Дипломатія у Стародавній Індії та Китаї

Дипломатія прадавньої Індії:

а) зародження і розквіт індійської дипломатії

а) Закони Ману

в) Імперія Маур’їв за Чандрагупти

б) «Махабхарата» «Артхашастра» та інші трактати

г) південноіндійська дипломатія

Найцікавішим пам’ятником давньосхідної дипломатії і міжнародного права є давньоіндійські закони Мацу. Справжній текст законів Ману до нас не дійшов. Збереглась лише його пізніша (віршована) передача, цілком ймовірно, що відноситься вже до I ст. нашої ери. Закони Ману були в цій редакції відкриті в XVIII в. Написані вони на класичному санскриті. У XIX-XX ст. вони були перекладені на ряд європейських мов, у тому числі і на російську.

Згідно індійському переказу, закони Ману – божественного походження: відносяться вони до епохи легендарного Ману, який вважався родоначальником арійців. За своїм характером закони Ману являють собою звід різних давньоіндійських постанов, що стосуються політики, міжнародного права, торгівлі і військової справи. Ці правила складались протягом усього I тисячоліття до нашої ери.

З формального боку закони Ману є зведенням законів стародавній Індії. Але зміст пам’ятки значно ширший і різноманітніший. Він багатий філософськими міркуваннями; багато уваги приділено в ньому релігійним і моральним правилам.

В основу староіндійської філософії покладено вчення про скоєному людині-мудреця. Під цим кутом зору розглядається і дипломатія. Центр уваги переноситься на особисті якості дипломата, від яких залежить успіх дипломатичної місії.

Дипломатичне мистецтво, згідно з вченням Ману, полягає в умінні запобігати війну і зміцнювати мир. Світ і його протилежність (війна) залежать від послів, бо тільки вони створюють і сварять союзників. У їх владі знаходяться ті справи, через які відбуваються між царями мир чи війна.

Дипломат ознайомлює свого правителя про наміри і плани іноземних правителів. Тим самим він охороняє державу від небезпек. Тому дипломат повинен бути людиною проникливою, всебічно освіченою і здатною привернути до себе людей. Він повинен вміти розпізнавати плани іноземних правителів не тільки за їх словами або діям, але навіть по жестах і міміці особи.

Главі держави рекомендується призначати дипломатів з великим вибором і обережністю. Дипломат повинен бути людиною поважного віку, представницьким, сміливим, чесним, майстерним, володіти гарною пам’яттю, «знаючим місце і час дії». Найскладніші питання міжнародного життя повинні вирішуватися перш за все дипломатичним шляхом. Сила стоїть на другому місці.

Такі основи вчення Ману, що стосуються дипломатії і ролі дипломата.

Закони Ману свідчать про те, що серед представників індійських панівних класів в давнину були розроблені певні погляди на мистецтво ведення дипломатичних переговорів.

Індійські правителі вели активну зовнішню політику, яка полягала у зносинах і переговорах не тільки між царями різних давньоіндійських держав, але також і з сусідніми країнами, розташованими за межами Індійського півострова. Засновник потужної староіндійської держави Маур’я – Чандрагупта домігся вигідного для себе світу з одним з наступників Олександра Македонського. Він не тільки визнав Чандрагупту правителем індійської держави і поступився йому завойовані Олександром частині країни, але в обмін на 500 бойових слонів погодився навіть передати ряд районів на південному сході Іранського Нагір’я. Як наслідок Чандрагупта і Селевк кілька разів обмінювалися посольствами і для закріплення союзних відносин заключили династичний шлюб: Чандрагупта одружився на дочці Селевка. Одним із послів, відправлених Селевком в Індію, був грек Мегасфен, що відвідав столицю староіндійської держави місто Паталіпутре і залишив докладний опис цієї поїздки. Деякі дані з розповідей Мегасфена дійшли до нас у викладі грецького географа Страбона.

Дипломатичні відносини між правителями індійської держави Мауро і царями еллінських держав тривали і в III в. до нашої ери. За правлянні царя Ашоке (внук Чандрагупти) індійські посли відвідували не тільки сусідні держави, але доїжджали навіть до Македонії.

У I-II ст. посольства від індійських правителів Кушанського царства прибували в Римську імперію. Імператор Август у своєму політичному заповіті зазначає: «До мене часто були посли індійських царів, чого раніше не бачив ніхто з римлян...» Про приїзди індійських послів до Августа згадує і географ Страбон. Відомо також відвідування індійським посольством Римської імперії за імператора Траяна близько 100 р. нашої ери.

Дипломатія Стародавнього Китаю:

а) відносини з сусідніми племенами

б) довголітня місія Чжань Цяня

в) дипломат Бан Чао

Перші рабовласницькі державні утворення в Східній Азії, що виникли на середній течії ріки Хуанхе ще на початку II тисячоріччя до нашої ери, із часом (XII в. до нашої ери) злилися в єдине велике царство. В I тисячоріччі єдина рабовласницька держава розпалася на ряд великих і дрібних царств, які з VIII в. до нашої ери стали самостійними. Ці держави, то ворогуючи між собою починаючи переговори й укладаючи союзи, перебували в тісних взаєминах. Вони утворили комплекс культурних областей, оточених на півночі, північному заході й півдні племенами, що перебували на стадії родового ладу.

