляти розвитком конфлікту повинне спиратися на точний аналіз ситуації в цілому «соціально-політичної конфігурації» в суспільстві, що передбачає оцінку сталого співвідношення сил, напруження протистояння сторін, прогнозування їх можливих дій. Владі необхідно пропрацювати різні сценарії розвитку конфлікту і своїх власних дій, визначити можливі у відповідь ходи на акції противників, обкреслити проблематику потенційних переговорів і круг явно неприйнятних дій в будь-яких ситуаціях.

Від первинних оцінок ситуації безпосередньо залежатиме, чи стануть влади прагнути зберегти паритет конфліктуючих сторін або підтримають одну з них, сприятимуть зменшенню або підвищенню напруженості відносин і т.д. Однак при будь-якому варіанті влади зобов'язані встановити певні норми і правила взаємодії конфліктуючих сторін, що має сприяти інституціалізації конфлікту з самого початку, введенню його в рамки, що дозволяють контролювати його хід і розвиток. Інституалізація конфлікту не лише збільшує захищеність суспільства і безпеку держави в цій ситуації, але нерідко переводить змагальність сторін в такі форми, які створюють передумови самозатухания конфлікту.

Невід'ємною стороною діяльності властей, прагнучих поставити конфлікт під свій контроль, є і т.з. конструювання соціального оточення даної суперечки. Ці заходи мають на увазі відповідну орієнтацію і мобілізацію громадської думки, що дозволяє створити в державі клімат засудження або заохочення однієї (або всіх) з конфліктуючих. Сторін, звужують поле для маневрів противників правлячого режиму, сприяючи підвищенню стабільності державної влади.

Визначаючи стратегічні і тактичні цілі регулювання конфлікту, власті повинні підготуватися «технічно»: переконатися в компетентності приваблюваних експертів і аналітиків, фахівців у відповідній сфері державного управління (тобто в специфічній сфері політики, де виник конфлікт, - соціальної або податкової політики, управління наукою і інш.); перевірити надійність комунікацій, центрів обробки інформації про поточні події, їх матеріальної забезпеченості; поліпшити взаємозв'язок між різними рівнями і ланками влади, залученими в регулювання конфлікту; пристосувати структуру інститутів влади для здійснення ефективного контролю подій; перевірити готовність механізмів влади для рішучого застосування сили. Вся сукупність цих заходів повинна адекватно відповідати ресурсам, які є у розпорядженні верхів, а також сприяти підтримці іміджу властей - формувати у населення переконання, що влада не бояться розвитку конфлікту і здатні тримати його під контролем.

З розвитком конфлікту коло діяльності суб'єкта, що намагається контролювати його протікання, розширюється. На даній стадії більш виразно проявляються сили, що підтримують кожну з конфліктуючих сторін або протистояли їм; стає очевидним, розширюється чи звужується область поширення спору, яка ступінь його інтенсивності і т.д. Таким чином збільшується число факторів, які необхідно відстежувати для збереження контролю над розвитком конкурентних відносин.

Приймаючи рішення, суб'єкт управління конфліктом повинен спиратися на більш широке коло інформації, підвищуючи її оперативність, суворо відбирати достовірну інформацію з масиву надходять відомостей. Причому інформацію слід збирати не тільки про «видимому шарі» поведінки сторін, але і про їх прихованих, а деколи і ретельно приховуваних задумах і намірах. Особливе значення в таких ситуаціях набуває боротьба з дезінформацією, оскільки прагнення тієї чи іншої сторони спотворити відомості про свої цілі, на думку французьких учених Фюстье і Аміраля, нерідко провокує суб'єкт управління конфліктом на вельми нерозумні дії.

Розширюючи інформаційне поле контролю, влади, як правило, уточнюють образи конфліктуючих сторін (позиції, схильність до компромісів, допустимі можливості зміни цілей і т.д.) і власні оцінки, вироблені раніше. Фахівці в галузі міжнародних відносин американці Г. Снайдер і П. Дізінг в зв'язку з цим розрізняють зміни, що відбуваються в т.зв. фонових образах (відображають оцінку конфліктуючих сторін через призму довгострокової перспективи їх еволюції), а також «поточних» образах (виражають зміни в поглядах на їх актуальні, одномоментні позиції).

