Література періоду розкладу родового ладу і становлення феодалізму

Перехід від рабовласницької формації до феодальної супроводжувався занепадом культури. Надбання античного світу були значною мірою знищені. Особливо потерпіли міста - центри стародавньої цивілізації. Варвари, не знаючи у себе на батьківщині міст, остерігалися селитися в них, грабували, руйнували їх, розтягаючи мармур і каміння на воєнні укріплення і поселення. З занепадом міст занепадає й освіта, рівень знань на деякий час катастрофічно падає. Дальший розвиток культури гальмується загальною розрухою, слабкістю економічних і культурних зв'язків. Але поступово формується нова європейська економіка, більш складна і продуктивна, зростає рівень нової середньовічної культури, яка створювала вже нову картину світу. В ній не все було «темним», знайшлось там місце і радості, і повазі до людини, і потягу до зображення оточуючого світу. Середньовіччя відкинуло [12] гармонійний ідеал античності, але воно відкрило в людині багатство і глибину, палкість душевних поривань. Література цього періоду створювалася в основному молодими народами кельтського, германського, романського і слов'янського походження. Основну роль в її розвитку відіграли народна творчість, античність і християнство.

Головним джерелом літератури кожного народу є усна народна творчість. Найдавнішим видом народної поезії були трудові пісні. Вони виникли на основі ритмічних вигуків, які полегшували людям виконання різних трудових процесів. З трудових пісень з'явились обрядові, в яких за допомогою міміки і жестів відтворювались важливі аспекти життя общини - вдале полювання, добрий урожай, перемога над ворогом тощо. Рано виникають і календарні пісенно-ігрові дійства, присвячені, наприклад, довгожданій весні, яка приходить на зміну важкому зимовому періоду. Згідно з теорією «первісного хорового синкретизму», створеною академіком О. М. Веселовським, на початку поетичного розвитку елементи лірики, епосу і драми існували в складному «синкретичному» вигляді. У період розквіту первіснообщинного ладу пісня-танець невіддільна від міми і рухів. З відокремленням особистості від родового колективу починається розділ поетичних жанрів. Пісня відділяється від обряду; заспівувач - від хору, він стає співцем, а з часом - професійним поетом. Спочатку з'являється ліро-епічна пісня (на матеріалі міфологічних уявлень чи історичних переказів про легендарних предків), потім - лірична (хорова і сольна); пізніше - драма (народно-обрядова і культова).

Народна творчість, яка лягла в основу середньовічної літератури, багато століть розвивалась в усній традиції. В ній ще довго відбивалися обряди, вірування, звичаї язичницької доби. Церква, вороже і зневажливо ставлячись до всього, що йшло від давніх, дохристиянських часів, всіляко перешкоджала створенню, виконанню і запису народних пісень, сказань, байок, приказок; забороняла вона і язичницькі обряди, танці, народні драматичні дійства. В церковних та королівських указах народні пісні та ігри називалися «диявольськими сороміцькими піснями» та «бісівськими ігрищами». Про розвиток народних жанрів можна судити тільки на основі збережених пам'яток, народних обрядів, з непрямих джерел: уривків творів, що потрапили до латинських хронік, до пізніших літературних [13] записів, а також методом типологічного порівняння з творчістю інших народів, оскільки у фольклорі різних народів світу проявляється типологічна подібність на однакових ступенях розвитку.