Стародавні китайські держави неодноразово піддавалися спустошливим набігам кочових племен центральноазійських степів. Для захисту від набігів гунів правителі китайських держав змушені були об’єднуватися у союзи, а в середині VI в. до нашої ери уклали угоду, що передбачала відмову від вирішення спірних питань за допомогою військової сили й обов’язкове звертання обох конфлікуючих сторін до третейського суду.

Цей перший з відомих в історії дипломатії «договір про ненапад» виявився незабаром порушеним. Правителі окремих китайських держав знову вступили між собою в напружену боротьбу, що завершилася в середині III в. до нашої ери перемогою Чженя, володаря царства Цинь. Він розгромив військові сили всіх своїх суперників і відтворив єдину давньокитайську рабовласницьку деспотію.

Об’єднавши під своєю владою всю центральну частину сучасної території Китаю за течією рік Хуанхе і Янцзи, Чжен, що прийняв титул Цинь-ші хуан ді (Цинський великий жовтий цар), організував ряд експедицій для підкорення сусідніх племен і народів. Однак і після його смерті (209 р. до нашої ери) на півдні, на узбережжі Південно-Китайського моря ще зберігалися незалежні від правителів китайської імперії невеликі рабовласницькі держави. При царях династії Хань (206 р. до нашої ери - 220 нашої ери) китайська рабовласницька деспотія перетворилася в потужну централізовану державу, правителі якої мали у своєму розпорядженні великі військові сили й добре організовану систему бюрократичного керування.

В цю епоху в китайських царських канцеляріях ретельно записувалися всі найважливіші події внутрішнього й зовнішньополітичного життя. Керівники китайських посольств зобов’язані були давати докладні письмові звіти про виконання місій, що були доручені їм, відомості про які збереглися до нашого часу.

Енергійну зовнішню політику проводив імператор У-ді (140-87 р. до нашої ери). Довідавшись, що далеко на заході, по іншу сторону степів, зайнятих гунами, є якісь культурні держави, У-ді вирішив налагодити з ними зв’язки й в 138 р. до нашої ери відправив посольство в далекі «західні» країни. Очолював це посольство воєначальник Чжань Цань, якому було доручено домовитися із правителями царств Заходу про союз проти кочівників. В степах Чжань Цань був захоплений у полон гунами й змушений прожити в них близько 10 років.

Добравшись до Ферганської долини, Чжань Цань довідався, що Греко-Бактрійського царства, до правителів якого він направлявся, вже не існує. За кілька років до цього воно було завойовано кочовими племенами саків. Чжань Цань спробував домовитися з їхніми вождями про союз проти гунів. Зазнавши невдачі, китайський посол все-таки зібрав докладні відомості про суспільний і державний лад народів Середньої Азії й Ірану, про їхні військові сили, міста й торгівельні шляхи.

Через кілька років, використавши зібрані відомості, китайські війська розбили гунів і до кінця II в. з’явилися на кордонах Середньої Азії. Тоді ж завдяки будівництву ряду укріплень був створений торгівельний караванний шлях з Китаю в Західні країни, що функціонував близько 300 років.

Китайські посли їздили й у південні держави й сприяли їхньому підпорядкуванню правителям Китаю. Головним об’єктом зовнішньої політики Китаю на півдні була держава Нан-Нюе. Плануючи приєднання цієї держави, правителі Китаю дали завдання своєму послові розвідати найбільш зручні річкові шляхи, по яких можна було б швидко перекинути війська. Після прибуття в Нан-Нюе посол на одному із свят зав’язав розмову про місцевості, де ростуть рідкісні плоди, подані до столу. Поступово він з’ясував, що верхня течія ріки Перлинної дуже близько від верхньої течії Янцзи, про що й повідомив у свою столицю.

Інший китайський посол зумів викликати в Нан-Нюе внутрішні міжусобиці, у результаті яких цариця, що правила країною при малолітньому сині, була змушена звернутися до Китаю по допомогу, завдяки чому китайські війська зайняли Нан-Нюе майже без опору (111 р. до нашої ери).

Енергійну діяльність в галузі міжнародних відносин розвив китайський воєначальник і дипломат Бан Чао. Наприкінці I в. нашої ери Бан Чао, призначений намісником Західних областей, зумів зіштовхнути різні племена гунів між собою й нанести їм найжорстокішої поразки, раз і назавжди відкинувши їх від кордонів Китаю. В 90-х роках нашої ери Бан Чао підкорив владі китайського імператора значну частину областей Середньої Азії й дійшов до міста Мерва. Почувши про те, що далі на захід перебуває потужна держава, що китайці називали Та-Цинь (Західна Цинь - Римська імперія), Бан Чао спробував установити з нею дипломатичні відносини, але ці спроби не були успішними.

Зв’язки Риму з Китаєм здійснювались через країни Центральної Азії. Торгові і дипломатичні відносини Риму і Китаю беруть початок з І ст. н.е. Головною артерією слугував «шовкивий шлях». Разом із торговими караванами по «шовковому шляху» проходили посольські місії з Риму в Китай і навпаки. В китайських літописах 166 року згадується про прибуття в Китай посольства римського імператора Марка Аврелія.

Отже, Стародавній Китай виступав активний актором тогочасних міжнародних відносин, особливо у Азії. Будучи могутньою державою, зокрема, у військовому плані, Китай часто відігравав вирішальну роль у долях стародавніх держав.

Дата добавления: 2015-09-05