Уточнюючи такого роду оцінки, влади повинні безперервно зіставляти змінюються позиції сторін, намагатися проникнути в тактику поведінки конфліктуючих, намацати точки дотику опонентів. У кінцевому рахунку оцінка різного роду макро-і мікрофактори, що обумовлюють перебіг конфлікту, повинна дати чітке уявлення про його інтенсивності: чи володіє він тенденцією до спаду або до наростання. У відповідності з висновками повинна скоректуватися і тактика дії влади.

Так, при спаді інтенсивності увагу правлячих структур, як правило, слабшає, а кількість ресурсів, що спрямовуються на регулювання конфлікту, зменшується. Влада навіть можуть спробувати повернути конфлікт в таке русло, де б він не наважувався, але і не чинив негативного впливу на політичні відносини. Наростання ж напруженості конфлікту передбачає іншу тактику дій.

Взагалі, як підмітили конфліктологи, протиріччя наростають із збільшенням чисельності конфліктуючих груп, підвищенням емоційної залученості людей в ці взаємини. Особливо високо напруга в конфліктах, що ведуться на рівні цінностей, і насамперед тих, що стосуються моральної самооцінки сторін, уявлень про честь і гідність. (У цьому випадку сторони сприймають гадане закінчення конфлікту як персонально значимий виграш чи програш і тому часто відмовляються навіть розглядати варіанти угоди, щоб не поступитися принципами.) Так чи інакше, але посилення напруженості (збільшення «політичного стресу») повинно спонукати влади насамперед подбати про недопущення крайніх, руйнівних форм конкурентної взаємодії, і особливо тих, які можуть спричинити дестабілізацію і порушення функцій основних органів державного управління. В той же час встановлення цих граничних рамок для розростання конфлікту повинно орієнтуватися на законні методи регулювання політичних відносин, підтримувати конвенціональний стиль політичного діалогу. Однак сказане зовсім не відкидає право властей використовувати передбачені законом акції залякування або застосування насильницьких заходів проти найбільш агресивних і небезпечних для суспільства сил.

Для напрямки інтенсивного конфлікту в потрібне русло влади повинні постійно «конструювати соціальне оточення» - інформувати громадськість про вироблених оцінках поведінки сторін, про зміну їх позицій, оприлюднити точки зору на розвиток ситуації, здатні забезпечити сприятливий емоційний настрій громадян і нав'язати сторонам власні критерії оцінки співвідношення сил, способи виходу з кризи і т.д. Спираючись на громадську думку, владі можуть ефективніше впливати на тактику поведінки сторін, підтримувати або перешкоджати домінуючим установкам їх поведінки.

У самому загальному плані прийнято виділяти три основних типи взаємин між сторонами конфлікту: конкурентний, який передбачає постійне відтворення суперниками опозиційних відносин один до одного; індивідуалістичний, що характеризує прагнення якоїсь сторони отримати односторонні переваги, ігноруючи права та інтереси суперника; кооперативний, що виражає готовність беруть участь у спорі сторін поважати чужі інтереси і спільно шукати вихід з протиріч.

Таким чином, для підтримки оптимальних, з точки зору влади, форм взаємин між конфліктуючими сторонами необхідно цілеспрямовано шукати виграшну тактику, змінюючи структуру і способи власних дій; удосконалювати комунікаційні процеси для оптимізації режиму прийняття рішень; підтримувати норми і правила політичного протиборства, що сприяють підвищенню згуртованості і інтегрованості суспільства. У цілому ефективність дій влади на етапі розвитку конфлікту визначається їх здатністю законними методами забезпечити зниження напруженості у відносинах сторін і поворот їх до примирення позицій.

Це найбільш складна фаза, бо від результату закінчення спірних стосунків залежить заново складаний баланс політичних сил.

Зазвичай в конфліктології розглядають два основних варіанти закінчення конфлікту - досягнення примирення сторін або їх непримиренність (тобто створення тупикової ситуації, нерозв'язності конфлікту). Між цими полюсами пролягає ціла низка варіантів еволюції конфлікту, що відображають його рутинізація (збереження колишньої інтенсивності), зниження або, навпаки, наростання взаімооппозіціонності сторін. Конфлікт може виявитися і нерозв'язним, тоді створюється положення, яке веде не до його закінчення, а як би до «кругового руху». Це вимагає від суб'єкта управління конфліктом перегляду і повторення своїх дій і операцій, відповідних двом першим етапам конфліктної взаємодії. Іншими словами, така ситуація передбачає вдосконалення або пошук нової стратегії і тактики контролювання, управління конфліктом.

