Голодомор 1932 - 1933 років

Політика колективізації спочатку призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. Так, якщо в 1930 р. збір зерна в Україні склав 23 млн т., то в 1931 р. - 18, а в 1932 р. - тільки 13 мли т. Не бажаючи миритися з подібним проявом саботажу з боку селянства, загнаного до колгоспів, влада постійно збільшувала для України хлібозаготівельні плани. У результаті така політика привела до справжнього голодомору.

Урожай зернових в Україні в 1932 р. був всього лише на 12 % нижче за середньорічні показники, так що продуктів харчування в країні цілком вистачало. Проте влада знову збільшила план заготівлі хліба. Якщо в 1931 р. Україна повинна була здати державі 39 % загального збору зернових, то в 1932 р. - 55 %. Було оголошено, що колгоспи не мають права видавати зерно селянам до тих пір, поки не виконаний державний план закупівель зерна. Одночасно були ухвалені закони про боротьбу з крадіжкою колгоспного майна і "боротьбу зі спекуляцією". По першому з них за крадіжку декількох колосків із колгоспного поля люди несли кримінальну відповідальність, до смертної кари включно. Другий закон забороняв селянам обмінювати свої особисті речі на продукти харчування, подібні дії іменувалися "спекуляцією" і каралися тюремним ув'язненням від 5 до 10 років. Крім того, для проведення успішної хлібозаготівельної компанії до України з Москви прибула надзвичайна комісія на чолі із В. Молотовим.

Повсякденною практикою стала поява в українських селах регулярних частин Червоної армії та загонів ГПУ (Головне політичне управління, яке замінило ЧК), які силоміць забирали хліб і решту всіх продуктів у селян. Крім того, Сталін направив до України свого особистого уповноваженого П Постишева, який офіційно обійняв посаду другого секретаря ЦК КП(б) У, а фактично отримав диктаторські повноваження. Головне завдання П Постишева полягало в тому, щоб за будь-яку ціну завершити колективізацію в Україні, "вичистити" КП(б)У від тих, які коливаються і сумніваються, припинити процес українізації. У таких умовах в українських селах почав розповсюджуватися голод.

Свого апогею голодомор досяг взимку і навесні 1933 р. З'ївши все, що було можна і неможна, селяни вимирали цілими селами, а пошуки і реквізиції продуктів активно продовжувалися. Фактично більшовики повели з українським селянством війну на винищування. Загибель мільйонів людей в Україні ретельно приховувалася владою. Засоби масової інформації мовчали. СРСР продовжував експорт зерна до західних країн і відмовлявся прийняти будь-яку допомогу від них для голодуючої України, офіційно не визнаючи факту голодомору. Ніяких статистичних даних щодо померлих від голоду в Україні в 1932 - 1933 рр. не існує. Проте більшість дослідників вважають, що кількість жертв голодомору коливається від 4 до 8 млн чоловік.

67. Політичні репресії в Україні у 1920-х – 1930-х рр. та їх наслідки.

Першою жертвою цілеспрямованих атак стала стара інтеліґенція. У травні-липні 1928 р. у Москві відбувся судовий процес над 53-ма спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які ніби-то займалися антирадянською, шкідницькою діяльністю.

У липні 1929 р. було проведено масові арешти серед української інтеліґенції. 45 чол. з числа арештованих у березні 1930 р. стали у Харкові перед судом, звинувачені у приналежності до підпільної Спілки визволення України (СВУ). Разом з ними на лаву підсудних потрапили молоді люди, яким закидувалось членство в юначій організації СВУ – Спілці української молоді. Всі засуджені у справі СВУ-СУМ одержали від 2 до 10 років ув’язнення, а згодом більшість з них були ліквідовані. Процес СВУ сфабрикований радянськими карними органами і послужив моделлю для розправи над іншими групами інтеліґенції.

У цілому протягом 1930-х в Україні було засуджено аж 15 таких організацій, членство в яких становило нібито декілька тисяч чоловік. Репресії охопили всі верстви інтеліґенції, деякі з них (духовенство УАПЦ, вчені-філологи й історики, письменники, кобзарі, члени марксистських шкіл в суспільних науках) були винищені майже поголовно. В інших групах репресії проводилися вибірково, але ніде процент жертв не був низьким. За приблизними підрахунками в УРСР у 1930-і роки було ліквідовано бл. 80% творчої інтеліґенції. У знак протесту проти репресій 13 травня Микола Хвильовий, а 7 липня 1933 р. Микола Скрипник покінчили життя самогубством. Смерть Хвильового і Скрипника послужила трагічним символом кінця українізації. Найтяжчим злочином більшовицького керівництва супроти українського народу було влаштування голодомору 1932-1933 років. Віддаленою причиною голоду були завищені, нереальні цілі, яке радянське керівництво намагалося досягнути за час першої п’ятирічки (1928- 1932)

68. Основні підсумки радянської модернізації України у 1920-х – 1930-х роках.

Модернізація передбачала швидке зростання промислового виробництва і пов’язане з ним кількісне збільшення робітничого класу, масове створення кадрів спеціалістів народного господарства, поширення загальної письменності населення, прискорений розвиток культури. Все це здійснювалося переважно насильницькими методами і супроводжувалася колосальними соціальними катастрофами.

Наприкінці 1920-х років у внутрішній політиці СРСР стався різкий поворот. Правляча верхівка зміцнила свої позиції і вже не потребувала компромісів для збереження свого панування. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Сталін встановив одноосібну диктатуру в партії і державі. В СРСР утвердилася система, яка характеризувалася повним (тотальним) контролем держави і правлячої партії над усіма сферами суспільного життя.

