Польський період української історії. Виникнення козацтва. Дипломатичні акції Запорозької Січі.

Появу українського козацтва та становлення цієї сили на світовій арені можна сміливо пов’язувати з персоналією Дмитра Вишневецького. Непересічна особистість, князь Д.Вишневецький ще близько 1550 р., після призначення на посаду прикордонного старости канівського і черкаського, що мав забезпечувати оборону південного пограниччя Литовської держави, згрупував у пониззі Дніпра запорозьке козацтво й вважав себе самодостатньою постаттю, яка мала власні політичні амбіції й намагалася в хитросплетінні різних міжнародних комбінацій використати силу інших держав для здійснення своїх планів захисту Наддніпрянщини. Так, у 1553 р. Д.Вишневецький, перебуваючи з приватною метою в Стамбулі, добивався від Порти припинення кримськотатарських набігів на українські землі.

Д.Вишневецький, як вважає М.Грушевський, мав задум створити дипломатичний союз на два фронти: спираючись на Литовську державу й підтримуючи добрі відносини з Османською імперією, тримати в руках Крим. Знаючи про великий вплив українського князя на запорозьке лицарство, уряд Туреччини, зі свого боку, міг сподіватися схилити останнього до убезпечення своїх укріплених володінь у Північному Причорномор'ї від нападів козаків. Поїздку Д.Вишневецького до столиці Порти можна вважати чи не першим офіційним посольством запорозького козацтва до чужих урядів. Цією акцією українське козацтво було виведено на арену міжнародних відносин.

Після повернення зі Стамбула в 1554 р. Д.Вишневецький був призначений Сигізмундом ІІ стражником на о. Мала Хортиця, де наступного року організував зведення потужного укріплення, що став, на думку багатьох вітчизняних медієвістів, першою Запорозькою Січчю (Хортицькою). Саме звідси в 1556 р. відбувся спільний похід запорожців і московських стрільців на турецько-татарські володіння в пониззях Дніпра. Тоді ж Д.Вишневецький відправив два посольства до Москви задля створення антиосманської коаліції, а оскільки литовський уряд так і не надав князю обіцяної допомоги, під тиском кримського хана Девлета Герея І [1551–1577] Д.Виш­невецький перейшов на службу до Івана ІV.

У 1558–1561 р. за дорученням московського царя він здійснив ряд походів у пониззя Дніпра та Дону, спробував узяти штурмом турецьку фортецю Азак (Азов) та форсувати Керченську протоку. Завдяки його особистому авторитету окремі племена Північного Кавказу прийняли християнську віру й перейшли в підданство до московського царя. А організовуючи з "уходників" на дніпровські острови та степових хліборобів боєздатну козацьку збройну силу, Д.Вишневецький спричинився до територіального поширення вольностей Війська Запорозького на схід і південь, тобто в басейни Орілі, Берестової, Конки, Кальміусу, Сіверського Дінця.

А на тому місці, звідки Д.Вишневецький штурмував Азов, уже після його трагічної загибелі, у 1570 р. українські козаки, повертаючись із походу на Астрахань, заснували свій новий осередок під назвою Черкаськ. Це поселення згодом перетвориться на організаційний центр формування донського козацтва.

На початок 60-х рр. ХVІ ст. у Молдові створилися гостра дипломатична ситуація внаслідок династичних інтриг між господарем Іоанном Деспотом (Гераклідом) [1561–1563] і боярином Стефаном Томшею (майбутнім господарем Стефаном VІ [1563–1564]). Корінне населення князівства – румуни (волохи за білорусько-литовськими літописами), не бажаючи обрання твердого на руку Томші, відправили посольство до засновника Запорозької Січі – Гедиміновича (з гілки Корибутовичів) Дмитра Вишневецького (?–1563) з пропозицією стати господарем. Князь погодився і влітку 1563 р. на чолі 4 тис. козаків вирушив у Молдову. Стефан Томша спочатку наче погодився визнати зверхність Дмитра Вишневецького, і навіть сам вирушив його зустрічати, однак зарадив козацького ватажка та видав його туркам, які стратили Вишневецького у Стамбулі.

