Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. у с. Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Спочатку навчався в польській школі с Яблунева, потім у Коломийській гімназії та радянській десятирічці. У 1948р. він вступив до Львівського університету, з 1953 р. навчався в аспірантурі, але невдовзі залишив наукову роботу.
У 1953 р. вийшла перша збірка Д. Павличка «Любов і ненависть». Наступного року поет заочно був прийнятий до Спілки письменників CPCR У 1955р. вийшла його збірка «Моя земля».
Протягом 1957—1959 pp. Павличко завідував відділом поезії журналу «Жовтень». У 1958 р. у Львові була надрукована збірка його.поезій «Правда кличе!», в якій цензура не відразу помітила твори, спрямовані проти тоталітарної системи. А коли розібрались, то майже весь тираж, окрім кількох примірників, був вилучений із продажу та знищений.
У 1959—1962 pp. вийшли збірки «Бистринг», «Днина», «Пальмова віть», «Жест Нерона», у 1964 р. — збірка вибраних поезій «Пелюстки і леза», Д. Павличко переїхав до Києва, розпочав роботу в сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (за його сценаріями поставлені фільми «Сон», у співавторстві з В. Денисенком, та «Захар Беркут», режисер Л. Осика).
Впродовж 1966—1968 pp. Павличко працював у секретаріаті Спілки письменників України, у 1971 —1978 pp. — редагував журнал «Всесвіт».
У 80-х роках Д. Павличко брав активну участь у заснуванні Руху, Демократичної партії України. У 1990—1994 pp. він був одним із лідерів парламенту. Пізніше працював на дипломатичній роботі.
На сьогоднішній день Павличко-поет виступає ще в одній важливій для нашого часу іпостасі — політика, державного діяча, який пристрасно й рішуче відстоює інтереси суверенної України, її народу. І хоч державна діяльність забирає багато часу, все ж з'являються, хоч і не дуже часто, нові вірші поета — і ті, що «з шухляди», і щойно написані.
З 1988 - секретар правління Спілки письменників України.
У 1989-1991 рр. - народний депутат СРСР.
Народний депутат України 12(1) скликання з 1990 р. до 1994 р. Голова Комісії у закордонних справах (з 06.1990). Входив до Народної ради.
З 10.1995 р. по 05.1998 р. - Надзвичайний і Повноважний Посол України в Словацькій Республіці.
Народний депутат України 3 скликання у 1998-1999 рр. від НРУ. Член Комітету у закордонних справах і зв'язках з СНД (з 07.1998), член фракції НРУ (з 05.1998). 17.03.1999 достроково припинено повноваження.
Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Польща (26.02.1999-11.01.2002).
У 04.2002 р. кандидат в народні депутати України від блоку В.Ющенка "Наша Україна". Член КПРС до 03.1990 р. Член УНР.
Голова Товариства української мови у 1989-1990 рр.
Один з засновників Руху, член Великої ради НРУ. Лідер парламентської фракції ДемПУ ВР України 12(1) скликання. Був членом Президії Національної ради ДемПУ. До 07.1995 р. - координатор Ради демократичного об'єднання "Україна".
Дипломатичний ранг - Надзвичайний і Повноважний Посол України (07.1999).
Лауреат літературної премії Словаччини ім. П.Гвездослава, літературної премії Болгарії ім. Христо Ботєва.
Заслужений діяч культури Польщі. Почесний доктор Львівського національного університету ім. І.Франка (2000).
Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, "Знак Пошани". Почесною Грамотою Президії ВР УРСР. Орденом "За заслуги" ІІІ ст. (06.1997). Орденом князя Ярослава Мудрого V ст. (07.1999). Командорським хрестом і з Зіркою Ордена за заслуги (12.2001, Польща).
Державний службовець 1-го рангу (06.1994).
Володіє англійською, іспанською, польською мовами.
Павл1 павл2
“ТАЄМНИЦЯ ТВОГО ОБЛИЧЧЯ” (Київ, “Основи”, 1998)
“Це неправда, що ми помрем!…”
Це неправда, що ми помрем!
Ти – земля, а я – твій сівач.
Плуг іде – під його тягарем
Ти возрадуйся і не плач.
Сокруши свою душу тверду
Пестотливою зливою втіх.
