Форми доходу підприємства

В залежності від джерел отримання розрізняють наступні форми доходу підприємства:

· звичайний дохід, що формується за рахунок грошових надходжень від основної діяльності фірми (виробництво товарів та надання послуг), а також за рахунок продажу активів (землі, обладнання, цінних паперів) не пізніше як через 6 місяців після їх придбання;

· капітальний дохід – це дохід від перепродажу матеріальних (земля, майно) та фінансових (акції, облігації) активів, але не раніше, ніж через 6 місяців після їх придбання;

· дивідендний дохід – це сума дивідендів, що їх одержує фірма, якщо володіє акціями інших корпорацій.

В економічній літературі існують різні трактування економічної природи прибутку фірми.

Меркантилісти вважали, що прибуток виникає у сфері обігу, а його безпосереднім джерелом є зовнішня торгівля.

А. Сміт розглядав прибуток, з одного боку, як результат праці найманих працівників. Він писав, що “цінність, яку робітники додають до матеріалів, зводиться... до двох частин, одна з яких оплачує їхню винагороду, а друга - прибуток їхнього наймача на весь авансований ним фонд матеріалів і заробітної плати”. З іншого боку, розмір прибутку, на думку Сміта, залежить від величини авансованого капіталу, а сам прибуток, таким чином, є породженням капіталу, а не праці.

Д. Рікардо вважав, що величина прибутку знаходиться в оберненій залежності від заробітної плати: прибуток зростає, якщо знижується остання, і навпаки.

За К. Марксом, прибуток – це перетворена форма додаткової вартості. Додаткова вартість створюється найманою працею, а привласнюється капіталістом. Таким чином, прибуток – це результат експлуатації, привласнення чужої, неоплаченої праці.

Ж.Б. Сей розмежував “промисловий прибуток, або процент на капітал” та “прибуток, зумовлений використанням капіталу”. Таким чином, дохід на капітал – прибуток – Сей розділив між власниками капіталу (вони отримують процент) і підприємцями (керівниками виробництва), які одержують підприємницький дохід за “діяльність, талант, дух порядку і керівництва”.

Й. Шумпетер вважав, що прибуток – це винагорода за нововведення. Тому в статичній економіці, що функціонує без нововведень, немає місця для прибутку: підприємець не одержує прибутків і не несе збитків; його дохід – платня за управління.

Як бачимо із наведених визначень, більшість економістів трактують економічну природу прибутку як факторний дохід на капітал та (або) підприємницькі здібності. Лише К. Маркс джерелом прибутку вважав виключно найману працю.

Сучасні західні дослідники виводять сутність прибутку із природи підприємницької діяльності, трактуючи останній як:

– плату за послуги підприємця, його управлінський талант, ініціативу у поєднанні економічних ресурсів;

– винагороду за новаторство, нововведення;

– плату за ризик і невизначеність підприємницької діяльності;

– форму доходу підприємця, який здійснив капіталовкладення з метою досягнення комерційного успіху тощо.

В сучасній економічній літературі найбільш поширеним є наступне визначення прибутку (з точки зору загального підходу до обчислення його величини):

Прибуток, або чистий дохід фірми – це різниця між валовим доходом (виручкою від реалізації) і сукупними витратами.

Виділяють дві основні функції прибутку:

● сигнальну;

● стимулюючу.

Величина прибутку є свого роду сигналом для підприємств про найвигідніші сфери діяльності. Для суспільства в цілому це означає, що капітал спрямовуватиметься саме в ті галузі економіки, де він є найбільш потрібним. Таким чином, прибуток – це певний орієнтир для перерозподілу ресурсів між галузями та сферами економіки.

Стимулююча функція прибутку полягає в тому, що для його максимізації підприємства мають постійно працювати над зменшенням витрат, покращенням якості продукції, розширенням її асортименту, пошуком нових ринків збуту, джерел сировини, впровадженням нових технологій і т. ін.

Основну частину прибутку фірма отримує від реалізації виробленої продукції (надання послуг), а інша утворюється внаслідок продажу (надання в оренду) майна (приміщень, обладнання, землі), перепродажу цінних паперів, а також як сума дивідендів по акціях інших корпорацій, якими володіє фірма. Усі ці елементи в сукупності утворюють валовий прибуток підприємства, що характеризує кінцевий фінансовий результат виробничої і невиробничої діяльності фірми.

Якщо від валового прибутку відняти податки, рентні та інші обов’язкові платежі підприємств державі, а також проценти по довгострокових кредитах, то ми отримаємо чистий прибуток, що повністю залишається в розпорядженні фірми.

