Приклад сценарію сватання.

Якщо сватання було небажаним для сім’ї, то розмови-алегорії давали старостам можливість вчасно зупинити цей процес: у дуже ввічливій формі говорилося, що в господарстві немає нічого на продаж або що ніяка куниця не забігала у двір. Слід зауважити, що уже наприкінці ХІХ – на початку ХХ ед. алегоричні прийоми ловлі куниці чи купівлі-продажу поступово зникають, поступаючись місцем діловій розмові: «Що ж, свату, ми до тебе прийшли не сидіть, а говорить і сватать дівку» [Здоровега, с.67]. У багатьох фольклорних районах України остаточне рішення повідомляли на другий-третій день: батьки намагалися не поспішати з відповіддю навіть тоді, коли вона була позитивною. Інколи (Київщина, Івано-Франківщина) дівчина сама йшла через кілька днів до жениха, запрошуючи його батьків до себе додому на «слово» [Борисенко, с. 25].

Можливим було і явище сватання дівчини до парубка, що знайшло свої відбитки в історичній літературі (Г. Л. де Боплан) та народній творчості:

Сама рова викопала, Сама висипала, Сама хлопця полюбила, Сама висватала. Ой коб мені такі очі, Як у того горобця, То я б собі висватала Хорошого хлопця.

Сама коні запряжу, Сама собі їду. Сама хлопця полюбила, Та за нього піду. Ой коб в мене такі очі, Як в тєї ворони, Висватала б собі хлопця З чужої сторони [Борисенко, с. 25].

Існування залишків такого звичаю у минулому засвідчено на території Київщини, Полісся, Закарпаття, Волині.

Під час сватання батьки кликали дівчину, яка, як правило, у цей час раділа, що прийшли старости, й поралася біля печі, готуючи на стіл. Інколи вона колупала піч. Молодий же, сівши навпроти вікна, спостерігав за дівчиною. Коли вже вечеря була наготована, мати чи батько зверталися до доньки, прилюдно запитуючи її згоди на шлюб. Наприкінці ХІХ ст. висловлення згоди нареченої на одруження було обов’язковим елементом сватання на всій території України. Народний етикет, сором’язливість та скромність дівчини стримували давати її пряму відповідь: у більшості випадків вона говорила: «Як батько та мати, так і я» [Борисенко, с. 28].

Атрибутами сватання, символічними знаками згоди на різних територіях були «піднесення хустки», «пов’язування рушника», «обмін хлібом», «розламування хліба», «піднесення води сватачеві», «частування сватів»; знаками відмови «піднесення гарбуза», «повернення хліба» та ін. Таким чином, знаком закріплення згоди було пов’язування сватів рушниками чи піднесення їм на хлібі хусток, а коли дівчина виявляла незгоду, то підходила до столу, брала принесений старостами хліб і, поцілувавши його, говорила: «Спасибі за честь. Хай вам Бог дає з інших рук» [Борисенко, с. 28]. Якщо ж батьки давали згоду, то дівчина, внісши рушники з комори в хату, зверталася до батьків з проханням благословити: «Благословіть, тату, сватів в’язати». Після того дівчина зазивала до хати трьох подруг, що прийшли заздалегідь, аби співали під час благословення:

Ой пойду я да щавлю рвати –

То ж у мене свати в хаті.

Я ж думала, що гулять прийшли, –

Вони мене підмовлять прийшли.

Я думала, що додому йдуть, –

Вони мене да й за стіл ведуть.

Батько й мати не одказують,

Хусточок не показують [Весільні пісні, с.27].

Проспівавши, дівчата виходили з хати і починали зазирати у вікна, сміючись з того, як засватана в’яже старостів. Пов’язані рушниками старости сідали за стіл вечеряти. У цей час молодий діставав пляшку горілки і по черзі частував нею свата, сваху, молоду і старостів.

Слід зауважити, що пісенний супровід для сватання, як і для оглядин, не був характерним явищем.

Невдовзі після сватання відбувалися ще дві зустрічі шлюбних сторін – оглядини і заручини.

Оглядини. Цей обряд відомий під різними назвами: «оглядини», «розглядини», «виглядини», (Київщина, Полтавщина, Східне Поділля, Слобожанщина); «обзорини» (Опілля), «печеглядини» (Волинь), «пєц важити»(Закарпаття) [Борисенко, с. 29]. Відбувалися оглядини невдовзі після сватання. На початку ХХ ст. обрядодія оглядин або зовсім зникла з весільного обряду, або відбувалася в один день зі сватанням. На сході Волині, наприклад, на «печеглядини» до парубка йшли у день сватання. Подекуди оглядини відбувалися після заручин – прилюдного оголошення про весілля, – коли відмова від одруження траплялася доволі рідко.

Під час оглядин батьки нареченого намагалися продемонструвати свій добробут так, щоб сватання завершилося вдало: інколи навіть вдавалися до хитрощів, позичаючи у сусідів коня, мішки з борошном, зерном.

Заручини – заключний етап передвесільної обрядовості. Найпоширеніша назва обряду – «заручини» – походить від звичаю з’єднувати руки, після чого домовленість набирала юридичної чинності. У південно-східних районах України поряд з назвою «заручини» побутувало й інше найменування останньої передвесільної обрядодії – «сватання». Крім того, зафіксовані локальні назви: «полюбини», «змовини» (Волинь); «слово» (Поділля); «на свати», «словини» (Опілля, Передкарпатське Подністров’я); «хустки» (Полтавщина, Східне Полісся); «рушники», «рушникове» (Київщина); «ед.лок» (Закарпаття) [Борисенко, с. 32].

Якщо сватання мало здебільшого побутовий характер і проходило у домі нареченої, то заручини, що відбувалися в помешканні молодого, мали вже ритуальне значення: відбувалися вони із дотриманням надзвичайної урочистості, у присутності родичів усіх родичів жениха та нареченої, а головне – супроводжувалися ритуальним співом, молодіжними іграми, танцями. На думку Х. Вовка, хоровий спів був безперечним пережитком старовинного релігійного обряду, що зберігся до сер. ХХ ст. [Вовк, с.].

Обов’язковими складовими частинами, що мали санкціонуючий (дозвільний, схвальний) характер, були перший посад молодих й обмін подарунками. Також елементами обряду заручин було зав’язування рук рушником, гостина з участю весільних чинів. Усі ці обрядодії зобов’язували дотримуватися весільної угоди.

Після того як молодих благословили, пов’язали і посадили на покуті – найпочеснішому місці в хаті, – у дію вступав весільний хор (дівчата-подруги молодої), який у перших же своїх піснях пояснював, що наречену на посаді зустрічає сам Господь. При цьому хор виконував такі пісні, які поза цим обрядом ніколи не співалися [Вовк, с.]:

Ой на морі та на камені

Пило воду та два соколи;

Напившися говорили:

«Летім, братця, на заручини!

Там Маруся заручається,

Од батенька одлучається,

До свекорка прилучається» [Весільні пісні, с.34].

Молоді могли також прирівнюватися до місяця та зорі, що змовилися одночасно зійти на небо, освітити небо й землю, звеселити звірів у полі та спізнілих гостей у дорозі [Вовк, с.].

У окремих фольклорних районах України (Опілля, Волинь, Покуття) обов’язковим елементом заручин був ритуальний танець батьків наречених, які, узявши під пахву хліб, ставали один проти одного й починали, притупуючи, танцювати посеред хати [Борисенко, с.32]. Поступово до них приєднувалися усі присутні, а коли до танцю долучалася наречені, їм співали пісню:

Не січи, не руби зеленого дуба,

Було не любити, коли я не люба.

Не січи, не рубай зеленої вишні,

Було не сватати, коли не до мислі [Борисенко, с.32].

За припущенням В. Борисенко, «… магічні танці у весільному обряді перейшли в розряд немотивованих ритуальних дій, а пізніше набрали функції гри та розваги» [Борисенко, с.32].

