Готи і гуни на території України. Загадка гунів

Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха в 370 р.

В ІІІ столітті н.е. на територію Причорноморських степів України з території південного узбережжя Балтійського моря та нижньої течії Вісли прийшли племена готів. Їхня окупація почалася з 230 р., коли вони зруйнували державну організацію пізньоскіфського царства в Криму і на Нижній Наддніпрянщині, протримавшись на цих землях до 375 р.

Племена готів з’явилися на території України в епоху черняхівської археологічної культури, яка сформувалася в кінці ІІ ст. на етнічній базі скіфо-сарматів і слов'ян на Верхньому Дністрі та Волині і швидко поширилась: на південь – до гирла Дунаю та Чорного моря і на схід – до басейну Дінця, інтегрувавши в єдину спільноту фракійців басейнів Пруту та Серету і численні сарматські племена Надчорноморських степів.

Черняхівська культура розкинулася на величезному просторі лісостепової і причорноморської зон (в межах сучасної України, Молдови і Румунії) і була близькою до культури римських провінцій. Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо всього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи.

Наприклад, такі споруди знаходяться в селі Башмачка Дніпропетровської області, Олександрівка і Городок – у Миколаївській області. На сьогодні відомо близько 5000 пам’яток цієї культури, розкопано і досліджено близько двохсот поселень і більше 50 могильників. Черняхівська культура, яка набула найбільшого розквіту у ІІІ-ІV ст., складалася з різних етнічних груп, а державним утворенням черняхівців був знаменитий Антський союз племен, про який йтиметься пізніше.

В кінці І - на початку ІІ ст. з Мазовії на південний схід у Західне Полісся, на Волинь і далі долиною Південного Бугу у Надчорномор’є просуваються готи. За деякими дослідженнями, волинські слов’яни тікають від них на південь у Подністров’є і навіть далі на Нижній Дунай.

У своїй праці “Гетика” готський історик VI століття Йордан описав важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (очевидно, поліські), де втопилося багато людей. У мандрівних сагах Йордан пише, що готи перебували у постійній війні, з жінками і дітьми рухались у Скіфію і, перемагаючи, досягли частини Скіфії, що межує з Понтом – тобто з Чорним морем.

У другій половині III ст. н. е. вони розділилися на дві групи: остготи (остроготи) розселилися на Нижньому Дніпрі та Надазов’ї, а вестготи (візіготи,везиготи) зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. З середини ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські провінції у Подунав’ї, а наприкінці ІІІ ст. під римським впливом постає готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує готський історик VI ст. Йордан. Хоча, на думку М. Грушевського, Йордан перебільшує її розміри, включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря.

Готська держава досягла найбільшої могутності саме за правління остготського короля Германаріха (350—375) в другій половині IV ст. н. е. Йордан, прославляючи його успіхи, писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі й слов’ян-венедів.

Відомо також, що роксолани в IV ст. мусили платити данину Германариху і що вони брали участь у повстанні проти готів під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер.

Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха біля 370 р.

Готи були повністю розгромлені гунами і антами близько 375 р., після чого частина остготів влилася до гунських військ і пішла з ними на захід, частина перейшла Дунай і приєдналася до вестготів, а невелика частина залишилися в Криму, де вони проіснували до кінця І тис. н. е. Згодом вестготи під натиском тих самих гунів змушені були переселитися в межі Римської імперії. Тоді готи вперше повідомили римлян, греків та інші народи Європи про гунів.

Отже завдяки готам в історії “з’явилися” гуни. Хто ж вони такі і що про них відомо? Найпершу звістку про гунів, що жили між аланами і бастармами (останні мешкали в Карпатах), ми дістаємо від давньогрецького географа Птолемея, який жив у II ст. На своїй мапі Птолемей помістив їх в околицї Днїпра. Інший ґеоґраф II ст. (т. зв. Діонісій Періеґета) поміміщає “Уннів” (Ού̃ννοι) на західному березі Каспійського моря. Вірменські письменники знають гунів під іменем “Гунк”.

Михайло Грушевськи пише, що “ найповніші вісті про Гунів з’являються тільки після їхнього нападу на Ґотів: письменники уміщують тодї Гунів уже недалеко Дону, на північнім сходї і просто на сходї від нього. Десь коло 370 p. Гуни знищили Алянів, що сидїли коло Меотиди і на лівім боці Дону, силу їх вирізали, інших прилучили до себе і зі збільшеними силами кинулись на Остроґотів ”.

