ДІТИ, ЗВІРІ І ЛЮДИ 19 страница

* * *

Сиджу біля вікна, дивлюся у порожній, посоловілий город. Розгорнута ґеоґраф’я Смірнова ніяк негодна притягнути до себе моєї уваги, бодай на часок. Всі мої найщиріші наміри що до неї, як і остань школярського сумління, заглушує неозначена, сумовита нудь. Батька нема дома; без нього якось пусто, лячно. Дні, мов сичі, понасуплювані. Чеславова недуга також омрячила наш дім. Ми звикли до нього, як до близького свояка; до його лагідної веселости, до його пісень. Тепер тихо і нудно.

У другій кімнаті мати присипля Софійку мельодійною колисанкою:

«Ой, ходив сон коло вікон, а дрімота коло плота.

Питається сон дрімоти: — де ми будем ночувати?

Де хатинка біленькая, де дитинка маленькая;

Там ми будем ночувати, мале дитя присипляти…»

Пісеньку супроводить ритмічний стукіт колиски. Мені пригадується, як мати колись присипляла нею маленьку Ївгу, а ще давній… зовсім, зовсім давно — мене. Як солодко було під спів цей засинати. Але це вже навіть не спогад, — зблим короткого, раптового вражіння, висмикнутого з якогось темного клубка. Скільки їх, цих несподіваних вражінь, переплетених з дійсністю, появляється нагло з невідома і губиться знов… Ніколи не можу виплутатися з їх делікатної, дивної мережи вічно загублена в ній, як у гущавині глибокого, таємного лісу. Але це речі не до виказу.

Тимчасом Софійка у жовтні кінчає рік. Батько саме встиг вернутися на її вродини. Привіз їй з Варшави білу, крілячу шубу, каптур і чобітки. Вона у цьому, як пушинка снігу. Всі дістали від батька щедрі гостинці; я велику коробку чудових акварель. Сам він вернувся бадьорий, відсвіжений тією подорожжю. Вперше побував у Польщі, побачив Варшаву. Ходив по ній захоплений, очарований, оглядав пам’ятки. Його польське серце росло, наливалося гордощами; дарма, що міг оглядати тільки зовні королівський замок, Бельведер, Лазєнки. В них містилися тепер московські установи. Все це захоплювало й обурювало батька. Тут щойно, відчув, може, уперше, реально, нелишень романтично, свою польськість. Тут вона промовляла до нього кожним бруковим каменем, кожною цеглиною; поривала своїм живлом. Це була оця справжня, жива Польща, не якась історична фікцья «од можа до можа» з Сєнкевичівської трильоґ’ї.

Ходючи так по своїй столиці, затужив раптом за українським борщем та разовим, житнім хлібом. У вікні якоїсь ресторани побачив стравопис, на якім пишався гордо «барщ малоросийскі». Зрадів та казав собі його подати. Вже сам брудно-сірий вигляд цього борщу насторожив батька. Коли-ж сьорбнув кислосолодкої юшки, обурення його вилилося щиро і безпосередньо. Підкликав кельнера й сказав йому на вухо, що в Україні таким борщем обмили б собаці с…. Заплатив і збентежений та ображений вийшов.

Ледь струснув із себе трохи осугу обов’язків буденщини. Дома чекала його знов сіра одноманітність. Виринула знов осоружна справа Бжозовського, накинена йому.

Спершу їде сам до Ладижина, потім обидва з Бжозовським на суд. Після цього настає у нас мовчазно-натягнутий спокій Мати не виявляє якось особливої охоти до балачки з батьком, після першої розмови по суді. Батько, з виглядом провинної людини, спершу намагається причемнитись до неї, потім замикається в собі. Ходить похнюплений, посмикуючи вуса, нерадо балакає з нами. Бжозовський перших два дні не показується.

Ми з Устею даремне крутимося, наставляємо вуха. Нічого не можемо доміркуватись. Увечері чую, як балакає челядь. Після цього здогадуватися мені більш нічого. Всовуюся тихенько, коли вони вечеряють. Саме входить ізнадвору Кондра, як усе в цю пору, — напитися води й покурити — Програла тая Катерина суд, — каже коротко, ставлячи кварту, обтирає жменею вуса.

