Дипломатичні аспекти оформлення й розвитку Русько-Литовського князівства.

Оформлення русько-литовського князівства знаменувало цілковиту втрату на певний час здатності Українського народу самостійно представляти себе на міжнародній арені та існувати у межах хоча б якоїсь проте повноцінної незалежної держави. Лише поява козаччини та поступове створення ними власної державності дало змогу українцям, хоча й не на тривалий час, відчути себе повноправними господарями своєї землі. Натомість цьому передував тривалий проміжок бездержавності, у якій перебувало українство в період між зникненням з політичної карти Європи Галицько-Волинського королівства та появи Гетьманщини.

Спадкоємець Ольгерда, що помер у травні 1377 р. у розпал боїв із хрестоносцями, – старший син від тверської княжни Ягайло
(близько 1354 – 1 червня 1434), намагався продовжити "антимосковську" політику батька і для цього вступив у союз із Ордою. До такого карколомного кроку його підштовхнула відверта опозиція з боку старших Ольгердовичів, більшість із яких (Вінгольт, Бутав, Костянтин, Федір) відмовилися визнати Ягайла своїм сюзереном і перейшли на службу до угорського короля Лайоша Великого та великого московського князя Дмитра Івановича (пізніше відомого як Донський) [1359–1389]. Не було миру й у взаєминах між Ягайлом та дядьком-співправителем Кейстутом (конфлікт закінчився підступно організованим у 1382 р. Ягайлом захопленням на переговорах і таємним задушенням родича).

Союзна угода Ягайла з Мамаєм, поява литовських військ у серпні 1380 р. поблизу Куликового поля (у той час, коли зведені брати Ягайла – Вінгольт-Андрій і Бутав-Дмитро привели свої дружини на допомогу Дмитру Донському, а Володимир Ольгердович також приєднався до антиординської коаліції, хоча й не взяв безпосередньої участі у вирішальній битві) й відступ у литовські володіння після розгрому ординців аж ніяк не прикрашають біографію майбутнього польського короля й засновника нової династії Ягеллонів (1386–1572). Можна лише гадати, чому Ягайло не вдарив по військах Північно-Східної Русі й, свідомо спізнившись на Куликово поле, дав перемогти Дмитру Донському, але, безперечно, тріумфу Мамая не бажали литовські воєводи, що добре пам'ятали походи Ольгерда 1362 р. на Сині Води й Дон.

Тріумф Москви на Куликовому полі 8 серпня 1380 р. примусив Ягайла шукати дружби з Дмитром Донським. Так виник проект союзу ("докончанія") Москви й Вільна (переговори велися за посередництвом матері Ягайла Уляни), що передбачав хрещення литовського князя за православним обрядом і одруження його з однією з доньок Дмитра Донського: "Женитися ему у великого князя Дмитрея Ивановича на дочери, а великому князю Дмитрею Ивановичю дочь свою за него дати, а ему, великому князю Ягайлу, быти в их воле, и креститися в православную веру, и крестьянство (християнство. – Авт.) свое объявити во все люди", тобто всенародно. Про реальність такого династичного проекту свідчить шлюб ще в 1372 р. рідної сестри Ягайла – Олени Ольгердівни (близько 1355–1438) з двоюрідним братом Дмитра Донського – серпуховським князем Володимиром Андрійовичем Хоробрим (1353–1410), другим за старшинством серед московських Рюриковичів.

Проте звістка про блискавичний похід-реванш Тохтамиша і спалення Москви наприкінці серпня 1382 р. підштовхнула Ягайла до пошуку інших союзів і відмови від проекту, який міг би стати поворотним моментом у долях всієї Східної Європи. Гострий династичний внутрішньополітичний конфлікт між Ягайлом і його старшими зведеними братами та дядьком Кейстутом змусив великого князя піти на укладення принизливого таємного договору з Тевтонським орденом, за яким встановлювався мир на чотири роки, Литва віддавала Ордену всю приморську частину Жмуді, що роз'єднувала його на дві частини – власне Тевтонський і Лівонський ордени, і зобов'язувалася не вести ні з ким війни без "поради, відома й згоди Ордену". Протягом зазначеного часу Ягайло з усією Литвою мав перейти в католицтво, але не дотримався умов угоди й невдовзі зазнав поразки в новій війні з Орденом, підтвердивши в 1384 р. передачу хрестоносцям Жмуді.

