О. В. Дзера. Цивільне право України. Книга 1, 2002

2.Право володіння чужим майном (ст.397 – 400 ЦКУ)

Найпоширенішим серед речових прав на чуже майно чи речі є володіння чу­жою річчю чи майном. За своєю юридичною природою володіння не є правом. Це фактичний стан, за яким володілець має певну річ чи майно, вважає цю річ чи майно своїм, яке належить йому за правом, але самого права не має. Про те, що володілець не має права на річ, якою володіє, він може знати, а може й не знати. Для визначення володіння це значення не має.

Отже, для такого фактичного стану необхідні два елементи: об'єктивний — фактично мати річ у своєму володінні і суб'єктивний — вважати дану річ своєю, такою, що належить йому за правом. За наявності цих двох елементів фактична наявність речі в певної особи визнається володінням. Звідси випливає, що воло­діння — це не право, а факт, фактичне володіння, фактичний стан, за яким во­лоділець має річ і вважає її своєю.

Як може статися, що володілець фактично має річ, яку вважає своєю, але не має права на неї? Таке трапляється не так вже й рідко. Наприклад, ЦК України встановив, що на ряд особливо цінних речей право власності до набувача пере­ходить лише за умови нотаріального посвідчення відповідного договору. Якщо та­кий договір нотаріально не засвідчений, він не набуває юридичної чинності і, от­же, право власності до набувача не преходить. Але річ уже передано набувачеві, а її відчужувач зник — виїхав на постійне місце проживання за кордон — і оформляти договір належним чином не бажає. Постає запитання, хто є набува­чем такої речі, наприклад, квартири, будинку, автомобіля тощо? Адже право власності на дану річ до набувача не перейшло, власником він не став, а став лише володільцем і, мабуть, ні в кого не викликає сумніву те, що таке фактичне володіння потребує відповідного захисту з боку права.

Можна навести й інші приклади виникнення володіння. За загальним прави­лом, власником придбаної речі не стане той, хто придбав її від особи, яка сама не мала права власності на цю річ і не могла передати іншій особі право, якого сама не мала. Власник позичив певну річ позичальнику на певний строк, який давно сплив, а позичальник річ не повертає. Власник позиченої речі вимог про повернення речі до позичальника також не заявляє — забув чи з іншої причини. На якій правовій підставі позичальник володіє чужою річчю? Такої правової підс­тави у нього немає, є факт: він має річ і вважає її своєю, оскільки власник від неї відмовився, але й права власності не передав.

Ось у цьому й полягає феномен володіння — права немає, а правовий захист надається. З цього приводу точиться досить жвава дискусія уже протягом тися­чоліть — від стародавнього римського приватного права і до наших днів. Пояс­нень цього феномена багато, але жодного визнаного хоч би більшістю дослідни­ків. Є різні погляди та їх прихильники. Одні вважають, що володіння — це право, тому й захищається правом, другі — це не право, а факт, а захищається, щоб не допускати самоправства і не дестабілізувати правопорядок. Є й інші по­яснення.

Проте слід визнати, що володіння як юридичний факт можливе без відповід­ного правового підґрунтя, тобто без правового титулу — безтитульне володіння, про що було сказано вище. І саме про це безтитульне володіння йдеться. Воло­діння, яке спирається на певний правовий титул — це законне володіння і воно не потребує якогось спеціального захисту, крім того, що надається тим самим ти­тулом, на який воно спирається. Якщо це володіння власника, воно захищається правом власності, якщо це володіння наймача, орендаря тощо, то воно захища­ється відповідним договором.

Спеціального захисту потребує саме те володіння, яке не має під собою пра­вового титулу, безтитульне володіння. В інтересах суспільного ладу та громад­ського порядку воно повинно мати правовий захист. Це визнав і законодавець України, але не прямо, а побічно. Законодавець, по-перше, визнав наявність та­кого безтитульного володіння у статті про право власника на витребування май­на від особи, яка незаконно заволоділа ним. У цій статті проголошена норма: "Власник має право витребувати своє майно від будь-якої особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним". Отже, законодавець України визнав наявність незаконного володіння і наявність безтитульного володіння — без відповідної правової підстави.

У главі про захист права власності нового ЦК України йдеться також про добросовісне і недобросовісне володіння, яке також є безтитульним і незакон­ним. Але ЦК надає певну охорону як добросовісному, так і недобросовісному во­лодінню. На жаль, ці цілком виправдані засади захисту права власності стосовно добросовісного і недобросовісного відповідачів за віндикаційним позовом не знайшли адекватного відображення у главі ЦК України про володіння. Склалася досить парадоксальна ситуація: з одного боку, законодавець нібито визнає наяв­ність безтитульного володіння у формі добросовісного чи недобросовісного, а з другого — визнає лише володіння, яке спирається на правовий титул.

Так, одна з норм про володіння проголошує, що право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, встановлених законом. Але ж таке володіння справ­ді є правом на володіння, оскільки воно спирається на правовий титул. Це воло­діння безперечно підлягає захисту. Проте, як було показано, законодавець ви­знав наявність безтитульного, тобто незаконного володіння, але чомусь не надав йому захисту. Це істотна прогалина у новому ЦК України, яка суперечить іншим нормам цього Кодексу.

Законодавець визнає наявність недобросовісного володіння. Глава про воло­діння містить норму про обов'язок недобросовісного володільця негайно повер­нути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є доб­росовісним володільцем.

При цьому нагадаємо, що обидва ці види володіння е незаконними, тобто без-титульними, в них немає права на володіння, водночас законодавець говорить лише про право володіння.

