Культурне життя Русі-України в ХII-XVI ст..

Розвиток культури у другій половині XIII — XV століть визначався складною історичною ситуацією. Напередодні 09000300010010011180000000200000монголо-татарського нашестя Русь розділилася на безліч 090180710211020князівств, незалежних одне від одного або неміцно пов'язаних певними військово-політичними договірними відносинами. Джерела нараховують 18 великих державних утворень, а якщо враховувати й дрібні, то біля 30-ти. Внаслідок відсутності політичної єдності, неповного підпорядкування молодших князів старшим князям не було і військової єдності. Тому протистояти великим, добре навченим, наполегливим і жорстоким військам монголо-татар князям Русі було надто складно. Вже при першому зіткненні на ріці 09000000Калка в 1223 р. русичі зазнали поразки, але і це не привело до подолання міжусобних конфліктів.1237—1240 рр. можна вважати найбільш трагічними в історії Русі. Літописи й археологічні джерела розкривають жахливі картини 09006050600пожеж, вуличних боїв, масової загибелі людей у 0908102Києві,070510103102Чернігові та інших містах. Разом з містами знищувалися і витвори 09101811100культури, було вбито і забрано в полон десятки тисяч людей, серед яких зустрічалося немало різних майстрів, решта населення втекла в ліси, обезлюдніли цілі області.

За перші 50 років ординського правління не було побудовано жодного 0911100міста. Масштаби 090001800501104102008110201кам'яного будівництва досягли рівня, що передував нашестю, тільки через сто років. У ряді 008100100811020виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість: зникли 01051040010сердолікове 0900008110намисто, скляні браслети, мистецтво перетої емалі, поліхромна кераміка, виробництво смальти для мозаїк, більшість прийомів обробки металу і багато іншого. Але, всупереч думці деяких західних вчених, монголо-татари істотно не вплинули на сам характер культури, яка стояла набагато розвиненішою за культуру завойовників. Хоч у мову і проникли деякі слова, принесені татарами (00007001базар, 0050600вежа, черевик,скриня, горище, ковпак, 0900110001кафтан), загалом культура на Русі розвивалася на внутрішній основі. Крім того, знаходячись під владою степових 0910400орд, Київська Русь зберігала зв'язок з01070001118візантійським світом, що сприяло розквіту духовності в майбутньому. Тому навіть у скрутні для Русі часи в 09000011081монастирях і церквах продовжувало концентруватися культурне життя.

У поширенні освіти, як і в розвитку багатьох галузей культури, величезну роль відігравали церкви і монастирі. Перед монголо-татарським нашестям розповсюдження письменності серед населення було досить широким. Зустрічаються графіті — написи на камені, стінах, 005105020дереві. Це свідчення про належність предмета людині, майстру, прохання до Бога, церковні тези, полеміка між духовними і світськими особами (графіті 010110911800809100101Софійського собору), загадки, побажання князів своєму народу тощо. На жаль, відомостей про освіту у період навали дуже мало. В основному вони стосуються Галицько-Волинського князівства (згодом — королівства), яке внаслідок своєї віддаленості менше потерпіло.

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема освіти і 09001000наук. У загальнокультурному відношенні 090810200Литва значно поступалася Україні —українська мова стала мовою діловодства, 0080000001118дипломатії, приватного 0908111020000181листування на території Великого князівства Литовського. Недержавне становище українського населення пізніше негативно позначилося на розвитку культури.У цей період 0901001000200100000початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях і в маєтках деяких магнатів.

Крім людей, які здобули початкову освіту, були і більш освічені, які знали іноземні мови, працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, проводили облік, вели дипломатичну переписку. За князя 0000080000000811800809Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5—7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за великокняжої України-Русі була візантійська освіта, яка ґрунтувалася на надбаннях багатьох поколінь і за своїм рівнем займала чільні позиції в Європі.

На Русі XIV — XV століть було розвинене вчення про неминучість 091005118102111кінця світу і божественного суду над 09180411020людством. Через соціальні потрясіння ці ідеї набували форми реального очікування 011030501081051118«другого пришестя» 0111051081101Христа.Умонастрій епохи, звичайно, не вичерпувався цими ідейними течіями, але в них сфокусувалися найважливіші життєві уявлення людини XIV — XV ст., і саме вони зумовлювали характер тих зрушень, які сталися в історико-культурному процесі того часу.