За прикладом Д.Вишневецького козаки стали систематично й безпосередньо втручатися в молдовські справи. 20 березня 1574 р. загін, що налічував 1200–1400 вояків під командуванням гетьмана Івана Свирговського (?–1574), прибув до Сучави, де його урочисто зустрів сам господар Молдови. За допомогою запорожців війська Івоні Лютого поблизу Фокшан (тепер на території Румунії) 24 квітня того ж року розбили турецько-волосько-угорське військо (60–100 тис.) і вступили в Бухарест – велике місто васального щодо Порти з 90-х рр. ХІV ст. князівства Волощина, здобули добре укріплену волоську твердиню Бреїла на Дунаї, окремі козацькі загони завдали ударів турецьким фортецям Бендерам (Тягиня) і Акерману. Проте в тому ж році турки завдали поазки війську Івоні лютого та стратили його самого, а Свирговському хоч і вдалося вирватися з оточення, проте невдовзі він загинув під Кілією.

Та зі смертю І.Лютого й І.Свирговського боротьба не закінчилася, наприкінці листопада 1576 р. молдовани відрядили посольство до побратима козацького гетьмана – запорозького козака Івана Підкови (за походженням – молдованина) з проханням взяти у власні руки "батьківщину", що дісталася йому від Івоні. Восени 1577 р. І.Підкова на чолі нового козацького війська вступив до Молдови, розбив турецький загін, що був відправлений проти нього господарем Петру Мірчичем [1574–1591], і 20 листопада з тріумфом увійшов до молдовської столиці – Ясс. Його було проголошено господарем Молдови. Натомість через внутрішні протиріччя та наступ війська воєводи Валахії Іван Підкова був змушений покинути Молдову,відправився до польського короля, але той його ув’язнив замість того щоб надати допомогу. Невдовзі Підкова був страчений на вимогу турків. ще коли І.Підкова був у в'язниці, у березні 1578 р. більш як 2 тис. козаків з-під Києва, Канева, Черкас і Брацлава на чолі з Олександром, що називав себе братом І.Лютого й І.Підкови, увірвалися до Молдови й обложили Ясси. П.Мірчич ледве втік, і козаки зайняли столицю князівства. Однак через місяць військо Олександра зазнало поразки, а сам він потрапив у полон і був посаджений на кіл у Стамбулі.

У вересні 1578 р. з’являється така верства як реєстрове козацтво. Згідно до «Постанови з низовиками» 600 козаків мали несті службу польському королю та отримувати за це платню. Наприкінці ХVІ ст. держави, яким безпосередньо загрожувала небезпека з боку все ще могутньої Оттоманської Порти (Австрія, Священна Римська імперія – володіння австрійських Габсбургів, Іспанія, Венеція), почали виявляти особливу зацікавленість запорозьким козацтвом. Не секрет, що деякі козаки брали участь у обороні Відня від турків усередині XVI ст., і саме завдяки цим військовим подіям в Україну було завезено каву.

Важливим аспектом українського життя тієї доби у його міжнародному вимірі стали козацько-селянські повстання кінця XVI – початку XVII століть. Можна вважати, що своєрідною предтечею козацько-селянських повстань кінця XVI – початку XVII століть стало повстання під проводом Мухи та Андрія Борули, яке охопило Галичину і Буковину, та мало місце протягом 1490-1492 рр. Стосовно постатей Мухи і Борули точаться такі ж самі дискусії як і щодо Аскольда і Діра, у тому плані чи було їх двоє, чи то був один хоробрий воїн. Хай там як, але це повстання було не тільки українським за своїм етнічним складом, а й з великим вкрапленням молдавського елементу, і рушійною силою в ньому були саме селяни, що я, власне, відрізняло це військове заворушення від аналогічних століттям пізніше. Повстанці відзначилися не тільки порівняно великою для того часу чисельністю свого війська (є свідчення, що повстанці мали до дев’яти тисяч війська), а й хоробрістю й успіхами у бою. Однак все ж полякам вдалося придушити повстання, а Муху (чи того ж Борулю) захопити в полон та стратити.