В останніх сучасних дослідженнях (особливо, в англомовних) впевнено заявляють, що намагання знайти етнічні і географічні корені гунів залишаються безплідними.
Поки що вважалося, що це тюрко-монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка якось повязана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu) і проти якої китаці збудували Велику Китайську стіну. Буцімто гуни є залишками Хунну, яких було розгромлено імперією Хань і витіснено на захід.

З тих пір, як французький вчений Жозеф де Гуінь (Joseph de Guignes) у 18 столітті ототожнив гунів з Хунну, гунів розглядали (і тепер часто розглядають) лише як азійських нащадків.

Але цьому немає твердих обгрунтувань, так само, як і тому, що гуни з’явилися зразу ж після того, як зникла Хунну. І навіть якщо це так, до імперії гунів входили найрізноманітніші народи зі своїми культурами. Але всі вони були під тоталітарним управлінням однієї аристократії. Припускається, що мовою гунів була тюркська мова, але існують також свідчення, що вказують на використання германських мов, які були рідними на тих землях, що завойовували гуни.

Цікаво, що за 150-літній проміжок часу, який минув відколи гуни покинули Китай і прибули в Європу, немає жодних записів і згадок того, що з ними за цей час відбулося. The Columbia Encyclopedia, Sixth Edition (2001-05) так і каже, що походження гунів – справжня таємниця. Енциклопедія пише, що етнологічна якость гунів невідома, але повторює традиційні уявлення істориків про гунів: це кочовий і скотарський народ, який географічно походить з Центральної Азії, а в Європі з’являєтся в IV столітті і створює там могутню військову імперію. При цьому зауважує, що гунів безпідставно пов’язувати з мадярами та тюрками.

Поява на дунайських обріях «нового» народу — гунів — примусила тодішніх істориків шукати їхні корені повсюди. Зокрема, Філосторгій, який народився приблизно 365 року, писав: «Ці гуни — напевно, народ, якого давні називали неврами»? Євстафій, який жив в XII ст. пише, що «унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів».

Інший пізньоримський історик Амміан Марцеліан, хоч і жив у ці часи (IV ст.) про походження гунів нічого конкретного також не знає: «Плем’я гунів, про яке мало відомо з давніх пам’яток, живе за Меотійським болотом біля Льодовитого океану і переважає всяку міру дикості».

Принагідно відзначимо, що для римлян всі неримські народи були дикими і називалися ними варварами.

А Візантійська імперія, як будь-яка імперія, використовувала хитрість і підступність в своїй політиці. Для боротьби проти одних варварських народів, вона натравлювала на них інші народи, з різними народами укладала різні угоди, використовувала підкуп правлячої верхівки. Згадайте, як русичі на чолі зі Святославом в X столітті воювали з болгарами.

Як відомо, політико-економічне життя в Римській імперії протягом IV століття перемістилося у східні області: в 326 році імператор Костянтин переніс столицю із Риму до Візантії, а в 330 році перейменував її на Константинополь. Візантійська імперія стала спадкоємицею Римської імперії. Ромеї Візантії часто називаються в історичних джерелах також греками, а Візантійська церква – Грецькою.

Свідчення про слов’янську етнічну приналежність гунів можна відшукати у грека Прокопія Кесарійського. Прокопій з Кесарії, автор книги "Війна з готами", брав безпосередню участь у візантійських військових акціях, які проводилися в різних кінцях імперії. На той час у візантійську армію досить часто брали найманців з північних країв, серед яких було немало й антів. Стикаючись з вихідцями із слов’янського середовища, Прокопій дуже добре вивчив їх побут і звичаї, і ось, описуючи антів і склавінів, він зауважує, що і ті, і другі у всій чистоті зберігають гунські звичаї (!).

«Мартін і Валеріан привели з собою тисячу шістсот вершників, більшість із яких були гуни, склавіни і анти, які мають свої домівки з цієї сторони Дунаю», – пише він про слов’яно-сарматські племена Антського союзу.

У Прокопія є ще один твір – «Таємна історія». Ось дві цитати звідти, гл. 18: «... майже кожен рік, як Юстініан (527—565 рр.) став володіти Римською державою, робили набіги і творили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавіни і анти». Глава 23: «... мідійці і сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни, склавени і анти — всю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями».

