Лекція: Родинно-обрядові творчість

Родильна обрядовість. Родильна обрядовість не така багата, як календарна. Обряди, пов’язані з народженням дитини, спрямовані на убезпечення породіллі й новонародженої дитини від усіх можливих небезпек, що їм загрожують. Традиційно, у залежності від функціонального призначення, розрізняють передпологові, пологові та післяпологові обряди [Лановик, с.222].

Передпологові обряди складаються з низки різноманітних заборон, що стосувалися поведінки вагітної жінки та членів її родини. Породіллі заборонялося:

· приховувати вагітність, бо дитина може народитися німою чи довго не говоритиме; при цьому намагалися не повідомляти рідній матері про вагітність, пологи, бо вони важче будуть проходити;

· їсти на ходу, бо нащадок може бути ненаситним;

· дмухати на вогонь, роздмухувати жар, аби не спровокувати втрату дитини;

· підстригати власне чи чиєсь волосся, щоб не «різало» при пологах;

· сидіти на порозі, аби дитина «не стала на порозі» – швидко здолала родові шляхи;

· різати, шити, плести, мотати чи прясти нитки у свята, щоб дитя не заплуталося в пуповині;

· зазирати у дірку, бо немовля може вродитися косооким;

· переступати через загорожі;

· різати курку чи якусь живність, їсти з ножа, бо це негативно може вплинути на перебіг пологів;

· устромляти в землю лопату чи копанку, щоб дитина не народилася із заячою губою;

· виливати перед порогом помиї, бо дитина буде часто хворіти;

· не виходити, не вмившись, з хати, щоб не зустріти відьму;

· не залишати не заметеною на ніч хату, аби Богородиця не поколола ніг;

· не носити у пелені дрова, бо у дитини може бути грижа;

· не лізти на піч, не витрушувати сажу – дитина матиме задуху (астму, ядуху);

· остерігатись наступати на коромисло, бо у породіллі й дитини будуть нариви (Слобожанщина) або дитина не триматиме голови (Черкащина) [Кондратович, с.8].

Пологові обряди починаються із запросин баби (баби-повитухи, пупної баби, бабочки, баби-пупорізки), яка не повинна бути родичкою. Запрошувати бабу йшов зазвичай чоловік породіллі або хтось інший з членів родини, беручи з собою хліб. Запрошена жінка не мала права відмовлятися чи зволікати. До її медичного арсеналу входив свячений льон, аби зсукати нитку й перев’язати пупа, інше свячене зілля, свячена вода для першої купелі, свічка-громниця, хлібина. Увійшовши до хати породіллі, вона робила певну кількість поклонів (інколи – тридцять) поклонів перед образами (іконами), читаючи «Отче наш» та молитву, доволі близьку до закляття:

– Куди ти, молодице, йдеш?

– Іду, Господи, до роду.

– Крутії гори, розкотітеся.

Господні голоси, розійдітеся…

Як младенець – сідай на коня,

а младенця – берись до гребеня [Вовк, с.192];

або:

Божая Мати, прошу у поміч;

Засвіти свічку не за упокій,

А за роби Божої (ім’я породіллі) здоров’є.

Ангели-охоронителі, у страданні ізбавителі,

Розлучіть її з младенцем.

Амінь [Кондратович, с.17].

Якщо пологи проходили без ускладнень, то жодних обрядів не проводили, а коли виникали ускладнення, то для їх полегшення вдавалися до різних засобів, починаючи з медичних (били п’ятами об поріг, викликали нудоту та блювання, примушували породіллю стрибати, інколи перевертали догори ногами) та завершуючи містичними (магічними), що ґрунтувалися здебільшого на асоціаціях, аналогіях. Сюди належали відкривання в хаті всіх замків і дверей, принесення та розміщення на животі породіллі церковних ключів та літургічного пояса, прохання священика відчинити «царські врата» у церкві.

Народжену дитину баба вітала молитвою:

Во ім’я Отця і Сина, амінь;

І святого Духа, амінь;

Нині і прісно і во віки віків, амінь [Вовк, с.192].