— Тале, — програла?!. Хто казав?

— Вернулися із Ладижина свідки.

— Як програла? — не може доумитися Дарка.

— Отак, як я казав; поставив підкуплених свідків — та й виграв. Що з цього, що її свідки виказали всю правду, як було, — суд не дав цьому уважки; судив так, як панам тра було.

Кондра говорить тихо, але я все чую. Потім в пекарні настає довга, понура тиша. Хтось, можливо, показує очима на мене. Пильно шукаю чогось у дровах. Кондра каже: — Ува!.. Або ж це неправда? — але говорить ще тихійше. Ловлю окремі слова і речення.

— Рябий, кажуть, такого нагородив… Брехав, скільки хотів; аж слухати страшно… Наш також поміг… (Це про батька, — я знаю, здогадуюся зразу і від цього мені якось дивно холоне у грудях).

— Або ж то не такі самі судять? — обзивається стиха, із сумом Корній. — Свій за своїм тягне.

— Шпита на суд не явився, — продовжує Кондра.

— Брехати не хотів, а правду збоявсь казати. Збрешеш, — гріх перед Богом; — скажеш правду, — пани не дарують…

— Але чого Макар уплутавсь в це діло?

— Макар?.. Той більш запобігав коло панів, як біля Бога. Такий неминайкоршма, хіба гріха боїться? За горілку рідного батька продасть.

Вже не удаю, що не чую тієї балачки. Стою, прислухаюся скупчено. Вони, здається, також не ховають більше свій ремст переді мною. Може навіть умисне говорять, щоб я чула:

— Уважили те, що брехав Рябий та його підбрехачі. Тільки марно-дармо витратила бідна жінка гроші…

— Еге… Як то кажуть: «коза з вовком тягалася, тільки шкіра осталася», — навертом кидає Корній. Кондра хрипко сміється: — Авжеж, я ж кау: «з биком не борись, з паном не судись…»

Усе лагідна, спокійна Палажка, жбурляє раптом ложку, спалахує вся, аж очі їй заіскрилися: — А пагуби на них нема! Лихої години!.. На всіх… — сичить пополотнілими від схвильовання губами. — І ото така зараза, таке рябе, личчя свиняче нівечить дівча і йому нічого? Ні суда, ні кари?.. Бий його лиха година!..

— Най його гнів божий поб’є! — тихо відкашлюється Кондра і ще більш знижає голос: — Як виходили із суду, то так, кажуть, кляли, що страх було слухати, — стара і дівчина…

Починаю розуміти все. Здогадуватися більше нічого. Пекарня ще раз відкрива мені те, що так дбайливо і ревно ховають перед нами кімнати. Відкрива до жорстокости ясно, просто і правдиво.

* * *

На другий день приходить Бжозовський. Самопевний, як усе, широко усміхнений; вигляд переможця. Не встиг увійти до вітальні. — батько перестріча його в порозі. Не подаючи руки, каже щось півголоса. Ловлю тільки окремі слова. — …вимотався з халепи … гнив-би на каторзі, …лишень тому, що поляк. …допобачення.

Бжозовський змекечений, задкує мовчки до порога. Ми з Устиною висовуємося умисне з нашої кімнати, коли він в передпокої надягає хутро, стаємо у дверах, з глумом дивимось на нього. Переживаємо хіба найбільш нахрапннй вік. Знаємо вже, що Бжозовський звільнений з посади, має від’їхати з ферми; здогадуємося, що батько випроснв його за двері й тріумфуємо. Аж див, як ми не терпіли його, як радіємо його приниженням, аж мати нас картає, ніби Бжозовський зробив нам щось лихого. Не можемо собі відмовити приємности виявити йому одверто всю нашу антипатью та глум. Принагідно дістається й бідній Устині. Сміємося й допікаємо їй, що плакатиме тепер за своїм судженим, хоч вона радіє його упадком неменше нас усіх. Сташко скаче по канапі й приспівує весело:

— А Устюся кохана,

Не побачить більше Бжана…

(так йому вийшло під риму, замість «Бжоня»). Ми з Ївгою регочемо, а Уста, мов кицька, кидається на малюка й човпе його з люттю по потилиці. — Бжана, Бжана!?… — приказує запірена. Сташко з криком хвата залізну коцюбку біля грубки; загиливши нею Устю в зуби, лізе битися далі. Залита крівлею Устина вихоплює з грубки палаючу головешку, жучить нею Сташка межи очі. Кричать обоє. Осатанілий малюк, не зверта уваги на біль, підхоплює на підлозі важкий залізний триб від молотарки, що притримує двері, ледь може його сунути по підлозі, — кричить, що уб’є ним Устину. Ми з Ївгою, свідки цього двобою, невсилі їх розчепити, лягаємо водночас від реготу. На гамір надбігає мати, — не знає кого перш рятувати: залиту кров’ю Устю, чи попеченого головешкою Сташка, з пухирем на лобі між очима, завбільшки в голубине яйце.

Усе це не спаса Устини від рокованої долі. Прозвисько «Бжан», припечатане кров’ю цього пропам’ятного ранку, прилипає до неї на всеньке життя. Ані сльози її, ані образи, ані мамині погрози та батькові умовляння — не помогли. Сьогодня їй 65 років, — ніхто з нас не кличе її інакше, — «Бжан». Таку фатальну силу має часом слово, висказане у лиху годину.

* * *

На Свят-Вечір, крім Лісневичів, засіда до вечері сама наша родина. Софійка сидить у батька на колінах, щебече щось і всіх розважає. Батько осяяний тихою радістю. Цей настрій охоплює всіх. Спокій вітає в серцях і довкола. Навіть підв’язаний скептик-атеїст, Лісневич, піддається чарові цього різдв’яного вечора.

У вікна заглядають обсніжені дерева, доброзичливо похитують гиллям. Мовчить дрімливо замріяний ліс.

Свята проходять сумирно, у традиційних рямцях, з ялинкою, колядниками, різдв’яними гістьми. 29 грудня кінчаю одинадцять років. Дістаю від батька дорогий гостинець, — альбом чудових мідєритів з дрезденської галєр’ї картин; дарунок батькові від княгині Воронецької, з її написом. Батько знає, що берегтиму й шануватиму його.

Щаслива, поважна сиджу в їдальні на кріслі; батько ходить туди і назад уподовж кімнати. Скінчених одинадцять років кладуть на мене обов’язок поваги, дають право на поважну розмову з батьком. — То це, таточку, завтра починається вже новий рік?

— Не тільки новий рік. Але й нове століття, — відповіла батько.

— Нове століття!..

— Авжеж, сьогодня останній день XIX віку.

Щось майже містично-величне звучить мені у цих словах. — Останній день століття!.. Отже нині кінчається ціле одне століття; від завтра настане нове. Перший день нового століття! Сьогодня опівночі виб’є така преважлива година, — думаю захоплена і зворушена. — Година між двома сторіччями.

Уявляю собі якусь таємну грань, ніби переорану борозну часу, що ділить світ на дві частині, на «вчора» і на «завтра», — ніби дві скиби поля. Завтра починається нове сторіччя, зовсім нова доба. Світ всенький переходить у ню, ніби з одної кімнати у другу, замкнувши за собою двері. Що це таке доба?..

Чую: «доба Ягайллонів», «Наполеонівська доба», «доба козацьких воєн», «історична доба». Годі уявити собі ті ріжні доби. Маю нахил до стисло означених річей, виразних понять. Силкуюся й це докладно собі уявити. Отже істор’я ділиться на ріжні доби, ніби на шкільні кляси, а світ переходить з одної в другу, мов школяр. — Чи так, таточку? Від завтра усе почнеться інше, цікавійше, мабуть, краще від цього, що було. Бо-ж все іде вперед, мудрішає, кращає, виростає…

Батко не чує, чи не хоче чути, такий замислений, а мене стільки питань ще мучить. На стіні висить новий календар з містичною цифрою «1900». Це вже стільки років, як був на землі Христос. Досі писалося: тисяча вісімсот…, а від завтра писатимуть: тисяча дев’ятсот… знов цілих сто років. ХІХ-те століття минуло назавжди, настає ХХ-те. — Правда, таточку?