Поворот в економічній політиці проявився насамперед у прискоренні індустріалізації.. Це і зумовило різку зміну політичного курсу, яка проявилась у відмові від нової економічної політики і повернення під іншими гаслами до комуністичного штурму 1918-1920 рр. На кінець 1920-х років СРСР, включаючи Україну, залишався аграрною, селянською країною. ВКП (б) проголосила курс на індустріалізацію, який передбачав перетворення СРСР з держави, що ввозить машини й устаткування, в державу, що їх виробляє, з аграрної країни в промислову.

Оскільки Радянський Союз жив у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, цю грандіозну трансформацію планувалося здійснити в стислі строки, щоб встигнути створити оборонну промисловість для майбутньої війни.

Проект великих перетворень, ухвалений ВКП (б) у 1928 р. називався першим п’ятирічним планом (1928/29-1932/33 господарські роки). Його головне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні. Надаючи особливого значення розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни приголомшливі завдання: середньорічний темп приросту промислової продукції мав становити 20-22 %. Інша важлива частина п’ятирічного плану передбачала колективізацію – створення великих колективних господарств на основі 20 % селянських дворів, а в Україні – до 30 %. Згодом колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак ліквідувати приватну власність.

Перешкодою для реалізації індустріалізації була нестача в той час коштів. СРСР міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування. Найважливішим джерелом нагромаджень були прибутки від державних підприємств. У 1926-1928 рр. майже вдвічі збільшився роздрібний товарообіг державної і кооперативної торгівлі республіки, частина одержаних додатково прибутків була спрямована на будівництво і реконструкцію підприємств важкої промисловості. Але їх було недостатньо для виконання всього запланованого. У 1928/1929 господарському році внутрішньопромислові нагромадження в Україні становили 610,6 млн. крб.

З ліквідацією в кінці 1920-х років приватного сектора економіки припинилось, зрозуміло, поступлення фінансових надходжень від нього. Залишалося селянство, яке поряд з державним сектором мало стати головним джерелом нагромадження коштів, донором великих будов індустріалізації. З села знімався «надподаток» за рахунок постійного зростання цін на промислові товари. Якщо в 1913 р. селянин міг за один пуд жита купити 5,7 аршина ситцю, то в 1925 р. тільки 1,5 аршина, тобто майже у 4 рази менше. Приблизно втричі менше селянин міг купити цукру.

Ще одним джерелом нагромадження коштів були прямі і непрямі податки. Протягом 1926-1929 рр. в Україні у державний бюджет надійшло понад 279 млн. крб. сільськогосподарського податку. В 1931 р. введений «податок з обороту» (згідно із сьогоднішньою термінологією, податок на додану вартість (ПДВ)); його нараховували на ціну всіх товарів у роздрібній торгівлі, тобто він вилучався з покупців автоматично.

Значну кількість грошей держава забирала у населення через підписку на державні позики, які фактично реалізовувалися примусово. Тільки реалізація перших трьох позик індустріалізації (1927-1929 рр.) дала в Україні понад 325 млн. крб. Держава користувалася вкладами населення в ощадних касах, лише у
1926-1929 рр. вони збільшилися з 12 млн. до 84,4 млн. крб. За ініціативою партійних організацій серед робітників, селян, службовців проводилися також добровільні збори коштів у фонд індустріалізації, які фактично були примусовими.

Держава стала на шлях збільшення випуску паперових грошей, які не були забезпечені золотовалютним запасом. За чотири роки – з 1 січня 1929 р. до 1 січня 1933 р. – грошова маса в обігу зросла у чотири рази. Реальна вартість карбованця швидко падала; за першу п’ятирічку вона знизилась більш як на 60 %.

Держава отримувала великі фінансові надходження від розширення продажу горілки. У 1930 р. Й. Сталін у листі до В. Молотова писав: «Необхідно, на мою думку, збільшити (наскільки можливо) виробництво горілки. Необхідно відкинути удаваний сором і прямо і відкрито йти на максимальне збільшення виробництва горілки». У 1927 р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет СРСР одержав понад 500 млн., у 1930 р. – 2,6 млрд., а в 1934 р. – 6,8 млрд. крб. У зв’язку з цим сучасний історик С. Кульчицький слушно зауважує, що «якщо промисловість стала залежати від бюджету, то сам бюджет попав у залежність від горілки».

У 1928-1929 рр. для викачування золота від приватних осіб, які могли володіти ним, було залучено ОДПУ (об’єднане державне політичне управління). Але добутого таким способом золота було недостатньо.

У роки першої п’ятирічки СРСР закупляв за кордоном чимало техніки, за яку розраховувався переважно хлібом, лісом, нафтою, хутром, творами мистецтва. Але цих товарів, особливо хліба, не вистачало. У 1930 і 1931 рр. СРСР експортував 10 млн. тонн зерна – приблизно 5 млн. тонн щорічно. Для порівняння, в 1928 р. він продав за кордон лише 99 тис. тонн хліба.

У результаті всіх можливих заходів на початку 1930-х років вдалося нагромадити золотовалютні фінанси, які дали змогу Радянському Союзу в 1931 р. закупити 30 % світового експорту машин та обладнання, а в 1932 р. – майже 50 %. В країні введений посилений режим економії. Для цього у 1927 р. при РНК УСРР створена комісія з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення у 1927 р. адміністративно-управлінських витрат зекономила близько 70 млн. крб. Суттєвою була економія грошей від недооплат праці робітників, селян та інших верств населення. В процесі будівництва багатьох об’єктів індустріалізації, насамперед, (Біломорсько-Балтійський канал) широко використовувалася фактично дармова робоча праця мільйонів в’язнів ГУЛАГу (з російської Главное управление лагерей) НКВС СРСР.

