Огляд подій Великої Вітчизняної війни на території села Косарі

З перших днів війни Україна в єдиному пориві піднялася на священну боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками. Черкащина, яка займає три відсотки території України, також виявила найвищі цінності – стійкість, мужність, самопожертву в ім’я визволення рідної землі від фашистських поневолювачів. Ці якості розкрилися відразу, як тільки стало відомо про початок війни. Перші підрозділи окупаційних військ з’явилися на Черкащині в середині липня. Не обминуло лихоліття війни і маленьке село Косарі, яке нараховувало більш як 2 тисячі жителів, основним покликанням яких була праця на рідній землі. Вже 23 червня 1941р. колектив спиртового заводу зібрали в мехмайстерні, і директор І.І.Миров та секретар парторганізації Кир’янов оголосили всім, що цінне обладнання потрібно евакуювати. Через тиждень все було повантажено на платформи і під супроводом слюсаря Володимира Котенка відправлено до міста Куйбишев (нині Самара). З колгоспу вивезено більшу частину техніки та худоби, а перша трактористка Скляренко Мотря, заховала свій трактор у кручі, який пробув там всі роки окупації.

23 червня було призвано до лав Червоної Армії Котенка О.В., Ткаченка С.К., Сербіна О.М. Повна мобілізація в селі була проведена 3 серпня 1941 року.

Починаючи з липня 1941 р. територія краю була під прицілом фашистських льотчиків. 11 липня 1941 року італійські бомбардувальники розгромили військовий ешелон і до місцевої лікарні, що знаходиться поруч із залізницею доправили 92 поранених. Там всім було надано першу медичну допомогу і відправлено в м. Чигирин для подальшої евакуації. Останню партію поранених відвезли 3 серпня 1941 р., а 8 серпня вранці з боку Кам’янки почувся шум і тріскотня мотоциклів – в село вступила німецька мотопіхота. Розквартирувавшись по хатах, німці відпочивали. Село замовкло. Навіть повітря змінилось, наповнилось сумішшю бензину, пахучого мила, сигарет і кави. А наступного дня всі відчули, що це за «новий порядок». 9 комсомольців було розстріляно. Серед них брати Ліхнекевичі, Микола Завгородній, Йон Гапченко, Сергій Приходько, Валентин і Сігізмунд Дановські. Сформовано нову сільську владу, яку очолив староста Гапченко С.С. Було створено громадський двір, керівником якого став Хіврич С.В. На громадських полях безкоштовно працювали селяни, які обкладались податками. Від кожної корови необхідно здати 300 літрів молока, від кожного двору дві свині, а птиці і яєць не злічити. Запрацював спиртовий завод, основною сировиною для виготовлення спирту були буряки. Крім невеликої кількості німців в селі перебували кілька десятків чеченців, які охороняли залізницю. Це були надзвичайно жорстокі люди, косарчани їх боялись, як вогню. Час від часу в селі з’являлись вербувальники, які забирали молодь на роботи до Німеччини. Хто не дотримувався правил «нового порядку», підлягав страті. Тому частина косарчан пішла в Холодноярські ліси, поповнивши партизанські ряди. На підпільній роботі в загоні підривників перебували Котенко В.Д., Завізіон Д.М., Кропива С.Г., Хоменко М.К. Цей загін на чолі з Котенком В.Д., переправляв вибухівку в Холодний Яр.

Одного разу на території центральної садиби колишнього колгоспу ім. Кірова, Котенка В.Д. зупинили два поліцаї. Котенко вступив з ними в нерівний бій, відібрав в одного з них гвинтівку – іншого поранив, але і сам отримав поранення. Добравшись до села Грушківки, переховувався у лісі. Пізніше за завданням партизан Котенко В.Д., відправився у Брянські ліси, де в загоні Федорова воював кулеметником.

Після закінчення війни Котенко Василь Данилович працював в одному з міністерств Латвії, як провідний економіст надавав допомогу уряду Чілі та Афганістану.