Він усе мусить потвердити, навіть те, що знаю, або виправити мої здогади. Без цього нема певности. Колись буде наставати таксамо ХХІ-ше століття, як наставали й відходили почерзі усі попередні; буде кінчатися і це нове, що настане завтра, але татка вже тоді не буде і мене також… Неймовірне!.. Яке все чудне, загадково-величне й страшне! Таємне до жаху І від цього чомусь сльози чавлять горло.

Батько ходить по кімнаті, думає своє щось, не виявляє охоти розмовляти зі мною, а мені так страшно хочеться балакати з ним; про минуле століття і те нове, що завтра почнеться. Чи доба і століття — це все одно? Про Наполеона і про бурів. Скільки було усіх війн на світі і скільки їх ще буде? А, може, настане час, що воєн не буде? Бо нащо люди взагалі воюють?

Одні одних завойовують, видерають чуже, гноблять одні одних, утискають, а потім однаково вмирають, завойовники і завойовані. Чи не могли-б жити якось в згоді? Може справді, у тому новому столітті не воюватимуть більше? Як татко гадає?

Але татко, поринулий у своїх думках, відповідає чемно, без зайвої охоти, або промовчує, ніби неприявний. Може думає те саме, що й я і так само негоден вгадати?

* * *

Суворий, химерний лютень засипає нас снігом. Навіхолив стільки, що селяни з лопатами відкопують наш дім, прочищаючи кругом нього тунелі, накидають високі кучогори. Це має свій чар і романтику. Лазимо по тих горах, перебираємось тунелями, сливе полярна експедицья дослідників бігуна, про яку батько недавно читав нам. (Виправа Амундсена та Бельджіккі до північного бігуна 1897-8 рр.)

Потім настає відлига з охизою і нагло знов хватає мороз. Довкруги дому звисають величезні льодові соплі і знову цілий зворушливий світ сталяґмітів і сталяктитів. Нас не дуже охоче пускають на двір: на хатках прокинулася краснуха (шкарлятина), чіпка, передатлива недуга; діти мруть по селах.

Проте у біснуванні зими відчувається вже її вмирання. Вітер повертається від моря, по ночах неспокійно валують собаки, метушиться каркливе вороння. Пилип почав десь пропадати днями і ночами.

Роковини шлюбу батьків приходяться раз на чотири роки, 29 лютого, на св. Касьяна. Обходимо їх завжди дуже урочисто. Таке рідке свято. Цього року вже дванадцяті роковини їхнього подружжя. Нарадившись, рішаємо учестити їх відповідними віршами. Мода писати вірші на всякі родинні урочистості, пійшла від мого останнього вірша на батькові йм’янини. Тепер усі хотять писати батькам віршові поздоровлення на ті роковини. Навіть Сташко та мовчуща Ївга, обоє ще неписьменні, збираються писати також. Роля писаря, очевидно, припаде мені. Свій вірш я надумала давно вже; він готовий. Помагаю найперше Устині, яка з поезьєю невельми споріднена. Потім пишу Івзі коротенького вірша. Вона сидить, зідхає й нічого надумати негодна. Сташко бадьоро надумав, з чужого, чи власного надхнення: «Кохані родзіце! В дню вашей рочніци…» (Дорогі Родичі! В день ваших роковин…), але не знає, що далі. Під загальний регіт підказую йому: «тшимайсєн, тату, маміней сподніци». А далі колективно: «А ведлуг жичень ових, тшимайсєн, мамо портек татових». (А згідно з цими побажаннями, тримайся, мамо, батькових штанів). Пишу й підписую: Кохайонци син — Станіслав.