Прокопій, характеризуючи антів і склавінів писав, що «... вони зберігають гунський норов, і ім’я в склавенів і антів було одне й теж». Якщо гуни належали до кочівників-тюрків, то яким чином анти мали триматися їхніх звичаїв? Але найголовніше, що за Прокопієм, анти зберігають гунські звичаї також у військових звитягах - під час кожного нападу антів на імперію (а ці напади здійснювались щороку) бувало перебито і забрано в полон до 200 тисяч ромеїв.

У своїй книзі Прокопій описує могутній похід антів і склавінів на Балкани в 551-552 рр., коли вони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. В іншому місці знову повертаючись до описаних подій, він називає учасників походу... гунами.

Цікавим видається те, що пише Йордан про похорон Аттіли, ватажка і правителя гунів: «Після того, як він був оплаканий такими стогнаннями, вони (гуни) справляють на його кургані «страву», так називають це вони самі, супроводжуючи її величезним бенкетом...» Як зазначає Г. Василенко у «Великій Скіфії», слово «страва» збереглося лише в українській та словацькій мовах. Чи міг народ, ховаючи свого видатного представника, називати частину похоронної процесії чужим словом?

Істориків також дивує, чому так по-дружньому гуни вирішили допомогти антам в боротьбі з готами. Деякі дослідники вважають, що анти — це осілі слов’яни, а гуни — кочові.

Чи могла б існувати більше 150 років спільнота гунів, склавінів, антів, якби у них не було спільних коренів?! Якби різниця в звичаях, побуті, мові цих народів була великою — вороги давно б це використали для розвалу цього союзу. Геродот, пишучи про скіфів, виділяв серед них скіфів-орачів, скіфів-землеробів, скіфів-кочівників. Може щось подібне було з антами і гунами?

Як пише в своєму дослідженні Олесь Бабій, гуни сприймалися як “уни”, тобто “союзники” (від “унія”, “уніон”, що означає “союз”), гуни – це “союзники”.

Отже виходить, що гуни і анти (представники Антського союзу) – слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття. Так само, як руси і тавроскіфи – назви того ж самого народу, який атакував Візантійську імперію в 10 столітті і який візантійськими істориками називався по-різному: в одних джерелах – читаємо “тавроскіфи”, в інших – “руси”, хоча описується той самий історичний період.

Відомо, що до гунської армії, яка атакувала Римську імперію в середині V ст., входили сарматські і слов’янські племена - ті самі анти, які входили до Антського союзу. За повідомленнями істориків Прокопія та Йордана, основним населенням Дунайського регіону є слов’яни. Вони заселили цю територію як раз в кінці ІV і протягом всього V століть.

І ще такий цікавий факт. В історії традиційно вважається, що в Дунайському регіоні велика зміна і переміщення народів були пов’язані із завойовницькими походами гунів. Але коли у II-й половині V століття остроготи, які раніше були васалами гунів, покинули береги Дунаю і вирушили до Італії, то домінуючою силою тут залишилися... анти та склавіни(!). Куди ж тоді поділися гуни?

У Олеся Бабія є ще друга версія походження слова “гуни”: гуни могли означати те ж саме, що й куни. “Куна” на древньоскандинавській мові означає “дружина”. Отже назва військової верстви та правлячої еліти слов’янських племен для північних германців поширювалось на весь народ. Тим більше, що у Середньовіччі скандинави вживали щодо України назву Кунагард.

Князівська дружина більшу частину свого життя проводила у походах, на конях. В суспільній ієрархії ж стародавньої України це була категорія "кінних людей". Тоді куни або гуни - це "кінні", тобто - соціальна верства, яка оточувала українського володаря.

Надзвичайно цінним матеріалом є записи візантійського посла Пріска Панійського, який у 448 році їздив до Аттіли і залишив після себе спогади. І хоча з цих записів до нашого часу дійшли тільки фрагменти, вони будуть дуже красномовними. До речі, його записами користувався також Йордан.

Пріск повідомляє, що гуни пригощали посольство медом і напоєм, виготовленим із ячменю, а народ Аттіли і його воїнів називає скіфами. Цікаво, що в усій його розповіді немає жодного слова «гун» або «гунський», а опис «гунського царя Аттіли» та його «бенкет» нагадують князівську Русь.

