Сторони та суб’єкти соціально-трудових відносин

Провідними складовими системи соціально_трудових відносин є їх сторони і суб’єкти – наймані працівники, роботодавці і держава. Відмінність між цими поняттями полягає в тому, що сторони соціально-трудових відносин є носіями первинного права у цих відносинах, а суб’єкти можуть володіти як первинними, так і делегованими первинними носіями правами. Наприклад, найманий працівник як сторона і носій первинного права у соціально-трудових відносинах може реалізовувати свої права та інтереси безпосередньо (укладаючи трудовий контракт із роботодавцем). У той же час наймані працівники можуть утворювати профспілкові, громадські та інші організації й об’єднання і делегувати їм свої права та повноваження.

Кількість сторін соціально-трудових відносин не може бути більшою від трьох (наймані працівники, роботодавці і держава), тоді як суб’єктів цих відносин може бути більше за рахунок носіїв делегованих прав (профспілкових організацій, об’єднань найманих працівників і роботодавців, їхніх представницьких органів, різних державних органів тощо).

Незважаючи на суттєві позитивні зміни в якості життя, характері та змісті відносин у сфері праці, що відбулися у світовій практиці, для більшості підприємств (організацій) проблема вдосконалення соціально-трудових відносин не втратила своєї актуальності. Більше того, на початку ХХІ ст. людство дедалі гостріше відчуває необхідність розв’язання таких соціально-економічних проблем:

– забезпечення повної (продуктивної) зайнятості;

– збереження і розвиток трудового потенціалу;

– підвищення життєвого рівня зайнятого населення;

– оптимізація «відносин між працею і капіталом» на принципах соціальної справедливості.

На вирішення цих питань повинні спрямовуватися зусилля всіх сторін соціально-трудових відносин, має бути досягнутий оптимальний стан розвитку економіки, при якому можна максимально задовольнити потреби працівників і роботодавців.

Далі розглянемо основні характеристики сторін соціально-трудових відносин в умовах становлення соціально орієнтованої ринкової економіки. Так, найманий працівник – це громадянин, що уклав договір з роботодавцем, керівником підприємства чи окремою особою. Договір наймання може бути письмовим чи усним, але в будь-якому випадку він визначає соціально-трудові відносини між його учасниками. Найманий працівник – це особа, що уклала трудовий договір (контракт, угоду) на виконання певної трудової функції.

Тобто, найманий працівник – це фізична особа (громадянин), яка перебуває в трудових відносинах із роботодавцем на підставі укладеного трудового договору (контракту) і безпосередньо виконує трудову функцію відповідно до регламентів (норм, положень, інструкцій тощо).

Розвинені трудові відносини припускають існування інститутів, що виступають від імені найманих робітників і захищають їхні інтереси. Традиційно такими є професійні спілки – масові організації, які об’єднують найманих робітників, пов’язаних спільністю соціально-економічних інтересів.

Форма організації профспілок може бути різноманітною. Як правило, критерієм вступу до профспілки є професія члена профспілки (ливарники, бухгалтери, транспортні, сільськогосподарські працівники та ін.). Така організація за професіональною ознакою поширена в Данії, Ісландії, Великобританії та інших країнах. На одному й тому самому великому підприємстві працівників можуть представляти десяток профспілок. Іншим критерієм членства може бути галузь економіки (металургія, вугільна промисловість, сільське господарство тощо). Такі профспілки характерні для Німеччини, Франції, Італії, Норвегії, Швеції, а також України. Третій варіант, характерний для Японії, Швейцарії та інших країн, відрізняється тим, що кожне підприємство має свою власну профспілку, що суттєво позначається на різниці в рівнях заробітної плати на різних підприємствах.

Поняття «найманий працівник», «роботодавець» мають багато визначень, і їх сутність трактується по-різному, тому нині йде пошук їх уточнення. Роботодавець відповідно до міжнародної класифікації статусу – це людина, яка працює самостійно та постійно наймає для здійснення трудового процесу одного чи кількох працівників. Зазвичай, роботодавець є власником засобів виробництва. Проте у господарській практиці роботодавцем вважається і керівник у державному секторі економіки, що наймає працівників за договором. Хоча сам він також є найманим працівником держави і не володіє засобами виробництва.

В Законі України «Про організації роботодавців» дається таке визначення: «Роботодавець – власник підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності, або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю».

Держава та місцеве самоврядування є третьою і останньою стороною соціально-трудових відносин, яка виконує багато функцій, зокрема вона може виступати в ролі: законодавця, роботодавця, арбітра, координатора, гаранта прав і свобод людини.

У взаємовідносини наймані працівники та роботодавці можуть вступати як безпосередньо, так і через свої представницькі органи. З цього приводу важливим є з’ясування сутності поняття «суб’єкт соціально-трудових відносин». Суб’єкт соціально-трудових відносин – це юридична чи фізична особа, яка володіє первинними або делегованими первинними носіями правами в соціально-трудових відносинах. Суб’єктами відносин, що аналізуються, можуть бути:

– наймані працівники, об’єднання найманих працівників або їх органи;

– роботодавці, об’єднання роботодавців або їх органи;

– органи законодавчої, виконавчої, судової влади та місцевого самоврядування.

В такому випадку кількість суб’єктів соціально-трудових відносин розширюється за рахунок носіїв делегованих повноважень і прав. В економічній літературі пропонується розподіл суб’єктів соціально-трудових відносин на чотири групи.

І група – первинні носії прав та інтересів (наймані працівники, роботодавці, держава, місцеве самоврядування).

ІІ група – представницькі організації та їхні органи, які є носіями делегованих повноважень (об’єднання роботодавців, професійні спілки, органи влади й управління).

ІІІ група – органи, через які реалізується соціальний діалог (Національна рада соціального партнерства, інші постійні або тимчасові органи в галузях, регіонах, на підприємствах чи організаціях).

ІV група – органи, покликані мінімізувати наслідки можливих конфліктів і загострення соціально-трудових відносин (Національна служба посередництва і примирення, примирні і посередницькі структури, незалежні експерти, арбітри, інформаційні, консультативні та інші формування).

Наведена класифікація передбачає, що суб’єктами соціально-трудових відносин можуть бути як окремі індивіди, так і їх групи, сформовані за певними ознаками: галузевими, територіальними, організаційними тощо (рис. 3.1).

Рис. 3.1. Сторони і суб’єкти соціально-трудових відносин.

У зв’язку з цим соціально-трудові відносини можуть бути індивідуальними (взаємодія одного працівника з роботодавцем), колективними (коли роботодавці та працівники взаємодіють між собою) та змішаними (працівники взаємодіють з роботодавцем або спілкою роботодавців за участю представників державної влади чи місцевого самоврядування тощо).

Дата добавления: 2015-09-05