Чистий прибуток підприємства – це основне джерело його виробничого і соціального розвитку. Він розподіляється за 4-ма основними напрямками:

● виплата дивідендів по акціях (якщо це акціонерне товариство) та процентів по внесках (паях) співвласників (в розвинених країнах – приблизно 30% чистого прибутку);

● формування фонду розвитку і оновлення виробництва (понад 40% чистого прибутку закордонних фірм використовується на будівництво, реконструкцію, придбання та модернізацію обладнання, НДДКР, маркетингові дослідження, освоєння нової продукції та ринків);

● фонд соціального розвитку (до 15% прибутку використовується на пенсійне та медичне страхування, премії менеджерам і працівникам, житло, транспорт і відпочинок співробітників);

● страхові та резервні фонди (для купівлі цінних паперів, на випадок страйків, несприятливих змін у ринковій кон’юнктурі – понад 15% чистого прибутку за кордоном).

У корпораціях чистий прибуток розподіляється на дві частини: одна призначена для сплати дивідендів акціонерам, інша (нерозподілений прибуток) використовується для інвестування, тобто збільшення капіталу, а відтак – й обсягів виробництва.

Окрім валового і чистого прибутку в сучасній економічній літературі виділяють такі його форми, як бухгалтерський, економічний і нормальний.

Різниця між бухгалтерським і економічним прибутком пов’язана із тим, які саме витрати беруться до уваги при його обчисленні. Бухгалтер оперує лише зовнішніми (явними) витратами, тому бухгалтерський прибуток виступає як різниця валового доходу і виключно зовнішніх (явних) витрат.

Проте, економіст при обчисленні прибутку враховує не тільки явні, але і неявні (внутрішні) витрати. Таким чином,

Рис. 1.1. Економічний і бухгалтерський прибуток фірми

Нагадаємо, що зовнішні (явні) витрати дорівнюють грошовим платежам, що їх здійснює фірма коли купує ресурси у зовнішніх постачальників. Проте, власник може використовувати у виробництві і власні ресурси. Зовнішні витрати на власні ресурси в такому випадку відсутні, але існують внутрішні (неявні). Вони дорівнюють тим доходам, що їх міг би отримати власник за найкращого з можливих альтернативних варіантів використання власних ресурсів.

З’ясуємо обчислення бухгалтерського та економічного прибутку фірми на умовному прикладі (див. табл.. 1.1).

Таблиця 1.1. Обчислення бухгалтерського та економічного прибутку

Статті доходів і витрат	Бухгалтерський розрахунок	Економічний розрахунок
1. Валовий дохід (виручка від реалізації) (в тис. грн.)
2. Зовнішні (явні) витрати (в тис. грн.): а) сировина і матеріали б) паливо і енергія в) зарплата г) проценти по кредитах (10%)
3. Внутрішні (неявні) витрати (в тис. грн.): а) альтернативна вартість часу підприємця б) альтернативна вартість власного капіталу (2000 тис. грн. х 10%)	–— –—
4. Бухгалтерський прибуток (стр.1 – стр.2)		–—
5. Економічний прибуток (стр.1 – стр.2 – стр.3)	–—	– 50

Із наведеної таблиці видно, що при додатному бухгалтерському прибутку у 200 тис. грн., економічний прибуток є від’ємним (–50 тис. грн.). Це пояснюється тим, що бухгалтер, на відміну від економіста, не враховує внутрішні (неявні) витрати. Останні в нашому прикладі становлять 250 тис. грн. Із них 50 тис. грн. – це дохід, що міг би отримати власник, якщо б свій час і підприємницькі здібності використовував альтернативно (наприклад, став найманим менеджером в іншій фірмі). 200 тис. грн. – це альтернативна вартість власного капіталу (в даному прикладі саме цю суму отримав би власник, коли б поклав власний капітал в розмірі 2000 тис. грн. в банк під 10% річних).

Із категорією внутрішніх (неявних) витрат тісно пов’язане таке поняття, як нормальний прибуток фірми.

Слід зазначити, що в економічній літературі є певні розбіжності у трактуванні нормального прибутку. Можна виділити принаймні три підходи до пояснення даної категорії.

По-перше, окремі економісти визначають нормальний прибуток як плату за підприємницькі здібності, або той мінімальний дохід, що утримує підприємницький талант власника в межах даної фірми [6, 46].

По-друге, нормальний прибуток інколи трактують як такий, що дорівнює альтернативній вартості власного капіталу фірми, тобто тому доходу, що можна отримати на власний капітал за найкращого з альтернативних варіантів його використання [3, 137].