Після молитви баба била дитину, щоб викликати у неї крик, а одночасно й дихання. Далі вона перерізала пуповину на сокирі, якщо народжувався хлопчик, щоб він став майстром, або на гребені, якщо дівчинка, щоб з неї вийшла пряха. Могли використовуватися й інші знаряддя: ярмо, воли водилися та гарно нива родила, хомут, щоб коні гарні були.

Прийнявши на руки немовля, баба в’язала пупа, відмірявши пуповину на два пальці для дівчинки і на палець – хлопчикові. Дитину загортали в кожух і клали на покуті – найпочеснішому місці в хаті. «Місто» (плаценту), що відійшло після пологів, баба разом із шматочком хліба та дрібними грошима закопувала під «полом» (підлогою), присипаючи зверху житом, забезпечуючи стовідсоткову недоторканість. Також могли закопувати плаценту під очіпком, порогом хати, у хліві. Солому, що була на постелі породіллі, викидали до свиней інколи разом із водою після першого купання дитини, щоб плодилися поросята.

Післяпологові обряди полягали в обмиванні породіллі та новонародженої дитини. Жінку, яка народила, обливали водою з пахучими травами, перев’язували їй живіт «матками» (жіночі стеблини конопель), клали її на підлогу та завішували чим-небудь, щоб ніхто не бачив. Під ліжко породіллі клали роговий ніж, освячений на великодні свята, пахучі трави та «трійцю» (три воскові свічки, зліплені докупи). Ніж та свячену воду клали під голову новонародженій дитині, що її клали поряд з матір’ю. При цьому дитину не можна було класти в головах матері, бо у цьому випадку її міг підмінити чорт, та в ногах, щоб дитина не заслабла на жовтуху.

Готуючи купіль новонародженому, баба намагалася, убезпечити цим убезпечити нове життя від будь-яких прикростей: підготовку купелі починали з молитви, примовлянь-побажань, могли класти у воду любисток, гроно калини, рум’янку, доливати молоко, якісь металеві речі та інше [Кондратович, с.19]. Воду після купання повитуха могла виносити в садок і виливала після дівчинки під вишню, березу, грушу або вербу, щоб виросла гарною, як вишня, солодкою, як груша, стрункою і гнучкою, як верба чи береза; а після хлопчика – під дуб або ясен, щоб виріс здоровим, міцним, сильним і твердим, як дуб чи ясен [Кондратович, с.19]. У різних місцевостях України існували різні звичаї поводження з купіллю, але в жодному разі воду не виливали на дорогу чи стежку, щоб лихі люди не топталися по долі немовляти.

Досить поширеним було уявлення, що дитина, від народження і до хрестин, зазнає великої небезпеки з боку чорта, і тому в хаті, де були новонароджені, перед образами постійно горіла свічка, а всі домашні повинні були утримуватися від згадки про чорта, уникати сварки, лайки, грішних вчинків, що могли накликати нечистого. Матері також заборонялося до хрестин годувати немовля, саме тому дбали про те, щоб новонароджене дитя якнайшвидше охрестити: якщо можна, то в день народження, а коли цього зробити з якихось причин не вдавалося, то дитину годувала якась стороння жінка [Вовк, с.192].

Традиційним обрядом був вибір та запросини кумів. Як правило, хрестити дитину запрошували кого-небудь з родичів, близьких друзів, при цьому жінка, яку запрошують у куми, не повинна бути вагітною [Вовк, с.193]. Поліщуки, наприклад, обираючи кумів, дотримувалися принципу постійності: обрану для хрещення дитини пару кумів запрошували і в подальшому, тобто, вони хрестили усіх наступних дітей [Кондратович, с.28]. Якщо у батьків немовляти вже були діти, але померли, то в куми запрошували перших-ліпших людей відповідного віку. Просити в куми йшов батько дитини, а якщо він був відсутній, то хтось із родини, взявши з собою хліб. Відмовлятися йти в куми не можна було: той, кого запрошували, приймав хліб, клав його на стіл та давав свій хліб тому, хто його запрошував, виявляючи цим згоду.