Під час частування на заручинах також виконувалися пісні, у яких висловлювалися побажання молодим «…бути багатими, як земля, і здоровими, як вода» [Вовк, с.]. Після заручин дівчина носила в косі червону стрічку (Полтавщина), яка вказувала на публічне оголошення сватання. А в Східному Поліссі з такою ж метою у косу впліталася широка стрічка, а до хустини приколювали квітку [Борисенко, с.32].

Увесь передвесільний цикл зазвичай тривав упродовж двох-трьох тижнів (інколи – упродовж місяця) після досягнення згоди на шлюб. Наприкінці ХІХ століття повний комплекс передвесільної обрядовості (допити, сватання, оглядини, заручини) зберігався, переважно, уже як традиція [Борисенко, с.33].

Власне весільний етап. Сутність власне весільних обрядодій полягає у відокремленні наречених від неодруженої молоді, їх емоційно-психологічній підготовці до переходу в сімейний статус. Загалом структура власне весільної обрядовості складається з трьох частин: передшлюбні дійства, шлюб, покривання нареченої і переїзд її в дім чоловіка [Борисенко, с.42].

Характерною особливістю передшлюбних обрядодій – «запросини на весілля», «приготування весільних символів» (обрядовий хліб, весільне деревце, прапор, меч), «батьківське благословення на шлюб під час посаду», «молодіжний прощальний вечір» – було те, що вони відбувалися одночасно у домівках нареченої й нареченого за участі родичів, весільних чинів, супроводжувалися весільними піснями та виконанням певних магічних дій, спрямованих на забезпечення щастя та добробуту молодій родині. На думку В. Борисенко, та обставина, що група передшлюбних дій в українському весіллі була значно розвинена і мала характер затвердження, схвалення (посад наречених в обох домівках, розплетення коси), дозволяє включити її до власне весільного етапу [Борисенко, с.42].

Коровайний обряд. Ритуал випікання і розподілу короваю та весільного печива був багатоплановим й обов’язково супроводжувався весільними піснями.

Весілля здебільшого розпочиналося у п’ятницю (Поділля, Наддністрянщина) із приготування весільного хліба. Цей звичай відомий ще з ХІ ст., коли жодна весільна трапеза не відбувалася без короваю та сиру [Борисенко, с.44]. Спеціально запрошені жінки, переважно, близькі родички та сусідки, збиралися по домівках молодих і починали виготовляти весільний хліб. Як правило, запрошували парну кількість коровайниць, щоб наречені увесь вік жили в парі, щоправда, на Поліссі та Волині траплялася непарна кількість жінок, найчастіше – сім. А для того, щоб наречені жили дружно, коровайниць могли зв’язувати рушником, через що вони усю роботу виконували гуртом:місили тісто, виліплювали оздобу.

Найбільш поширеною формою весільного хліба в Україні була висока кругла паляниця, оздоблена квітами, шишками, пташками з тіста, яка називалася «коровай» [Борисенко, с.45]. У західних та південно-східних областях України весільний хліб випікали у вигляді деревця чи гілочок з відповідними назвами: «коровай», «гільце», «теремок», «дивень», «дівування», «ріжки». Третім видом весільного хліба були різноманітні вироби прямокутної, продовгуватої, плетеної форми, прикрашені барвінком, калиною, колосками жита чи пшениці: «калач», «лежень», «батько», «покраса», «пара», «полюбовники», «велика весільна шишка» та ін. [Борисенко, с.45]. Окрему групу складали численні, невеликих розмірів хлібчики, булки, фігурки з тіста з досить різноманітними назвами: «шишка», «верч», «калачик», «гуска», «голубка», «качка», «сова», «борона».

Загалом, за функціональними особливостями розрізняють наступні види весільного хліба:

1. хліб періоду сватання, який символізує згоду чи відмову від шлюбу;

2. печиво, яке готується для запрошення гостей і обдаровування коровайниць;

3. хліб для благословення і вітання молодих;

4. коровай для обдаровування родини наречених і як його різновид – для дружок молодої;

5. хліб для обміну між сім’ями молодих, що символізує поєднання двох родин, і його різновид – хліб для викупу нареченої;

6. весільне печиво, яке призначалося тільки для батьків молодих;

7. хліб для освячення шлюбного ложа молодих («комора») [Борисенко, с.45].

Головним за функціональним призначенням обрядовим хлібом на традиційному українському весіллі був коровай. У ХІХ ст. його випікали здебільшого саме в хаті нареченої й нареченого, а в окремих районах Полісся й Карпат – тільки нареченого.

У с. Сагунівці, Черкаського повіту, Київської губернії, у 1890-их рр. весільний коровай випікали наступним чином:

«Коровай учиняли зазвичай вночі з п’ятниці на суботу, а вранці весільна мати збирала жінок, щоб спекти його. Коли починали коровай виробляти, то знімали віко (заслінка до печі), посипавши його борошном, щоб не приставало тісто. Одна з жінок відрізала великий кавалок тіста і розкачувала його на столі качалкою. Після цього корж клали на віко, а на нього зверху накладали ягоди, сир і мед. Розміром перший (спідній) корж повинен бути на все віко. Кожен наступний корж робився трохи меншим, ніж попередній. Коржів мало бути не менше трьох. Усі обрядодії, пов’язані з випіканням короваю супроводжувалися виконанням відповідних пісень:

Ми на коровай ідемо, На коровай муку несемо, Ще й рожові квіти, Щоб любились діти. Несем меду гарнець, Несем сім кіп яєць,

Ще й рожові квіти, Щоб любились діти. Несем грудку масла, Щоб коровай вдався, Ще й рожові квіти, Щоб любились діти [Весільні пісні, с.102].

Другий кавалок тіста так само розкачували і клали зверху на перший, поклавши на нього так само ягоди, сир і мед. Третій клали зверху на другий. Верхній корж робився найменшим у вигляді хлібини. Зверху коровай прикрашали: клали навхрест качалки тіста, виліплювали «голубців», розміщуючи їх між променями хреста, виробляли шишку «з два кулаки» і клали її зверху – на середохресті. Крім того, «підперізували» коровай ще й тоненькою качалкою тіста внизу, попередньо позубцювавши тісто ножем. Прикрашання короваю знайшло своє відображення й у жартівливих піснях, якими коровайниці передражнювали одна одну:

Коровайниці-голубочки, Ви тісто покрали Та в пазухи поховали. А як стало в хаті тісно, Посходило в пазухах тісто.

Коровайниці-голубочки, Повиймайте ті шматочки Та ліпіть з них гусочки, Щоб стало по гусочці Та кожній коровайниці [Весільні пісні, с.108].

Після вироблення короваю жінки виходили у двір, де вони гуляли, чекаючи доки коровай підійде. Весільна мати у цей час частувала коровайниць, а ті гуляючи, співали:

Ой по під лісом

Щугроньки грають,

До терену припадають…

А в тим терені –

Світлонька,

А в тій світлоньці –

Маринка ім’я нареченої).

Коли коровай підходив, коровайниці заходили до хати, брали в руки лопату і клали її на припічок. При цьому самі коровайниці коровай не саджали у піч, а кликали для цього якого-небудь чоловіка. У цей же час саджали у піч і шишки. Після того весільна мати саджала коровайниць за стіл, частувала їх і відпускала по домівках. Родичі нареченого – невістки, заміжні сестри – чекали, доки коровай спечеться, і тоді кличуть дружка. Він ставав або коло печі, або біля порога й тричі проказував, звертаючись до жінок у хаті:

– Староста, пані підстароста!

Жінки:

– А ми ради слухать.

Дружко:

– Благословіть коровай с печи виймать…

Жінки:

– Бог благословить усі три рази.

Дружко вийнявши коровай з печі, клав його на стіл, де жінки починали його прикрашають барвінком і калиною. Весільна мати діставала дві червоних ложки, зв’язувала їх і клала зверху на коровай» [Кравченко, с.83-84].

За короваєм визначали подальшу долю нової родини: вдало спечений коровай пророкував щастя молодій родині, тріснутий означав розлучення, а загнічений – сердиту вдачу майбутньої невістки чи зятя.