Таким чином, для індустріальної країни, розвитку ключових галузей промисловості – насамперед електричної, хімічної, машинобудівної потрібні були великі кошти. Радянське керівництво вело їх пошук всередині країни: стало на шлях запровадження прямих і непрямих податків, використовувало вклади населення в ощадних касах, збільшувало випуск паперових грошей, підвищувало ціни на всі споживчі товари, розширювало продаж горілки, дотримувалось режиму економії тощо.

69. Західноукраїнські землі у міжвоєнний період: політичне та соціальне становище.

Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися під владою Польщі, Чехословаччини і Румунії. На той час у Польщі було 6 млн українців, у Чехословаччині - 455 тис, у Румунії - 790 тис Українці проживали на території 146 тис квадратних кілометрів згаданих держав. До складу Польщі належала Східна Галичина (до 1918 р. була під владою Австро-Угорщини): Львівське, Тернопільське і Станіславське воєводства, а також Західна Волинь, Полісся і Холмщина. До Першої світової війни три останні області були під владою Російської імперії, а після закінчення радянсько-польської війни 1920 р- перейшли під владу Польщі.

Чехословаччині належало Закарпаття (офіційна назва - Підкарпатська Русь). Під владою Румунії були Північна Буковина, придунайські землі (Ізмаїльський, Акерман-ський, Хотинський повіти Бессарабії), а також Смітщина на Закарпатті.

Усі ці українські землі не мали самоврядування, власного автономного устрою. Так, польська влада скасувала Галицький автономний сейм, ліквідувала місцеве самоврядування, функції якого почали виконувати урядові комісари. Конституція Польщі 1921 р. не передбачала права на територіальну автономію українських земель. Українців звільняли з державних установ, в тому числі і з повітових, а на землях Галичини були поселені понад 200 тис. польських фермерів (осадників). Вчителів-українців зі Східної Галичини переводили на захід, де домінувало польське населення, а студентами Львівського університету мали право стати лише ті громадяни, які дали присягу на вірність Польській державі. Отже, ситуація із самоврядуванням на колишніх українських землях була складною.

Західноукраїнські землі в економічному сенсі перебували у становищі напівколоній. їх частка в промисловому потенціалі була в три рази меншою, ніж відповідно в загальній території та кількості населення країн-окупантів. Переважна частина жителів цих регіонів (до 80 %) займалася сільським господарством. Процес подолання післявоєнної політичної та економічної кризи на цих територіях був уповільнений. Промислове виробництво у 1924-1928 рр. навіть почало занепадати. У 1913 р. у краї було видобуто 1 млн 114 тис. т нафти, у 1923 р. - 737 тис, у 1926 р. - 796 тис, у 1928 р. - 743 тис, у 1938 р. -- всього 507 тис т. Економіку Західної України, Буковини, Закарпаття влада і економічні структури країн-окупантів розглядали як ринок для збуту своїх не завжди якісних товарів та джерело дешевої сировини і робочої сили.

У цьому регіоні уряд стимулював розвиток виробництва, яке не вимагало великих капіталовкладень і швидко приносило результати. Часто сировина, вивезена із західноукраїнських територій до країн, яким ці території належали, поверталася назад у вигляді різноманітних промислових товарів. Все це у комплексі негативно позначалося на розвитку продуктивних сил регіону. Негативні наслідки напівколоніальної залежності посилювалися тим, що в економіці Польщі, Румунії й Чехословаччини домінуючу роль відігравав іноземний капітал. Французькі, американські, англійські, угорські, італійські та інші банки тримали під своїм контролем приблизно 45 % виробництва у деревообробній промисловості, майже 90 % - у нафтовій і т. д.

Українське населення, будучи дешевою робочою силою, працювало в дуже важких умовах, на підприємствах спостерігався високий травматизм внаслідок частих аварій та низької техніки безпеки.

Повільно розвивалося і сільське господарство. Врожайність основних сільськогосподарських культур не перевищувала, окрім Закарпаття, довоєнного рівня. Давалося взнаки безземелля та надлишок робочої сили. Зокрема, уряди країн-окупантів створювали спеціальні фонди для польських, румунських, чеських колоністів. У грудні 1920 року польський сейм прийняв закон, згідно з яким лише у Волинському воєводстві для військових колоністів було виділено 111, 7 тис. га найкращих земель. Наприкінці 1922 р. тут вже нараховувалося 3104 господарства колоністів. Відстоювала їх інтереси Центральна спілка військових поселенців, а на місцях - воєводські та повітові спілки. Понад 450 тис. га західноукраїнських земель до 1923 р. зайняли цивільні колоністи. Тільки у шести повітах на Буковині було виділено 5 тис. га для румунських колоністів, а на Закарпатті - до 20 тис. га для чеських.

Важкий матеріальний стан місцевого українського населення поглиблювало те, що заробітна плата в місті й селі навіть наприкінці 20-х років не була вищою, ніж перед Першою світовою війною, а в період світової економічної кризи знизилася. Робочий день тривав понад 10 годин на добу. До цього слід додати погане медичне обслуговування, набагато нижчий, ніж в центральних районах Польщі, Румунії й Чехословаччини, загальний життєвий рівень, постійне безробіття. На початку 30-х років, тобто в роки світової економічної кризи, на Буковині було понад 50 тис. безробітних, на Закарпатті - до 100 тис, а в Західній Україні, за даними польської статистики, яка занижувала кількість безробітних, всього - 27 тис. При цьому не були враховані безробітні у дрібній промисловості, транспорті, сільському господарстві і т. д. Тільки у Львові в ці роки було понад 40 тис. безробітних, кількість яких регулярно поповнювали зубожілі селяни.

Фактично основною метою діяльності влади щодо західноукраїнського населення було поглиблення його колонізації. Це посилювало соціальне напруження і національні суперечності на цих землях, що спричинило великі конфлікти уже в роки Другої світової війни, особливо між поляками і західними українцями.]