Куми приходили в призначений час, приносячи з собою хліб, бублики та крижмо (півтора-два метри полотна), щоб у нього загорнути дитя. Кумів частували горілкою, а вони, п’ючи, висловлювали побажання немовляті, щоб воно росло щасливим, при цьому залишки горілки випліскували на стелю, щоб новонароджений «отак вибрикував» [Вовк, с.193]. Потім баба в їх присутності купала дитину в «непочатій воді» та загортала, коли це хлопець, у батькову сорочку, а коли дівчина – в материну. Після того баба зав’язувала в рукав сорочки шматочок «печини» (глина з печі), кілька вуглин, дрібні гроші і передавала – хлопчика через поріг, а дівчинку через гребінь – кумові, примовляючи: «Нате вам народжене, принесіть хрещене». Крім того, в окремому клуночку кумові давали ще печину та вугілля, які він повинен був кинути на роздоріжжі через плече, говорячи: «На тобі, чорте, плату» [Вовк, с.193]. Куми, залежно від статі немовляти, наступаючи правою ногою на поріг чи на гребінь, йшли до церкви хрестити дитину. При цьому, якщо попередні діти у батьків померли, то новонародженого передавали через вікно.

Після хрестин новонародженого несли додому, де збиралися сусіди та знайомі, які приносили з собою хліб, ковбаси, сіль, вареники тощо і, віддаючи все те матері, радили їй «затулити бочки, де були сини й дочки». Коли обід закінчувався, баба роздавала «виноград» (варені яблука або груші) та «квіти» (пучечки з колосків злакових рослин або з барвінку, васильків та калини), бажаючи, щоб дитина росла та всього досить мала [Вовк, с.193]. Таку «квітку» кожен учасник хрестин мусив донести додому, бо в іншому разі з ним могла трапитися біда.

Імена новонародженим давав священик під час хрещення. Керуючись церковним календарем, пропонував імена кількох святих та Божих угодників, яких ушановувала церква в день народження або найближчим часом [Кондратович, с.30]. При цьому уникали називати іменами святих мучеників, щоб не накликати дитині в майбутньому мученицьке життя; вірили, що святий, ім’ям якого називали дитину, буде її заступником і охоронцем у подальшому житті. Хоча звичайно священики й ішли назустріч побажанням батьків, проте траплялося, що недобросовісні пастирі, аби помститися батькам за якусь їх провину, давав дитині хитромудре, незрозуміле ім’я. Серед найбільш поширених імен, якими називали українці своїх дітей на початку ХХ ст., були жіночі: Марія (Маруся, Мар’я), Ганна (Гандзя), Параска (Параша), Ольга (Вольга), Агаф’я (Гапка), Євдокія (Явдошка), Катерина, Марина, Мокрина (Мокреня), Ярина, Ксеня, Степанида (Стипанида), Юстиня, Текля; чоловічі: Іван, Петро, Григорій (Гриць), Андрій (Гандрій), Дмитро, Степан, Ксень, Василь, Панас, Сергій, Йосип, Миколай, Никифор, рідше – Никон, Кирик [Кондратович, с.31].

Дітям, які народилися поза шлюбом, намагалися давати «непочотне» ім’я. Наприклад, на Поліссі таким було ім’я Мина [Кондратович, с.32], а на Бойківщині – Мирон [Грицак, с.58]. За такими дітьми закріплювалися образливі прізвиська-характеристики «байстрюк» («байстрючка»), «бахур» («бахурка»), тобто вже саме ім’я означало позашлюбну дитину. Характерні імена-негативи могли поширюватися на кілька поколінь нащадків таких дітей, особливо якщо це підтверджувалося їхніми вчинками.

Останнім ритуалом, пов’язаним з родильною обрядовістю, були «зливки» – обряд миття рук бабі: баба приносила «непочатої» води, клала в ночви навхрест калину, гвоздику, овес, любисток, руту, барвінок та інші рослини, ставила усе це серед хати, а породілля тричі зливала воду на руки бабі, примовляючи: «Ти мені, бабуню, очищала душу, а я тобі очищаю руки» [Вовк, с.194]. Потім породілля била три поклони перед образами та давала бабі сім пирогів і намітку, й на тому обряд закінчувався.