Ось як описує Пріск свій похід на зустрічі з Аттілою: «прибули два скіфи з наказом іти до Аттіли. <...> Коли ми зупинились, де вказали скіфи, до нас прийшли Едекон, Орест, Скотта та інші знатні у них особи спитати, з якою метою з’явилось наше посольство». В селах їм давали харчі, Пріск зауважує, що замість пшениці давали просо, «а замість вина – так званий по-тубільному мед; слуги, що були з нами, теж одержували просо і напій, добуваний з ячменю; варвари звуть його «камос». Може це «квас»? Слово було неправильно записане римським мандрівником, як часто буває, коли іноземці вимовляють якесь слово по-своєму, а потім по-своєму це слово записують.

Під час грози і бурі, яка застала ромеїв в дорозі до Аттіли, вони загубилися і налякалися, почали кричати. «Скіфи, що вискочили на шум, запалили очерет, який вони вживають як горючий матеріал, освітили місцевість і питали, чого ми кричимо. Коли варвари, що були з нами, відповіли, що ми злякалися бурі, вони покликали нас до себе, виявили гостинність і обігріли, запалюючи багато очерету... Переправившись через якісь річки, ми приїхали у величезне селище, де, як казали, були хороми Аттіли, більш показні, ніж у всіх інших місцях, збудовані з колод і добре виструганих дощок і обнесені дерев’яною огорожею, що оточувала їх не для безпеки, а для краси».

А ось, що пише Пріск про Аттілу: «І у всьому іншому він виявляв помірність: так, наприклад, гостям подавали чаші золоті й срібні, а його кубок був дерев’яний. Одяг його теж був скромний і нічим не відрізнявся від інших, крім чистоти; ні меч, що висів у нього збоку, ні перев’язі варварського взуття, ні вуздечка його коня не були оздоблені, як у інших скіфів, золотом, каменями або чимось іншим коштовним. Кожний з присутніх з скіфською чемністю вставав і подавав нам повний кубок, потім, обійнявши і поцілувавши того, хто випив, приймав кубок назад».

За словами Пріска, у палаці досить часто відбувалися гучні банкети. А з оповіді зрозуміло, що народ Аттіли живе поселеннями і займається хліборобством, і це ще раз свідчить, що вони є осілим землеробським населенням, яке не могло мати нічого спільного із кочівниками тюркського походження, якими важають гунів. Про будинки Пріск говорить, що вони були мистецьки оздоблені дерев’яною різьбою – хіба це не вказує на давню українську культурну традицію? А традиції і культура – це той стрижень, завдяки якому народ залишається в історії.