70. Україна на початковому етапі другої світової війни (1939–1941).

Напередодні Другої світової війни українські землі входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Угорщини та Румунії. Тому "українське питання" було одним з найважливіших у передвоєнній міжнародній політиці. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонна європейська нація стала об'єктом безсоромного торгу на "дипломатичному ринку". Ініціатором гендлю виявилася нацистська Німеччина, яка, потребуючи спільників для реалізації своїх експансіоністських задумів, вирішила здобути їх коштом українських земель. Першою жертвою стала Карпатська Україна, яку зухвало було віддано на розтерзання Угорщині. Ще вдалішими мали стати наступні "торги", адже значною мірою за рахунок Західної України А. Гітлер планував окупувати Польщу, унеможливити формування антинацистської коаліції, про яку в той час домовлялися Англія, Франція і СРСР, перетворити СРСР на свого тимчасового союзника; створити стратегічний плацдарм для нападу на той самий СРСР.

Як з'ясувалося, розрахунки фюрера справдилися. Вже 23 серпня 1939 р. між Німеччиною і Радянським Союзом було підписано договір про ненапад — "пакт Ріббентропа — Молотова" терміном на 10 років та таємний протокол до нього, за яким Європа фактично була розділена на сфери впливу між тоталітарними режимами — нацистським і комуністичним. Зокрема, передбачався поділ Польщі, згідно з яким до СРСР мали відійти західноукраїнські та західнобілоруські землі. Тривалий час комуністи виправдовували альянс із нацистами необхідністю відвести воєнну загрозу від своєї країни. Насправді, радянське керівництво на чолі з Й. Сталіним прагнуло спрямувати німецьку агресію на Захід, насамперед проти Англії та Франції, щоб дочекатися, коли "капіталісти перегризуться між собою", а тоді запровадити в Європі радянські порядки. Однак усе сталося "з точністю до навпаки": в результаті відмови Радянського Союзу від дальших переговорів з Англією та Францією про формування антинацистської коаліції (щоправда, вина за зрив переговорів лежить і на згаданих державах, оскільки вони постійно зволікали з підписанням договору) та у зв'язку з наступним перетворенням Польщі на стратегічний плацдарм нападу Німеччини на СРСР початок німецько-радянської війни став значно ближчим.

Безпосереднім наслідком німецько-радянських домовленостей була збройна агресія 1 вересня 1939р. Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники: Англія і Франція. Так вибухнула Друга світова війна, найжорстокіша в історії людства. 17 вересня під приводом захисту "єдинокровних братів" у війну вступив СРСР, чого Польща явно не очікувала. В результаті вже 27 вересня Варшава капітулювала. У Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі та інших містах відбулися спільні паради союзних військ

— радянських і німецьких. Отже, Радянський Союз не тільки сприяв розв'язуванню Другої світової війни, а й на її початковому етапі став фактичним союзником нацистської Німеччини.

Тісне радянсько-німецьке зближення на основі тоталітарної сутності двох режимів, зневаги до прав людини та міжнародного права засвідчили укладений 28 вересня 1939 р. новий договір про дружбу і кордон та секретні протоколи до нього, які уточнювали розмежувальну лінію між СРСР і Німеччиною— т.зв. лінію Керзона і формально підтверджували включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Протягом півстоліття Радянський Союз заперечував сам факт укладання таємних договорів з Німеччиною, прагнучи уникнути відповідальності за співучасть у розв'язанні Другої світової війни.

Радянсько-німецькі домовленості створили також сприятливі умови для вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. Тому 28 червня 1940 р. Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її відмовитися від цих споконвічних українських територій, населених переважно українцями. За ухвалою Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. Північна Буковина та Бессарабія увійшли до складу Радянської України.

На приєднаних землях було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську,

Станіславську, Чернівецьку та Акерманську області. За межами УРСР залишалися Закарпаття, окуповане Угорщиною, та т.зв. Закерзоння — Холмщина, лівобережне Надсяння, Лемківщина і Підляшшя, яке входило до Генерального губернаторства, створеного німцями з частини окупованої території Польщі.

Найсерйознішим випробуванням для населення ново приєднаних територій була радянізація — запровадження нових радянських порядків. Заходи радянізації включали конфіскацію поміщицьких земель та частковий розподіл їх між безземельними та малоземельними селянами, націоналізацію промисловості, торгівлі й банків і 8-годинний робочий день, розвиток медичного обслуговування, обмеження безробіття тощо. До соціально-економічних змін додалися культурно-освітні: запровадження української мови, збільшення кількості українських шкіл та ВНЗ, преси, завезення великої кількості книг українською мовою тощо.

Підпорядкувавши місцеве життя, радянська адміністрація, щоб запобігти поширенню національно-визвольних ідей із Західної України на УРСР, взялася за нещадну руйнацію тут культурно-освітніх, громадсько-політичних, економічних осередків та традицій. У результаті припинили існування політичні партії, за винятком більшовицької, усі інші інституції неполітичного характеру, було ліквідовано вільну пресу. Всеохопною стала політична цензура. У всіх школах запроваджувалося обов'язкове вивчення російської мови. Почалися гоніння на греко-католицьку церкву. Запанувала сувора уніфікація думки.

Важким в умовах комуністичного режиму залишалося й становище населення східних областей України. Незважаючи на те, що на кінець 1930-х років масовий огульний терор припинився, його жахливі наслідки, передусім морально-психологічні, й далі справляли згубний вплив на суспільство. На підприємствах відчувалася гостра нестача спеціалістів і керівників промисловості. Залякана технічна інтелігенція боялася брати на себе відповідальність.

Труднощі в економіці режим намагався усунути притаманними йому наказними методами. Так, за найменше порушення — прогул, запізнення чи випуск неякісної продукції працівника звільняли з роботи, а нерідко й позбавляли волі.