Інколи робили ще «похрестини» – бабу та кумів садовили на борону та везли до корчми, де пили горілку, що на неї скидалися усі родичі породіллі. Та обставина, що частування мали складатися родичі породіллі, може вказувати на ті часи, коли новонароджену дитину зараховували до роду матері, а не батька.

Хведір Вовк, проаналізувавши родильну обрядовість, дійшов висновку, що в ній можна виділити кілька груп ритуалів:

· спрямовані на охорону дитини від усіх можливих небезпек, що загрожують їй (хрещення дитини; покладення ножа, «трійці» та пахучих трав під головою дитини та матері; закопування плаценти під «полом», де її не зможе захопити ні тварина, ні «лихі люде»; запалювання свічки перед образом; утримуватися від згадки про чорта та вчинків, які можуть накликати його появу; вживання для купання дитини «непочатої» води, данина дияволові у формі клуночка з вугіллям та «печиною»);

· спрямовані на охорону породіллі, яку в Україні вважали нечистою, через що вона потребує очищення (її завішують від чужих; вона не може годувати власну дитину, їй – за християнським віровченням – не можна заходити до церкви, до над нею не буде прочитана «очисна молитва»);

· спрямовані на очищення баби – особи, яка найближче торкалася породіллі (ритуал змивання);

· спрямовані на певне майбутнє дитини (перерізання пуповини на сокирі чи гребені та промовляння закляття «Як младенець – сідай на коня, а младенця – берись гребеня»; перев’язування дитини «матіркою» конопель, що символізує родючість; підкладання під голову дитині зуба від борони – символу сексуальної сили) [Вовк, с.194].

Пісенний супровід родильної обрядовості. На жаль, досить мало записано творів українського фольклору, пов’язаних з народженням дитини. З-поміж творів, що дійшли до нашого часу, найчастіше зустрічаються пісні, у яких присутні замовляння, які супроводжують родильну обрядовість:

Опростай, боже, да дві душечки –

І старенькую, і маленкую.

Що маленькую задля славоньки,

А старенькую для порадоньки [Марко Вовчок, с.166].

Значна кількість пісень має величальний характер, де звеличуються немовля, баба-повитуха, мати, куми, рідше – батько дитини:

Да бабуся моя старая, Пороження моє легкоє! Ой дам тобі, бабусенько, Коробочку сім’я, Да приймися, бабусенько, За моє насіння. Да бабуся моя старая, Пороження моє легкоє! Ой дам тобі, бабусенько, Коробочку бобу, Да приймися, бабусенько, За мою утробу, Да бабуся моя старая, (2)

Ой мій кумасику, мій голубочку, Прибудь до мене хоть раз у літі; В мене в літі виноград-квіти, Синє озеро розливається, І щуки, й карасі викидаються, Пани й князі з’їжджаються, Да сьому диву удивляються, Що щуки-карасі викидаються; Що щучечки задля кумочка, А карасі задля куми [Марко Вовчок, с.166].

З пісень, що виконуються під час хрестин, привертає увагу та, в якій висловлюється подяка «ковалю»:

Спасибі тобі, ковалю,

Що ти нам дитину скував;

І в рученьки не хукав,

І ніжкою не тупав:

І тепло, і добро [Марко Вовчок, с.164].

Весільна обрядовість. Перші згадки про весільну обрядовість наших предків знаходимо у «Повісті временних літ», у якій літописець вказував на відмінності весільної звичаєвості полян, радимичів, древлян та інших племен. А перший опис українського весілля, ймовірно з Волині, містився у книзі Яна Ласіцького «De Russorum…», що була надрукована у 1582 р. у м. Вільно латинською мовою [Здоровега, с. 14]. Доволі повно було відображено етапи весільного у книзі французького інженера Г. Л. де Боплана «Опис України», що вийшла у Франції в 1650 р.

У 1777 році у Петербурзі з’являється уже перший запис весільної обрядовості в Україні, що був уміщений книзі Г. Калиновського «Описание свадебных украинских простонародних обрядов в Малой России и в слободской украинской губернии, також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых» [Здоровега, с. 18].