Примирення ж беруть участь в конфлікті, як уже говорилося, може носити характер повного або часткового врегулювання (тобто зміни поведінки однієї або декількох сторін конфлікту без вичерпання предмету спірних стосунків) або вирішення конфлікту (що знищує сам привід для такої взаємодії сторін). При цьому не можна скидати з рахунків і те, що конфлікт може вирішитися сам по собі, без спроб його свідомого регулювання (наприклад через втрату актуальності предмету суперечки, втоми політичних суб'єктів, виснаження ресурсів і інш.).

Для досягнення примирення суб'єктові управління конфліктом необхідно знайти кошти, здатні забезпечити такий розвиток подій. Вже згадуваний Ж. Фаве вважає, що добиватися примирення необхідно через угоду, компроміс, підпорядкування, поступку і розрив (з минулим). Серед принципів врегулювання, про які говорить Є. Нордлінжер, можна відзначити створення стабільної коаліції сил, дотримання пропорційності зусиль, забезпечення взаємного права вето. Р. Даль (виключаючи тупиковий шлях розвитку подій) вважає за краще говорити про примусові і мирні засоби примирення сторін.

Враховуючи найбільш типові засоби, можна виділити два найбільш загальних шляху примирення сторін:

1. Мирне врегулювання конфлікту в результаті: досягнення компромісу на основі збереження вихідних позицій; угоди, заснованої на взаємних поступках; виснаження ресурсів однієї або декількох сторін, що робить неможливим продовження суперництва; здобутого в ході суперечки взаємоповаги сторін, розуміння прав та інтересів суперника.

Найчастіше цей шлях примирення пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з обопільною активністю конфліктуючих сторін. Так, в Раді Безпеки ООН принцип одноголосності передбачає облік позицій кожного з його членів;

2. Примирення на основі примусу або, іншими словами, використання «командного стилю» (П. Шаран) взаємин, що дозволяє одній із сторін ігнорувати аргументи суперника. В основі цього нав'язуваного однією із сторін (або третьою силою всім сторонам) характеру взаємодії може лежати:

- Явна перевага (збережених, придбаних) сил і ресурсів з одного боку і їх дефіцит з іншого;

- Ізоляція однієї сторони конфлікту, пониження її статусу, а також інші стани, що свідчать про ослаблення її позицій, про поразку, завдану їй відповідно до правил гри;

- Знищення, «тотальне винищування противника» (X. Шпей-ер), в результаті чого світ встановлюється у відсутність ворога.

Орієнтація суб'єкта управління на ті чи інші засоби примирення сторін повинна коректуватися і специфікою політичних процесів, в яких протікають конфлікти. Наприклад, обмеженість у часі і періодичність відновлення виборчих кампаній примушує багато партій, прагнучих використовувати вибори для реального проникнення в сферу ухвалення державних рішень, утворювати різні коаліції, йти на компроміси навіть зі своїми політичними опонентами. У цьому сенсі компроміс виступає більш кращою метою стратегії, ніж конфронтація.

В умовах же радикального перетворення суспільства, вибору якісно нових шляхів майбутнього розвитку орієнтація виключно на погоджувальні методи взаємодії зі своїми суперниками навряд чи приведе до усунення напруженості і примирення ідейних позицій. У цих випадках доцільно застосовувати більш витончену тактику поведінки, що включає методи як мирного, так і примусового примирення сторін.

Таким чином, обирані суб'єктом управління засобу врегулювання конфліктів повинні неодмінно відповідати культурно-історичним, цивілізаційним особливостям політичного розвитку країни (регіону, суб'єкта), враховувати тимчасові обставини ведення суперечки, корелюватися з психічними рисами дійових осіб.

Найбільш поширеним засобом досягнення примирення сторін в технологіях управління конфліктом є переговори. У процесі переговорів (нерідко тривалому) сторони обмінюються думками, що неминуче знижує гостроту конфлікту, допомагає зрозуміти аргументи опонента і, отже, більш адекватно оцінити справжнє співвідношення сил, умови примирення. Переговори дають можливість зрівняти поступки, спокійно розглянути альтернативні ситуації, продемонструвати відкритість позицій, ослабити ефективність «нечесних трюків» суперника. Саме в цих умовах легше знайти т.зв. серединну точку конфлікту, позначає суть взаємних претензій.