Повстання під проводом Кшиштофа Косинського охопило території Київщини, Волині та Брацлавщині і тривало протягом 1591-1593 рр. Особливо жорстока битва мала місце на початку 1593 р. під містом П’яткою, і закінчилася взаємним виснаженням сторін, великими втратами та невизначеністю. Влітку того ж року повстанці розпочали наступ з новим азартом, однак сам Косинський загинув у бою та повстання скінчилося. Але вже весною наступного року Річ Посполита зазнає наступного потрясіння, яким стало повстання під проводом Северина Наливайка. Повстанці спромоглися захопити не тільки стратегічно важливі для поляків місто Бар й Луцький замок, а й фактично взяти під контроль Волинь і Брацлавщину. Згодом військо Наливайка вступило на територію Білорусі. Сили поляків і козаків були порівняно рівними, і в результаті квітневої битви 1595 р. військо Наливайка змусило відступити поляків до Білої Церкви, дарма що саме зазнало вельми великих втрат. У травні 1596 р. полякам все ж вдалося оточити повстанців, та після двохтижневих запеклих боїв перемогти їх, а самого Северина Наливайка було захоплено в полон та підсмажено у «залізному бику» у Варшаві.

Причини поразок козацько-селянських повстань були зрозумілими, адже хаотичні спалахи хоча й хоробрих та відчайдушних, проте погано організованих українців безапеляційно мали протистояти добре зорганізованим та нерідко куди більш багато чисельним загоном професійного, регулярного польського війська. Нехай наші пращурі і вміло та влучно йшли у бій з дрюками і косами, однак все ж польські мушкети, мечі і пістолі були більш смертоносною та небезпечною зброєю. Нехай на українських теренах і було чимало мужніх та хоробрих гуртів людей, здатних до останньої краплини власної крові боронити рідні краї від поневолення, приниження і усестороннього гніту, проте не завжди вони знали одні про одних та мали можливості зорганізуватися у єдину ієрархічно підпорядковану силу. Крім того, козацько-селянські повстання розглядуваної доби не могли перерости у повномасштабну загальнонаціональну революцію також і тому, що вони не мали спільної стратегічної мети, адже такою не може бути просто прагнення погромити поляків чи просто помститися їм за завдану українцям кривду. Нехай Наливайко чи Косинський і могли бути наділеними достатніми лідерськими амбіціями для того, щоб стати національними лідерами, вождями всеосяжної української революції, однак чи були готові вони організувати й очолити новостворену українську державу чи автономне державне об’єднання під шведським, турецьким чим тим же московським протекторатом? Якби могли, то так і вчинили б, однак історія не любить слова «аби».

Однак козацько-селянські повстання кінця XVI – початку XVII століть все ж минули зовсім не марно, адже вони мали стратегічну історичну мету, що навіки стала твердим каменем в українській політичній ретроспективі. Ці події переконливо довели жагу до самобутності українського народу, хоробру вдачу та волелюбний дух українців. Не буде новим сказати, що ці військові заворушення стали предтечею великої Визвольної війни під проводом гетьмана Хмельницького, яка довела всій Європі подвиг Українського народу. Однак крім цього варто зазначити що ці події і в цілому засвідчили пагубність для українців їхнього примусового співжиття під короною іншої нації.

Натомість продовжувалися й походи козаків проти їхнього мусульманського ворога. У 1593 р. ГригорійЛобода зібрав військо та захопив і спалив місто Акерман (Білгород) розгромивши при цьому турецьких яничар. Козаки активно долучилися до єднання зусиль християнської Європи у боротьбі з турецькою загрозою, при європейських монарших дворах та у Папи Римського про козаків йшлося як про реальну могутню силу, на яку можна покладатися.

Українським землям і козацтву судилося відіграти помітну роль у подіях і процесах так званого Смутного времени початку ХVІІ ст. в Московському царстві. Саме до Києво-Печерської Лаври в 1602 р. втік монах московського Чудова монастиря Григорій Отреп'єв, що видавав себе за найменшого сина Івана ІV – Дмитра (1582–1591), який загинув за загадкових обставин в Угличі. Козаки взяли активну участь у поході поляків проти Росії,натомість непорозуміння гетьмана Сагайдачного з польським королем, які виникли на підґрунті того, що козацьке військо не отримало обіцяної платні, призвели до того, що козаки припинили свою участь у операції проти Росії. Героїчний опір російського народу загарбникам та організаторські здібності російських національних героїв Мініна і Пожарського дозволили минувати небезпеку. Сходження на престол в Москві династії Романових у 1613 р. поклало край великій смуті у Росії.