Весільна обрядовість – це система драматично-ритуальних дій та пов’язаних з ними пісенно-поетичних текстів, що виконуються з нагоди шлюбу хлопця та дівчини як початку їх спільного життя з метою створення сім’ї.

Весільна обрядовість українців є синтезом родинних і суспільних відносин, що розвивалися упродовж багатьох століть. У весільній звичаєвості можна виокремити елементи материнського права, характерного для доби матріархату, що відобразилося у піснях, які, в переважній більшості, містять звернення до матері. Крім того, усіма справами на весіллі керує мати: вона випроводжає дітей запрошувати на весілля, зустрічає їх на порозі, приймає всі почесті від нареченого та його роду [Здоровега, с. 34]. Також у обрядодії весілля вплелися звичаї княжої доби, на що вказує найменування весільних чинів – князь, княгиня, бояри, дружина та інше. Певний відбиток у весільній обрядовості знайшла й доба козаччини: весільні драми Полісся, Лемківщини, Гуцульщини серед дійових осіб мають запорожців, козаків, хорунжих [Здоровега, с. 35].

Традиційне українське весілля має порівняно з іншими видами духовної культури чи не найбільше варіантів, причому відмінності в обрядових діях існували не тільки в різних районах, але й у межах однієї місцевості [Борисенко, с. 87]. На основі вивчення широкого кола джерел, описів традиційного обряду кінця ХІХ – початку ХХ ст. учені-фольклористи дійшли висновку, що за сукупністю ознак можна виділити чотири типи українського традиційного весілля:

1. центральний (середньонаддніпрянський, подільський і слобожанський підтипи);

2. поліський (рівненсько-волинський, київсько-житомирський, чернігівський підтипи);

3. карпатський (верховинський (гірський), закарпатський, буковинський підтипи);

4. південний [Борисенко, с. 87].

Кожен із названих типів ареалу поширення включає й перехідні райони, які мають особливості кількох типів, але, хоча вищеназвані типи досить виразно окреслюються, повної відповідності між географічними межами й структурною послідовністю варіантів не буває.

Структура весільної обрядовості. Весіллю передувало тривале знайомство молоді: парубки й дівчата, досягнувши шлюбного віку, утворювали своєрідні товариства з отаманом і отаманкою на чолі. Під час різноманітних розваг – вулиці, досвітки, вечорниці, вечірки, музики, колодки, село, вигін, стависько, поляна – молодь знаходила собі пару. Шлюби, як правило, до кінця ХІХ ед. укладали в межах одного села. При цьому характерними були ранні шлюби: дівчат віддавали заміж у 15 – 17, а хлопців женили в 18 – 20 років, хоча законодавство забороняло церкві вінчати неповнолітніх (дівчат до 16, хлопців до 18 років), проте священики не завжди дотримувалися цього закону [Борисенко, с. 15].

Загальною передумовою для одруження була відсутність родинних зв’язків між молодими. Крім того, у селянських родинах до початку ХХ ст. існувало звичаєве право щодо черговості одруження дітей: вважалося соромом для родини, коли сватали з-поміж сестер молодшу, у зв’язку з чим батьки відмовляли старостам, посилаючись на те, що раніше віддаватимуть старшу дочку. Також церковні канони забороняли брати шлюб кумам, дітям кумів, що до певної міри ігнорувалося народом [Борисенко, с. 16]. Перешкодою для шлюбу за взаємною прихильністю могла бути й майнова нерівність. Проте часто народна етика брала верх над економічним розрахунком:

Ой ти ж, багачу, я тебе давно бачу:

Не сватай мене, в мене волів немає.

У мене воли – я сама молодая;

У мене корови – чорнії брови… [Укрнарлірпіс 1964, с. 213].