Переговорний процес заснований на спеціальній технології «торгу», тобто використанні специфічних прийомів, що дозволяють зберегти вихідні позиції або досягти переваг, добитися взаєморозуміння опонентів або завести їх в тупикове русло, забезпечити однобічні переваги або взаємне задоволення сторін.

Американські фахівці М. Дейч і С. Шикман вважають, що ефективність переговорів, а рівно і взаємне задоволення сторін, підвищуються, якщо послідовно відокремлювати існуючі проблеми від суб'єктивної зацікавленості сторін у спорі людей; фокусувати увагу не на принципах, а на реальних протиріччях; виробляти кілька можливих варіантів рішень; враховувати по перевазі об'єктивні критерії співвідношення сил, а не партійні або ідеологічні позиції. Обіцянка поступок, уважність до партнера значно збільшують шанси прийти до угоди. Погрози ж, тиск на опонента з позицій сили таку можливість знижують, нерідко переводячи переговорний процес в «заморожений» стан.

Після закінчення конфлікту поважно так представити результати переговорів (компромісів, угод, силового тиску), щоб маси сприйняли їх адекватно, не порахувавши, наприклад, це принизливим миром, програшем і інш. Таким чином будуть виключені реакції, які могли б поставити під питання прийняті рішення.

У цьому сенсі особливу роль відіграє вміння суб'єкта управління конфліктом використовувати типові для суспільної свідомості політичні символи, стереотипи, стандарти мислення, що втілюють перемогу, поразку чи інші оцінки, стимулюючі масову активність людей. (Наприклад, у військових діях невдачу найчастіше символізує падіння столиці або полонення лідера.)

Тільки знайшовши потрібний образ, символ примирення і відповідну тональність діалогу із співгромадянами, можна забезпечити збереження результатів переговорів і перешкодити загостренню постконфліктних відносин.

Зі сказаного видно, що здатність властей, а рівно і всіх інших політичних суб'єктів, вирішувати насущні завдання на кожному з етапів протікання конфліктів дає їм додаткові можливості для ефективної реалізації своїх цілей і інтересів в політичному процесі.

4.Психологічний вимір пол..конфліктів

Конфлікт є надто поширеним явищем у людському житті. Немає лю­дей, які абсолютно уникали б конфліктів, не були хоч якоюсь мірою їх учасниками, а свідками і поготів.

Конфлікт — це зіткнення проблемних або таких, що не збігаються, інтересів, дій, поглядів окремих особистостей, представників політич­них партій і громадських організацій, об'єднань, етнічних, соціальних груп держав та їх органів.

Найважливіші складові конфліктів: сторони, що конфліктують; зона розбіжностей між конфліктуючими сторонами; мотиви конфлікту; дії. Конфлікти розрізняють за суб'єктами; рівнем конфліктних відносин; об'єктом.

Конфлікти можуть виникати навмисно (з чиєїсь ініціативи) і на ос­нові існуючих суперечностей.

Розрізняють такі види суперечностей:

• що сформувалися в результаті соціально-економічного і матері­
ально-побутового становища людей;

• зумовлені неприйняттям політики тих, хто реально має владу.
Звичайно, не всі суперечності, у тому числі політичні, спричинюють

конфлікти. Щоб виник конфлікт, суперечності мають бути кимось усві­домлені, а поведінка відповідно вмотивована.

Окремі дослідники об'єктивне існування конфліктів пояснюють дов­готривалою нерівноправністю становища, в якому перебувають со­ціальні групи суспільства.

Конфлікти поділяють також на рольові та соціальні.

Рольовий конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — це внутрішній конфлікт особистості, пов'язаний з необхідністю людини поперемінно, а то й одночасно виконувати різноманітні ролі. Наприклад, протягом дня чоловік може виконувати ролі батька, сина, керівника, підлеглого, пішохода, водія, коханця та ін. Звичайно, такий калейдоскоп соціальних ролей змушує людину мобілізувати власні фізичні й психологічні мож­ливості.

Соціальні конфлікти пов'язані із зіткненням інтересів людей і мо­жуть призводити до серйозних суперечностей.

Водночас соціальні конфлікти мають не лише дезінтегруючі, руй­нівні наслідки, а й сприяють стабілізації, інноваційній діяльності.