Я ж і сам, як зернина, впаду
Поміж скибами гонів твоїх.
Ми небес глибину збагнем,
Вище зір піднесем колоски.
Ми пшениці незгасним вогнем
Пролітатимем крізь віки.
Щербак Юрій Миколайович
(* 12 жовтня 1934, Київ) — український письменник, сценарист, епідеміолог, публіцист, політик, діяч екологічного руху, дипломат. Доктор медичних наук (1983). Лауреат Літературної премії ім. Ю. Яновського (1984) (літературна премія, яка присуджується за найкращі твори в галузі новелістики).
Український письменник, сценарист, епідеміолог, публіцист, політик, автор близько 100 наукових робіт і двох десятків книг. Народився в Києві, під час Німецько-радянської війни був евакуйований до Росії, звідки на початку березня 1944-го повернувся в рідне місто, а в 1958 році закінчив Київський медичний інститут за фахом «санітарний лікар». У період 1958-1987 рр.. працював в Київському науково-дослідному інституті епідеміології та інфекційних захворювань імені Л. В. Громашевського молодшим, а потім і старшим науковим співробітником. Брав також участь в боротьбі з епідеміями холери та іншими захворюваннями на території України та Узбекистану, за що був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Кандидатська (1965) і докторська (1983) дисертації присвячені епідеміології особливо небезпечних інфекційних хвороб. Володіє польською та англійською мовою. Доктор медичних наук. Академік УЕАН. З січня 1999 р. - державний службовець 3-го рангу. Одружений, має доньку та сина.
Літературну діяльність Юрій Щербак почав у середині 1950-х років як активний член літературного об'єднання свого інституту. У студентській газеті «За медичні кадри» він пише перші розповіді, публікує сатиричні «мальовані рецензії» в дусі літературних прямувань народжуваного тоді руху «шестидесятників».. Перша повість «Як на війні» (1966) розповідає про будні радянських медиків, а перші свої оповідання, опубліковані в журналі «Юність», навіть оформляє власними малюнками. З 1966 - член Спілки письменників України (в 1987-1991 рр. - Секретар правління), з 1971 року - Союзу кінематографістів України. У 1975 році в Харківському академічному театрі ім. А. Пушкіна п'єсою «Відкриття» він дебютував як драматург. Прекрасно володіючи польською мовою, Юрій Щербак перекладав поезію польських авторів, неодноразово читав студентам Варшавського університету лекції.
За збірку новел «Світлі танці минулого» удостоєний літературної премії Юрія Яновського (1984), за кіносценарій фільму «Державне відношення» - премії імені Олександра Довженка. Як публіцист Ю. Щербак отримав популярність своїми статтями про Чорнобильську трагедію, що публікувалися в українській і московській пресі.
Після розпаду СРСР і отримання Україною незалежності він відійшов від літературної творчості і зайнявся політикою. У 1991 році він оприлюднив заяву, в якій сказав, що «відтепер не буде займатися так званим«червоним письменством», тобто не буде писати романів чи оповідань«Про Васі і Асі, Вані та Ані». У 1998 році Український науковий Інститут Гарвардського університету видав політико-публіцистичну книгу Щербака «Стратегічна роль України» (The Strategic Role of Ukraine) англійською мовою, а в 2003 році вийшла його публіцистична книга «Україна: виклик і вибір (Перспективи України в глобалізованому світі ХХ століття)».
Член Спілки письменників України з 1966 року та Спілки кінематографістів України з 1971 року.
Один з засновників і голова Української екологічної асоціації "Зелений світ", перший лідер Партії зелених України.
1989—1991 — народний депутат СРСР, член опозиційної Міжрегіональної депутатської групи, очолюваної академіком Андрієм Сахаровим, член Верховної Ради СРСР, голова підкомітету з питань ядерної енергетики і екології.
1990—1992 — Голова Партії зелених України.
1991—1992 — перший міністр охорони навколишнього середовища незалежної України, член Ради Національної Безпеки України.
1992—1994 — надзвичайний і Повноважний Посол України в Ізраїлі
1994—1998 — надзвичайний і Повноважний Посол України в США (з 1997 р. — також посол України в Мексиці — за сумісництвом).