Саме в цей час, напередодні коронації Ядвіги у Кракові 18 жовтня 1384 р., у середовищі малопольських політиків виникла ідея її одруження з Ягайлом. Після гострої боротьби на сеймі проект династичного шлюбу польської королеви з племінником австрійського герцога Альбрехта ІІІ [1365–1395] – Вільгельмом (1370–1406) був відкинутий, що знаменувало перемогу прихильників активізації територіального й культурно-духовного наступу на Схід. Таким чином, відмова від союзу з династіями Габсбургів і Люксембургів означала суттєву зміну геополітичних пріоритетів Польщі.

Уже в січні 1385 р. до Кракова прибуло офіційне литовське посольство з проханням руки Ядвіги, після формальних розмов із нею воно рушило в Угорщину до матері юної королеви – вдови Лайоша Великого Єлизавети (близько 1340–1387), а вже звідти її до литовського замка Креве (тепер – містечко Гродненської обл. Білорусі) супроводжували угорське й польське посольства. За результатами переговорів 14 серпня 1385 р. було підписано документ, яким визначалися умови литовсько-польського союзу, що дістав у дипломатичній історії найменування Кревської унії.

Унія передбачала, що після прийняття католицтва (разом зі своїми братами) та шлюбу з Ядвігою Ягайло ставав польським королем, за що обіцяв обернути в латинство всіх "нехрещених литвинів" (однак текст не уточнював, що йшлося про язичників етнічної Литви, а не православних християн), видати полякам усіх католиків, що перебували в Литві в полоні, "на вічні часи прилучити свої землі, литовські й руські до Корони Польської", сплатити 200 тис. срібних флоринів неустойки колишньому нареченому Ядвіги Вільгельму, а також своїм коштом повернути Польщі втрачені нею в минулому землі.

Проте формально це була лише попередня постанова, аж 11 січня 1386 р. польські посли підписали у Вовковийську на Чорній Русі пергамент, який підтверджував обрання Ягайла "королем і володарем" та його одруження з Ядвігою. І лише 2 лютого 1386 р. він був обраний королем на загальному з'їзді магнатів, вищого духовенства, частини багатої й середньої шляхти в Любліні. 15 лютого в Кракові Ягайло під іменем Владислава прийняв хрещення за католицьким звичаєм (великий магістр Тевтонського ордену Конрад Цольнер фон Роттенштайн [1382–1390] під приводом зайнятості відмовився від ролі хресного батька, оскільки унія позбавляла Орден ідейної основи існування) й через півмісяця обвінчався з Ядвігою та був коронований як "володар і король Королівства Польського" (pro domino et rege Regni Poloniae), залишивши за собою титул великого князя литовського.

Таким чином, Кревська унія мала характер персонально-династичного об'єднання двох держав, коли Владислав ІІ (Ягайло) і його нащадки мали синтезувати в одній особі владу короля Польщі й великого князя Литви та Русі. Але унія була здійснена лише в пер­ших пунктах (навіть Жмудь стала католицькою лише в 1430 р.), Ягайлу так і не вдалося інкорпорувати литовські, білоруські й українські землі до Польського Королівства, оскільки в особі його двоюрідного брата – гродненського князя Вітовта – владно заявила про себе тенденція до збереження політичної самостійності Великого князівства Литовського й Руського.