Соціальні конфлікти розмежовують за соціальним рівнем сторін, що конфліктують, поділяючи їх на загальносоціальні, або макрорівневі (класові, етнічні, соціально-професійні), міжгрупові (між формальними та неформальними підрозділами в організаціях), міжособові, внутріш-ньоособистісні, або рольові, та ін.

Людина постійно перебуває у різноманітних конфліктах — вну-трішньоособистісних, міжособових, групових, службових, політичних, міжнаціональних, міжнародних та ін. Отже, завжди існує потреба вміти врегульовувати конфлікти, особливо в нестабільних суспільствах. І хоча протилежностями конфлікту є злагода, єднання, згуртованість, мир, конфлікти — норма життя людини.

Психологія конфліктів значною мірою розвивається на базі психо­логії особистості, особистостей, причетних до конкретного конфлікту. Оскільки конфлікти завжди пов'язані із зіткненням інтересів і поглядів людей, то в їх зародженні, розвитку розв'язанні величезну роль відіграє психологічний фактор [46,17].

Упродовж останніх десятиліть інтенсивного розвитку набула кон-фліктологія — самостійна наукова дисципліна, що має комплексний характер і тісно пов'язана з такими галузями наукового знання, як філо­софія, соціологія, історія, економіка, культурологія, правознавство, пе­дагогіка, політологія, психологія, математика, воєнна наука та ін.

Оскільки конфліктологія вивчає конфлікти і шукає засоби їх регулю­вання, вона має багато спільного з політичною психологією хоча б тому, що політичних конфліктів людству не бракувало за будь-яких часів.

У процесі розвитку будь-якого суспільства, людства загалом неми­нучими є соціальні конфлікти саме як процеси розвитку відносин, на­слідки дій людей і прагнення протилежних цілей.

Конфлікти можуть бути зумовлені об'єктивними і суб'єктивними причинами. Серед суспільних конфліктів виокремлюють політичні та економічні.

Мабуть, не існує в політології такої проблеми, до якої виявляли б інтерес так багато вчених, як до політичних конфліктів. їх вивчали і вив­чають Р. Дарендорф, К. Боулдінг, Л. Козер, Р. Макк, Р. Снайдер, К. Кучер, Г. Зіммель, К. Маркс, Р. Преторіус, Е. Дюркгейм, Дж. Рекс, Т. Парсонс, В. Овчинникова, А. Здравомислов, В. Семенов, А. Романюк, Ю. За-прудський, В. Іванов та ін. Це свідчить про складність, багатогранність і неоднозначність феномена "політичний конфлікт".

Політичний конфлікт є насамперед формою взаємовідносин окре­мих особистостей, партій, політичних груп, громадських об'єднань, класів, держав, окремих політиків, громадських діячів з приводу відно­син влади.

Політичний конфлікт можна також розрізняти як такий, що стосуєть­ся всього політичного простору (наприклад, між гілками влади), і як конфлікт усередині владних структур, коли сторони воюють за перероз­поділ влади або розширення владних повноважень.

Політичний конфлікт — це надмірне загострення взаємовідносин сторін у політиці або їх зіткнення, пов'язане з відмінностями їх ста­новища у суспільстві.

Джерелом політичних конфліктів є конкуренція, суперництво, анта­гонізм, ворожість у сферах економіки, політики, політичних інтересів.

Незалежно від характеру всі політичні конфлікти тією чи іншою мі­рою стосуються влади, владних інтересів. Так, чи можна вважати суто економічним конфлікт в Україні з питання приватизації землі? Найбіль­шою мірою це політичний конфлікт, оскільки власність на землю — це політична власність, політична проблема.

Одним із показників можливого політичного конфлікту, а то й полі­тичної кризи є політична напруженість. Для неї властиве поширення серед широких верств населення настроїв невдоволення існуючим ста­новищем у певних сферах життя або існуючим соціальним устроєм за­галом. Така ситуація характерна напередодні системної кризи, коли ак­тивізується діяльність політичних партій, громадських організацій, відбуваються мітинги, маніфестації, організуються пікети, посилюєть­ся міграція тощо. Це можуть бути передумови системної або несистем­ної, локальної, регіональної та іншої кризи.

У суспільстві завжди є системні і несистемні політичні конфлікти.