1998—2000 — радник Президента України.
2000—2003 — надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді (одночасно — представник України при Міжнародній організації цивільної авіації (ICAO, Оттава).
З грудня 2009 — один із засновників та член Ради із зовнішньої та безпекової політики.
Академік АЕНУ (Академія Економічних наук України).
Щербак1
Литвин Юрій Тимонович
(нар. 26.11.1934, с. Ксаверівка, Васильківського р-ну Київської обл.- п. 05.09.1984, с. Кучино, Чусовського р-ну, Пермської обл.)
Поет, письменник, публіцист, член Української Гельсінкської груп (УГГ)
Юрій Литвин народився в сім’ї сільських учителів. Батько воював на фронті, потім партизанив у загоні С.Ковпака. Помер від ран 1944.
Мати з сином перебралася в c. Барахти Київської обл. Після закінчення семирічної школи Литвин пішов до гірничо-промислової школи в м. Шахти Ростовської обл., але через хворобу покинув її і повернувся до села.
24.06.53 Литвин разом з декількома хлопцями був заарештований і 29 липня засуджений Васильківським районним судом за ст. 4 Указу від 4 липня 1947 р. "Про кримінальну відповідальність за грабіж державної та суспільної власності" до 12 р. позбавлення волі. Домагаючись довідки на виїзд із села на навчання, хлопці „шантажували“ голову колгоспу "пропажею" телиці, яку вони прив’язали до дерева в лісі. Покарання відбував на будівництві Куйбишевської ГЕС (Кунєєвський ВТТ)
31.01.55 Литвин був звільнений завдяки клопотанням С.Ковпака, але 14 квітня знову заарештований за звинуваченням у створенні в таборі в липні - серпні 1954 антирадянської націоналістичної організації "Братство вільної України" (БВУ).
Члени організації готувалася, вийшовши на волю, встановити зв’язки з підпіллям ОУН, щоб боротися за незалежність України. Хоча далі написання статуту, складання присяги та пропаганди в своєму колі справа не просунулася, Литвин, як ініціатор і один з лідерів організації, 10.09.55 був засуджений Куйбишевським обласним судом на 10 р. таборів.
Литвин карався в таборах Сибіру (Мединь, Озерлаг) і в Мордовії. Там написав книгу віршів "Трагическая галерея"— про долю свого покоління, про жертви терору і присвятив її Л.Лук’яненку.
Юрій Литвин звільнився 14.06.65, одразу ж поїхав до Москви і передав посольству США інформацію про становище політв’язнів у концтаборах. Співробітникам посольства вдалося непомітно вивезти його в машині і випустити на вулиці. Оселився в с. Барахти, де жила його мати. Одружився. 1967 народився син Ростислав.
Працював на заводі холодильників у м.Василькові, на трубному заводі. Був обраний до профкому. Намагався переконати робітників, що профспілка - це не „приводной ремень партии“, а інструмент захисту економічних інтересів робітників. КДБ погрожував арештом. Литвин мусив виїхати на роботу до Сибіру.
Після повернення 14.11.74 був заарештований у м.Рівне. Інкримінували як наклепницькі низку літературних і публіцистичних праць. У березні 1975 Київський обласний суд засудив Литвина до 3 р. таборів суворого режиму. Ув’язнення відбував у колонії № 25 (сел.Верхній Чов, Комі АРСР). У таборі переніс операцію на виразку шлунку.
14.11.77 Литвин знову повернувся в с.Барахти. Півтора року був під адміністративним наглядом. На пропозицію О.Мешко в червні 1978 р. вступив до Української Гельсінкської групи (УГГ). У квітні 1979 написав працю "Правозахисний рух в Україні, його засади і перспективи", де, зокрема, відзначив: „Супільство - це живий організм, що живе і розвивається за природним законам з тенденціями до все більшої свободи... Інакодумство в Україні має свої глибокі революційно-демократичні та ліберальні традиції... Свободолюбство, демократизм є характерними ознаками як українця, так і всієї української нації“. Цю працю високо оцінив Петро Григоренко.