На думку науковців, у минулому коровай виконував правову функцію, на це вказує той факт, що коровай випікали лише для першого одруження, а вдовам і вдівцям його не випікали. Крім того, на таку його роль вказують елементи весільних пісень, за якими коровай випікався у домівці когось із родичів наречених, куди треба було приходити зі своїми продуктами:

Я на коровай ішла, Коробочку яєць несла. Здибав мене Мартин, Трутив мене під тин.

А здибалися мені хлопці Та побили яйця в коробці, Та зробили мені біду, З чим я тепер по коровай піду? [Весільні пісні, с.103].

Коровайниці випікали з пшеничного борошна фігурні булки різноманітної форми, що призначалися для запрошення гостей. Також із коровайного тіста випікали «качки», «голубки», «гуски», що призначалися для самих коровайниць як гостинці за працю.

У традиційному українському весіллі був досить розвиненим коровайний обряд, під час якого готували різноманітне весільне печиво і який складався з таких елементів, як благословення весільного хліба, низка дій магічного характеру (піднімання вгору діжі, вимітання печі), обрядовий пісенний супровід, частування коровайниць [Борисенко, с.56].

Барвінковий обряд. Досить широко побутував на Подністров’ї, в Карпатах та на Закарпатті барвінковий обряд, що включав у себе низку обрядодій: урочисте збирання барвінку, материнське благословення на плетення першої квітки, участь у вінкоплетинах жінок, які живуть у першому шлюбі й сімейній злагоді [Борисенко, с.56]. Сутність обряду полягала у виплітанні барвінкового вінка. Обрядодії, пов’язані з виготовленням барвінкового вінка, засвідчують його функціональну близькість до коровайного обряду.

У вищезазначених районах весілля розпочиналося із урочистого «брання» (збирання) барвінку. На Бойківщині молода йшла до лісу з дружками та малим хлопцем (родичем чи сусідом), несучи з собою горілку, хліб і двоє яєць. А на Наддністрянщині за «шиття» барвінкового вінка першою бралася мати молодої під супровід музик, обрядових пісень:

Ей вінче, вінче,

Зелений барвінче!

Аж тепер ти рушу…

Заплакати мушу!

Скрипники пригравают

Та й віночки дошивают [Весільні пісні, с.44].

Подібно до коровайного обряду барвінковий вінок виплітали тільки тим, вперше вступав у шлюб. У тих районах, де побутував барвінковий обряд готували й весільне печиво, але частіше без виконання обрядових дій, поширених в інших районах України. На Тернопільщині, Львівщині, Хмельниччині існував паралельно з коровайним існував обряд вінкоплетин, який відрізнявся від барвінкового тим, що в ньому брала участь лише неодружена молодь. Цим вінкоплетини наближаються до обряду «гільце». А вже на Вінниччині, в центральних та південно-східних районах України барвінковий вінок використовувався як прикраса короваю [Борисенко, с.58].

Наступною обрядовою дією власне весільного етапу було виряджання доньки (сина) на запросини – запрошення родичів на весілля та на приготування весільного хліба.

Тривали запросини упродовж одного дня. Слід зауважити, що існувала ціла церемонія запрошення – виряджання дочки (сина) на село у супроводі дружок, бояр; віддячення (грішми, прядивом); частування наречених.

Молодий у п’ятницю ввечері брав одного парубка і йшов до хлопців, щоб покликати їх у бояри. Зазвичай бояр було сім-вісім осіб. У суботу вранці хлопці приходили до нареченого, а він їх заводив до хати для частування. Після цього з піснями усі вони йшли до молодої, де разом обідали. Пообідавши, наречений з боярами, а наречена з дружками йшли кликати на весілля родичів молодого. Здебільшого молодий і молода ходили нарізно, запрошуючи на весілля сусідів та рідню: він своїх, а вона своїх. На початку ХХ ед. на Хмельниччині та Вінниччині існував звичай, коли обоє молодих у супроводі дружок і бояр запрошували гостей [Борисенко, с.59].

Шишки («калачі», «верчі», «гуски») носив старший боярин (старша дружка). Зайшовши до хати, скидали шапку, підходили до господаря і вклонялися, проговорюючи: «Просили батько й мати, й я прошу – приходьте дядьку на весілля». Після цього клали шишку на стіл. Так само зверталися до господині та до односельців, яких зустрічали на вулиці. При цьому, щоправда, слід зауважити, що зазвичай уникали запрошувати на весілля під час випадкових зустрічей на вулиці. У зв’язку з цим у народі побутувало прислів’я «Просили на дорозі, щоб не були на порозі» [Борисенко, с.60].

Ідучи вулицею, співали весільних обрядових пісень:

Крапає дощик з неба,

Чого кому треба

З зеленого зілля –

Просимо на весілля,

З зеленої м’яти –

Просимо вас до хати [Весільні пісні, с.68].

Молоду під час запросин родичі обдаровували полотном, рушником, куркою, повісмом (пряжею). Увесь суботній день молоді проводили, запрошуючи на весілля. Коли наречений повертався додому, та пригощав вечерею свої бояр. У цей час до дому молодого приходили музики, які грали біля хати. Після частування молодий відпускав бояр, залишаючи двох біля себе для вечірніх оглядин у хаті нареченої. Коли добре звечоріє, наречений брав музик, трьох свашок, двох старостів, боярина, молодшого боярина та йшов «по хустку» до молодої. Дорогою музики грали. У молодої їх усіх саджали за стіл і давали вечеряти. Молода у цей час йшла до скрині, брала хустину і, поклавши її на тарілку, несла молодому за стіл. Боярин брав хустину й оперізував нею нареченого, після чого усі йшли додому.

Прощальний молодіжний вечір розпочинався з того, що дівчата, зайшовши в дім, починали прибирати гільце й квітчати коровай. Як етнографічна реалія обряд зафіксований на всій території України й мав різні локальні назви: «дівич-вечір» (Київщина); «ед.лока» (Східне Полісся); «підвесілок», «дружбини» (Слобожанщина); «вечорина», «вечорниці», «вечоринки» (Київщина, Полтавщина, Слобожанщина); «дивий вечір», «дивит-вечір» (Запоріжжя); «пироги», «збірня» (Волинь); «чоботоносини», «піроги» (Київщина), «головиця» (Східне Поділля), «вінки», «вінкоплетини» (Західне Поділля, Опілля); «заграванки», «гуски» (Закарпаття); «деревце», «на добраніч» (Покуття, Буковина); «молодечий вечір», «заводини», «ед.локал», «друщини», «вечеря» (Опілля); «заручини» (Покуття) [Борисенко, с.62].

Дівич-вечір був кульмінацією передшлюбних дійств: саме тут відбувалося обрядове відокремлення наречених від несімейної групи молоді і починався завершальний цикл обряду, що включав зближення двох родин з метою схвалення шлюбу [Борисенко, с.61]. Прощальний молодіжний вечір проходив, як правило, і в молодої, і в молодого, хоча складові частини обряду концентрувалися переважно у хаті нареченої і виступали символом прощання з дівуванням. Складовими елементами цього обряду були «приготування вінків», «весільне деревце», «посад і перепій молодих», «розплетення коси нареченій», «обмін подарунками між молодими», «громадське благословення на шлюб». Обрядові елементи в більшості фольклорних районів України відзначалися значною варіативністю.

Весільне деревце – це обов’язково зелена (взимку – з хвої) гілка або маленьке деревце, що його втикали в хліб і прикрашали пучечками з різних квітів, горобини, калини, барвінку, рути, позолоченими горіхами, барвистими стрічками та маленькими свічками. Найбільш поширеними назвами весільного деревця були «гільце» (Східне Поділля, Київщина, Слобожанщина, Запоріжжя); «дівування» (Запоріжжя, Слобожанщина); «вільце», «йолка», «ед.л», «теренце», «шишка», «розшишка» (Західне Полісся); «деревце», «райське деревце» (Буковина, Гуцульщина, Покуття); «різка», «сосонка», «теремка», «тривольцеве галуззя» (Опілля) [Борисенко, с.63].