У березні 1392 р. король таємно від польської знаті пообіцяв Вітовту повернути всі володіння його батька, після чого гродненський князь порвав із Орденом і 4 серпня того ж року в польському Остров'ї зустрівся з королем. За Островською угодою Ягайло номінально залишився "верховним князем", але реальна влада у Великому князівстві Литовському й Руському з титулом довічного правителя перейшла до Вітовта. Як стверджував Ян Длугош, Ягайло прийняв це рішення з огляду на те, що Вітовт своїми "здібностями перевершує його рідних братів і якнайкраще пасує для важкого завдання управління Литвою". Водночас із метою нейтралізації Москви Ягайло забезпечив одруження свого молодшого брата Лугвенія Ольгердовича (близько 1360–1431) з дочкою Дмитра Донського і сестрою великого князя Василя І – Марією (?–1399).

Непересічний політик і воєначальник, Вітовт, прозваний тогочасними істориками "Великим", упродовж свого довгого тридцятивосьмирічного правління зумів перетворити аморфну феодальну федерацію східнослов'янських і балтських земель (на кшталт Русі другої половини ХІІ ст.) у міцну, як для свого часу, централізовану державу. Найвизначніші з-поміж удільних князів-Гедиміновичів були позбавлені своїх автономних володінь на території сучасної України. Коли активний опонент Кревської унії і двоюрідний брат Вітовта – новгород-сіверський князь Корибут (Дмитро) Ольгердович відмовив литовському правителю в "послушстві", це призвело до каральної експедиції урядових військ на початку 1393 р., взяття штурмом Новгорода-Сіверського, конфіскації сіверських земель і передачі їх ще одному двоюрідному брату Вітовта – Федору Любартовичу (близько1351–1431), у якого Вітовт відібрав Волинь.

Восени того ж 1393 р. втратив Поділля й Федір Коріатович. Федір Коріатович знайшов притулок в Угорщині, Проте Федір Коріатович не помирився з Ягайлом, як це зробили інші Гедиміновичі. Своїми юридичними правами на Поділля він поступився угорському королеві, отримавши натомість закарпатські жупи Берег і Шарош, а в 1396 р. – у довічне володіння Мукачівську та Маковицьку домінії. Після позбавлення Вітовтом удільної влади своїх двоюрідних братів Федора Любартовича (на Волині), Корибута Ольгердовича (на Сіверщині) й Федора Коріатовича (на Поділлі) настала черга "з Божої ласки князя Київського" Володимира Ольгердовича, рішення про усунення якого було ухвалене Вітовтом, Ягайлом і Скиргайлом ще на початку грудня 1392 р. у Белзі.

Політичній рівновазі дуалістичної сутності Великого князівства Литовського й Руського (первісне, переважно литовське, ядро в складі Аукштайтії, Жмуді та Чорної Русі, з одного боку, і незрівнянно більша за територією та чисельністю населення східнослов'янська ("руська") частина, що потенційно протистояла литовському центру, – з іншого) було завдано серйозного удару. Адже асимільовані руським оточенням Гедиміновичі зберігали державний зв'язок із Вільно хіба що як символічний династичний знак, насправді ж репрезентуючи інтереси та настрої місцевих еліт.

Вітовт уклав союз із ханом Золотої Орди Тохтамишем, підтримавши його в боротьбі проти центральноазійського владики Тимура (Тамерлана) (1336–1405). Поразка Тохтамиша в битві з військами Тимура в 1395 р. і втеча його до Литви створили сприятливі умови для втручання Вітовта безпосередньо в ординські справи. Як свідчить літопис, литовський правитель говорив довіреним особам: "Посадимо в Орді на царство його царя Тохтамиша... І те все буде наше, і цар наш, і ми не тільки Литовською землею й Польською володітимемо... але й усіма великими княжіннями руськими". Під час чергової втечі Тохтамиша до Литви в 1398 р. Вітовт уклав з ним угоду, за якою зобов'язувався допомогти хану поновити владу в Золотій Орді, а останній, після ретронізації, мав посприяти Вітовту підкорити Велике князівство Московське і всю Північно-Східну Русь. Коли 5 серпня 1399 р. армія Вітовта й загони Тимур-Кутлука зійшлися на берегах Ворскли, останній, очікуючи на прибуття військ Єдигея, вступив у переговори з литовським правителем, але той зажадав щонайменше визнання його верховної влади над Ордою.