Разом із полковником Остапом Голубом П.Сагайдачний уклав антитурецький союзний договір із перським шахом Аббасом ІІ, а з метою подолання кризи у відносинах із Москвою та вчинення політичного тиску на Варшаву в січні 1620 р. відрядив до царя Михайла Федоровича Романова [1613–1645] посольство, очолюване сотником Петром Одинцем, яке було покликаним врегулювати непрості релігійні відносини між українцями та Москвою. Вірогідні контакти П.Одинця з єрусалимським патріархом Феофаном ІV [1608–1644], що саме тоді теж перебував у Москві, так чи інакше сприяли налагодженню конструктивного діалогу між останнім та П.Сагайдачним і, зрештою, висвяченню патріархом 9 жовтня 1620 р. ректора Київської братської школи Іова Борецького (? – 12 березня 1631) на православного Київського митрополита.

З початком Хотинської війни 1620–1621 рр. між Річчю Посполитою й Османською імперією П.Сагайдачний очолив козацьке посольство до короля Сигізмунда ІІІ Вази з вимогою надання політичних і національно-культурних прав та привілеїв православному населенню і Війську Запорозькому, причому король усно пообіцяв її задовольнити. А у вересні 1621 р. з 41,5-тисячним козацьким військом гетьман приєднався під Хотином до польсько-литовської армії (35 тис. вояків), що відіграло вирішальну роль у здобутті перемоги над турками. Хотинська війна стала апогеєм козацької слави й авторитетності в Речі Посполитій. Козаків порівнювали з античними взірцями доблесті й патріотизму, називаючи головними рятівниками спільної вітчизни від ісламського завоювання.

Проте військове братерство, що єднало козаків із поляками в боротьбі проти спільного ворога – турків, кримських татар, московітів чи шведів, втрималося недовго. Смерть П.Сагайдачного від рани, отриманої у Хотинській кампанії, прискорила спалах ворожнечі, стримуваної доти дипломатичними талантами козацького гетьмана. У 1624 р. запорожці здійснили сміливий похід проти турків на Кафу, а також козаки тричі висаджувалися десантом на околицях Стамбула, що великою мірою роздратувало поляків. Відповідаючи королівському представникові, козаки зухвало наголосили, що їм відомо про мирну угоду короля з султаном, яка підсумувала Хотинську війну, але "козаки з султаном" угоди не укладали.

Однак спроба майбутнього великого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського (1591–1646) своєрідним бліцкригом у жовтні 1625 р. взяти під контроль козацькі регіони Наддніпрянщини була успішно зірвана запорожця­ми на чолі з гетьманом Марком Жмайлом у битві біля Курукового озера (поблизу сучасного Кременчука). 26 жовтня (6 листопада) 1625 р. новообраним козацьким гетьманом М.Дорошенком і польським великим коронним гетьманом в урочищі Медвежі Лозки була підписана мирна угода. З огляду на взаємне виснаження ворогуючих сторін і відсутність очевидної військової переваги, Куруківська угода мала компромісний характер: козацький реєстр збільшувався з 3 до 6 тис. осіб, йому встановлювалася платня в сумі 60 тис. злотих, реєстровим козакам дозволялося обирати гетьмана, але затверджувати його мав король, усім учасникам повстання оголошувалася амністія. Водночас козаки зобов'язувалися спалити човни й відмовитися від морських походів проти Османської імперії і Кримського ханату, не підтримувати дипломатичних стосунків з іноземними державами й не втручатися у справи міських та замкових влад на волості. Особи, що не потрапили до реєстру,козацьких прав не позбавлялися, однак ставали підданими у разі володіння землею на території приватних маєтків.