Активну участь у партизанському загоні Петра Дубового брали Воропай П.П., помічник командира Скічко П.П., Гирич І.Т., Ратушний О.Є., та інші. Зв’язкова Воропай Н.Ф., і учитель школи Лучук Т.Е., одержували в лікарні медикаменти і переправляли їх партизанам. Все населення села намагалось допомогти лісовим героям продуктами, одягом, передачею відомостей. Діти викрадали у поліцаїв патрони і передавали їх партизанам. Особливою хоробрістю відзначився Костенко Петро. Якою радістю охопила всіх звістка про те, що в Грушківці замайорів червоний прапор і контролюють село партизани. Ворог жорстоко розправлявся з непокірними. Від рук катів загинули Кропива Свирид, Хоменко Макар, Завізіон Данило.

Зі спогадів Тетяни дочки Завізіона Данила: «Як увійшли в село німці, батько пішов у Грушківку, щоб за завданням райкому партії боротись з ворогом підпільно. Ночами батько приходив з людьми, приносили якісь ящики і ховали їх в сараї, під соломою, в погребі. Ми з мамою злякались, коли побачили, що в ящиках патрони, розібрані гвинтівки, автомати. А кругом же лютували німці і поліцаї. На нашій вулиці німець вистрілив прямо в лоб підлітку, бо побачив на картузі п’ятикутну зірочку. Був розстріляний і Свирид Кропива, колишній голова колгоспу. В селі проживала одна єврейська сім’я. Спочатку німці їх не зачіпали, але на початку зими під’їхали до хати сани, вивели жінку з дітьми, майже роздягнену, і повезли. Через два дні сусіди дізнались, що їх було розстріляно у лісі під селом Несватківкою, де було постійне місце розстрілу. Час від часу німці та поліцаї робили облави – ловили молодих людей, щоб відправити їх до Німеччини. Ховався хто де міг. Я, наприклад, одно разу шість годин простояла по коліна у воді на ставку в хащах верболозу. Це на все життя відбилось на моєму здоров’ї.

Навесні 1943 року батько вирішив мене забрати в ліс, бо загроза з боку поліцаїв зростала. Вже після війни я дізналась подробиці цієї історії. Батько з чотирма партизанами прийшов у село. Ввійшов у хату і тут же на вулиці почалася стрільба, задзвеніли розбиті шибки, у кухню влетіла граната, яка через кілька секунд вибухнула. До хати вдерлося три поліцаї з автоматами та німецький офіцер з пістолетом. Вони почали бити батька, одягли наручники і закривавленого вивели з хати. Неподалік стояв автомобіль з німецькими солдатами, на землі лежали вбиті партизани. Це була добре підготовлена засада. Батька посадили на однокінну підводу, що стояла поруч і відвезли в Кам’янське гестапо. В той же день він був розстріляний. Хто міг попередити німців та поліцаїв про прихід партизан, я можу лише здогадуватись. Після того як батька забрали, у нас провели обшук. На щастя за кілька днів до цих подій, група з п’яти чоловік вивезла все, що було заховано в нашому дворі. Через два дні до будинку під’їхали два автомобіля. Поліцаї повиносили геть усе: меблі, посуд, одяг. Погрузили все на машину, а на дверях написали «капут партизан». Нас з дому вигнали, а із сільради прислали записку, щоб за 24 години вибрались за межі села».

Взагалі 1943 рік – рік корінного перелому в ході Великої Вітчизняної війни видався для косарчан, як і для всієї знедоленої України, важким. Фашисти озвіріли, з фронту в село частіше наїжджали військові частини, посилилась охорона. Вже в листопаді 1943 року до села німці завезли багато вибухівки. Ящики з нею розташовували на заводському дворі та поруч із залізницею. Біля залізниці руйнували телеграфні стовпи, засоби сигналізації.

В ніч 18 грудня 1943 року окупанти провели облаву та розстріляли 17 мирних жителів вулиці Тясминської. Спогади очевидців тих подій по крупинках зібрала Дзима Людмила Леонідівна, адже серед розстріляних були її дідусь та бабуся.