Військо Тимур-Кутлука розгромило литовсько-українське військо 12 серпня 1399 року. Поразка на Ворсклі змусила Вітовта терміново (але тільки на якийсь час) відмовитися від честолюбних планів продовжувача державницької традиції княжої Київської Русі й шукати тісної співпраці з Владиславом-Ягайлом. Після попередніх переговорів між ними в Гродно наприкінці грудня 1400 р. нова литовсько-польська угода була оформлена низкою актів про зобов'язання Олександра (православне хресне ім'я Вітовта) бути вірним королю й Короні Польській та повернути після його смерті Велике князівство Литовське Владилаву ІІ. в черговій литовсько-московській війні двоюрідним братам-ворогам Вітовту і Свидригайлу довелося мірятися силою на чужій землі, коли ж великий князь московський Василь І розпочав із Литвою мирні переговори, Свидригайло розцінив це як зраду й у 1409 р., спаливши на знак помсти прикордонний російський Серпухов, повторно емігрував до Тевтонського ордену. Свидригайло був ув’язнений, однак завдяки вірним йому волинським князям влітку 1420 р. Свидригайло повернувся на батьківщину й через силу присягнув Вітовту.

Згідно з укладеною 2 жовтня 1413 р. на литовсько-польскому сеймі в замку Городля на Західному Бузі (тепер на території Польщі) черговою – третьою унією, за Великим князівством Литовським визнавалася автономія й після смерті Вітовта (щоправда, під сюзеренітетом польського короля), а вибір правителів обох держав мав здійснюватися за спільною згодою й ухвалою прелатів (вищих духовних осіб у католицькій церкві), магнатів і шляхти. Проте водночас у спеціальних статтях Городельської унії наголошувалося, зокрема, що "згідно зі звичаєм Польського Королівства, котрий здавна утримується", займати вищі урядові посади й бути допущеними до великокнязівської Ради та користуватися всіма наданими правами й привілеями можуть лише пани й бояри – католики за віросповіданням, а також ті, хто отримав герби польської шляхти, а не "відщепенці чи невірні", тобто представники православного та мусульманського населення.

Здійснюваний Вітовтом політико-дипломатичний курс об'єктивно підводив Велике князівство Литовське й Руське до державного усамостійнення й унезалежнення від Королівства Польського. На з’їзді європейських монархів 1429 р.у Луцьку німецький імператор запропонував Вітовту королівськукорону, але той відмовився, оскільки вбачав у такому кроці спробу розірвати литовсько-польський союз. польський уряд уважно стежив за політичними процесами в сусідній Чехії, помірковані гусити, з якими мали зв'язок родичи владислава Ягайла, запропонувалий ому тсти королем, однак він теж відмовився, бо бачив тут загострення відносин з Сигізмундом І. Тим часом, коли Вітовт дізнався, що польські магнати на з'їзді монархів у Луцьку різко виступили проти планів проголошення його королем і підкреслювали залежність Литви від Польської Корони, обурений великий князь прийняв коронаційну пропозицію Сигізмунда І. Церемонія була призначена на 8 вересня 1430 р., на неї до Вітовта прибули Владислав-Ягайло, Сигізмунд І, магістри Тевтонського й Лівонського орденів, зять – великий князь московський Василь ІІ, тверський і рязанський великі князі, посли Новгорода, Пскова, Візан­тії, Волощини й Орди.

Але імператорські посли, що мали доставити королівську корону, були затримані в Польщі. Водночас з'ясувалися потаємні плани Сигізмунда І щодо створення антипольської ліги за участю Литви, Угорщини, Тевтонського ордену і Священної Римської імперії. Церемонія коронації була зірвана, хоча відвертому конфлікту між Литвою й Польщею вдалося запобігти завдяки терміновому прибуттю Владислава-Ягайла до Вільна. Однак 27 жовтня 1430 р. Вітовт помер "у великій честі та славі".