По-третє, окремі економісти характеризують нормальний прибуток як той дохід, від якого власники фірми відмовляються, коли використовують власні ресурси у власній фірмі, але який вони могли б мати, якщо б використали свої ресурси у іншій справі. Тобто, нормальний прибуток дорівнює альтернативній вартості усіх власних ресурсів або внутрішнім (неявним) витратам фірми [9, 284].

Як бачимо, економісти вважають, що нормальний прибуток є лише складовою частиною внутрішніх (неявних) витрат. Якщо повернутись до таблиці 10.1, то згідно першого підходу нормальний прибуток становить 50 тис. грн., у відповідності із другим – 200 тис. грн. На думку інших, нормальний прибуток дорівнює усім неявним витратам фірми (тобто в нашому прикладі він становить 250 тис. грн.).

Величина економічного прибутку має значення для з’ясування умови стійкої рівноваги фірми. Якщо економічний прибуток дорівнює нулю, то така ситуація є цілком прийнятною для фірми, адже вона покриває усі свої витрати – і зовнішні, і внутрішні. Це означає, що усі ресурси (в тому числі і власні) приносять дохід не менший, ніж якщо б їх використовували в найкращий альтернативний спосіб. Таким чином, фірма отримує нормальний прибуток і ніщо не спонукатиме власника залишити дану галузь. Фірма знаходитиметься за нульового економічного (і додатного нормального) прибутку у стані стійкої рівноваги.

Якщо економічний прибуток більший від нуля, то це означає, що фірма окрім нормального прибутку, отримує надприбуток.

Проте, така ситуація не може тривати довший час. Надприбутки приваблюватимуть підприємців із інших галузей, відбуватиметься приплив капіталу в дану галузь, збільшення обсягів пропонованої продукції, а відтак – зменшення цін і прибутків.

Від’ємний економічний прибуток робить актуальним питання про доцільність перебування фірми в даній галузі. Якщо економічний прибуток менший від нуля – це означає, що фірма не покриває усі свої внутрішні витрати. Із наведеної таблиці 10.1. видно, що якщо б підприємець вийшов із справи, це принесло б йому мінімум 50 тис. грн., а вилучений капітал забезпечив би дохід у 200 тис. грн. на рік.

Чи варто фірмі деякий час працювати із збитками, чи негайно припинити виробництво залежатиме від конкретного співвідношення ціни (p) і середніх змінних витрат (AVC).

В короткому періоді підприємство може проводити політику як максимізації прибутку, так і мінімізації збитків. Розглянемо рисунок 1.2.

Рис. 1.2. Максимізація прибутку та мінімізація збитків підприємства у короткостроковому періоді

Якщо ринкова ціна (р₁) є більшою за середні сукупні витрати (ATC), то економічний прибуток фірми буде додатнім (графічно він представлений прямокутником, одна із сторін якого P₁E, а друга – а₁). Проте, додатній економічний прибуток приваблюватиме підприємців із інших галузей. Пропозиція продукції на ринку зросте, що призведе до зниження ціни до рівня р₂. За даної ціни оптимальний обсяг виробництва для фірми становить q₂, а економічний прибуток дорівнює нулю. Це ситуація стійкої рівноваги фірми.

Якщо ж ринкова ціна (р₃) встановиться на рівні нижчому за середні сукупні витрати, але, вищому за середні змінні витрати (AVC < р₃ < ATC), то фірма проводитиме політику мінімізації збитків. Випуск продукції в обсязі q₃ дозволить їй відшкодувати не тільки змінні, але й частину постійних витрат (ця частина представлена відрізком а₂ на рис. 10.2). У випадку припинення виробництва фірмою її збитки були б на цю частину більшими.

Якщо ціна (р₄) дорівнюватиме середнім змінним витратам, то продовження чи припинення виробництва для фірми є рівнозначними, адже її збитки в обох випадках становитимуть величину, що дорівнює середнім постійним витратам.

Зниження ціни понад середні змінні витрати означає для фірми необхідність припинити виробництво товарів, оскільки за умови його продовження збитки будуть більшими, ніж за припинення.

Таким чином, якщо р ≥ АТС, то фірма проводить політику максимізації прибутку, а за умови, коли AVC < р < ATC – політику мінімізації збитків, якщо ж р < AVC – фірма припиняє своє виробництво.

В короткостроковому періоді фірма може деякий час працювати із збитками, сподіваючись компенсувати їх додатковими прибутками в майбутньому.

Проте, в довгому періоді така ситуація є неможливою. Тому умова довгострокової рівноваги фірми досягається, коли ціна продукції дорівнює граничним витратам і мінімуму середніх витрат довгого періоду:

Дата добавления: 2015-09-01