Приготування гільця відбувалося у хаті молодої та молодого напередодні весілля, найчастіше в суботу вранці; воно носило виключно релігійний характер і відбувалося надзвичайно урочисто, за встановленим ритуалом [Вовк, с.]. В окремих фольклорних районах гільце прикрашали в молодого, а приносили на дівич-вечір до молодої, а на Київщині готували гільце тільки в молодої. Спочатку хор дружок, співаючи, просив у Бога, у святих, у батьків молодої та в усіх присутніх благословення розпочати «вити» (прикрашати) гільце. Виробляли гільце з верхівки сосни, вишні, черешні. На Поліссі, в лісостепових та окремих гірських районах поширеним було соснове, ялинове чи смерекове гільце:

Бором, бором бубни б’ють,

В нашої Ганнусі різку кують.

З якого дерева? З ялини,

З хрещатого барвінку, з калини [Весільні пісні, с.53].

Гільце ставили в хлібину, коровай чи цеберку з житом. Першими починали прикрашати гільце батьки молодої, чіпляючи стрічки, квіти та інше на вершечку гільця. Потім, залежно від віку та родинної спорідненості, до батьків долучалися й інші, чіпляючи калину, пучечки вівсяних чи житніх колосків, васильки, м’яту, цукерки, калачі, поступово спускаючись по гільцю згори вниз [Вовк, с.].

Хор увесь цей час не переставав виконувати ритуальних пісень:

Ой чи єсть ясний місяць на зорі, Ой чи єсть господар на дворі, Чи викупить єлечко на столі? Щоб наш коровай ясен був, Щоб наш молодий красен був [Весільні пісні, с.53].

А старша дружка – Менша всіх, Та зв’язала гілечко Краще всіх, Та поставила на столі, На хрещатому скатерті [Весільні пісні, с.56].

Наприкінці весілля над гільцем, яке символізувало прощання з дівуванням та парубкуванням, виконувалися певні обрядові дії: розбирали прикраси з весільного деревця, відламували гілки та роздавали їх між дружками, спалювали його, виносили на дах чи горище хати, піднімали на яблуню.

За функціонально-смисловим навантаженням в одному ряду з процесом прибирання гільця на молодіжному вечорі знаходилися вінкоплетини, що були поширені на Поліссі, Волині та Опіллі. Окрім гільця, на дівич-вечорі, за свідченням В. Борисенко, готували й інші весільні атрибут – «шабля», що у різних місцевостях називався «світильник», «меч», «весільну свічку» [Борисенко, с.65]. Символіка цих предметів є неоднозначною. Очевидно, в далекому минулому в них поєднувалися елементи любовної і захисної магії.

Виготовляли шаблю здебільшого у домі нареченого, беручи для цього стару шаблю чи палицю та прикрашаючи її окрайцем хліба, ягодами калини, квітами рути, васильками, колосками жита. Зверху до верхівки шаблі прикріплювали дві свічки та прив’язували червоні стрічки. Під час весілля світилка з шаблею (мечем, світильником) супроводжувала молодого до молодої, пильнуючи, щоб свічки не згасли під час посаду молодих [Борисенко, с.66].

Обрядове розплетення коси («головиця», «ед.локал») нареченої відбувалося саме на дівич-вечорі в багатьох фольклорних районах України, маючи при цьому певні локальні особливості. На Опіллі, наприклад, на долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, а зверху клали подушку, після чого молода сідала на неї, а брат розплітав їй косу у супроводі весільних пісень. Потім дівчата прикрашала голову весільним вінком. Часто цю обрядодію виконувала мати молодої.

В окремих районах Карпат та на Прикарпатті наречену для розчісування коси садили на застелене кожухом ярмо, а на Східному Поділлі молоду хлібом благословляли сісти на стілець, застелений кожухом, приспівуючи:

«Ой дайте нам стільця, Дайте нам гребінця, Дайте ще кожуха, Нехай сяде молдуха».

«Ви з дому виїжджали, Чом гребінця не взяли? Ні гребінця, ні кожуха, – Не сяде молодуха» [Весільні пісні, с. 62].

Важливою складовою дівич-вечора був обмін подарунками між молодою й молодим. Наречений зі своїми боярами й сватом приносив дівчині чоботи та хустку, а натомість отримував шлюбну сорочку чи весільну хустку. У деяких місцевостях Опілля та Закарпаття молоді обмінювалися подарунками через посередників – «післанців» – які, ідучи дорогою, співали:

Місяцю-рогоженьку,

Світи нам доріженьку,

Абисьмо не зблудили,

Кошуленьки не згубили,

а зайшовши до хати, вихваляли дарунок нареченої:

Красна наша сорочечка,

Вишивала її швачка

Тонкими ниточками,

Білими рученьками [Борисенко, с.67].

Посад. Головною і заключною дією дівич-вечора був «посад молодих», який вважався своєрідною санкцією на шлюб. Найдавніші записи весіль свідчать, що для обряду «посад молодих» характерною була трикратність: перший посад, перед весіллям, символізував визнання зрілості молодого і молодої; спільний посад молодих санкціонував остаточний, привселюдний шлюб; а посад молодої при «очіпинах» (одягання на молоду очіпка) – зміну молодою свого стану [Здоровега, с.92].

Перший посад проходив окремо в домі нареченої й нареченого після того як вони поверталися із «запросин»: відбувалося не тільки прощання з парубкуванням та дівуванням, але сина чи доньку благословляли на подружнє життя. На посад молодий чи молода йшли з комори, нерідко їм шлях до хати вистеляли сувоями полотна [Здоровега, с.93]. Перед тим, як сісти на посад молоді просили благословення у родичів, близьких і далеких сусідів, присутніх підчас обряду. Після цього молодих тричі обертали по хаті і садовили на розісланому кожусі на покуті (місці під образами).

У деяких місцевостях Київщини та Запоріжжя на дівич-вечорі відбувався спільний посад молодих:

«Мій Василько, мій сужений! Рано, рано,

Мій Василько, мій сужений! Ранесенько.

Та не сідай же наперед мене, рано, рано,

Та не сідай же наперед мене, ранесенько.

Ми сядемо обоє разом, рано, рано,

Ми сядемо обоє разом, ранесенько.

Ізвеселимо отця і неньку, рано, рано,

Ізвеселимо отця і неньку, ранесенько,

Отця і неньку, всю родиноньку, рано, рано,

Отця і неньку, всю родиноньку, ранесенько» [Весільні пісні, с. 135].

Найчастіше «посад молодих» відбувався уже в день весілля, коли наречений приїздив із усією своєю дружиною. Посад наречених полягав у тому, що молоді сідали на кожух або рядно, під яке клали жито та гроші. Просячи благословення, молодий тричі вклонявся батькам та родичам під супровід обрядової пісні:

Та крашен вечір, дивит вечір,

Та рано ж рано,

Та крашен вечір, дивит вечір,

Та ранесенько.

А хто ж його красив? Василева ненька,

Та рано ж рано,

Василева ненька, сама молденька,

Та ранесенько [Весільні пісні, с. 135].

Подібним чином відбувався обряд і в хаті молодої.

Посадом молодих та невеликою гостиною з танцями та співами дівич-вечір закінчувався.

Цілісність обрядодій дівич-вечора в традиційному українському весіллі, символізуючи прощання молодих з дівуванням та парубоцтвом, виконувала важливу соціальну та моральну функції: створювана обрядом психологічна, емоційна атмосфера допомагала майбутньому подружжю зрозуміти всю серйозність переходу в інший статус.

Шлюб. Складовими частинами традиційної обрядовості головного весільного дня були дії учасників, спрямовані на обрядове з’єднання молодих і переїзд молодої дружини в дім чоловіка: «проводи весільного почту», «зустріч весільного почту», «взаємне дарування між представниками двох родів», «обдаровування молодих», «розподіл між родиною обрядового хліба», «пов’язування нареченій жіночого головного убору» весільного почту [Борисенко, с. 72]. Загалом для українського традиційного весілля (з певними локальними відмінностями) властивими були обряди санкціонуючого характеру, що найчастіше виконувалися в домі нареченої.