На Харківщині (кінець ХІХ ст.) дівчину, «яка мала дванадцять сорочок, дві-три скатертини, від шести до дванадцяти вишитих і простих рушників, три-чотири сувої полотна, вовняну свитку, два кожухи (нагольний та покритий тканиною), куфайку зимову і літню, один-два корсети, дві-три хустки буденних і кілька шовкових («гарнітурових»), чотири рядна і стільки ж ковдр, одну-дві подушки вважали «справною» і охоче сватали» [Борисенко, с. 12]. При цьому на Лівобережжі дочкам у якості посагу могли давали ще худобу, а на західноукраїнських землях звичаєве право передбачало ще й виділення у придане земельного наділу.

Одружувалися звичайно восени, від Покрови (14 жовтня) до Дмитра (8 листопада), а з приходом різдвяного посту весілля припинялися. Значна кількість весіль відбувалися у січні-лютому, а закінчувалися перед приходом Масниці. Навесні та влітку, в розпал сільськогосподарських робіт, одружувалися доволі рідко, бо «хто в петрівку п’є горілку, той зимою без чобіт» [Борисенко, с. 19].

Формування весільної обрядовості в українців відбувалося упродовж тривалого часу, увібравши риси, елементи, які виникли на різних етапах історичного та соціально-економічного розвитку суспільства. Шлюб набирав чинності тільки після проведення низки весільних звичаїв та обрядів, що відігравали вирішальний вплив на подальше щасливе життя молодого подружжя. У зв’язку з цим кожній обрядодії, символіці, атрибутиці ритуалу, часу його проведення, вибору посередників у висватуванні дівчини, весільних чинів надавалося неабияке значення.

Традиційний український обряд весілля умовно можна розділити на три етапи: передвесільний, власне весільний і післявесільний, кожен з яких, у свою чергу, складається з певного циклу обрядодій, за допомогою яких готується перехід молодих до нової соціально-вікової групи, коли народжуються сімейно-шлюбні стосунки, відбувається поріднення двох родин [Борисенко, с. 21]. При цьому слід пам’ятати, що форми проведення весільного обряду і пов’язані з ним звичаї в різних місцевостях України мали багато спільних елементів при певних локальних відмінностях.

Обрядодії окремих смислових груп (власне весільної, передвесільної) як складові частини всього весільного обряду визначають його структуру як поліваріантну. Разом з тим вона має спільні загальноукраїнські риси, де чітко можна виділити інваріантні особливості традиційного весілля:

1. передвесільна обрядовість, пов’язана зі сватанням дівчини (сватання, заручини, оглядини);

2. приготування весільного хліба;

3. передшлюбне молодіжне дійство (дівич-вечір);

4. шлюб, посад молодих (розподіл короваю, обдаровування молодих, обмін дарунками між двома родами);

5. покривання молодої і переїзд її в дім чоловіка;

6. весільна гостина в домі нареченого;

7. після весільна обрядовість;

8. обрядодії очисного характеру (вмивання молодих) та обряди приєднання нареченої до нової сім’ї [Борисенко, с. 86].

Ці структурні частини характерні для всієї території України, хоча можна спостерігати незначні відхилення в окремих фольклорних районах Південно-західного регіону, де барвінковий обряд функціонально відповідає коровайному. Кульмінацією весільної обрядовості є «посад молодих», що виступає логічним визнанням шлюбу. Посаду передував підготовчий комплекс дій, що виконувався одночасно в домівках молодих. Церковна санкція шлюбу – «вінчання» – вклинилася в схему традиційного обряду, ускладнивши її структурні компоненти, але не вплинувши кардинально на перебіг обряду, не змінивши принципово систему, набір компонентів традиційного українського весілля [Борисенко, с. 86].

Передвесільний етап. Передвесільна обрядовість включала обряди – «запити», «сватання», «заручини», «оглядини», – пов’язані з досягненням згоди двох родин на шлюб. Зміст обрядовості полягав у необхідності двом родинам домовитися про шлюб, прилюдній згоді наречених на одруження, вирішенні низки економічних та господарських питань утворення нової родини, матеріальних витрат на весілля.

За спостереженням В. Борисенко, у більшості районів України традиційна передвесільна обрядовість складалася з трьохетапної (рідше – чотрьохетапної) зустрічі батьків наречених при спеціальних посередниках (старости, боярин, сваха) [Борисенко, с. 21].