Системні конфлікти стосуються базових підвалин та принципів існування суспільства. Здебільшого ці конфлікти відіграють дезінтегру-ючу роль.

Несистемні конфлікти основних підвалин суспільства не торка­ються і дезінтегруючої ролі не відіграють.

Політологи розрізняють три основних типи політичних конфліктів: інтересів, цінностей, ідентифікації.

Конфлікти інтересів, як правило, спостерігаються у високорозви-нених, стабільних країнах, де час від часу перерозподіляється власність, капітали тощо. Вважають, що розв'язувати такі конфлікти легше, ніж інші.

Конфлікти цінностей, або ціннісні конфлікти, навпаки, харак­терні для держав нестабільних, з нестійким державним устроєм. Ці кон­флікти розвиваються навколо таких цінностей, як свобода, рівність, ав­тономія, справедливість тощо, для уточнення їх розуміння та реалізації в життя.

Конфлікт ідентифікаціїЗастає тоді, коли суб'єкт політичного про­цесу намагається ототожнювати себе з відповідною соціальною гру­пою. Такий політичний конфлікт був, зокрема, в Росії під час штурму Білого дому, коли різні соціальні групи намагалися довести, яка з них найдемократичніша, "найнародніша".

Досить поширеними є політичні конфлікти між різними гілками влади, партіями, рухами, громадськими об'єднаннями, окремими по­літичними лідерами, між фракціями і групами у парламентах, апара­тами уряду і президента, між місцевою і центральною владами, між різними класами, соціальними групами. Це природно і особливо ха­рактерно для нестабільних суспільств, що перебувають у так званому перехідному стані від однієї системи соціально-економічних, політичних відносин до іншої, оскільки саме в них надто помітно виявляється відмінність і навіть різка протилежність інтересів і потреб усіх соціальних і політичних суб'єктів.

Залежно від кількості учасників (сторін) політичні конфлікти можуть бути двосторонніми (двоскладовими) і багатосторонніми (багатоскла­довими).

Політичні конфлікти поділяють також на антагоністичні і неантаго­ністичні, явні, приховані, тобто латентні.

Як і будь-які інші, політичні конфлікти за рівнем розгортання по­діляють на внутрішньоособистісні, міжособові, індивідуально-групові, внутрішньогрупові, міжгрупові, організаційні, класові, міжнаціональні, міждержавні.

Внутрішньоособистісними називають конфлікти між "хочу!", "повинен!" і "розумно!" [46, 95]. Людина завжди є носієм певної свідо­мості, поглядів, які не є сталими. Вони змінюються під впливом най­різноманітніших обставин. При цьому нормальний розвиток особис­тості пов'язаний із розумінням відмінності між реальною та ідеальною метою, в результаті чого і виникає внутрішній конфлікт. Він особливо характерний для політичних діячів високого рівня, які орієнтуються не лише на сьогоденну, реальну мету, а й на так звану велику, або ідеаль­ну, мету, намагаючись якомога швидше утвердитися.

Внутрішньоособистісні конфлікти, як правило, спричиняють і між­особові, оскільки людина, не знаходячи відповіді на запитання, що її хви­люють, не дістаючи схвалення і підтримки своєї позиції іншими, нама­гається досягти цього саме за рахунок міжособових конфліктів.

Міжособові конфлікти в політиці мають певні особливості. У житті кожної людини таких конфліктів багато. Міжособові конфлікти харак­теризуються, з одного боку, змістом, тобто тим, що становить предмет різних поглядів конфліктуючих. У політиці найголовніше — політичні погляди, оцінки, ідеали, ідеології. З другого боку, конфлікт має психоло­гічну основу, пов'язану з особливостями конфліктуючих як особисто­стей. Це визначає манеру, стиль поведінки конфліктуючих сторін.

Міжособові конфлікти нерідко переростають у групові, коли кон­фліктуючі сторони у різний спосіб доповнюються прихильниками, од­нодумцями. У політиці таке явище поширене як ніде.

Між організаційні конфлікти в політиці виникають як зіткнення окремих партій, громадських організацій, об'єднань, великих груп. Ос­танні мають доленосне значення для цілих націй, народів, оскільки у ве­ликі групи люди об'єднуються на основі спільного соціального стано­вища, місця проживання, спільних інтересів, громадянства чи піддан­ства, національності тощо.