Обрядодії головного весільного дня, які в Україні здебільшого відбувалися в неділю, проходили в певній просторовій дислокації (дім молодого, дім молодої) і за певним характером руху почту нареченого [Борисенко, с. 70]. Наприкінці ХІХ ст. розрізняли дві схеми руху весільного поїзда. Простішою і, напевно, більш давньою була схема, коли церковне вінчання відбувалося напередодні весілля і не вклинювалося в рух поїзда весільного дня: з свого дому – в дім нареченої – в свій дім [Борисенко, с. 70]. Цей варіант був поширеним на Поліссі, в деяких населених пунктах Слобожанщини.

Із прийняттям християнства весільна обрядовість зазнала деяких змін, що й уплинуло на рух весільного поїзда.Форма церковного шлюбу входила в побут українців досить повільно, хоча церква активно боролася за його утвердження відразу після запровадження християнства [Здоровега, с. 51]. Етнографічні матеріали з території України свідчать, що ще й у ХІХ ст. були випадки, коли існувала велика різниця у часі між церковним вінчанням і весіллям, а в громадській думці сім’я як суспільна одиниця визнавалася тільки після проведення традиційних обрядодій, а не церковного шлюбу. При цьому вінчатися могли кілька разів (у випадку смерті кого-небудь з подружжя), а освячувати шлюбне життя весільними обрядами можна було тільки один раз. Крім того, коли траплялося, що хтось з молодих помирав після вінчання, але до весілля, то хлопця чи дівчину ховали як неодружених.

Вінчання могло відбуватися у п’ятницю, напередодні весілля (інколи – через тиждень після сватання), щоб не порушувати народне весільне дійство. До 1920-их рр. на Київщині, Слобожанщині, Волині та інших районах зберігалася традиція вінчатися під час заручин. Якщо одружувалися у своєму селі, то могли вінчатися й у неділю, а якщо в іншому, – то в середу або п’ятницю. Тобто, церковне вінчання не набуло головної санкції шлюбу [Борисенко, с. 71].

Поступово вростаючи в традиційну народну обрядовість, вінчання ускладнювало й обмежувало рух почту нареченого, робило його подвійно-круговим: з дому нареченого – в дім нареченої – разом до церкви – в дім нареченої – повернення до свого дому – знову з почтом зі свого дому – в дім молодої – назад у свій дім [Борисенко, с. 70]. Траплялося (переважно у Південно-західному фольклорному регіоні), що після вінчання молода поверталася сама у свій дім, де чекала на прибуття поїзда молодого. У Південно-східному фольклорному регіоні наречені могли після вінчання разом бути на обіді в молодого, після чого молода поверталася у свій дім. З часом вінчання обростало специфічними елементами магічного, символічного, побутового характеру: наречена, виходячи з церкви, тягнула ногою рушник, на якому вінчалася, «щоб багато дівчат вийшло в тім році заміж» (Волинь); мати, відправляючи і благословляючи дочку на вінчання, «просилювала» їй крізь пазуху куряче яйце, «щоб легко діти родила» (Опілля) [Борисенко, с. 72].

Домовлятися про вінчання зазвичай ішли батьки молодих, а сплачував за обряд вінчання батько молодого. Родина молодого намагалася прискорити вінчання, побоюючись, щоб молода «не одкинулась». Увійшовши до церкви, ставали на рушник і священик вінчав. Молодих супроводжували батьки та дружко з дружкою, які повинні були тримати вінці над молодими в церкві.

У тих випадках, коли молоді вінчалися в церкві у день весілля, у молодої відбувалася церемонія зустрічі й батьківського благословення шлюбу хлібом-сіллю, що здійснювалося двічі: перед відправленням до церкви й після взяття шлюбу. Молодих зустрічали біля надвірного порога; вони тричі вклонялися батькам, а ті підносили хліб-сіль [Борисенко, с. 73]. Інколи молодих зустрічали також медом (Західне Поділля, Полісся, гірські райони Карпат). На Київщині, Поліссі та Опіллі довгий час зберігався звичай, коли мати нареченої виходила зустрічати молодих у вивернутому кожусі, щоб «зять був багатий»:

Вийди, вийди, мати, з хати

Свого зятя зустрічати!

Вийди, вийди, ти в кожусі

Та в хорошому ж дусі!

Який кожух твій мохнатий,

Такий зять твій багатий –

На худобу, на вівці,

На гроші, на червінці! [Весільні пісні, с. 231].

Вдруге теща у вивернутому кожусі могла зустрічати зятя з приходом його почту по наречену, тричі підносила зятю горщик з водою й вівсом. За третім разом молодий, надпивши воду, кидав горщик через голову позад себе, щоб той розбився [Борисенко, с. 76].

Після зустрічі молодих з церкви у домі молодої відбувалася гостина за участю хлопців та дівчат, щоправда, без молодого, який повертався до себе додому збирати поїзд. Гостина молодої з дружками символізує обрядове відлучення нареченої від молоді і була своєрідним продовженням і завершенням дівич-вечора [Борисенко, с. 74]. Під час гостини наречена під супровід обрядових пісень прощалася з дівуванням: роздавала подругам стрічки та обрядове печиво.

У нареченого у цей час також частували поїжджан – учасників почту нареченого, – благословляли їх в дорогу за молодою, а свахи співали:

Мати сина виряджала

Рано-рано,

Мати сина виряджала

Та ранесенько.

Виряджала – научала:

«Їдь, синочку, до тещеньки в гості!

Не пий, сину, першої чарки!

Вилий, синку, коньові на гриву!

Щоб була грива кудрявая,

Щоб була теща ласкавая» [Весільні пісні, с. 215].

Великого значення надавали скликанню та формуванню весільного почту: наприклад, на Слобожанщині збирали весільний поїзд із непарною кількістю учасників, щоб парою стала наречена. Весільні чини в поїзді виконували певні функції і були позначені відповідними атрибутами: старостів пов’язували рушниками, свахи несли в хустині хліб, калачі, шишки; світилка йшла зі «світильником» – букетом сухих васильків, куди встромляли свічку, яку час від часу запалювали. Важливу роль у почті молодого виконував старший боярин (одружений брат чи родич молодого), який просив у старости благословення вивести молодого з-за столу. Після отримання дозволу, молодий, тримаючись за білу хустину боярина (дружка), виходив на подвір’я.

Проводи нареченого супроводжувалися виконанням низки магічних дій, захисного характеру: мати молодого виносила на подвір’я діжу, в якій учиняли хліб, ставила її перед сінешніми дверима на ослоні, одягалася у вивернутий кожух і брала тарілку з сушеними фруктами та вівсом; дружко у цей час тричі обводив молодого навколо діжі, а мати обсівала його житом, «щоб багатим був», під супровід пісні (Київщина, Полтавщина):

Грає Іванко, грає

Да на вороному коні

Да по батьковім дворі,

Хоче сісти да поїхати

Од батенька да до тестонька.

Його теща да догадлива,

Заздалегідь да мости мостить

Купочками да рядочками,

Пополам з рушничками [Весільні пісні, с. 219].

Молодий з почтом сідав на віз, який мати тричі оббігала з вилами (сокирою, косою) в руках. Після цього вона брала коня за повід і виводила з двору, вручаючи світилці заквітчану шаблю [Борисенко, с. 76]. У різних фольклорних районах України вказані дії матері мали свою локальну специфіку. Перед весільним поїздом, за свідченням Х. Вовка, майоріла зазвичай червона «корогва», поширена у всіх слов’янських народів, крім росіян та поляків [Вовк, с.?].

У тих випадках, коли молода жила в іншому селі чи далекому кутку того самого населеного пункту, то парубки з її села або кутка робили «перейму» чи «перепини» – ставили посеред дороги стіл, накривали його скатертиною та клали зверху хліб. Молодий, якого не пускали, повинен був дати їм трохи грошей і горілки, після чого весільний почет пропускали далі. Кортеж нареченого, рушаючи, кепкував з того, що за кварту горілки парубки перепустили молодого до його дівчини.