Тієї страшної ночі загинули:

Тарас Єфремович Кравченко Семен Єфремович Кравченко Оксана Павлівна Кравченко Іван Антонович Скляренко Мотря Василівна Скляренко Клим Юхимович Скляренко Терентій Степанович Орлик Павло Петрович Орлик Віталій Іванович Слюсаренко Євгеній Герасимович Саранча Олексій Васильович Скічко Андрій Степанович Орлик Костянтин Леонтійович Герасименко Сава Миколайович Хіврич Микола Сергійович Ратушний Полікарп Порфирович Гарнець Дементій Рибалка.

Очевидець тих подій Леонід Семенович Кравченко, нині покійний, згадував: «В той час мені було 7 років. Прокинувшись вранці, я побачив заплакану маму, яка сказала, що вночі фашисти забрали батька і всіх чоловіків з вулиці і повели в невідомому напрямку (врятуватись вдалося лише двом чоловікам). Зима в тому році була дуже сніжною і жінки, порадившись, вирішили, що чоловіків забрали розчищати дорогу між Олександівкою та Юрчихою, оскільки замети затримували відступ фашистської техніки. Жінки взяли їжу, теплий одяг і пішли шукати чоловіків, але дійшовши до містка, побачили розстріляних двох найстарших чоловіків. Після цього вони повернулись додому. Як тільки моя мама з сусідкою минула хату, де розміщувався німецький штаб, їх зупинив німець, заглянув у торби і вигукнув: «Партизан» - повів їх у штаб. Лише через кілька тижнів, коли фашисти відступили, односельці знайшли у заметах в яру розстріляних чоловіків, а біля містка двох жінок. Земляки похоронили їх у братській могилі. В спадок мені залишились мамині чоботи, які розпороли та зняли з неї». До 55-річчя Перемоги школярі встановили в урочищі на місці розстрілу односельців пам’ятний хрест.

Особливу роль в житті косарчан відігравала місцева лікарня. Ще до війни вона стала відомою на сотні кілометрів, завдяки невтомній праці лікаря від Бога Модестова О.М.

Модестов Олександр Миколайович, хірург, заслужений лікар України, народився у 1877 році в Твері, в сім’ї дрібного чиновника. У 1907 році закінчивши Юр’ївський університет, почав працювати лікарем у селі Глинське Полтавської губернії в Україні. У 1912 році Чигиринське повітове земство запросило Модестова на посаду завідуючого земською лікарнею у с. Косарі Чигиринського повіту.

12 жовтня 1912 року лікарня прийняла перших пацієнтів. Під час Першої світової війни Модестов О.М. пішов добровольцем на фронт. Він служив у 5-му передовому хірургічному загоні Всеросійського Земського Союзу, що знаходився при армії генерала Брусилова.

З березня 1918 року Модестов починає знову роботу у Косарській лікарні. Під час громадської війни Косарська лікарня під керівництвом Модестова надає допомогу місцевому населенню, військовим частинам, які часто вступали до села. Неодноразово Модестов виїжджає до Холодного Яру, де лікує холодноярських повстанців. З 1920 року Косарська лікарня стає районною, а Модестов призначається її головним лікарем.

Кілька разів у 1929, 1938 роках Олександр Миколайович виїжджає до Ленінграда, де проходить стажування і навчання в клініках професорів Буша і Петрова.

Під час Великої Вітчизняної війни в лікарні нараховувалось 50 ліжок. Два рази на тиждень проводились планові операції (4-5 в день), а вразі потреби могли бути і щодня. День головного лікаря був дуже насиченим: вранці – обхід палат, прийом хворих, оперативні втручання. Ввечері знову обхід хворих, а між цим вирішення господарських справ. Жодного вихідного дня. Лікарня утримувала підсобне господарство: город, корову, свиней, птицю, що давало змогу забезпечувати хворих харчами. Хворі – в основному місцеве населення, але з кінця 1941 року переховувались і отримували допомогу військові, які вийшли з оточення, худі, замучені, військовополонені, яким вдалося втекти з таборів. Поліцаї суворо попереджали медперсонал щодо таких хворих, але ті, ризикуючи життям, врятували не один десяток співвітчизників. Особливий героїзм Модестова і медперсоналу виявився у захисті молоді від вивезення їх до Німеччини. Лікарня видавала фальшиві довідки про стан здоров’я, з’явився навіть діагноз «вербувальний апендицит» та «вербувальна грижа». Ці дії викликали велику підозру в окупантів, але лікаря не зачіпали.