Згідно з умовами Городельської унії 1413 р. Владислав-Ягайло як номінальний верховний володар Польщі й Великого князівства Литовського й Руського, мав вирішальне право впливати на вибір великого князя. З двох можливих кандидатур – молодшого брата Вітовта – Зигмунта Кейстутовича і Свидригайла Ольгердовича – він вибрав останнього й саме йому послав символ влади – великокнязівський перстень.

Але відразу ж після інтронізації Свидригайла польські шляхтичі, що продовжували вважати подільські землі коронними й неохоче присягали свого часу на вірність Вітовту, захопили кілька замків на заході регіону. Це викликало обурення великого князя, що у відповідь навіть затримав у Литві Владислава-Ягайла. Той пообіцяв повернути Західне Поділля, але слова свого не дотримав, і на литовсько-польському прикордонні спалахнула справжня війна, приводом для якої послужила образа, завдана Свидригайлом королівському послу. Поляки уклали перемря на два роки з Свидригайлом, який активно шукав міжнародної підтримки. Проте у 1432 р. трапився переворот, внаслідок якого Свидригайло був змушений утекти до полоцька,а влада перейшла до Зигмунта Кейстутовича. До кінця 30-х рр. ХV ст. владу Зигмунта Кейстутовича визнали вже всюди у великому князівстві, крім Київщини, Чернігово-Сіверщини й Волині. Проте жорстокість щодо аристократії й політичний сепаратизм Зигмунта Кейстутовича дорого йому коштували: у Вербну неділю 20 березня 1440 р. змовники на чолі з правнуком Ольгерда – князем Олександром Васильовичем Чорторийським проїхали у возах із сіном у Троцький замок і вбили великого князя. несподівано для польського уряду за підтримки прибічників Олелька Володимировича, що доводився двоюрідним братом Казимиру Ягайловичу, останній був проголошений 29 липня 1440 р. великим князем. Таким чином, литовсько-польська унія в черговий раз була розірвана. повторне утвердження на київському княжому столі старшої гілки Ольгердовичів символізувало перемогу ідеї руського автономізму в Центральній Україні, тим більше, що на переконання багатьох істориків, під владу Олелька Володимировича в 1441 р. потрапила не лише територія давньої Київщини разом із Задніпров'ям, але й Східне Поділля з Брацлавом та Вінницею.

Незважаючи на властиву Гедиміновичам релігійну толерантність (у 1441 р. підтвердив даровизну батька київському домініканському монастиреві), Олелько Володимирович відмовився визнати рішення Флорентійського вселенського церковного собору від липня 1439 р. про унію західної і східної церков на засадах визнання православними верховенства папи й прийняття католицьких догматів, та прогнав її активного прибічника митрополита "всея Русі" й кардинала Ісидора [1436–1441], після чого той у 1442 р. подався назавжди до Рима.

Політику діда й батька, спрямовану на утвердження автономії своїх володінь від Вільна, продовжував Семен Олелькович [1454–1470], який також титулувався "з ласки Божої великий князь київський". Він умів підтримувати приязні стосунки з придворною католицькою знаттю з Литви й Чорної Русі й одружився на доньці І.Гаштольда – Марії. Його донька Софія (?–1483) стала жінкою останнього великого князя тверського Михайла Борисовича [1461–1486], а політичні контакти з сусідньою Молдовою, започатковані ще Олельком Володимировичем, були зміцнені в 1463 р. династичним шлюбом молодшої сестри великого князя київського – Євдокії Олельківни з господарем Стефаном ІІІ Великим.

Натомість Олельковичі були усунені від влади через одруження покійного князя Семена з сестрою новопризначеного київського намісника Мартина Івановича Гаштольда. Кияни не впустили до міста чужака-литвина.