Античні Міста-Держави Північного Причорномор'я

Утворення та розвитокполісів.Значний вплив на громадські стосунки, побут і культуру скіфів та сарматів справляли античні міста-держави, що почали створюватися у VII ст. до н.е. в Криму та Північному Причорномор'ї греками-колоністами. На території сучасної України вони проіснували близько тисячі років. Причини їх появи були різні. Найпершими оселилися тут греки-пірати, які торгували рабами і грабували купецькі кораблі. Їхні поселення були тимчасовими, наїжджали вони до них періодично. У VI ст. до н. е., коли кількість населення у Греції зросла, а орної землі залишилося мало, почалася скрута з продуктами. У пошуках землі частина населення полишала батьківщину, а знайшовши вільні родючі території, засновувала там поселення. Але зв'язків з рідним містом-матір'ю (метрополісом) не поривала. Колонізація розпочалася у V ст. до н. е. В цей час тривали війни з Персією, а потім міжусобні війни між грецькими державами. У самих містах точилася боротьба між аристократами та демосом. Переможені, або люди, які не хотіли брати участь у цих кривавих сутичках, залишали рідні місця і переселялися за море. Виникали колонії і як купецькі факторії - тимчасові укріплення з ринком і складами. Поступово і вони перетворювалися на міста-держави. Освоювали нові землі представники всіх верств населення Еллади. Місцевих жителів вони називали "варварами". У переважній більшості переселенці були вихідцями з малоазійських міст Мілета, Галікарнаса, Пергама. Перші поселення мілетські колоністи створили в Придунайщині та на острові Березань, назвавши його Борисфенідою. Але вони не розвинулися у сильні держави. Слідом виникли ті колонії, які з часом перетворилися на міцні міста-держави (поліси). Найбільшого розвитку досягли Тіра (неподалік сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія ("щаслива", на Бузькомулимані), Пантикапей ("риб'ячий шлях", на місці сучасної Керчі). Місто Херсонес ("півострів", у межах сучасного Севастополя) заснували вихідці дорійської колонії Гераклеї Понтійської. Чорне море, яке дало їм притулок, греки назвали Понт Евксинський, тобто гостинне море. Грецька колонізація мала важливе значення в історії України. Через греків-колоністів праукраїнські племена, які жили північніше, долучалися до здобутків античноїцивілізації. Жителі міст-держав, як і в Греції, займалися землеробством, скотарством, виноградарством, садівництвом. Вони були сміливими рибалками, талановитими ремісниками, заповзятливими купцями. Працею як вільних громадян, так і численних рабів колоністи споруджували житлові будинки, міцні оборонні мури, фортеці - акрополі, господарські споруди та чудові храми. У Херсонесі, Ольвії та Пантикапеї побудували театри та спортивні школи-гімнасії. Грецькі Майстри кераміки виготовляли прекрасні амфори, піфоси, вази, побутовий посуд. Вони були вправними митцями з виготовлення металевих речей, зброї, а також талановитими ювелірами. їхні вироби зі срібла і золота стали шедеврами золотарства. Колоністи виступали посередниками у торгівлі Еллади зі скіфами, сарматами та іншими племенами. 3 Греції вони вивозили вироби ремесла, вино, зброю, олію. До Греції везли рибу, хутра, рабів, збіжжя. Важливу роль у житті колоністів відігравав рибний промисел. Рибу споживали самі і вивозили у Грецію. У Херсонесі знайдено великі цистерни для її соління. За містами лежали оброблені поля та пасовиська для корів, кіз, овець, свиней, коней, ослів. Центром кожного міста була агора - торгівельна площа. Карбувалися власні гроші - монети з міді, бронзи, срібла золота. Ольвія виготовляла гроші для скіфських і сарматських царів. Міста мали бруковані вулиці, каналізацію, водогін. За міськими Мурами розташовувалося "місто мертвих" (некрополь) - міський цвинтар. Поступово з'являлися виселки, що формували сільськогосподарську округу - хору. Грецькі колонії були полісами, себто містами-державами - замкненими суспільно-політичними організаціями. Переселенці приносили на новоосвоєні землі ті порядки, що існували в їхній метрополії, насамперед рабоволодіння, політичну систему. Ольвія та Херсонес розвивалися як демократичні республіки, Пантикапей - як аристократична (до утворення Боспорського царства). Отже, це була західна, антична модель станово-класового суспільства, де над особою та її власністю стояла верховна влада та державна власність. Але вона не була монополізована бюрократичною державою, як на Сході чи у Римській та Візантійській імперіях, а функціонувала у вигляді державно-громадських органів самоврядування. Як і на батьківщині, колоністи поклонялися олімпійським богам: Зевсу, Посейдону, Афіні, Артеміді, Діонісу та іншим. Вихідці з Мілета шанували Аполлона - покровителя цього міста. Величні храми Аполлона стояли у центрі Ольвії і Пантикапею. На початку нашої ери, у III ст., у Пантикапеї з'являються перші християни. Колоністи брали участь і в Олімпійських іграх, а Ольвія влаштовувала у себе спортивні змагання на честь Ахілла - Ахіллеї. Розмовною і писемною була грецька мова. Місцеві вчені писали нею твори з історії, філософії, географії, медицини. У IV ст. до н. е. в Ольвії побував "батько історії" - Геродот. У Пантикапеї жив філософ Смікр. Вихідцем з Ольвії був грецький філософ Біон, який сказав про одного жадібного афінянина: "He він володіє багатством, а багатство володіє ним". У цьому ж місті жив філософ Анахарсіс. Його батьком був скіф, матір'ю - грекиня. Анахарсіса, а також царя Скіла скіфи осудили до страти за зраду скіфськихзвичаїв і захоплення грецькою культурою. Полководець Олександра Македонського Зопіріон хотів завоювати Ольвію, але з допомогою скіфів ольвіополіти відстояли незалежність. На першому етапі існування (VII-I ст. до н. е.) міста-держави залишалися незалежними утвореннями, а на другому (I ст. до н. е. - III ст. н. е.) - були підкорені Римом. У IV ст. н. е. припинила існування Ольвія, а вцілілий Херсонес (Корсунь) відійшов до Візантійської імперії. У XV ст. його вщент зруйнували монголо-татари із Золотої Орди. Та ж доля спіткала Пантикапей та Феодосію. Суспільний устрій.