Та після завершення польсько-шведської війни в Наддніпрянщину повернулося чимало козаків-випищиків, тобто набраних до війська понад установлений Куруківською угодою 6-тисячний реєстр і позбавлених можливості залишитися в ньому по припиненню бойових дій. Поруч із ними на Київщині вперше було розташоване на постій виведене з Прибалтики коронне військо, що через брак платні постійно грабувало населення. Така гримуча суміш уже в березні 1630 р. спричинила козацьке повстання під проводом запорозького гетьмана Тараса Федоровича (Трясила), що вперше звернувся з універсалами до всіх, "хто був коли-небудь козаком і хто хоче ним стати", закликаючи боротися "за віру" і "давні вольності".

Три тижні польські війська невдало боролися з повстанцями, і тому 29 травня (8 червня) 1630 р. було укладено Куруківську угоду, яка збільшила реєстр до восьми тисяч чоловік. Решті, яка не потрапила до реєстру, гарантувалася амністія.

Слід зауважити, що в той час тривала Тридцятилітня війна (1618 – 1648) у Європі, яка точилася між католиками і протестантами. У тих умовах, коли Річ Посполита була східним форпостом католицького табору, його противники всерйоз цікавилися православними козаками. Зокрема Швеція мала амбітні плани за допомогою Росії відколоти козаків та українські землі від Польщі, з метою її послаблення. У черні 1631 р. до Канева прибули посли російського государя та шведського короля, причому шведи обіцяли не тільки свою допомогу у разі конфлікту козаків з Польщею, а й більші вольності та вигіднішу платню козакам у разі їх переходу під сюзеренітет Швеції. Росіяни ж пропонували козакам службу московському государеві. Однак пропольський гетьман Кулага-Петаржицький сповістив польському королю про приїзд послів, і навіть отримав наказ заарештувати шведів, натомість їм вдалося утекти, а росіяни також уїхали ні з чим.

Але Військо Запорозьке так і не здобуло бажаного правового статусу й привілейного універсалу від "доброго короля" Владислава ІV. Єдиним здобутком став королівський диплом від 14 березня 1633 р., що підтверджував ухвалені на елекційному сеймі попереднього року "Статті про заспокоєння грецької віри". Але документ, за яким урівнювалися уніатська і православна церкви, а останній поверталася частина монастирів, їхні маєтності й окремі храми, зафіксував те, що було й без королівського привілею здобуте сеймовим опором православної шляхти, міщанською опозицією й, нарешті, козацькою шаблею.

Ще більш образливою для козацтва, що вже уособлювало себе історико-правовим спадкоємцем княжої Русі, видавалася ухвалена сеймом 8 травня 1638 р. "Ординація Війська Запорозького", що фактично передбачала ліквідацію козацтва як стану з власною юрисдикцією та перетворення його на одну із складових коронного війська.

Документ підсумовував результати придушення польськими військами козацько-селянського повстання навесні-взимку 1637 р. під проводом уже згаданого Павла Бута (Павлюка), тому ним скасовувалася виборність козацької старшини й ліквідовувався козацький суд; реєстр зменшувався з 8 до 6 тис. осіб, до нього вносилися лише козаки, що не брали участь у повстанні, усі виключені з реєстру переходили у стан посполитих. Замість виборного гетьмана сеймом призначався старший комісар козацького війська, що безпосередньо підлягав польському коронному гетьманові; посади полковників і осавулів мали заміщатися виключно із шляхтичів; козакам дозволялося жити лише в королівських маєтностях Черкаського, Корсунського і Чигиринського староств. Міщанам і посполитим під страхом смертної кари заборонялося вступати в козаки й навіть віддавати своїх дочок за них заміж; два полки реєстровців мали постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім походам на Кримський ханат і Османську імперію. Проти поляків пробували повстати й загони Якова Острянина (Острянині) та Дмитра Гуні, однак 28 липня 1638 р. козаки здалися. Козаки спробували надіслати наприкінці того ж року посольство до Варшави, яке очолював чернігівський сотник Богдан Хмельницький, однак посольство не було прийняте а польський Сейм відмовився задовільнити прохання козаків.

Дата добавления: 2015-09-04