Після смерті Вітовта й громадянської війни 1432–1440 рр. Велике князівство Литовське й Руське остаточно втра­тило попередній наступальний порив: спадкоємці Вітовта відмовилися від загальноруської програми, зосередивши свої зусилля на збереженні цілісності держави. Перехід Гедиміновичів від наступу до оборони збігся в часі з успіхами об'єднавчої політики Москви за правління в ній правнука Вітовта – великого князя Івана ІІІ.

Але енергійному й по-візантійськи хитрому Івану ІІІ вдалося досить швидко ліквідувати формальні рештки васальної залежності від Орди й перетворити Московське князівство в могутню державу з виразно експансіоністським курсом. У 1471–1478 рp. до її складу силою було включено Новгородську землю, у 1485 р. – Велике князівство Тверське, одного з найголовніших суперників Москви, у 1489 р. – В'ятську землю, у результаті чого під владою Івана III був об'єднаний основний масив великоруських земель. У Східній Європі відбулася суттєва політико-дипломатична переорієнтація, що полягала в оформленні московсько-кримського союзу, спрямованого проти Польщі, Литви й Великої Орди, що претендувала на роль головного правонаступника Золотої Орди.

У лютому 1494 p., прагнучи припинити прикордонний конфлікт із Великим князівством Московським, Олександр Казимирович пішов на укладенння "вічного докончання" з Іваном ІІІ, згідно з яким за Москвою залишилися території Верховських князівств, але в подальшому обидві сторони мали відмовитись від прийняття служилих князів із їхніми землями. Литовсько-московське зближення було скріплено 15 лютого 1495 р. шлюбом Олександра Казимировича з Оленою Іванівною, коли великий князь литовський, на настійну вимогу Івана III, підтвердив спеціальною грамотою обіцянку "не нудити" дружину до католицтва, дозволивши "держати свій грецький закон" (тобто сповідувати православ'я). Однак такий шлюб не поклав край ворожнечі між государями.

Після перемоги московського війська над 8-тисячним загоном литовсько-руського боярства на р. Ведроші 14 липня 1500 р., коли в полон навіть потрапив на шість років гетьман Великого князівства Литовського князь Костянтин Іванович Острозький (1460 – 10 серпня 1530), що був прямим нащадком другого сина Данила Галицького – екс-герцога Австрії Романа, Сіверщина фактично ввійшла до складу Російської держави

Незабаром розпочалася нова литовсько-московська війна 1512–1522 рр., під час якої неодноразово відзначився князь Костянтин Острозький, який після втечі з московського полону восени 1507 p. повернув собі гетьманський уряд і залишався на цій посаді до самої смерті. Особливої слави зажив гетьман після перемоги над московським військом під Оршею 8 вересня 1514 р., яка зробила його національним героєм. Хоча литовцям не вдалося відвоювати захоплений у липні того року Василем III [1505–1533] Смоленськ, він залишився єдиним територіальним здобутком Москви.

Останньою в низці московсько-литовських воєн першої половини XVI ст. стала так звана Стародубська війна, розпочинаючи яку, Сигізмунд І виряджав свою армію "замків наших (з погляду Івана ІІІ. – Авт.) отчизних сіверських добувати". Тому Сіверщина перетворилася на головний театр воєнних дій у 1534–1536 pp., литовці взяли Гомель, Стародуб, Почеп, Радогощ, однак після мирних переговорів 1537 p. утримали за собою тільки Гомель. Проте незалежно від того, наскільки широко московські государі окреслювали територію своєї "отчини", центральним об'єктом їхніх претензій залишався Київ. Москва послідовно розробляла відповідні концепції правомірності єднання східнослов’янських земель під своїми знаменами, вважаючи це богоугодним, відповідним православ’ю, поступово починаючи стверджувати національною ідеєю твердження що Москва – третій Рим. Проте династичним претензіям московських володарів (які наполягали на тому, що будучи спадкоємцями Рюриковичів, мають право на всі їхні колишні землі) литовська сторона намагалася протиставити право завоювання (jus occupationis), яке цілком визнавалося як історико-юридичний аргумент.