Па початок 1940-х років остаточно виявилося призначення щойно збудованої "матеріально-технічної бази соціалізму" як, по суті, потужного воєнно-промислового комплексу. Українська промисловість була його наріжним каменем. У 1940 р. Україна видобувала 50,5 % загальносоюзного обсягу видобутку вугілля, виробляла 64,7 % чавуну, 48,8 сталі, 67,6 залізної руди, 25,7 % електроенергії, тощо. У тому самому році українські колгоспи дали понад 20 % загальносоюзного виробництва товарного хліба, 73 цукру, 20 % м'яса та ін.

Однак, незважаючи на форсовані темпи індустріалізації та досягнення у деяких галузях важкої промисловості, їхні результати значною мірою були знівельовані авантюрною політикою комуністичного режиму на чолі з Й.Сталіним. Особливо це виявилося з початком німецько-радянської війни.

71. Культура України у 1922–1939 рр

Складні й неоднозначні процеси відбувалися в українській літературі та мистецтві. Художнє осмислення суспільних процесів помітно впливало на їх перебіг. 20—30-ті роки в радянській історії — доба суперечлива. З одного боку, під гаслом демократії народ у пориві революційного романтизму і віри у світлі ідеали долав складнощі відбудовчого періоду, закладав фундамент індустріального прориву. З іншого — поступове, але нестримне вихолощення змісту демократичних гасел та принципів, широкий наступ на права людини, утвердження людожерської системи тоталітаризму. Цей клубок протиріч позначився як на змісті й формі мистецьких творів, так і на всьому творчому процесі.

Активне експериментування та пошук нових форм самовираження, а також традиційний для української культури бароковий стиль сприяли зростанню на українському ґрунті символізму. Вслід за старшим поколінням поетів-символістів (М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка) наприкінці другого десятиріччя XX ст. дедалі впевненіше заявляє про себе молода плеяда його прихильників (М. Філянський, О. Кобилянський, Д. Загул, А. Савченко, М. Терещенко). Вітчизняний символізм органічно поєднував тяжіння за змістом і формою до нових зразків європейської літератури зі збереженням кращих традицій українського бароко; глибоке та поліфонічне філософське звучання; містичнНовим явищем української культури 20—30-х років стало кіно. У 1922 р. було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), що надало потужного імпульсу вітчизняному кіновиробництву. Після реконструкції в 1926 р. Одеська кінофабрика стала за технічним оснащенням однією з кращих у країні, а введена в дію 1928 р. київська кінофабрика (майбутня Київська кіностудія ім. О. Довженка) — однією з найбільших та найсучасніших на той час у світі.

З початку 20-х років у національному кінематографі на зміну плакатним низькопробним пропагандиським фільмам-агіткам революційної доби прийшли художні фільми; режисери дедалі частіше стали залучати до участі в кіно відомих українських акторів (А. Бучму, М. Заньковецьку та ін.); зростав мистецький та технічний рівень кіновиробництва; посилився зв'язок кіно з літературою і театром. У цей період за основу фільмів, як правило, брали історичні сюжети або екранізували класичні художні твори («Трипільська трагедія», «Тарас Трясило», «Остап Бандура», «Тарас Шевченко», «Микола Джеря», «Борислав сміється», «Фата Моргана»). Українське ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П. Чардиніна, «Сумка дипкур'єра» О. Довженка).

Домінуючим стилем у сфері архітектури в 20—30-ті роки був конструктивізм, суть якого полягала в граничному прагматизмі. Характерними рисами цього стилю були доцільність, економність, функціональність, лаконізм у засобах вираження. Націлений на органічне поєднання мистецької творчості з масовим виробництвом, конструктивізм уникав невмотивованої декоративності, спрощував та схематизовував мову мистецтва. Його утилітарність була підтримана партійним керівництвом, що засвідчують новобудови тогочасної столиці України м. Харкова (ансамбль споруд площі Дзержинського). Інколи авангардні ідеї конструктивізму архітекторам нової хвилі необхідно було маскувати під пануючі ідеологічні канони. Зокрема, автори проекту приміщень Держпрому (попередник сучасного Кабінету Міністрів), щоб отримати дозвіл на будівництво, змушені були переконувати, що контури майбутнього архітектурного ансамблю повторюють форму перших нот пролетарського гімну «Інтернаціонал».

Українська музична культура 20—30-х років сформувалася у взаємодії традиційних канонів народного фольклору, спадщини музичної школи М. Лисенка та новітніх ідей європейських музикантів (Р. Вагнера, Е. Гріга, М. Равеля та ін). Незважаючи на те, що на початку 20-х років не стало трьох корифеїв української музики — М. Леонтовича, Я. Степового та К. Стеценка, обдарована молодь змогла піднести вітчизняну музику на новий щабель. У 1922 р. вона об'єдналася в Товариство ім. М. Леонтовича, активну участь у роботі якого брали М. Вериківський, П. Козицький, Г. Верьовка, Л. Ревуцький та ін. Це мистецьке об'єднання стало своєрідним організатором і диригентом музичного життя республіки, видавало журнал «Музика», ознайомлювало з новинками та здобутками світової музичної культури, організовувало ансамблі та оркестри, сприяло професійним та аматорським колективам; пропагувало здобутки музичного мистецтва.

72. Україна у 1941–1945 рр.

22 червня 1941 р. нападом нацистської Німеччини на СРСР розпочався новий етап Другої світової війни. Народ назвав її Великою Вітчизняною війною, бо в ній він боронив свою Вітчизну - Україну, від її наслідків залежала доля народу - існувати

йому чи ні. В Україні радянські війська за чисель ністю, кількістю танків, літаків, гармат не посту палися противникові. Але ця сила не була належним чином використана.