За суспільним ладом поліси були станово-класовим громадянським суспільством, союзом голів і власників окремих господарств, заснованих на рабовласництві. Античні соціуми вирізнялися чітким розшаруванням на панівну верхівку - судновласники, купці, лихварі, землевласники та власники крамниць і майстерень; на вільних громадян - ремісники, землероби, торговці; та невільників - рабів, склад яких поповнювався полоненими, дітьми рабів, проданими у рабство. Своєрідне місце у суспільстві займали іноземці (метики) та гетери (жінки легкої поведінки), які не належали до жодної з груп. Античне суспільство будувалося на специфічній формі власності (насамперед земельній) як своєрідній співвласності громадянина й громади у формі общини, як поєднання індивідуальної свободи й громадського суверенітету. Це ще не була приватна власність у її пізнішому, буржуазному вигляді, і не новоєвропейське громадянське суспільство приватних власників. Соціальні відносини між громадянами будувалися за принципом рівноправних взаємин людей, a lie no вертикалі, яка сходить з висоти влади до окремих виконавців царських указів, що характерно для деспотичної форми правління. Привілеї надавалися за правом народження лише громадянам міста - грек залишався громадянином того міста, до якого належали його батьки. Жінки вважалися вільними, але політичних прав не мали. Більшість громадян були купцями, ремісниками чи землеробами, які заробляли на життя працею, а політичною діяльністю займалися у вільний час. Існували щодо цього й інші норми. У Херсонесі, наприклад, рабиню відпускали на волю, якщо її за обрядом посвячували якомусь божеству. Покровителями таких рабів ставали храми або релігійна громада. Під час облоги Ольвії військами Македонії у 331 р. до іі. е. міська рада звільнила рабів і надала їм право громадянства. Отже, населення міст-держав складалося з трьох основних класів: громадян, мекетів і рабів, які не були рівноправними з політичного іі правового поглядів. Державний лад.До II ст. до н. е. у полісах взяли гору демократичні Засади, згідно з якими вирішальна роль належала демосу (народу - громадянам міста), а всі інститути держави, включно з вищим владним органом - народними зборами - переважно обстоювали Інтереси повноправних громадян. Однак уже з I ст. до н. е. основні посади й фактичне управління полісами потрапили до рук невеликої групи аристократичних сімей, і демократичну форму правління замінила аристократична. Проте на початку Ольвія, Тіра, Херсонес та ряд інших полісів розвивалися як рабовласницькі демократичні республіки, законодавча влада в яких належала народу - демосу, що обирав архонтів, стратегів та інших урядових осіб. Раби, жінки та іноземці не мали права громадянства. Всі ж громадяни присягалися п,і вірність місту та його законам. Камінь з текстом такої присяги знайдено в Херсонесі. Іншим законодавчим органом влади у містах вважалися народні збори, які називалися еклесія. У них брали участь всі вільні громадяни - чоловіки, якім виповнилися 25 років. Народні збори ухвалювали декрети й постанови щодо внутрішньої та зовнішньоїполітики, обирали посадових осіб, розглядали питання у сфері морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод, звільнення іноземних купців від сплати мита урегулювання правовідносин громадян з полісом. Постійнодіючим органом виконавчої влади була рада міста (буле), яку обирали народні збори на рік, на чолі з головою та його секретарем. До складу ради входили суд присяжних і головний жрець - базилевс, який відав релігійними культами. Нараді готувалися проекти рішення народних зборів, перевірялися кандидати на виборні посади, контролювалася діяльність посадових осіб, відбувалося нагородження громадян, що мали заслуги, приймалися пожертви багатіїв до міської скарбниці та безоплатне забезпечення ними міста хлібом у неврожайні роки. В Ольвії такі громадяни отримували почесний декрет й нагороджувалися золотим вінком або встановленням статуї. Подібно вшановували також іноземців за надані значні послуги полісу. Зокрема, вони отримували торгові привілеї та право громадянства. Галузевими відомствами були магістратури (фінансова, військова, торговельна тощо) або магістрати (посадові особи). Керувала ними колегія архонтів (5-6 осіб) на чолі з першим архонтом, яка скликала еклесію. Серед урядовців згадуються також базилевси (жреці), стратеги (воєначальники), деміурги (судді), колегія продиків (юристів), номофілаки (адміністратори). Право.Провідними галузями права можна вважати цивільне (право власності, володіння), зобов'язальне, родинно-шлюбне, карне. Джерелами права слугували правовий звичай, декрети (закони) народних зборів, ради міста, розпорядження (псефізми) колегії, магістратур. Закон і звичай часто ототожнювались, і лише наприкінці V ст. до н. е. почали віддавати пріоритет законам. Однак, ухвалюючи нормативні акти, органи державної влади не могли не рахуватися зі звичаями і традиціями місцевих племен. У свою чергу, звичаї і закони випливали з принципу широкої право- і дієздатності громадян. Найчастіше регламентувалися право власності, право володіння, зобов'язальне право, особисті відносини між громадянами і стосунки в родині. Норми права захищали державну й приватну власність на землю, речі, худобу, рухоме і нерухоме майно, особу, рабів. Найтяжчими вважалися злочини проти держави: змова з метою повалення демократичного ладу або спроба його ліквідації, розголошення державної таємниці, державна зрада; злочини проти власності, посягання на життя, честь і гідність. Вони зазвичай каралися смертю. За інші правопорушення застосовувалися конфіскація майна, кари на тілі, штрафи. Судові функції у полісах виконували народні збори, рада міста, магістратури, колегії, урядовці. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки, позивачі, відповідачі. Суди використовувалися як інститут забезпечення народного контролю як над посадовими особами, так і над самими законами. Судовий процес мав змагальний характер: позивач і відповідач самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи апеляцій та касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням. Суд обмежувався голосуванням, спершу щодо наявності вини, а потім, якщо її доведено, стосовно винесення вердикту після того, як жодна зі сторін не запропонувала справедливого, на її думку, рішення. Отже, в містах Північного Причорномор'я панувало рабовласницьке право з відповідними типовими ознаками, і за суттю, формою та змістом воно нагадувало правову систему афінської полісної демократії класичної доби.

