Види, типи та рівні соціально-трудових відносин

Соціально-трудові відносини складаються між суб’єктами власності на засоби виробництва та найманими працівниками, і жодна група працівників або член трудової організації не можуть існувати поза цими відносинами. Соціально-трудові відносини класифікують на види за такими ознаками:

– за змістом діяльності: виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні, соціально-психологічні, суспільно-організаційні;

– за суб’єктами: міжорганізаційні, внутрішньоорганізаційні, внутрішньовиробничі; індивідуальні, колективні та змішані;

– за обсягом владних повноважень: відносини по горизонталі (найманими працівниками), відносини по вертикалі (між роботодавцем та найманим працівником);

– за способом спілкування: безособові, міжособові;

– за ступенем регламентованості: формальні, неформальні;

– за характером розподілу доходів: відповідно до трудового внеску та інших критеріїв.

Соціально-трудові відносини залежно від їх характеру, методів розв’язання проблем, що виникають у соціально_трудовій сфері, класифікують за типами. Тип соціально-трудових відносин визначається по тому, яким чином приймається і здійснюється рішення в соціально-трудовій сфері, як характеризуються форми взаємовідносин у виробничій, правовій, етичній, психологічній, моральній, культурній та інших сферах людського буття. Базову роль у формуванні типів соціально_трудових відносин відіграють принципи рівності чи нерівності прав та можливостей суб’єктів цих відносин. Залежно від того, яким чином комбінуються ці базові принципи визначається конкретний тип соціально_трудових відносин. Відповідно до цих характеристик виділяють два полярних типи трудових відносин: патерналізм і соціальне партнерство. Поряд з ними за організаційними формами виділяють також конкуренцію, солідарність, субсидіарність, дискримінацію та конфлікт.

Патерналізм як тип соціально-трудових відносин може формуватися і функціонувати як на рівні підприємства, так і держави. Суть патерналізму пов’язана з монополією держави або адміністрації на підприємстві на зміст соціально-трудових відносин та з практично суцільною їх регламентацією. Отже, патерналізм – це система соціально-трудових відносин, при якій рольова функція в регламентації цих відносин належить державі або керівництву підприємства. Він мав місце у колишньому СРСР, а нині існує на окремих підприємствах, як приклад – корпорації Японії.

Соціальне партнерство – це система регулювання соціально-трудових відносин, яка дозволяє ефективно поєднувати інтереси різних сторін – працівників, роботодавців і держави з метою запобігання виникненню конфліктів у трудовій сфері. Це система відносин між працівниками і роботодавцями та державою (їхніми представниками), що дозволяє враховувати взаємні інтереси сторін при всій їхній природній протилежності і на цій основі досягти згоди із соціально-економічних питань, що закріплюється в колективних договорах і угодах. Саме соціальне партнерство у формах двопартизму (власне відносини між найманими працівниками та підприємцями) і трипартизму (тристороння форма взаємодії профспілок, об’єднань роботодавців і держави) є нині пануючим типом соціально_трудових відносин у цивілізованих країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою і передбачає вирішення соціальних конфліктів не революційним шляхом, а шляхом мирних переговорів і взаємних поступок.

Конкуренція – тип відносин між людьми або колективами, що може сприяти досягненню синергічного ефекту (від злагодженої діяльності людей і соціальних груп). Прикладом може слугувати конкуренція між проектними, конструкторськими і іншими колективами.

Солідарність передбачає загальну відповідальність та взаємну допомогу, засновані на спільних інтересах груп людей.

Субсидіарність означає прагнення людини до самовідповідальності та самореалізації у досягненні своїх цілей і власні дії при вирішенні соціально-трудових проблем.

Дискримінація – тип соціально-трудових відносин, заснований на свавіллі, незаконному обмеженні прав суб’єктів цих відносин. Прояви дискримінації можливі при виборі професії, при вступі до вищих навчальних закладів, при наймі на роботу, при просуванні по службі, в оплаті праці, у наданні підприємством пільг працівникам. Є дискримінація за віком, статтю, расою, національністю, релігійними уподобаннями тощо.

Конфлікт – крайнє вираження протиріч у соціально-трудових відносинах, граничний випадок загострення суперечок (трудові спори, страйки, масові звільнення).

Названі вище типи соціально-трудових відносин частіше за все не існують у «чистому» вигляді. На кожному рівні, у конкретний період часу та при певних умовах складаються моделі соціально_трудових відносин, які комбінують ознаки цих типів.

Соціально-трудові відносини важливо розподілити за рівнями їх регулювання, оскільки саме тоді вони набувають конкретного змісту. Кожний рівень має своїх суб’єктів відповідно до наявних у них первинних чи делегованих повноважень. Так, в Україні виділяють чотири рівні соціально-трудових відносин, що є вертикальною площиною цих відносин:

– загальнодержавний (національний);

– галузевий;

– територіальний (регіональний);

– виробничий (на підприємстві) – мікрорівень.

Виділення відповідних рівнів соціально-трудових відносин економісти пов’язують із соціально_економічним простором, у якому взаємодіють суб’єкти відносин у сфері праці. Крім того, правомірно стверджувати, що поняття «рівень соціально_трудових відносин» має інтегральний характер, і його слід розглядати у двох площинах: вертикальній і горизонтальній. Так, на виробничому рівні суб’єктом відносин у сфері праці може бути окремий працівник, група працівників, або трудовий колектив. Як правило, органом, що представляє інтереси трудового колективу є професійна спілка в особі профспілкового комітету працівників. Законодавством багатьох країн, зокрема й України, передбачені й інші суб’єкти, що можуть представляти інтереси колективу. Це можуть бути ради трудових колективів, окремі особи, страйкові комітети тощо.

На регіональному рівні мають місце здебільшого колективні та змішані відносини між суб’єктами соціально-трудових відносин. Представники найманих працівників на регіональному рівні реалізують своє право як суб’єкти відносин у сфері праці через представницькі органи. В Україні на обласному рівні діють обласні ради профспілок.

На галузевому рівні роботодавці реалізують свої права та відстоюють інтереси через відповідні міністерства, комітети чи інші відомства. Так, у галузях АПК цей процес відбувається за участі представників Міністерства аграрної політики України, Центрального комітету професійної спілки працівників АПК як представників працівників та об’єднань роботодавців галузі.

На національному рівні як роботодавці, так і наймані працівники вступають у відносини, як правило, опосередковано, через представницькі органи. Сторону роботодавців тут репрезентують як уряд, що є вищим органом виконавчої влади держави, так і національне об’єднання роботодавців різних форм власності. Представництво найманих працівників на національному рівні реалізують профспілкові об’єднання, що діють автономно, однак координують свою діяльність через Федерацію профспілок України, об’єднують свої зусилля під час ведення переговорів з представниками уряду і національного об’єднання роботодавців та укладають генеральну угоду.

Дата добавления: 2015-09-05