З 23 по 29 червня 1941 р. в районі Луцьк -Броди - Рівне - Дубно тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни, в якій з обох боків взяло участь близько 2 тис. танків. Через брак пального, боєприпасів, прорахунки командування радянські війська програли цю битву і зазнали значних втрат, але затримали просування німців майже на тиждень, порушили їхні плани "блискавичної" війни.

Причинами вражаючих невдач радянських військ були, як зазначалося вище, серйозні прорахунки вищого керівництва СРСР на чолі з Й. Сталіним, низька ступінь готовності військ до ведення воєнних дій, некомпетентність багатьох командирів, загибель основної частини підготовлених військових кадрів під час репресій 30-х - початку 40-х pp., фактор несподіванки нападу. Нерозуміння Сталіним ситуації було настільки великим, що у перші години "війни він заборонив відкривати вогонь по наступаючих гітлерівцях, вважаючи, що це лише провокація. Невдале розташування значної кількості радянських військ у прикордонних зонах дало змогу противникові обхідними танковими маневрами оточити й ліквідувати їх. Уже в перші дні війни німці знищили 1200 радянських літаків, з них 800 на землі. Легкою здобиччю ворога стали склади

зброї, матеріально-технічного постачання, паливно-мастильних матеріалів та провіанту. Тільки в районі Умані в липні-серпні були оточені й знищені дві радянські армії.

12 травня 1942 р. розпочався наступ в районі Харкова силами Південно-Західного фронту з метою визволення міста й розгрому німців на південному фланзі. Проте вже 17 травня стало ясно, що наступ треба припинити, бо гітлерівці прорвали фронт у районі Краматорська. Наприкінці травня німецькі війська, які наступали з півночі і півдня, замкнули кільце оточення. В полон потрапило 240 тис. бійців і командирів Червоної Армії.

20 серпня 1941 р. Гітлер підписав декрет, за яким "частина захопленої території Сходу, яка заселена українським населенням і не підпорядкована управлінню генерал-губернаторства, утворює рейхскомісаріат". Рейхскомісаріату було присвоєно назву "Україна" із центром у м. Рівне (Ровно). Київ - столиця України, як притягальний політичний, економічний і духовний центр, мав бути обезлюднений і зруйнований.

30 травня 1942 р. у Москві було створено Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем. Він займався постачанням загонів зброєю, боєприпасами, продовольством, засобами зв'язку, добирав досвідчені військові кадриі, головне, здійснював військово-оперативне керіві ництво формуваннями народних месників України. Партизанський рух набув найбільшого розмаху в 1943-1944 pp. Його учасники влаштовували диверсії на комунікаціях ворога, громили гарнізони, штаби, сіючи острах і непевність серед окупантів. На чолі великих і найактивніших формувань стояли С. Ковпак, О. Сабуров, О. Федоров, М. Наумов, П. Вершигора, Я. Мельник та інші.

13 серпня силами правого крила Південно-Західного фронту розпочалося повне визволення Донбасу.

18 серпня перейшли у наступ війська Південного фронту, які прорвали міцний захисний рубіж на р. Міус. Війська Центрального фронту перебували 26 серпня на Конотопському напрямі. Війська Воронезького фронту на кінець серпня визволили Суми й успішно просувалися на Ромни. 23 серпня в результаті запеклих боїв гітлерівці вдруге і востаннє залишили Харків. 15 вересня німецьке командування віддало наказ групі армій "Південь" відступити за лінію Мелітополь - Дніпро на "Східний вал".

Під час серпнево-вересневого наступу на Південно-Західному напрямі радянські війська п'яти фронтів вийшли до Дніпра в 700-кілометровій смузі від Лоєва до Запоріжжя. Здобуття згодом 23 плацдармів на західному березі Дніпра і двох плацдармів на Прип'яті змінило становище на користь Червоної Армії. Дніпро як стратегічний рубіж оборони значною мірою втратив для вермахта своє значення.

У січні 1944 р. після короткої перерви Червона Армія розпочала звільняти від ворога Правобережжя й Крим. Цьому сприяла важлива перемога під Корсунем-Шевченківським. Внаслідок наступальної операції, проведеної військами 1-го й 2-го Українських фронтів (24 січня - 17 лютого 1944 p.), було оточено й знищено німецьке угруповання. Гітлерівське командування втратило 73 тис. солдатів і офіцерів, у тому числі 18,2 тис. потрапили в полон.

З листопада 1944 по травень 1945 р. українці брали активну участь у воєнних операціях Радянської Армії по звільненню Східної Європи від гітлеризму та його поплічників. 9 травня 1945 р. капітуляцією Німеччини завершився розгром третього рейху на його власній території. В середині серпня - на початку вересня 1945 р. було завдано поразки мілітаристській Японії. 2 вересня 1945 р. Акт її капітуляції від імені СРСР підписав українець генерал К. Дерев'янко. Друга світова війна закінчилась перемогою країн антигітлерівської коаліції над фашизмом.

Український народ зробив значний вклад у цю перемогу. В радянських збройних силах, що воювали з фашизмом, 6 млн чоловік, або кожен п'ятий воїн були з України. З мли з них загинули, кожен другий, що залишився живим, повернувся інвалі" дом. За мужність і відвагу в боях на фронтах Другої світової війни 2,5 млн воїнів - жителів України нагороджені орденами і медалями СРСР (Із 7 млн загальної кількості відзначених у Радянській Армії). 2072 українці удостоєні звання Героя Радянського Союзу, із них 32 - двічі, а один тричі (льотчик Іван Кожедуб), Повітряні тарани здійснили 55, закрили своїми тілами амбразури дотів 25, спрямували свої палаючі літаки на скупчення ворожої живої сили і техніки 32 воїни - громадяни України. Радянські партизани і підпільники України за самовіддану боротьбу з ворогом одержали майже 63,5 тис. урядових нагород (із 152 тис. нагород партизан і підпільників по всьому СРСР). Більше половини радянських фронтів, Що діяли проти гітлерівців та їхніх сателітів, очолювали українці - маршали та генерали СРСР. Багато українців боролося в лавах армій західних союзників та європейського руху Опору, відзначені нагородами Польщі, Чехословаччини, Румунії, Італії, Франції, Норвегії, Великобританії, СІЛА, Канади та інших країн.