Анти - назва східнослов’янських племен, що згадуються у візантійських джерелах ст.; вони займали територію між Дністром, Дніпром і на схід від Дніпра, мали досить сильну соціальну і військову організацію.

1.Створення Антського царства. Результатом суспільного розвитку антів стало створення союзу племен. На його основі приблизно в першій половині IV ст. анти створили першу праукраїнськудержаву - Антське царство. Його очолювали царі, проте їхню владу обмежували народні збори.

2. Особливості економічного розвитку. Основою економічного життя антів було землеробство. У Ш-IV ст. воно досягло якісно нового рівня: поява лемешів, наральників, плужних ножів знаменувала виникнення орного землеробства. Для збору врожаю використовувалися залізні серпи і коси. Анти розводили велику і дрібну рогату худобу, свиней і коней. Помітну роль відігравали промисли: бортництво, рибальство, мисливство. Значного розвитку в них досягли ремесла, які вже відокремилися від сільського господарства. Особливо помітними були успіхи в металообробці. У III-IV ст. розквітає гончарна справа, що пов'язано з використанням гончарного круга.

3.Диференціація антського суспільства. На початку VI ст. анти разом з іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії. Ці події вплинули і на соціально-економічний розвиток слов'ян, сприяли нагромадженню багатств у руках антських царів і вождів. Посилилася їхня військова і політична влада. Усе це прискорило майнову і соціальну диференціацію антського суспільства, формування в ньому класових відносин.

4. Занепад Антського царства. Однак розвиткові держави в антів перешкодило вторгнення аварів, які в 558 р. розгромили аланів Північного Кавказу, завдали поразки племенам Північного Причорномор'я. Авари прорвалися по Дунаю й у Трансільванії заснували Аварський каганат. I Поневоливши склавинів, вони почали боротьбу з антами. Боротьба з аварами підірвала сили Антського царства. У 602 р. Антська держава пала від натиском аварів. 3 VII ст. термін «анти» вже не фігурує в письмових джерелах

Дата добавления: 2015-09-01