19.07.79 незадовго перед тим оперований на верікоз Литвин був затриманий п’ятьми міліціонерами, завезений до відділу міліції, побитий, оштрафований і відпущений, а 06.08.79 заарештований за звинуваченням у вчиненні опору працівникам міліції. Засуджений 17.12.79 Васильківським райсудом до 3 р. таборів суворого режиму.
Карався в м.Біла Церква, в сел. Буча під Києвом, у липні - вересні 1980 в м. Херсоні (17/90).
За 1,5 міс. до закінчення терміну, 24.06.82, Київський облсуд визнав Литвин особливо небезпечним рецидивістом і засудив до 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання. Йому, зокрема, інкримінували написання низки статей, а також "зведення наклепів на органи радянської влади в усній формі".
У травні 1983 хворий на виразку шлунка Литвин етапований у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. 9 останніх місяців Л. тяжко страждав від болю, а тут ще дізнався про смерть у неволі колишньої дружини. Син залишився з бабусею. Тяжко переживав Литвин смерть О.Тихого і Б.Антоненко-Давидовича. Збіг тяжких обставин спричинився до тяжкого душевного і фізичного стану. В останні дні він не міг ходити і майже нічого не бачив, був звільнений від роботи.
23.08.84 Литвин був виявлений у бараці з розтятим животом. Через два тижні помер у лікарні в м.Чусовий. Наглядачі так і не знайшли, чим він порізався, — ні одразу, ні під час подальших обшуків.
Усього він був засуджений на 41 рік неволі, не враховуючи 1,5 р. адміннагляду. У таборах відбув 20 р. з 49 прожитих. Він устиг написати декілька повістей і збірок віршів (більшість літературних творів досі не знайдені).
19.11.89 тлінні рештки Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина були з великими почестями перепоховані на Байковому кладовищі в Києві.
Литвин1
Сверстюк
СВЕРСТЮК ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
(нар. 13.12 1928, с.Сільце Горохівського р-ну Волинської обл.)
Видатний сучасний український публіцист і літературознавець, активний учасник національно-демократичного руху, один з його інтелектуальних лідерів.
Народився в селянській родині.
1952 закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення „логіка і психологія“). 1953-1956 — аспірант НДІ психології. 1956-1959 — викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті. 1959-1960 та 1962-1965 — старший науковий співробітник Українського НДІ психології. 1961-1962 — завідувач відділу прози журналу „Вітчизна“. Чотири рази за ці роки звільняли з роботи з політичних мотивів. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. З 1965 до арешту в 1972 — відповідальний секретар редакції „Українського ботанічного журналу“.
З часу виникнення в 1960 київського Клубу творчої молоді, який став центром неофіційного культурного й громадського життя Києва і всієї України, С. — один з найактивніших його учасників, поруч і в тісному зв’язку з такими відомими діячами української культури і мистецтва як А.ГОРСЬКА, Г.Севрук, Л.Семикіна, В.СИМОНЕНКО, І.СВИТЛИЧНИЙ, І.ДЗЮБА, Л.КОСТЕНКО, І.ДРАЧ, В.СТУС, Л.ТАНЮК та інші.
Одним із найгостріших і найпопулярніших творів українського самвидаву 60-х років був анонімний памфлет про спалення бібліотеки „З приводу процесу над Погружальським“, що його написали, як пізніше стало відомо, С. у співавторстві, в тому числі з І.СВІТЛИЧНИМ. Важливими подіями національно-культурного життя були його неофіційні публічні виступи, зокрема, на вечорі пам’яти В.СИМОНЕНКА (1964). Про характер протистояння багато говорить відкритий лист (разом з А.ГОРСЬКОЮ, Л.КОСТЕНКО, І.ДЗЮБОЮ та В.НЕКРАСОВИМ) до ґазети „Літературна Україна“ у зв’язку з ґазетним цькуванням В.ЧОРНОВОЛА. Широко розповсюджувалися в самвидаві відомі його есе „Собор у риштованні“, „Іван Котляревський сміється“, „Остання сльоза“, „На мамине свято“.
У 60-х роках С. був неодмінним учасником напівлеґальних літературних вечорів, зборів, заборонених святкувань дня перенесення праху Т.Шевченка з Петербурга в Україну 22 травня 1861 року. 07.12.70 С. виступив з яскравою промовою на похороні А.ГОРСЬКОЇ, яка трагічно загинула 28.11.70.