17 червня 1501 р. помер польський король Ян Ольбрахт, і краківський престол без кривавої міжусобної боротьби перебрав його молодший Олександр Казимирович, головною умовою його обрання став політико-дипломатичний компроміс: "Корона Польська й Велике князівство Литовське злучаються в одне неподільне й одностайне тіло, щоб був один народ, одна нація, одне братство, спільна рада, одна голова, один король і пан". Польський король водночас мав бути і великим князем, його обирали б спільно урядовці обох держав; валюта також мала бути спільна, а урядовці зобов'язані були складати присягу королеві та великому князю.

Литовські магнати ревно обстоювали свою державну самостійність, ситуація корінним чином змінилася у зв'язку з початком так званої Лівонської війни 1558–1583 рр., що спочатку тривала між Москвою й Лівонським орденом, але після переходу орденських земель і володінь ризького архієпископа в 1559 р. під протекторат польського короля й великого князя литовського Сигізмунда ІІ
Августа [1548–1572] сформувалася антимосковська коаліція за участю Литви, Польщі та Швеції. Попри низку поразок армій Івана ІV і втечу до Литви у квітні 1564 р. командувача московських військ у Прибалтиці, дерптського (юр'ївського) воєводи князя Андрія
Михайловича Курбського (1528–1583; належав до ярославської гілки Рюриковичів), війна виснажила матеріальні ресурси Великого князівства Литовського, московські війська утримували взятий у 1563 р. Полоцьк, що відкривав шлях до Вільно й Риги.

Подальше продовження Лівонської війни з важко прогнозованим результатом загрожувало принаймні частковим утвердженням Московського царства на берегах Балтики, і тоді російський сільськогосподарський експорт до Західної Європи склав би серйозну конкуренцію польському та волинському. Тому не лише польська, а й литовська католицька шляхта почала вбачати вихід зі скрутного становища в унії з Польщею. До того ж литовське посольство, що прибуло в червні 1566 р. до Москви з пропозицією здійснити поділ Лівонії між двома державами, виявилося безуспішним.

Інкорпорація до Польського королівства Брацлавщини, як і Підляшшя та Волині (королівською грамотою від
5 березня 1569 р.), не викликала протесту з боку місцевої шляхти. Реституційними привілеями їй було гарантовано збереження всіх маєтностей і майнових привілеїв, зрівняння в правах із коронною шляхтою, звільнення від податків на користь Литовського князівства. Цікаво, що на подальших сеймових засіданнях саме волиняни енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі – певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв'язків зі своїми сусідами.

Київщину було "возз'єднано" з Польщею на початку червня, тож коли на сейм прибула литовська депутація (6 червня 1569 р.), усі українські землі вже опинилися поза межами Великого князівства Литовського. У такому "урізаному" вигляді Литовська держава й уклала угоду про унію з Польською. Згідно з актом від 1 липня 1569 p., вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, який коронувався в Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на власні сейми та зовнішні зносини, водночас утративши й будь-яке політичне значення, хоча не припинила автономного державного існування (ознакою цього були окремі адміністративна, судова та фінансова системи, армія, законодавство, уряди).

Вимоги, висунуті православною шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання, "руської мови" в офіційному діловодстві), а їхня реалізація в королівських привілеях Волині, Брацлавщини й Київщини вичерпала політичний потенціал тогочасної української еліти. Усі місцеві уряди в зазначених землях, почесні титули й посади могли надаватися лише їхнім мешканцям, незалежно від віросповідання. Таким чином, Люблінська унія 1569 р. фактично не порушувала принципів культурно-адміністративної автономії Волині, Київщини й Брацлавщини у складі нової держави – польсько-литовської Речі Посполитої. 316

Дата добавления: 2015-09-04