Великий вплив на всі аспекти життя середньовічної Європи мало християнство, що виникло в І ст. н. є. у Римській імперії як релігія пригноблених мас, але поступово перетворилося в офіційну релігію Римської імперії (IV ст.). Церква почала називатися католицькою (тобто вселенською), а римський єпископ - папою, «намісником Христа на землі». Пізніше християнство стає державною релігією та ідеологічною основою феодалізму, церква виступає «як найбільш загальний синтез і найбільш загальна санкція існуючого феодального ладу» (1). Володіючи величезними земельними угіддями і багатствами, вона підтримувала владу королів і великих землевласників-феодалів, активно сприяла соціальному і духовному закріпаченню мільйонів людей. Протягом століть церква наполегливо проводить ідею теократії, тобто претендує на контроль життя європейських країн з боку папського Риму. Вона керує духовним життям всього феодального суспільства, визначає шляхи розвитку науки, освіти, мистецтва, ставлячи їх на службу догмам християнства. Будучи довгий час єдиним освіченим прошарком, духовенство зосередило в своїх руках монополію на освіту принаймні до XII-XIII ст. Ф. Енгельс писав: «Середньовіччя розвинулось на зовсім примітивній основі. Воно стерло з лиця землі стародавню цивілізацію, стародавню філософію, політику і юриспруденцію, щоб почати в усьому з самого початку. Єдине, що воно взяло від загиблого стародавнього світу, було християнство і кілька напівзруйнованих міст, які втратили всю свою колишню цивілізацію. В результаті, як це буває на всіх ранніх ступенях розвитку, монополія на інтелектуальну освіту дісталась попам, і сама освіта набрала тим самим переважно богословського характеру» (2).

(1) Маркс К., Енгельс Ф. Tвори, т. 7, с. 343.

(2) Там же.

Уже в IV-V ст. «отці церкви» Ієронім та Августин земному світогляду античних часів протиставили аскетичну доктрину, згідно з якою людина, її життя, весь земний світ є втіленням гріха і зла. Релігійний аскетизм став однією з рис середньовічного офіційного світогляду. Церква проповідує покору церковним та світським властям, зневагу до земних благ, обіцяючи за це винагороду в потойбічному світі. Поширенню впливу церкви значною мірою сприяла мовна «строкатість» раннього середньовіччя, [14] яка стояла на перешкоді економічним і культурним зв'язкам між народами. Церква ж мала одну мову - латинь, що посилювало церковну організацію, сприяло встановленню і зміцненню зв'язків між духовенством у різних частинах Європи. З метою збагачення і розв'язання соціальних протиріч церква з кінця XI-XIII ст. стала організатором хрестових походів на Близький Схід, Балкани та ін. Офіційно проголошувалося, що метою цих походів є спасіння «гробу господнього», насправді - грабування багатих країн Сходу і поширення впливу християнства.

Панівним напрямом середньовічної філософії була схоластика. Тісно пов'язана з богослов'ям, вона відкидала досвідне знання і намагалася із церковних догматів зробити конкретні висновки щодо дійсності, природи і життя людини. Починаючи приблизно з XI ст., схоластика панує в шкільній освіті, що відривало школу від вивчення оточуючої дійсності. Догматичне бесплідне розумування, ідеалістичні Сперечання та релігійно-філософські диспути, які проводили схоласти, не мали будь-якого практичного значення. Поступово зростаючий опір церковній ідеології приводить до виникнення всередині схоластики нових, передових учень (Р. Бекон, У. Оккам та ін.), що зумовило в XIV-XV ст. занепад цього напряму. Але схоластичний метод мислення зберігався ще довго. Навіть після появи перших університетів (XII ст.) офіційна наука ще довго залишалась «служницею богослов'я».

Проте у процесі поглиблення протиріч феодального суспільства розвивалась і стихійно-матеріалістична народна свідомість. Пануючій феодально-церковній ідеології протистояли народна культура, залишки язичницьких традицій та різні єретичні вчення. Єресями називали богословські віровчення, спрямовані проти офіційної релігії та церкви. Могутні міські та селянські рухи, в яких відбивалось глибоке незадоволення народних мас феодально-церковним гнітом, часто набували форму єресей. Так, у найбільш поширених єресях катарів та вальденсів (друга половина XII-XIII ст.) *, які охопили ряд європейських країн, звучить вимога рівності, засудження церковної ієрархії та несправедливості феодального порядку. Ф. Енгельс зазначав: «Революційна опозиція феодалізмові проходить через усе середньовіччя. Вона виступає, відповідно до умов часу, то у вигляді містики, то у вигляді відкритої єресі, то у вигляді збройного повстання» (1).[15]

* У Південній Франції катарів і вальденсів називали альбігойцями - місто Альба було центром розповсюдження єресі.