Політичний конфлікт, як і будь-який інший, може бути інтегрую­чим і дезінтегруючим, або системним і несистемним. Системні кон­флікти стосуються базових засад суспільства, принципів, на яких воно базується й існує, і є дезінтегруючими. Несистемні конфлікти таких за­сад не торкаються, а тому є інтегруючими.

У процесі політичного конфлікту його учасники вибирають відпо­відну стратегію поведінки, намагаючись при цьому максимально від­стояти, задовольнити свої інтереси. Типовими стратегіями такої пове­дінки є конкуренція, співробітництво, ухилення, пристосування. При цьому конкуренція і співробітництво вважаються активними діями, а ухилення і пристосування — пасивними [111, 84-92].

Політологи, зокрема Г. Зіммель, дійшли висновку, що чим гост­ріший політичний конфлікт, тим згуртованіші групи, сторони, що кон­фліктують. Власне, без такої згуртованості взагалі марно сподіватися на перемогу у конфлікті. Логічно і те, що пом'якшення гостроти кон­флікту зменшує і його інтегруючу функцію в суспільстві.

Розвиток конфлікту фактично один і той самий: передконфліктна ситуація, власне конфлікт (інцидент), ескалація конфлікту (коли від­буваються певні його акти), кульмінація (найбільше загострення кон­флікту), завершення конфлікту.

Будь-який конфлікт може існувати лише тому, що люди витрача­ють енергію на підтримку його існування. Багаття конфлікту горить тому, що люди підкидають у нього "дрова" — віддають йому час, ду­шевні сили, здоров'я, а іноді і все життя [46, 41]. Інакше кажучи, най­простіше і найлегше позбутися конфліктів — не розв'язувати їх. Однак це практично неможливо, оскільки в зоні конфліктів перебувають над­то важливі для людей цінності та інтереси.

Існують два основних варіанти розкриття суті політичних конфлік­тів — гласний і негласний.

У першому випадку суть політичних конфліктів розкривається від­крито — через пресу, радіо, телебачення, мітинги, зібрання, засідання парламенту тощо. Гласний варіант розкриття властивий демократич­ному суспільству. Гласно розв'язуються конфлікти у процесі обміну думками, дискусій, вивчення громадської думки та ін.

Негласне розкриття суті політичного конфлікту відбувається таємно, коаліційно, на рівні групи і тому, як правило, конфлікт залишається не­розв'язаним, суперечності неусунутими, згоди між сторонами, що кон­фліктують, не досягнуто. Тимчасово зменшується тільки гострота кон­флікту.

За всіх особливостей та специфічних умов розв'язання кожного кон­кретного конфлікту можна виокремити деякі найбільш загальні складові технології запобігання політичному конфлікту та його розв'язання.

Розглянемо способи запобігання політичному конфлікту.

По-перше, потрібно мати якомога більше інформації про об'єктивні умови, в яких політичний конфлікт може виникнути. її збирають багать­ма методами, включаючи різноманітні соціологічні, експертні опиту­вання, референдуми тощо. При цьому особливого значення набуває вивчення осіб, задіяних у конфлікті, мотивів і аргументів, якими вони керуються у політичній діяльності та поведінці.

По-друге, вирішальне значення для запобігання політичному кон­флікту має розробка спеціальної програми дій з метою попередження, недопущення переростання конфліктної ситуації у конфлікт. Розробляє таку програму сторона, не зацікавлена у можливому конфлікті. При цьому продумуються і плануються першочергові та подальші дії, що можуть (прогностично) усунути основні причини, які зумовили кон­фліктну ситуацію (мається на увазі нейтралізація соціально-економіч­ної бази конфлікту). Багато в чому політична конфліктна ситуація може виникати за наявності політичного лідера як конфліктної особистості.

По-третє, запобігти політичному конфлікту можуть реальні дії щодо його недопущення.

Коли конфліктна ситуація переростає в політичний конфлікт, постає проблема його розв'язання. У цьому разі використовують політичні технології, практично аналогічні тим, що слугують для попередження конфлікту, але виникає складна центральна проблема — як знайти вихід із ситуації, що склалася.

Практика політичного життя свідчить, що політичні конфлікти роз­в'язуються переважно двома способами — силовим та переговорним. Звичайно, другий спосіб більш складний, потребує великої практичної підготовки тих, хто готує, організовує, веде переговорний процес, але саме цей спосіб найбільш перспективний і плідний.