З перших днів війни промисловість та сільське господарство України постачало у радянські війська величезну кількість зброї, боєприпасів, амуніції, продовольства. Під час тимчасової окупації українських земель гітлерівцями та їхніми сателітами 550 найбільших підприємств, багато колгоспів, радгоспів, державних установ, закладів науки, освіти і культури, 3,5 млн робітників, селян і службовців були евакуйовані з України в 43 області та автономні республіки Російської Федерації, Казахстану, Узбекистану, Киргизії, Таджикистану, Туркменії. Місцеві власті та жителі, не дивлячись на власні скрутні умови, з розумінням і співчуттям ставились до евакуйованих, намагалися допомог їм усім, чим могли. Частина евакуйованого населення України самовіддано працювала на заводах, фабриках, у колгоспах, радгоспах, налагоджували виробництво на привезених маши нах і устаткуванні. Так, Харківський танковий завод, прибувши на нове місце, вже в грудні 1941 р виготовив першу партію танків. А всього за роки війни він дав фронту 35 тис. бойових машин. Криворізькі гірники О. Семиволос, І. Завертайло, С. Єременко, які працювали на рудниках Уралу, досягли небачених результатів - понад 10 денних норм за зміну. Свій вклад у воєнну економіку, зокрема у розвиток видобувної промисловості та капітальне будівництво, внесли мільйони українців, в'язнів ГУЛАГу.

Одразу ж із початком визволення українських земель розпочалася відбудова зруйнованого господарства і культури. За 1943-1945 pp. УРСР дала країні понад 4,7 млн тонн залізної руди, 47,4 млн тонн вугілля, майже 1,9 млн тонн сталі, багато іншої продукції, українські селяни дали державі 825 мли пудів хліба. Громадяни України внесли у фонд оборони 859 млн крб.

1. Руху опору в Україні в роки Другої світової війни.

Поряд з діяльністю ОУН-УПА у Львові ще 1939 року сформовано збройне польське підпілля, містилися штаби Львівських обшару та округи Армії Крайової. Поруч з аківцями діяли осередки партії ендеків і прокомуністичної Гвардії Людової. Улітку 1942 р. в місті виникла організація комуністичного руху опору - "Народна Гвардія", яка налічувала кілька десятків підпільників і тяжіла до польського центру ППР у Варшаві. У львівському ґетто та Янівському концтаборі у 1942-1943 pp. було створено озброєні групи єврейських бойовиків.Зазначимо, що усі течії руху опору на західноукраїнських землях, існували окремо і діяли ізольовано. Ще більше, вони нерідко шкодили одне одному. Наприклад, радянський шпигуни після здійснення терористичних акцій наводили ґестапо на українське підпілля ОУН. Восени 1941 p., коли ґестапо розгорнуло масові арешти і розстріли членів ОУН, остаточно визначився антинацистський характер українського руху опору. У грудні Провід ОУН проголосив декларацію про боротьбу проти обох окупантів України - Гітлера і Сталіна.Восени 1941 р. на окупованій території з розрізненої боротьби з загарбниками оточених підрозділів Червоної армії, наспіх сформованих партизанських загонів, організацій радянського підпілля та інших патріотичних формувань почав поступово оформлятися антинацистський фронт боротьби.З кінця 1942 p., коли радянський рух опору набув масового характеру на всій тимчасово окупованій території України, у важкодоступних районах Київської, Чернігівської, Сумської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей, контрольованих радянськими партизанами, утворювались партизанські краї та зони, в яких в тій чи іншій мірі і формі почали відновлюватися та приступили до діяльності органи радянської влади. Особливістю їх організації та діяльності був надзвичайний характер режиму - воєнного стану окупованої ворогом території.

Повоєнний сталінський режим в Україні.

Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були спалені до-щенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх під-рахунках суму – 286 млрд крб.
У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п’ятиріч-ний план відбудови й розвитку на-родного господарства. сільгосппро-дукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівниц-тва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн тонн зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від голоду. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду 1946-1947 рр., однак Москва відмовилася від неї, а також від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»). Отже, радянський народ був покинутий напризволяще власною владою. Такими були умови відбудови зруйнованого на-родного господарства: командно-адміністративні методи, державна, соціалістична власність, панування колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві, практично повна відсутність економічної зацікавленості працівника в розвитку виробництва, тотальний ідеологічний контроль. Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виро-бництва промисловості перевищив рівень 1940 р. на 15. Позитивні зру-шення сталися в галузях освіти, науки, культури. Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена лише на початку 50-х років. Основними засобами слу-гували примус, «розкуркулення», депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис; так званих співучасників і посібників угруповань ОУН – УПА. Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла». Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р. Саме тоді, 8 вересня, було підписано угоду між Польським Комітетом національного визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення. У такий спосіб польський прокомуніс-тичний уряд намагався розв’язати проблему національних меншин у своїй країні. Малося на увазі, зокре-ма, «добровільне» переселення українців Закерзоння (назва походить від «лінії Керзона», за якою знаходилися землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя) до радянської України. На 1 січня 1945 р. виїхало лише до 40 тис. осіб. Це були пере-важно члени КПЗУ, «москвофіли», а також ті, хто вимушений був жити у знищених війною селах. Що ж стосується більшості українців Закерзоння, то вони не мали такого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» українців виїхати з Польщі. В хід пішло все – від пропаганди й загроз до підпалів, грабунку та вбивств.
На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закін-чення «добровільної репатріації», на територію УРСР було переселено понад 480 тис. осіб. Активну участь у спротиві насильницькій депортації брали формування Української повс-танської армії. Бої в польських Кар-патах практично не вщухали і в повоєнні роки. 29 березня 1947 р. польська комуністична влада приймає рішення про виселення всіх українців, що мешкали у Південно-Східній Польщі (Люблінське, Ряшівське та Краківське воєводства). 28 квітня 1947 р. о 4-й годині ночі розпочалася горезвісна операція «Вісла». її здійснювали 6 польських дивізій, об’єднаних в оперативну групу, війська держбезпеки. В результаті їхніх дій було депортовано 140 575 українців, вбито 655, взято в полон 1466 вояків ОУН-УПА. 2274 українців було заарештовано, 3873 особи ув’язнено в концтаборі. В 1947 р. до смертної кари було засуджено 372 українці (всього в 1944- 1956 рр. – 573). Що ж до насильницьки виселених у квітні- серпні 1947 р. до Польщі українців, то вони були спеціально розпорошені в північних та західних польських землях.
Ця акція не лише підірвала базу ОУН – УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному і політико-правовому становищі українців, котрі залишилися в Польщі. Негативними були й міжнародні наслідки операції. Протягом довгих повоєнних десятиліть вона значно заважала розвиткові українсько-польських відносин. Польська комуністична влада відмовлялася засудити цей акт геноциду проти українського народу. Рішення про це взяла на себе лише нова влада Польщі.

Хрущовська "відлига" (1953–1964)

Хрущовська "відлига" — неофіційна публіцистична назва періоду в історії СРСР після смерті Й. Сталіна (з 1953 по 1964-й рр.). Вислів "відлига" походить від назви повісті Іллі Еренбурга. Поняття "Хрущовська "відлига" пов’язане з перебуванням на посту першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова (1953–1964 рр.) Цей період характеризувався зменшенням політичних репресій, вибірковою реабілітацією засуджених та репресованих у сталінські часи, частковою лібералізацією політичного життя, незначним послабленням тоталітарної влади.

Після смерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. М. Хрущов, який очолив комуністичну партію, взяв курс на реформування сталінського режиму. Зі зміцненням влади М. Хрущова "відлига" почала асоціюватись із засудженням культу особи Й. Сталіна. На XX з’їзді КПРС в 1956 р. М. Хрущов виголосив доповідь з критикою культу особи Й. Сталіна і сталінських репресій. У зовнішній політиці СРСР було проголошено курс на "мирне співіснування" з країнами Заходу. Новий курс підтримала партійна верхівка та службова номенклатура. У ці роки в системі ГУЛАГ у спалахують повстання в’язнів під антисталінськими лозунгами (Норильське, Воркутинське, Кенгірське повстання). Припинилась підготовка нових політичних процесів, почалася ліквідація ГУЛАГу. Чимало політв’язнів в СРСР, в т. ч. з України звільнили з місць ув’язнення та реабілітували. В цей час незначно послабилась цензура, перш за все у мистецтві та літературі. Водночас у 1954–1956 рр. відбулась низка процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками (Кирило Осьмак, Василь Охримович та ін.).

У 1954 р. до складу УРСР увійшов Крим, господарство якого після масової депортації кримсько-татарського народу перебувало в занепаді.

Період "відлиги" тривав недовго. Після масових антикомуністичних виступів 1953 р. у НДР, в Польщі у 1956 р. та після придушення Угорського повстання 1956 р. партійне керівництво СРСР, налякане можливою лібералізацією політичного режиму, почало активний спротив процесам десталінізації. Президія ЦК КПРС 19 грудня 1956 р. затвердила лист ЦК КПРС "Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських, ворожих елементів". Як наслідок – зросла кількість засуджених за "контрреволюційні злочини". У 1958 р. почала діяти постанова про "добровільний" вибір батьками мови навчання у сфері освіти.

У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею. В цей період з’явився рух "шестидесятників", який став індикатором початку кризових явищ тоталітарної системи в СРСР. Проте все ще будь-яке інакомислення жорстоко каралося. Зокрема, у травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив українського письменника Левка Лук'яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1. і ст. 64 КК УРСР. Звинувачення побудували на підставі першого проекту програми Української робітничо-селянської спілки. Письменника звинуватили в тому, що він "з 1957 р. виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму". Окрім Л. Лук’яненка суд виніс вироки іншим представникам національно свідомої інтелігенції – І. Кандибі (до 15 р.), С. Віруну (до 11 р.), В. Луцькову, О. Любовичу, І. Кіпішу та Й. Боровницькому (до 10 р. ув'язнення для кожного). Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл Л. Лук’яненка на 15 років позбавлення волі. Інші отримали терміни від 7 до 15 років позбавлення волі.

Загалом політика Хрущова була непродуманою і суперечливою. Внаслідок експериментів у сільському господарстві почалася продовольча криза. Освоєння близько 16 млн га незайманих земель Казахстану й Сибіру, здійснюване в основному в УРСР, спричинило вичерпання ресурсів з України. Компартійна верхівка на жовтневому пленумі ЦК КПРС у 1964 р. усунула М. Хрущова від влади.

Попри часткову десталінізацію командно-адміністративна система зберегла свою сутність. Посилилося переслідувалася віруючих, масово знищувалися церкви, відновились репресії представників інтелігенції, зазнавали цькувань колишні політв’язні. У часи Хрущова Україна з її великими ресурсами та потужною паливно-енергетичною базою стала сировинним придатком радянської політичної та економічної системи.

Дата добавления: 2015-08-17