Ранком, коли батьки ще в ліжках, приходимо зі згорнутими у дудки, перев’язаними стрічками написаними віршами й по старшині вручаємо їм. Батьки по черзі читають і зворушено кожне з нас пригортають, цілують. Сташко дуже бадьоро й весело вручає своє написане побажання, але вміру як батьки читають і регочуть, він не витримує, Зі зворушення починає плакати. Це ще більше підносить гумористичний настрій. Батьки мають правдиву розвагу, насміявшись до сліз. Увечері реготали гості. Був це останній щедрий сміх в нашому домі на декілька років.

* * *

Життя, — це шлях у пітьмі. Шлях повен каміння, зрадливих проваль.

З цього, що прийшло потім, залишилися у моїй пам’яті клапті окремих, пірваних вражінь. Перший заслаб Сташко, потім Ївга. Гарячка, висипка. Батько злякався, чи бува не шкарлятина? Послав по лікаря. — Шкарлятина, — потвердив батькову дьягнозу.

Погана, прикидлива слабість загнала усіх нас, по черзі, до ліжок. Найдовше трималася я, найстарша і найдужча. У Софійки на третій день почалося запалення мозку. Я ще була здорова. Пам’ятаю, — вона лежала в колисці непритомна; скрикувала щохвилини, стріпуючи ручками. Обоє батьки стояли над нею в німій розпуці. Спазми повторялися щоразу частіше. Нараз дитина втихомирилася. Дві сині смужки лягли їй від губ до шиї. Мати трівожно похилилась над нею.

— Пташатко моє! Вона померла. — зойкнула тихо.

У вітальню входить блідий, згорблений Лісневич. Мати біжить йому назустріч, протягнувши руки. — Пане Лісневич! Софійка померла, — кричить в розпуці.

— Ну що-ж, ну що-ж?.. — каже він розгублено, беручи її руки у свої важкі, змучені долоні.

Батько мечеться у дикій безтямі. — Нема Бога, — кричить ридаючи. — Чи ми коли жаліли людям хліба? Чи заподіяли кривду комунебудь? Защо така кара?..

— Мовчи, Маврикій, — каже стомлено мати, дивлячись йому в очі.

Батько замовкає, тільки сльози заливають його і стогін глухо рветься із грудей.

Мати, плачучи тихо, сама наряджає Софійку в білу суконочку від хреста. Приносять домовинку, оббиту блакитним оксамитом зі срібною карункою. Мати сама кладе в ню дитину ніжно, ніби у колиску.

Потім виносять домовину з Софійкою разом.

— Не дам, не дам! — кричить мати, біжучи за нею.;

Але конає Ївга. У неї в обох вухах нариви; вона день і ніч скімлить, як щеня. Загроза, що гній з наривів прорветься у мозок, вив’яжеться запалення, як у Софійки.

Устина має веред на шиї. Доктор Махцевич в білому халаті, з лянцетом, стоїть над нею.

— Будьте, люди, готові на все, — бурмоче у вуса. — Веред на самій сонній артер’ї. Вже мені раз дитина сконала під ножем.

Брутальна, але зворушлива отвертість лікаря. Махцевич батьків приятель.

Один Сташко зовсім легко переносить краснуху. Остання злягаю я.

Ми всі такі здорові, загартовані, що ніколи майже не застуджувались, лежимо покотом в шкарлятині. Приніс нам її, імовірно, Пилип, вернувшись із весняних мандрів.

У мене починається сильна гарячка. Маю запалення нирок, але все ще чую, бачу, переживаю разом з батьками їх горе. Лице запухле; уся я, мов колода, лежу затроєна сечею. Гарячка зростає. Дістаю запалення мозку.

Чую якісь далекі, дуже дзвінкі кроки, що лунають у пустці, і голос Махцевича за якоюсь ватяною стіною. — Ну, що ж я пораджу?. Мусите примиритися з дійсністю. Стан безнадійний — менінгіт, загальна урем’я… Іще чую якийсь ритмічний шелест, ніби низенько наді мною летить сила великих сизих птиць. Летять шелестючи крильми. А потім вже не чую нічого. Лечу сама в чорну порожнечу і западаю в небуття.

Дата добавления: 2015-09-01