Обрядове зближення двох родів починається біля воріт молодої, де на весільний поїзд чекав «збройний опір»: ворота були зачинені та забарикадовані зсередини, а хату оточував натовп парубків із здійнятими догори палицями, інколи чулися постріли, звичайно без куль. [Вовк, с.?]. Бояри робили спробу взяти ворота силою, проте безуспішно, після чого вдавалися до перемовин. Одержавши «ворітну» – дрібні гроші, по чарці горілки та шишки, – хлопці з вулиці нареченої пропускали почет молодого на подвір’я. Друга перепона була біля дверей чи у сінях, де молоду охороняли дружки, які віддавали її за цукерки та калачі [Борисенко, с. 76]. Щоб сісти біля нареченої, молодий повинен був «відвоювати» наречену в її брата (близького родича, сусіда) – заплатити третій викуп:

Братіку, не лякайся, Братіку, постарайся, Не оддавай сестри За руб, за чотири. Проси золотого

Од зятя молодого. Січи, рубай, Сестри не давай, Бо сестра – родина, За столом, як калина [Весільні пісні, с. 219].

Увесь час від приїзду нареченого молода, накрита покривалом (переміткою, хусткою) сиділа на посаді, оточена дружками. Після обрядової купівлі молодий займав місце брата, знімав покривало з голови нареченої, цілував її, навколо молодих сідала дружина нареченого.

Для України в цілому найбільш характерними були два варіанти обрядового зближення молодих на посаді: перший (переважна більшість фольклорних районів України), коли наречена до приходу молодого вже сидить на посаді в оточенні брата й дружок; другий (Закарпаття), коли наречена перед приходом молодого ховалася в коморі, а батьки, зустрівши зятя, запрошували його з почтом за стіл [Борисенко, с. 77]. Родина нареченого вимагала показати їм молоду, і двічі до них виводили підставну наречену (інколи старшу жінку й іншу дівчину); за третім разом – наречену, яку садовили поряд із судженим. На думку В. Борисенко, посад молодих у поєднанні з обміном дарами, розподілом короваю та даринами молодих означав безповоротне скріплення шлюбу, що знайшло своє відображення в обрядових весільних піснях:

Тепер наша слава,

Тепер з нами Марька стала.

Тепер ми звершили,

Що ми Йванка оженили [Борисенко, с. 77].

Посад молодих завершувався обрядом покривання молодої, що символізувало її перехід у стан заміжньої жінки. Як уже відзначалося, розподіл короваю і покривання молодої виступали в нерозривній єдності, підтверджуючи виникнення нової родини: на Київщині, Полтавщині та Слобожанщині спочатку ділили обрядовий хліб, а потім завершували обрядодії пов’язуванням жіночого головного убору, а на Волині та Поліссі намітку для зав’язування вносили з комори на короваї і спочатку «завивали» молоду, а після того вже ділили коровай:

Глянь же ти, Марфичко, на поріг,

Та йде дружбонько – ворог твій,

Та несе коровай на віці,

Білоє дівування на тарілці,

Та не вітер його не звіє,

Не дробен дощик не змоче,

Молода Марфичка ізносе [Весільні пісні, с. 272].

Пов’язування молодої у головний убір заміжньої жінки до переходу в дім чоловіка здебільшого було поширене у Середньому Поліссі. Найчастіше ці обрядодії виконували старші заміжні сестри та мати нареченої. Але вже наприкінці ХІХ ед. символічний обряд переходу в жіноцтво через пов’язування хустки чи одягання очіпка частіше здійснювався в домі чоловіка. Часом сам молодий знімав з нареченої вінець і пов’язував хустку, проте частіше це робили свахи молодого [Борисенко, с. 79]. На Волині було зафіксовано перехідну форму цього обряду, коли молоду покривали двічі – в своєму домі і в чоловіковому.

Обряд покривання голови молодої засвідчував, що вона з дівочої громади переходила до громади жінок та під владу чоловіка, на що вказувала її зачіска. Волосся молодій тепер заплітали не в одну косу, що було характерним для дівчат, а в дві (Нижньопобужжя), або розплетене волосся закручували в кружок на «хомевку», «кибалку», «кичку» (обручик з калини), одягали очіпок, а зверху зав’язували перемітку чи хустку [Здоровега, с. 118]. На Гуцульщині, Поділлі, Волині до початку ХХ ст. косу молодій не розплітали, а відтинали:

Наїхали, моя мамцю, паничі,

Взяли мою кісоньку під мечі,

Стали мою кісоньку тріпати,

Стала моя матінка плакати.

Не плач, матінко, по косі,

Заплач, матінко, по красі [Весільні пісні, с. 277].

Уся обрядовість шлюбного дня, відповідно до територіальних традицій і звичаїв, мала локальні особливості, що могли відрізнятися черговістю обрядодій. Проте всі обряди юридично закріплювали єднання двох родів і створення нової родини. Остаточне єднання родів наступало за весільним обідом (вечерею), що супроводжувався загальними веселощами та виконанням пісень, у яких прославлялися господарі дому, кухарки, у пісенних переспівах (пісні-передирки) висміювалися різні чини весільного почту:

Перший боярин – косий, А другий – безносий, А третій – без вуха, Та й той пісню слуха [Весільні пісні, с. 259]; Під вікном верба, На вербі сова, Сваха очі драла, Щоб пісні співала [Весільні пісні, с. 267];

Дружечка маленька Та ще і кривенька По толі скакала, Боярів лякала [Весільні пісні, с. 263]; Ой у городі сливка та сливка, Не говорить старша світилка. Дайте їй їсти, пити, Може, буде говорити [Весільні пісні, с. 264].

Коли наречені й гості сідали за стіл починалося обдаровування роду молодої – обдаровували цінними подарунками (хустками, перемітками) найближчих родичів, дружкам давали, наприклад, два бублики. Кожен подарунок клали на тарілку разом з весільною шишкою, і урочисто викликаючи окремо кожного з родичів молодої, подавали подарунок кому слід, а «писар», взявши в руки віник чи коцюбу, удавав, що усе це записує на стелі, та при тому голосно примовляв до подарунка, перебільшуючи до найвищої міри його вартість та розміри [Вовк, с. ]. Після закінчення цієї церемонії відбувалося аналогічне обдарування роду молодого молодою.

Після застілля молода, готуючись від’їжджати до дому молодого, прощалася з дружками. Як правило, проводи й переїзд до молодого відбувався головного весільного дня пізно ввечері й супроводжувався жалібними, журливими піснями:

Ой на горі полуцвітки процвітають,

Усю гору каменую устилають.

Ой просила та Мар’єчка да батька:

– Пусти мене, мій паноченьку, на сюю гору,

Нехай же я з полуцвітків віночок зов’ю,

– Нащо тобі, дитя моє, той віночок,

Уже тобі не ходити до дівочок,

Уже тобі не ходити у таночок,

Уже тобі не водити подружечок [Здоровега, с. 119].

Бояри і свашки нареченого під час прощання молодої зі своєю родиною та сусідами виносили придане нареченої і складали його на віз, інколи хапаючи все, що трапиться під руку. Основним у приданому була скриня (Київщина, Полтавщина, Слобожанщина, Поділля, Бойківщина), бодня – циліндрична чи еліптична бочка з вухами та кришкою (Західне Полісся), куфер – саркофагоподібна скриня з опуклим віком (Волинь, Західне Полісся), лада (Лемківщина) [Здоровега, с. 119].

Перед від’їздом до дому молодого наречені тричі зі своїм почтом обходили навколо діжі, застеленої рушником з хлібом і сіллю, після чого батьки молодої знову благословляли, як перед від’їздом на вінчання. Молоді кланялися батькам, усім присутнім, чуючи напутні слова:

Прощай, прощай, да Оленочко, Сестра наша, Колись була подружечка, А тепер ми не твої, ти не наша. Гу-гу-у-у-у! [Весільні пісні, с. 317];

Ой пам’ятай, Івасю, Даємо тобі Ганнусю: Як буде зимна роса, Щоб не ходила боса, Як буде заверуха, Щоб не ходила без кожуха [Весільні пісні, с. 330].

Потім молоду садовили на віз чи сани, а її мати (іноді бояри) давала доньці хліб і до ніг клала чорну курку [Здоровега, с. 120]. Наречений у цей час обходив тричі навколо воза, де сиділа молода, ляскаючи батогом (канчуком), а інколи легенько вдаряв ним молоду, примовляючи: «Кидай батькови норови, а бери мої» [Вовк, с. ].

