Філософія Джорджа Берклі

Джордж Берклі (1684 – 1753 рр.) був одним з тих філософів Нового часу, котрі намагались помирити нові філософські концепції (Декарта, Бекона, Локка) з догматичним християнським богослов’ям. Він народився в Ірландії, закінчив університет у Дубліні, після чого у 22 роки почав викладати теологію. Через певний час здійснив тривалу подорож Європою, під час якої докладно ознайомився з найновішими філософськими тенденціями.

Повернувшись до Англії, Берклі склав проект заснування коледжу на Бермудських островах, для чого поїхав на три року до Північної Америки. Саме тоді він сказав відомі слова: “ Розвиток імперії спрямований на Захід ”, за які його ім’ям назвали невеличке містечко у Каліфорнії, де і до цього дня розташований відомий своїми фізико-математичними дослідженнями Беркліївський університет. Повернувшись до Ірландії, Берклі став католицьким священиком. У 1734 р. він був посвячений у сан єпископа міста Клойн у Ірландії.

У 1709 р. Берклі вперше заявив про себе як про серйозного мислителя у трактаті “Досвід нової теорії зору”, де він намагався сформулювати початкові положення своєї філософської системи. На відміну від Локка, який поділяв властивості речей на залежні від наших органів сприйняття і незалежні, Берклі стверджував, що у речей немає властивостей, сприйняття яких нами не залежало б від наших органів сприйняття. Ми не можемо, доводив він, навіть точно стверджувати, які розміри має той чи інший предмет. Адже один і той же предмет на великій відстані здається маленьким, а при наближенні – збільшується. Отже, ми нічого не можемо знати про речі до того часу, поки ми їх безпосередньо не відчуваємо. Світ є лише те, що я сприймаю – таким є принцип Берклі. Іншими словами, речі в світі з’являються перед нами тільки як сукупність наших відчуттів. “Бути”, вважав Берклі, означає – “бути сприймаємим”. У “Трактаті про принципи людського знання” він стверджував: “...цілком виключено, щоб речі мали якесь існування поза думкою або мислячою істотою, котрі їх сприймають”.

Матерія, вважав Берклі, не існує поза духовною субстанцією, котра мислить. Джерелом такої субстанції є Бог. Решта світу, всі речі, котрі здаються нам реальними, насправді, казав Берклі, є лише “комплексами наших відчуттів”. Іншими словами, світ існує лише з точки зору нашого суб’єктивного сприйняття. А свого роду інстанцією, що забезпечує це сприйняття, виступає ідеальна духовна субстанція – Бог. Тому система Джорджа Берклі називається суб’єктивним ідеалізмом.

Берклі наголошував на тому, що у філософії замість терміну “річ” необхідно віддати перевагу терміну “ідея”, який включає в себе всі речі, оскільки вони існують лише як усвідомлені ними. Противники Берклі намагались спростувати його теорію. Що ж, казали вони, значить, наприклад, дерево, що росте в цьому дворі, не існує тоді, коли в дворі нікого немає? На це Берклі відповів: “Бог завжди сприймає все і завдяки цьому і скелі, і каміння, і дерева існують постійно”.

У своїй останній філософській книзі “Сейріс”, виданій у 1744 р., Берклі намагався узгодити свою систему суб’єктивного ідеалізму з системою об’єктивного ідеалізму, створеною ще Платоном. Основне протиріччя між цими системами полягало в тому, що Берклі підходив до пізнання світу з сенсуалістської позиції, тобто позиції чуттєвого сприйняття. Платон же вважав, що Ідеї речей існують поза нами і незалежно від нас, самі собою, об’єктивно, і, навіть всупереч нашому чуттєвому сприйняттю, можуть мислитися нами.

Берклі звернувся до “останнього філософського аргументу”, тобто до поняття Бога. Бог є єдина основа всього сущого, відповідно він є і джерелом нашого чуттєвого пізнання, і джерелом тих ідей (або ідей речей), котрі ми сприймаємо. Тому, прийшов до висновку Берклі, наше сприйняття лише здається нам суб’єктивним, насправді ж воно походить з єдиного об’єктивного джерела – Бога.

Оригінальність філософії Берклі полягала в тому, що він переставив акценти у пізнанні. Що для нас важливіше, скажімо, у яблуні? Те, якими чином і чому вона росте, чи те, що на ній визрівають яблука? Іншими словами, Берклі пропонував розглядати речі такими, якими вони вже є, якими вони вже створені, а не намагатись розібрати їх на частини, щоб подивитись, як вони влаштовані. Для нас, вважав Берклі, важливо те, які кінцеві цілі (фінальні причини) визначають існування і дії тієї чи іншої речі.

Час і простір здавались в епоху Берклі абсолютними, реально існуючими речами, і тому ніхто майже і не помітив твердження філософа про їх відносність: простір є лише наше специфічно впорядковане чуттєве сприйняття, а час – вираз їх взаємної послідовності. Берклі, напророкував можливість “теорії відносності” за 200 років до того, як її сформулював у вигляді наукової доктрини Альберт Ейнштейн.

Дата добавления: 2015-08-27