Донька Модестова О.М., Наталя, яка допомога в період окупації батькові не раз ставила перед собою запитання, чому німці ставились поблажливо до роботи лікарні. Адже до них доходили чутки про те, що тут допомагали партизанам, передавали в ліс медикаменти, бинти.

«Ми ходили по краю. За переховування євреїв, комуністів, комсомольців – смертна кара. А в лікарні лежав єврей, Михайло Касилов – член партії, Іван Красіл – комсомолець», - згадує Наталя Модестова.

Так тривало до 1943 року. А потім лікаря хотіли позбавити права видавати довідки про хворобу. В останні дні окупації озвірілі фашисти знущалися над хворими, медперсоналом, але Модестов відхилив прохання партизан перейти до лісу, залишившись на своєму посту.

Про те, що місцевий лікар був вірний клятві Гіппократа свідчить і такий випадок. У грудні 1942 року молодий німецький льотчик їхав через наше село у відпустку додому. Зійшовши на станції, не зоглядівся як рушив поїзд. Почав доганяти свій вагон, вчепився за поручні, не втримався і впав на обмерзлу колію. Відчувши біль у нозі, зрозумів, що йти не зможе. Доповз до крайньої хати, постукав у вікно. Важко уявити стан господарів, коли вночі почули стукіт та німецьку мову. Двері відчинили, почувши плач. Вигляд ворога був далеко не войовничий, тому милосердні косарчани повезли його до лікарні на санчатах. Німець дивився на всіх насторожено, адже знав скільки бомб скинув зі свого літака, скільки горя приніс цим людям. Хворого повезли до операційної. Після операції німець сміявся і плакав від щастя, зрозумівши, що залишився без ноги. Тепер він більше не буде на війні, не буде вбивати, а залишиться в рідній Німеччині з батьком та матір’ю. Через кілька днів до хворого привезли німецького лікаря, який відзначив високий професіоналізм Модестова у проведенні операції і забрав хворого з лікарні. А через кілька місяців з Німеччини прийшов лист – подяка всім працівникам лікарні від врятованого пацієнта. Після цієї події з’явився вислів «хоч і німець, а людина».

Протягом 1944 – 1945 років лікарня працювала, надаючи допомогу пораненим радянським воїнам, які наступали виганяючи ворога з рідної землі.

Восени 1945 року за доблесну працю під час Великої Вітчизняної війни Модестову О.М. було присвоєно звання заслуженого лікаря республіки і нагороджено орденом «Трудового Червоного прапора».

У січні 1944 року стало зрозуміло, що німці відступають. Через село пройшли дві колони, одна гужова – вози, сани, друга механізована, автомобілі, мотоцикли, бронетранспортери, тягачі з причепами, трактори з гарматами. Йшли цілу добу ніде не зупинялись. Напередодні Різдва німці підірвали завод, мости, залізничну колію, підпалили вітряки.

Зі спогадів Плахова Євгена Дмитровича:

«Настала обідня пора. Мати подає на стіл миску з кашею і раптом прикипіла до вікна:

– Господи, боженьку, та це ж наші! Ой, бідненькі, саночками кулемет везуть. А в проклятої німчури машини, танки.

Всім стало тісно біля вікна, вибігли на подвір’я. І дійсно, левадою, по ставку кригою, біжать озброєні люди в шапках, шинелях. Два червоноармійці, озираючись, прямують через город до нашої хати.

- Німці є?

- Ой, немає синочку, повтікали кляті. Заходьте, заходьте. Чи не зустрічали Мішу Плахова? Це мій синок, ще у фінську пішов.

Червоноармійці зайшли в хату, швидко поїли і пішли далі в село. Яка то була хвилююча радість. Свої солдати! Свої! Скінчилася проклята окупація!»

Село Косарі було звільнене 7 січня 1944 року військами 373 стрілецької дивізії 52 армії та 5-ї Гвардійської танкової армії в складі Другого Українського фронту під командуванням маршала Конєва.

Дата добавления: 2015-09-02