Церемонія зустрічі невістки в домі молодого обставлялася низкою обрядодій магічного характеру з метою охорони дому від появи «чужої» особи, а з нею – і «злих» сил. Залежно від місцевих традицій молодих могли перевозити через вогонь (Київщина, Волинь, Полтавщина, Поділля); дорогу «переливали» водою (Нижньоподніпров’я, Нижньопобужжя); невістку зустрічала свекруха у вивернутому кожусі, через поріг її переводили тримаючи за пояс. Усі ці обрядові дії супроводжувалися піснями:

Добрий вечір, сватове, панове, просимо вас, Прилетіла наша утонька до вас. Ви ж її не бийте, не лайте, Ви ж її хорошенько приймайте. Та посипте її сім’я, Щоб привикла до вашого півня [Весільні пісні, с. 351];

Невістко наша жаданая, Сім літ ми тебе ждали, Сім літ плаття не прали, А все на гору скидали, Коли тебе дожидали [Весільні пісні, с. 348].

Молоді тричі кланялися до ніг батькам, батько хлібом благословляв молодих, мастив губи нареченим медом (Гуцульщина), а мати сипала їм за комір жито та обсівала збіжжям весільний поїзд [Здоровега, с. 122]. Наречену, яка, як правило, під час зустрічі мовчала, заводили до хати, де вона передусім випускала чорну курку (яйце – в Карпатах) під піч, а всі присутні спостерігали за тим, аби молода не заглянула під піч, бо тоді свекруха могла померти. На Волині після того, як молоду саджали на покуті, з неї паличкою знімали намітку, закидали відразу на піч [Вовк, с. ]. Коли молода вже сиділа на покуті, її могли «пригощувати» – давали їй шматочок сирого буряка чи грудку глини з печі, щоб вона швидше звикала до нового дому. На Гуцульщині молодій садили на коліна хлопчика, щоб першою її дитиною був хлопчик [Вовк, с. ].

Обрядами шлюбної ночі – «переодягання молодої», «очіпчини», «вивід молодої до гостей», демонстрація цнотливості – закінчувався головний весільний день [Здоровега, с. 81].

Комора. Звичаєвість і обрядовість «комори» подекуди зберігалася по селах аж до 1930-их рр. У той час, коли над молодими виконувалися різноманітні обрядодії магічного характеру, у коморі, стодолі, інколи у сусідній хаті готувалося шлюбне ложе для молодих. Постіль для молодих стелили або дві-три свашки (закосяни, приданки), що з нею приїхали, або дружко з піддружим:

Хто хоче спати,

Ми вміємо постіль слати:

Соломки в головки,

М’ятки ед. п’ятки,

Щоб тепленько спатки [Весільні пісні, с. 354]

За свідченням Х. Вовка, постіль готували за встановленим звичаєм: «неодмінно на соломі, що її приносить для того дружко, з снопом жита в головах; зверху солому вкривають рядном, а на нього вже стелили постіль, що її привезла з собою молода, або кладуть кожух чи якусь іншу одежину, що має бути за ковдру» [Вовк, с. ]. Крім того, молодим у головах ставили образи й клали хліб та сіль.

Підійшовши до комори, молодий зі своїм боярином чекали, доки молоду переодягнуть у нову сорочку та оглянуть, чи немає «проторгу» – якихось колючих речей чи вузлів. Після того до молодої заводили нареченого і залишали на якийсь час, рекомендуючи їм не примушувати гостей довго чекати. Коли головна мета перебування молодих у коморі досягнута, їх виводили звідти, попередньо переодягнувши та демонструючи докази дівоцтва. У цей час весілля оргаїстичний характер весілля набував свого апогею: гості стрибали по лавах, кричали, плескали руками об стіл, що був мокрим від горілки, співали:

Ой світи, посвіти, та ясний місяцю, на дворі, Ой щоб було видно нашим молоденьким в коморі. Сидить же молода Марфичка на білій ложі та сумує, А її Іванко та в білоє личенько та цілує. «Ой годі, годі, молода Марфичко, сумувати, Ой нуте, нуте цвіт калиноньку ламати, У подарочки та до батеньки посилати. І в тебе батенько і в мене матінка та рідненькі, Ой вони будуть нашій звістоньці та раденькі» [Весільні пісні, с. 354];

А наш Іванко – Молодець! Зрубав вишеньку Під корінець. Покотились ягідки По столу – Нашому батеньку На хвалу [Весільні пісні, с. 356].

Якщо молода виявлялася нечесною, то її й усю її родину, а особливо матір, висміювали:

Ой меде наш, меде,

Зять тещеньку веде

Та в болото кладе:

«Лежи, тещо, тут, тут,

Я виріжу прут, пру,

Та буду тещу бити,

Що не вміла дочку вчити» [Весільні пісні, с. 354].

На батьків одягали солом’яні хомути, підносили для горілки посуд без дна, бояри йшли запрошувати родину молодої до дому молодого в солом’яних перевеслах [Здоровега, с. 123]. У багатьох випадках весілля після цього завершувалося.

Коли ж молода виявлялася чесною, то до матері невістки посилали послів, які мали передати щасливу новину. Крім того, матері молодої передавали печену курку, прикрашену барвінком, калиною, червоною вовною; горілку, підфарбовану в червоний колір та оздоблену колосками жита, калиною; калач, обв’язаний червоними вовняними нитками [Здоровега, с. 124]. На хаті ставили «корогву» – червону запаску, прив’язану до дрючка, а бояри пов’язувалися через плече червоними поясами [Вовк, с. ]. Весільні гості знімали з хати корогву та починали цілим натовпом ходити від хати до хати з музиками, танцями, співаючи еротичних пісень [Вовк, с. ]. На Полтавщині ще йшли «корогодом» із сорочкою молодої, несучи її як почесний подарунок для родичів молодої, відзнаку, що вона «доброго роду дитина» [Здоровега, с. 124].

Післявесільна етап включає в себе низку обрядодій, що виконувалися протягом тижня чи й місяця (Гуцульщина) і були пов’язані з шануванням батьків з нагоди одруження сина, приєднанням невістки до родини чоловіка. У понеділок (звідси – «понеділкування») своєрідним продовженням тих обрядів, що виконувалися після виходу молодих з комори, була «перезва» (рідше – «пропій», «придани»). Починалася вона з вже з вищезазначеного посольства до матері молодої з повідомленням про щасливий результат шлюбної ночі. Мати нареченої пригощала гостей печеною куркою, яку приніс їй наречений, та різними стравами, після чого гості з роду молодої («перезвяни») рушали до роду молодого. На Поділлі саме у цей час мати молодої везла придане до зятя, через що гості там називалися «придани»:

Кобила вербу везла, Хіврона в ноги змерзла. Ведіть її до хати, Будем відігрівати. Чи кобилу здорову,

Чи Хіврю чорноброву? Хіврона нагрілася, Кобила наїлася. Запрягайте у сани, Поїдем у придани [Весільні пісні, с. 366].

Обов’язковим компонентом весілля в молодого була участь ряджених з традиційними персонажами – «фальшиві молоді», «цигани», «лікар», «дід», «баба». На всій території України зустрічати гостей виходила «фальшива молода», – як правило, це був переодягнений у лахміття дружко, на голові у якого був вінок з кропиви, а обличчя вимазане сажею. Інколи він удавався до жартів, рвався до матері, до гостей, намагаючись їх забруднити та говорячи, що він їхня дитина [Здоровега, с. 124]:

Молода, яка нарешті з’являлася, цілувалася з усіма «перезвянами», прикріплюючи їм червоні стрічки: жінкам – на голову, чоловікам – через плече. Кожний, кого вона таким чином обдаровувала, говорив: «Дай, Боже, щоб ти дождала за своїми дітьми» [Здоровега, с. 124]. Після цього гості сідали за стіл, де відбувалося спільне обдаровування молодих: молоді з горілкою й тарілкою підходили до кожного, або ж вони сиділи за столом і до них підходили всі родичі й обдаровували їх «на нове господарство» [Здоровега, с. 124]. Обряд обдаровування супроводжувався дотепами, жартами, піснями.