(1) Маркс К-, Енгельс Ф. Твори, т. 7, с. 344.

Католицька церква проводила жорстоку боротьбу з єретичними ідеями та їх послідовниками. Наприкінці XII ст. було створено інквізицію* - особливий церковний суд, методами якого були шпигунство, катування, залякування. Звичайно єретиків спалювали на вогнищах. Так церква протягом століть чинила розправу з передовими мислителями і вченими, яких вона підозрювала у незгоді з католицькими канонами.

Незважаючи на диктат церкви і панування релігійного світогляду, в епоху середньовіччя поряд із аскетичними настроями та думками про потойбічний світ парадоксально співіснували жадоба до радощів життя, потяг до знань і вільнодумство. Для народного світогляду цієї доби характерне взаємопроникнення серйозного (трагічного) і смішного (комічного). Офіційній феодально-церковній ідеології та культурі простистояла життєстверджуюча народна творчість з різноманітними формами сміхової культури. Від життєвих негод і суворого церковного нагляду народ знаходить віддушину в різних розважальних обрядово-видовищних та словесних сміхових творах, різних видах фамільярно-площадної мови (1).

Релігійним заборонам народ протиставляв жадобу світської музики, пісень, танців, розважальних видовищ. Протягом століть дуже популярними були виступи мімів, жонглерів, шутів, карликів. Надзвичайно живучими виявились комічні жанри середньовічного театру - соті, фарси. Офіційним феодально-церковним святам народ протиставляв безтурботні веселощі таких народних обрядів, як «святкування травня» з обранням королеви або короля весни, з піснями та хороводними танцями, а також багатоденні народно-святкові карнавальні звеселяння під час масниці, великих ярмарок; всілякі «свята дурнів», «свята ослів» тощо. Під час цих свят трагічні сторони буття та боязнь небесної кари відступали перед свободою, радощами карнавальної стихії, вони давали людям розрядку, заспокоєння, звільняли від почуття приниженості та страху.

* Лат. inquisitio - розлук, розслідування.

(1) Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса.- М.: Худож. литература, 1965.

Християнський світогляд складався в боротьбі з античним світосприйняттям і язичницькою релігією варварів. Але церква була неспроможна відразу викорінити язичницькі традиції родового суспільства і відмовитись від досягнень античного світу, їй довелося, особливо на перших порах, спиратися на досвід античності, засвоювати і навіть розповсюджувати [16] його. Духовенство використовувало в своїх цілях авторитет античної науки, філософії, мистецтва. По-своєму коментуючи уривки з текстів античних авторів, воно намагалося підтвердити ними «істинність» християнського вчення. Так, були використані філософські системи Арістотеля і Платона, твори Вергілія, Овідія, Ювенала та ін. Піклуючись про релігійне виховання своєї пастви, прагнучи зберегти грамотні й освічені кадри духівництва, церква змушена була певною мірою наслідувати досвід античної освіти. Від римських шкіл вона перейняла граматику, риторику, діалектику (логіку), геометрію (включаючи географію), арифметику, астрономію і музику, трактуючи їх у потрібному їй дусі. Від Стародавнього Риму середньовіччя запозичило також латинську мову. Таким чином, у процесі становлення середньовічна культура багато в чому опиралася на надбання античності. Більше того, з розвитком літератури, мистецтва Європа все частіше звертатиметься до багатогранної культури античного світу.

Своєрідність і складність буття європейських народів відбилися у самобутніх жанрах середньовічної літератури. Однак пам'яток, цих свідчень художнього генія і мудрості народної, збереглося небагато, оскільки народна творчість протягом століть розвивалась в усній традиції. Значна частина того, що було зафіксовано письмово, в добу майже загальної неписьменності, релігійного фанатизму, феодальних воєн, пожеж, тотальних, епідемій, безслідно зникла. Те, що збереглося, має виняткову цінність для вивчення європейської культури.

Література середніх віків створювалась мовами місцевих народностей та латинською мовою.

Дата добавления: 2015-09-01