ЦК України не містить відповіді на запитання, як має захищатися добросовіс­ний володілець (але незаконний) від посягань третіх осіб. Законодавець такому володінню правового захисту не надає. Те саме слід сказати і про недобросовісне володіння — воно взагалі жодному правовому захисту не підлягає. Навряд чи це відповідає суспільним інтересам. Адже це означає, що в такого володільця об'єкт володіння може бути вилучений будь-якою особою незалежно від того, чи має ця особа якусь підставу для такого вилучення. Не можна визнати також, що такий підхід відповідає інтересам правопорядку, який існує у державі.

Таким чином, слід чітко розрізняти володіння законне і незаконне. Законним володінням, як уже було сказано, визнається володіння, яке спирається на від­повідний правовий титул. Якщо фактичне володіння такого титулу не має, воно визнається незаконним.

Незаконне володіння у свою чергу поділяється на добросовісне і недобросо­вісне. Добросовісним визнається володіння, коли володілець не знав і не міг зна­ти про те, що він володіє чужою річчю чи майном. Критерієм розмежування цих видів володіння є суб'єктивний фактор — незнання про неправомірність свого володіння.

Визначати характер володіння має право тільки суд. Лише з урахуванням усіх обставин справи, з якої виникло володіння чужою річчю чи майном, суд мо­же визначити добросовісність чи недобросовісність володіння. При цьому суд, визначаючи добросовісність, повинен виходити з того, що володілець не знав і не повинен знати, що він володіє чужим. Тобто обставини, у зв'язку з якими виник­ло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву стосовно правомірнос­ті такого набуття. Разом з тим, суд повинен мати на увазі, що фактичне володін­ня вважається правомірним, якщо інше не випливає з закону або не встановлено рішенням суду.

Прикладом незаконного, але добросовісного володіння може бути (це найчас­тіше буває на практиці) випадок, коли покупець, купуючи річ у продавця, не знав, що той не мав права її продавати, а обставини купівлі-продажу не давали підстав для сумніву в правомірності такого правочину.

Якщо володілець знав або повинен був знати, що він володіє чужим майном, таке фактичне володіння визнається недобросовісним. У цьому випадку застосо­вується суб'єктивний критерій визначення недобросовісного володіння. Суду належить встановити, чи знав володілець або чи міг знати про неправомірність свого володіння. Якщо покупець купує якусь річ за явно заниженою ціною, то це мало б його насторожити: чи має право продавець її продавати.

Поділ фактичного володіння на добросовісне і недобросовісне має практичне значення при розв'язанні віндикаційних позовів, що заявляються власниками для витребування свого майна від будь-якої особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Проте слід мати на увазі, що відповідно до за­гальних положень про договір купівлі-продажу право продажу товару, крім ви­падків примусового продажу та інших випадків, передбачених законом або інши­ми правовими актами, належить власникові. Але з цього загального правила є один істотний виняток: якщо продавець не є власником товару, покупець набу­ває права власності лише у тих випадках, коли згідно зі статтею ЦК України власник не має права зажадати від нього товар. У цьому разі покупець стає за­конним володільцем-власником. Це означає, що за новим ЦК, добросовісне воло­діння, хоч і не має правового титулу, все ж не позбавлене певної правової охо­рони. У разі добросовісного володіння за певних умов володілець може стати власником чужої речі, що перебуває у його володінні.

Знову постає запитання, хто є тією особою, добросовісним володільцем, яка не має правового титулу на володіння і ще не стала власником цієї речі. До речі, вона є тим самим фактичним володільцем без правового титулу. За новим ЦК України (між іншим, і за ЦК УРСР), добросовісний володілець стає власником чужої речі за умови, що власник не має правових підстав для її віндикації. Хто має визнати той факт, з якого моменту даний володілець стає власником речі, хто має засвідчити, що він уже власник, а не володілець, — на ці запитання новий ЦК відповіді не дає.

Добросовісний володілець може стати власником чужої речі і внаслідок спли­ву строку набувальної давності — 10 років для нерухомого майна і 5 років для рухомого майна.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок: суб'єктом володіння, тобто фактичним володільцем може бути будь-яка особа, яка може бути суб'єктом пра­ва власності, тобто власником.

Проте, за новим ЦК України суб'єктом володіння може бути будь-яка особа, яка фактично тримає у себе чужу річ. Це може бути позичальник, орендар, най­мач та інші. Зазначені та інші особи, які тримають чужу річ на законних підста­вах, безперечно мають право на захист від посягань третіх осіб, у тому числі і від власника, адже це законне володіння.

Одна й та сама чужа річ може перебувати у володінні кількох володільців — співволодільців.

Отже, фактичний володілець, чинним цивільним законодавством наділений певними правами та обов'язками.

Добросовісний володілець може здійснювати стосовно свого об'єкта володін­ня ті самі права, що власник, але до того часу, поки він не знає про неправомір­ність свого володіння. Після того, як добросовісний володілець дізнався про не­правомірність свого володіння, він перетворюється на недобросовісного володільця. Останній зобов'язаний негайно повернути чужу річ чи майно особі, яка має на нього право власності або інше право, передбачене договором чи за­коном, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання не­добросовісним володільцем зазначеного обов'язку, заінтересована особа має пра­во вчинити позов до суду про витребування майна.

Фактичне володіння, крім зазначених вище підстав припинення речових прав на чужу річ чи майно, може припинитися витребуванням майна від володільця власником або іншою особою, яка має право на дану річ чи майно.

Цивільно-правовий інститут володіння має дуже давній родовід. Він служить людству і за умов ринкової економіки. Його місце у системі цивільного законо-давтсва і цивільного права об'єктивно визначено. Інститут володіння існував і іс­нує незалежно від нашого бажання.

Дата добавления: 2015-08-26