Заарештований 14.01.72 під час масових арештів серед української інтеліґенції. Більшість заарештованих було засуждено восени того ж року, а слідство у справі С. затягнулося більше як на рік, хоча справа була чисто „літературною“. Свої твори автор підписував власним прізвищем і тому нічого було розслідувати. Засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР 16-24 квітня 1973 на максимальний термін — 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Йому були інкриміновані як антирадянські згадані есе (головним предметом звинувачення була книга „Собор у риштованні“ (Париж, 1970); публічні виступи перед працівниками освіти в 1965 з критикою ідеологічних стереотипів і системи неправди в роботі школи, розмови зі знайомими, окремі висловлювання. „Останнє слово“ С. на суді згодом поширювалося в самвидаві.
Відбував термін у 36-му і 35-му таборах у Пермській обл. Брав участь у численних акціях протесту - голодуваннях і страйках, перебував під особливим наглядом, його систематично кидали до карцеру. Наприкінці лютого 1978 був посаджений на 4 місяці в ПКТ (приміщення камерного типу, тобто внутрішньотабірна в'язниця). На заслання теж був відправлений після 15 діб карцеру.
На засланні (сел. Богдарин Бурятської АРСР) працював столяром геологічної експедиції.
Звільнений у жовтні 1983. У Києві мав таку ж столярну роботу, якої позбувся в 1988 у зв'язку з поїздкою в Американське посольство на зустріч дисидентів.
Починаючи з літа 1987 С. брав активну участь у роботі напівлеґального Українського культурологічного клубу, зокрема, виступив з лекцією в зв'язку з 50-річчям загиблого в таборах В.СТУСА й оголосив, що передав текст Лондонському центрові Міжнародного ПЕН-клубу.
З 1989 С. є незмінним редактором християнської ґазети „Наша віра“. Відстоює позиції Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), що не бажає бути Церквою державною.
З 1989 - президент Української асоціяції незалежної творчої інтеліґенції, яка присуджує щорічні премії ім. В.СТУСА. У 1993 С. обраний президентом Українського Пен-клубу.
Численні статті й публічні виступи С. перед інтеліґенцією, студентами, школярами, по радіо й телебаченню впливають на подолання інерції страху в суспільстві, на відродження національних духовних цінностей. Перебуваючи поза політичними організаціями, він, проте, впливає на формування ідеології національно-патріотичного руху в цілому й особливо на духовне відродження України.
У доповіді „Шістдесятники і Захід“, прочитаній в Урбані та Ґарварді в 1991, С. так говорив про історичні зміни, що відбулися: „Загрозлива для світу, затята і наступальна комуністична потуга —-раптом відмовилась від своєї манери виклику і погрози. Вона поникла, повернулась на 180 градусів — і прийняла мову своїх замучених і недозамучених жертв із карними нумерами. Це була вічна тиха мова правди — її струмок плине через усю історію. Комуністи не змогли пересушити його, перекрити своєю „правдою“, і зрозуміли, що спільною мовою світу може бути лише та тиха мова гнаних і переслідуваних за правду, яка йде від священних джерел“.
1993 С. захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему „Українська література і християнська традиція“.
Найвідоміші книги С. „Собор у риштованні (1970), „Блудні сині України“ (1993), „Шевченко і час“ (1996), „На святі надій“ (1999). С. також автор численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської.
Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1995). Дійсний член Української Вільної Академії Наук (США, 1996).
Живе в Києві.
Але землю вкриває асфальт і бетон, небо затягується димами і ревом моторів, і кудись шалено, в метушливій тривозі летить життя, засмокчу є і не залишає тієї чистої години для душі, коли можна замислитись над собою і подумати про головне
· Але минуле не зникає. Героїчно пролита кров не зникає. Вона трансформується в нову форму духовної енергії, породжує людину, яка має його виспівати. Минуле воскресає і розцвітає в генієві.
Све1 Све2
Дата добавления: 2015-09-05; просмотров: 123 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Дзюба Іван Михайлович | | | в традиционном районном военно-спортивном конкурсе « Богатырь » посвящённом 26 годовщине вывода советских войск из Афганистана 15.02.1989 г. |