СТАНІСЛАВ ЛЕМ ПРО СЕБЕ 9 страница

Які все ж таки лавини звалилися на цей світ. Яким дивом вони не стерли його дощенту, не вигубили його останніх слідів? Для кого ж вони власне тривають, від кого їх так ревно стереже недоброзичлива пам’ять? І лише поночі, лише в забутті сну, лише єдиному йому, незрячому, розкриває вона навстіж свої скарбниці. Наяву ж вона, скупа й непокірна, наділяє лише уривчастими туманними оповідками, над розшифруванням яких доводиться морочитися усупереч її впертому мовчанню, заповнюючи зяючі лакуни здогадом. Я мушу відкидати зненацька видобуту з неї, наче нишком вихоплену, деталь — якусь кольорову ляпку, абрис чиїхось уст, якусь тінь, якийсь незбагненний звук — попри неясне підсвідоме передчуття, що ця деталь пов’язана з чимось важливим, що саме цим шляхом колись пройшла доля. Але вона є тільки пусткою, глухою, як невидима стіна, з нею нічого не можна зробити. Роздуми — як підкопи, як штольні, що обвалюються. Що за скупердяйство, що за байдужість пам’яті, яка все знає і все може, але мовчить. Затята, погордлива, замкнута в собі, вона не залежить від часу, вона нехтує його плином. От якби вона й справді була пустирищем, серед якого де-не-де громадяться тьмяні образи. Та ж ні, це ж бо не так, і докази цього — у снах. Але вона ніколи не впускає мене туди, куди я прагну, і тоді, коли мені на цьому залежить, ніколи. Це наглухо замкнений механізм, суверенний у своєму облудному та непохибному завданні усталити, зберегти незмінно й назавше. Але ж це не так, адже все пропаде разом зі мною, о запекла стражнице, скнаро, погрузла в тиранії, у непокорі, у знущальній норовистості, така тривка й крихка водночас, чула, а проте байдужа, як вугілля, у якому закарбувався листок! Як її зрозуміти? Як знайти із нею спільну мову? Нейронові розгалуження, синапси, петлі МакКаллока? Ні, я не витлумачую її у такий велемудрий, у такий сміховинно вчений спосіб, — це намарно, нехай уже все залишається, як є. Ми з нею наче пара коней, які тягнуть пліч-о-пліч один віз. Гайда, моя незнана, моя нерозлучна товаришко, мій вороже, мій друже.

Закопане, червень 1965 року

Додаткові матеріали з видання «Піраміди»

СТАНІСЛАВ ЛЕМ ПРО СЕБЕ

... Я був тираном. Норберт Вінер почав свою автобіографію словами: «Я був чудовою дитиною». Я міг би почати свою: «Я був чудовиськом». Хоча, чудовиськом — це, може, певне перебільшення. Але те, що я, ще зовсім маленький, тероризував оточуючих — це правда. Їсти я погоджувався тільки за умови, що батько стояв на столі й то відкривав, то закривав парасолю. Ще хіба дозволяв годувати себе під столом... На четвертому році життя я навчився писати, хоча й не мав якихось особливих новин для письмового повідомлення. Перший лист, якого я написав до батька зі Сколе, куди поїхав із мамою, був лаконічний і повідомляв про самостійне випорожнення у справжньому сільському кльозеті з діркою у дошці. Але я не повідомив, що водночас упустив до тієї дірки всі ключі нашого господаря-доктора...

Я народився 12 вересня 1921 року у Львові в родині лікаря-ларинґолога. Із 1932 року навчався в II Державній гімназії ім. Кароля Шайнохи. 1939 року склав іспити на атестат зрілости. Після анексії Львова СРСР упродовж 1940-41 років навчався у Львівському медичному інституті.

Я потрапив туди доволі окружним шляхом, адже спочатку складав іспит до Політехніки — туди, куди мене тягнуло покликання. Іспит склав, але мене не прийняли через непідхоже соціальне походження (батько — заможний лікар-ларинґолог, себто представник середньої буржуазії)... Тоді батько вдався до своїх знайомств і завдяки допомозі дуже відомого біохіміка професора Парнаса йому вдалося запхати мене — зрештою, без жодного ентузіазму з мого боку — у медичний.

За німецької окупації я працював помічником механіка й зварником у гаражах німецької фірми, яка займалася збором сировини. 1944 року після повернення до міста совєтської армії я продовжив медичні студії.

1946 року в рамках репатріаційної акції виїхав до Кракова, де завершив навчання на медичному відділенні Яґайлонського університету.

...Працюючи зварником, я міг би заробляти досить поважні суми. З одного боку, це мене вельми спокушало, адже життя у Кракові доводилося починати практично з нуля. Та, з іншого боку, батька вражала думка про те, що я перерву навчання... Якийсь час я розривався між двома варіантами, аж поки визначився і записався на медичне відділення.

1948-1950 років я працював молодшим асистентом у науковій лабораторії, яку очолював доктор Мечислав Хойновський. Зустріч із Хойновським стала зламним моментом у моєму житті й розумовому розвитку.

Хоча я й одержав довідку про закінчення медичного відділення університету, однак вирішив не складати останніх іспитів, аби уникнути долі військового лікаря. Адже всіх моїх колег забирали до армії, і то не на рік чи на два, а назавше...

Я дебютував 1946 року новелою «Людина з Марса», уривки з якої були надруковані в «Nowym Świecie Przygód». Попри те, я пописував вірші й оповідання, які, між іншим, публікувалися в «Tygodniku Powszechnym», « Żołnierzu polski m», «Kużnice». 1948 року взявся за свою першу повість «Невтрачений час», яка через проблеми з цензурою вийшла допіру вісьмома роками пізніше.

...Я періодично їздив нічним поїздом до Варшави в найдешевшому жорсткому вагоні, позаяк був тоді незаможний. Я відвідував безконечні засідання «Książki i Wiedzy», на яких розбирали мій «Шпиталь перетворення». Твір обростав розмаїтими внутрішніми рецензіями, які проголошували його декадентським і контрреволюційним. Мені втовкмачували, що один розділ слід переробити, інший дописати, ще інший скоротити тощо. А все ж таки мені давали надію і я постійно щось допрацьовував, щось переписував... Оскільки «Шпиталь перетворення» був визнаний ідеологічно хибним, від мене вимагали нових розділів задля «композиційного» врівноваження...

1950 року я зустрівся в Будинку літераторів у Закопане з одним гладуном і ми разом пішли до Чорного ставу. Це був Єжи Панський — голова Видавничого дому «Czytelnik». Під час гірської прогулянки ми багато розмовляли про відсутність у польській літературі жанру наукової фантастики. Мій супутник запитав, чи не зважився б я на таку працю, маючи в кишені видавничу угоду. Я, не знаючи до пуття, з ким маю справу — для мене він був просто таким собі гладуном — відповів ствердно. За якийсь час я, як то не дивно, й справді підписав угоду з видавництвом. Іще не знаючи, до чого це призведе, я вивів назву майбутнього твору: «Астронавти» і... за відносно короткий час написав книжку. І це був мій дебют.

1953 року я побрався з Барбарою Лесняк, лікарем-радіологом.

Ми познайомилися близько п’ятдесятого року в Закопане і за два чи три роки упадань вона погодилася стати моєю дружиною. Власного помешкання в нас тоді ще не було. Я мав маленьку, заражену грибком кімнатку, а моя дружина, яка закінчувала медичні студії, мешкала разом із сестрою. Тож я став надхожим чоловіком.

Дата добавления: 2015-08-20