Розрізняють два основних методи ведення переговорів — позицій­ний торг і принципові переговори, або переговори по суті.

Переговори як позиційний торг характеризуються спробою роз­в'язати конфлікт, досягти домовленості шляхом певних поступок сторін. Такі переговори здебільшого малоефективні і до розв'язання конфлік­ту фактично не приводять.

Набагато складніші і результативніші принципові переговори, або переговори по суті. Вони потребують розмежування між учасниками

переговорів та предметом переговорів, зосередження на інтересах, а не на позиціях сторін, окреслення кола можливостей перед тим, як вирішу­вати, що робити. У результаті таких переговорів найчастіше сторонам вдається зберегти особисту позицію, власні погляди. В ідеальному ва­ріанті підсумок таких переговорів виглядає як "перемога — перемога".

Практично кожен учасник політичного конфлікту, якщо він заінте­ресований у його припиненні, має замислитися і поставити перед со­бою три завдання: а) як запобігти конфлікту, зробити так, щоб його уникнути; б) як поводити себе під час конфлікту, щоб максимально перешкодити його загостренню; в) як завершити конфлікт із щонаймен­шими втратами для себе. Це своєрідні етапи розвитку конфлікту, які пе­редбачають і своєрідні дії конфліктуючих сторін.

Отже, треба знати, що таке політичний конфлікт, як він виникає, роз­вивається, як слід поводитися на стадіях зародження конфлікту (в кон­фліктній ситуації), щоб запобігти самому конфлікту, у процесі його роз­витку, якщо конфлікт розпочався, після розв'язання конфлікту.

Існують три способи дій, у результаті яких сторони, що конфлікту­ють, можуть спробувати вийти з політичного конфлікту, розв'язати його. Це насилля, роз'єднання і примирення.

Коротко охарактеризуємо кожний з них.

Насилля. До нього найчастіше вдається сильна сторона конфлікту. Це щось подібне до хлопчачої бійки, коли правоту намагаються довес­ти кулаками. Крім фізичної сили з метою насилля можуть використо­вуватися адміністративна, службова, моральна сила. З погляду моралі девіз "сильний завжди правий" свідчить про торжество дурості. Кож­ний, хто вдається до насилля як засобу розв'язання конфлікту, споді­вається завершити боротьбу якомога скоріше і результативніше на свою користь, хоча перемога у конфлікті за рахунок сили досить часто ви­дається надто неефективною, позірною.

У політичних конфліктах часто насилля здійснюють із використан­ням зброї, вдаючись до воєнних дій. Який це дає результат, можна лег­ко зробити висновок, спостерігаючи, зокрема, за подіями у Чечні.

Роз'єднання. До цього способу вдаються, намагаючись розірвати або й зовсім розриваючи свої стосунки з конфліктуючою стороною (згадайте розірвання шлюбу). До роз'єднання можуть вдаватися обидві сторони конфлікту або й більше його учасників. Такий спосіб розв'я­зання політичного конфлікту ефективний. Як правило, конфлікт припи­няється, однак конфліктуючі сторони використовують його рідко. Це по­яснюється тим, що конфліктуючі сторони втрачають контакти, без яких їм важко продовжувати політичну діяльність, а швидко поновити такі контакти досить важко, а то й неможливо.

Примирення. Це ефективний спосіб розв'язання політичного кон­флікту, однак він використовується не так вже й часто. До того ж прими­рення може бути позірним, нестійким, недовготривалим.

Примирення частіше досягається під час переговорів, але іноді може відбутися "саме по собі", коли конфліктуючі сторони втомлюються від боротьби, обопільно втрачають до неї інтерес, а то і слабшають.

Зрештою, політичний конфлікт може припинитися за умови втру­чання третьої особи (сторони). її запрошують для цього конфліктуючі сторони (одна або обидві) або ж, маючи власний інтерес, така сторо­на з'являється сама по собі, з власної ініціативи.

Досить рідко вдається досягти повного розв'язання конфлікту, ос­кільки це залежить від ступеня задоволення сторін, досягнення ними консенсусу. Це цілком закономірно, оскільки для сучасних суспільств характерна величезна диференціація інтересів, які до того ж змінюють­ся, переплітаються, вступають у суперечність.

Дата добавления: 2015-10-24