Запити як перший акт передвесільної обрядовості полягали в попередньому розвідуванні намірів батьків нареченої. На різних українських територіях за цією церемонією були закріплені локальні назви – «допити» (Чернігівщина, Кіровоградщина); «розвідки», «запити», «вивідки» (Харківщина, Сумщина); «ед.лок» (Івано-Франківщина); «запити» (Черкащина). Запити не мали певного обрядового вираження, атрибутів і побутували локально, здебільшого на українсько-російському, українсько-білоруському пограниччі. У більшості ж районів України свати приходили, як правило, без попередження, а інколи й без попередньої домовленості молодих. На розвідини інколи могла приходити мати хлопця чи близька родичка, хоча, зазвичай, від посилання свахи намагалися утримуватися, бо вважали, «якщо баба засватає, то не буде талану…» [Борисенко, с. 21]. Часом до дівчини одночасно приходили свати від двох претендентів, що закінчувалося відмовою – піднесенням гарбуза нареченому. Відповідником гарбуза – знаком відмови сватам – у деяких селах Івано-Франківщини та Тернопільщини був макогін:

Рад бим я си оженити,

Рад бим жінку мати,

Та я пішлю старостоньки –

Хтять макогін дати [Борисенко, с. 21].

І хоча на початку ХХ ст. звичай попереднього розвідування, як і звичай піднесення гарбуза чи макогона, поступово зникає, проте у разі відмови сватам зберігалися вислови «вчепити гарбуза» (центральні райони України), «вчепити кабака» (Вінниччина), «облизати макогона» (Івано-Франківщина, Тернопільщина), «потягти ковша» (Чернігівщина). Останнє було пов’язане із символічним знаком відмови (Полісся) небажання дівчини подати сватам чарку чи прийняти чарку з їхніх рук.

Сватання. Перша зустріч для досягнення згоди на шлюб у різних регіонах України мала локальні назви: «сватаннє», «сватання» (Київщина, Чернігівщина, Житомирщина, Вінниччина, Сумщина, Дніпропетровщина); «світанки» (Закарпаття); «могорич», «змовини», (Житомирщина, Сумщина, Полтавщина); «дання рушників», «брання рушників» (Київщина, Кіровоградщина); «рушники» (Харківщина); «зальоти», «згодини» (Львівщина), «слово», «старости» (Івано-Франківщина) [Борисенко, с. 23].

Після попередньої згоди молодий у якості старостів брав двох одружених братів, зятів чи старших чоловіків із рідні та йшов свататися. Посередників при сватанні (одна-дві особи) найчастіше називали «старостами», а в окремих районах – «сват» (Харківщина, Полтавщина, Чернігівщина, Луганщина), «сватач» (Закарпаття), «посланець» (Київщина, Полтавщина), «говорун» (Рівненщина) [Борисенко, с. 23]. На переважній частині території України сватати дівчину вирушали, як правило, пізно ввечері, хоча на Закарпатті, наприклад, свати вирушали вдосвіта, щоб ніхто не перейшов дорогу з порожнім відром. При цьому зважали ще й на сприятливий чи несприятливий день тижня: на Чернігівщині сватали в той день, коли народився парубок; на Львівщині гарним днем для початку весільної обрядовості вважався понеділок; на Житомирщині – субота; на Івано-Франківщині та Закарпатті – вівторок, четвер, неділя [Борисенко, с. 23]. Молодий одягався у кращий одяг, брав у кишеню пляшку горілки, а старости – хліб. Батько, виряджаючи з двору сина із старостами, казав: «Хай вам Бог помага, діти».

Якщо молодий зі старостами мали попередню згоду батьків молодої, то заходили до її хати не запитуючи дозволу. Староста починав промову, що була традиційним елементом обряду. Словесні формули засватування дівчини будувалися на алегоріях (мисливці, які натрапили на слід дівчини; купці, які дізнаються про товар; подорожні, яких загнала негода). На Лівобережжі здебільшого побутував сценарій, за яким мисливці полювали на «оленицю – красну дівицю», а в західних областях України більш поширеною була формула «товар – купці»:

Дата добавления: 2015-09-05