Серед весільних обрядів, що символізували приєднання молодої дружини до нової сім’ї, виділяються «митвини» (умивання молодих), що збереглися на Бойківщині та в більш чи менш виражених формах на всій території України.

Молодята йшли до річки, куди їх супроводжували гості та музики. Набираючи воду в коновку з насінням (переважно – житом), молода зливала насамперед молодому на руки, він умивався тією водою й втирався сорочкою молодої, потім усе відбувалося навпаки [Здоровега, с. 125]. Іноді молодих накривали хусткою, вони разом мили руки в потоці і витирали руки тією ж хусткою, якою були накриті. На думку В. Борисенко, ходіння до води було своєрідним посвяченням, благословенням та очищенням нею [Борисенко, с. 81].

До традиційної обрядовості належить і «биття каші» (Київщина), яке полягало у приготуванні густої пшоняної чи гречаної каші з маслом, що варилася в складчину на третій день весілля в домі молодої [Борисенко, с. 82]. Коли каша була ще в печі, куховарка «продавала» її хрещеному батьку молодої. Горщик обв’язували рушниками, витягали з печі й тягли по дошці аж на стіл, де його розбивали і хрещений батько «продавав» усім гостям по грудочці каші:

Ой каша, каша, розлука наша.

Поки каші не били, то укупі сиділи,

А як кашу розбили, дак додому розійшлись [Борисенко, с. 82].

Молода першою набирала каші у фартух і обсівала нею двір, город, худобу.

Слід зауважити, що обряд «биття каші» закорінений у добу Київської Русі, коли терміном «каша» позначали увесь весільний обряд, і зустрічається не тільки в українців, але й росіян та білорусів. Крім того, каша як символ щасливого одруження зустрічається й давніх молодіжних іграх та веснянкових піснях; а як символ плодючості – у родильних звичаях та обрядах [Борисенко, с. 83].

Обрядодії «митвини», характерні для здебільшого для Південно-західного фольклорного регіону, та «биття каші», поширене в Південно-Східному регіоні, за смисловим навантаженням та символікою є ізофункціональними.

Закінчувалося весілля обрядовим скріпленням родичання двох сімей, що найчастіше відбувалося в домі молодої, де збиралася найближча рідня та молода сім’я з батьками чоловіка. Називався цей обряд «покалачини» (Східне Поділля), «хлібини» (Волинь, Східне Поділля), «честь», «дякування» (Опілля), «розхідний борщ» (Поділля), «калачини» (Гуцульщина). У Західному Поділлі весілля закінчувалося «свашинами», коли свахи приносили до молодої борошно на пироги і влаштовували жіночу гулянку.

Пісенний супровід весільної обрядовості. З огляду на зміст Ф. Колесса поділяє весільні пісні на такі групи:

1. пісні, що заповідають, описують чи пояснюють поодинокі дії весільної драми, передають настрої її учасників: сум батьків, жаль молодої, непевність і тривога за майбутню долю;

2. пісні, що заворожують щастя-долю;

3. пісні, що звеличують молодих, їх батьків, дружину молодого чи молодої, весільних гостей;

4. пісні еротичного змісту;

5. жартівливі й насмішливі пісні (пісні-передирки) [Колесса, с. 72].

Крім того, на весіллі виконують багато пісень, які не мають обрядового характеру: коломийки, шумки, балади, гумористичні пісні (скоморошного репертуару) [Колесса, с. 73]. Обрядові весільні пісні виконуються переважно жінками і мають ліричний характер.

За віршованим розміром весільна пісня близька до обжинкових, рівнем імпровізації – до голосінь та дум.

Весільні пісні починали виконувати уже з заручин, що мали ритуальний характер. Після того як молодих благословили, пов’язали і посадили на покуті – найпочеснішому місці в хаті, у дію вступав весільний хор (дівчата-подруги молодої), який у перших же своїх піснях пояснював, що наречену на посаді зустрічає сам Господь При цьому хор виконував такі пісні, які поза цим обрядом ніколи не співалися [Вовк, с.].

Молоді прирівнювалися до місяця та зорі, що змовилися одночасно зійти на небо, освітити небо й землю, звеселити звірів у полі та спізнілих гостей у дорозі [Вовк, с.].

Під час частування на заручинах також виконувалися пісні, у яких висловлювалися побажання молодим «…бути багатими, як земля, і здоровими, як вода» [Вовк, с.].

Весільна символіка. Весільний обряд характеризується наявністю двох форм укладання шлюбу:

· порозуміння, договір родів молодого і молодої;

· звернення до таємничих сил домашнього вогнища (стіни, що його охороняють, поріг, що відмежовує від чужих, злих сил), вогнище-піч і духи предків, що живуть у ній.

Райське дерево (гільце) – виступає як символ живої сили новоствореної родини. Слова «рай», «ірий», «вирій» і поняття, з ними пов’язані, значно старші за християнську традицію і від неї у своїй першооснові не залежать [Грушевський, с. 267].

Вода – символ розмноження і парування української обрядовості (календарної, побутової) – від новорічного, йорданського поливання закоханих пар і великоднього обливання та літніх грищ коло води і до весільного акту кроплення водою молодих при вступі до нового двору і обрядового умивання або купання після комори (перед вступом у подружнє життя) [Грушевський, с. 268].

Вогонь – широко розповсюджений звичай проводити молодих чи цілий поїзд через розложений на дорозі вогонь вважався настільки важливим моментом, що не переведена через вогнище («не підсмалювала») жінка не вважалася підвладною чоловікові; він не міг її бити, не мав права затримувати, коли б вона хотіла собі піти від нього

Хліб – подавець життя, усі прилади, що використовуються під час його виготовлення, особливо діжа, в якій він розчиняється, і віко її, котрим він накривається під час свого таємничого «росту» [Грушевський, с. 269]. Обмін хлібами між родами молодого і молодої – це підстава договору. Провідну роль відіграє хліб і в інших весільних обрядодіях: він не проста жертва богам, він свята річ, фетиш чи бог («святий коровай», як він зветься в піснях), який сам посвячує, стверджує і благословляє нове подружжя [Грушевський, с. 269].

Похоронна обрядовість. Українські поховальні обряди дещо багатші за родильні, але не відзначаються таким колоритом, як весільні, та заховують у собі загальну традицію дати мертвим «вічний спокій» на певному віддаленні від живих [Вовк, с. ]. При цьому слід зауважити, що всі або майже всі похоронні обряди об’єднує не так турбота про потойбічне існування померлих, як страх перед небіжчиками та бажання убезпечити себе від їх повернення у світ живих [Вовк, с. ].

Традиційні уявлення українців про смерть є багатозначним: з одного боку, смертю називається момент виходу душі з тіла, а з іншого, смерть – це антропологізований образ жінки з косою, граблями, мітлою, лопатою, пилкою чи іншими інструментами [4 Гнатюк, 263]. Також смерть уявляли собі люди як страшну, але невидиму силу, бо відколи «світ світом умирають люди, а смерті ніхто не бачив» [4:263]. Слід також зауважити, що ставлення українців до смерті, як правило, було спокійним: вона сприймалася як невідворотне, природне явище: «Якби не вмирали, то би під небо підпирали» [4:211], «Мруть люди і нам так буде» [4:328], «Хто родився, мусить умирати» [4:328], «Одно умре – шість народиться» [4:328], «Хоч тепер, хоч у четвер, а козі на торзі бути» [4:328].

Загалом смерть як сакралізований перехід в інше життя в народній традиції складається з трьох етапів – передпохоронного, похоронного, післяпохоронного.

Передпоховальні звичаї і за християнським каноном, і за традиційними уявленнями українців про смерть, повинні тривати упродовж трьох діб. На Гуцульщині перші дві доби перебування мерця у домі мають назву «посіжіня», оскільки у цей час приходять родичі та односельці посидіти біля тіла померлого, а третій день називається «комашня», тому що саме на третій день або перед самим похованням, або після нього відбувається поминальний обід – «комашня» [4:253].

Необхідність перебування померлого у власному домі зумовлена християнс

Дата добавления: 2015-09-05