Книжкова справа в Україні, як і вся культура, в 1130-1150-і рр. XIII століття перебувала у найважчому становищі. У джерелах згадується книгописання кінця XIII століns Києво-Печерському монастирі, у Володимирі-Волинському, 05000Холмі і 091802102Львові. Збереглося усього біля 200 рукописів і уривків.Всі вони були написані на 09051030000501пергаменті. Записи на книгах свідчать, що книги переписувалися 09081001писарями владичеських кафедр, митрополичої канцелярії, 09108105100801причетниками церков. Центрами 090080600020001018111001книжкової культури були 0000081Галич при 0905020000080002081Левові Даниловичі і його синові01109091802002081Юрії, 05000Холм, 09051050081018Перемишль, 090001180Полоцьк, 00008018Волинь. При дворі князя 0000040800810001080180002081Володимира Васильковича — книжника і філософа — існувала величезна майстерня для створення книг. Шкіряна 0901000200оправа найбільш дорогих із них прикрашалася золототканим 09000100полотном, металевими накладками із зображеннями, виконаними технікою перебірчастої емалі. Все це створювалося місцевими ремісниками. Деякі книги були прикрашені0910100118100мініатюрами.

На українських землях в XIII — XV століть знали декілька видів 090811800письма. Спочатку був 03110002«устав» — без нахилу, суворо геометричної форми, який нагадує сучасний друкарський шрифт. У XIV столітті з поширенням ділового письма його змінив 090001021110002«напівустав» (літери менші, з легким нахилом). У XV столітті почали писати 0100100081«скорописом», плавно з'єднуючи сусідні 0100200букви. Іноді літери прикрашали 8в'яззю, вони були видовжені вгору і перепліталися між собою, утворюючи 09100000501орнамент. Писали стовпцями, не розділяючи слів, скорочуючи їх за рахунок 0000101голосних, які часто писали над рядком. 091000000Крапку використовували довільно. З 110011118XV столітті з'являється 090000кома або 09100000007000018крапка з комою замість знака питання.

Серед рукописів XIII століття переважали 090080300книги, необхідні для здійснення церковного 000301010610018богослужіння. Перемишлі, Володимирі, Луцьку, Холмі і0211102Турові.

Найважливішим жанром літератури цьго періоду є 0911000810000181літописання. У Києві воно безперервно велося до 1238 р., після чого дані про нього зникають, у Чернігові і Переяславлі до 1228 р. Головним літописним твором цього часу є Галицько-Волинський літопис, створений у другій половині XIII століття, що охопив події 1201—1291 рр. Автори літописів виступають з позицій середнього і дрібного боярства, городян. Тон і манера літопису кінця XIII ст. близькі до візантійських історичних оповідей імператорських історіографів. Відомо, що при князях Данилові, Володимирові Васильковичі, Мстиславі і Левові також були історіографи, які мали в своєму розпорядженні весь князівський обіг документів. Крім того, в літописі є фрагменти, де текст не обмежується рамками викладу за роками, вони являють собою жваву безперервну розповідь, з далеким від церкви і її книг стилем, що підтверджує її світський характер.

Всі інші літописні тексти, складені в цей період в різних місцях Галицько-Волинського князівства, були тільки спробою окремих осіб дати опис поточних подій, завжди протягом короткого відрізку часу, і не мали офіційного характеру.

У період, що розглядається нами, з'являється ораторська, побутова (житійна) і паломницька проза, літературні збірники («Ізмарагд»), перекладні повісті («Александрія», «Троянська війна», «Індійське царство»). Особливістю літератури другої половини XIII — XV століть є увага до релігійних та естетичних переживань і відсутність інтересу до особистісних.

В усній народній творчості цього періоду зароджувалися нові форми, звільнялися від культових елементів обрядові пісні. Основними жанрами були казки, новели, легенди, притчі, вживалися прислів'я і приказки.

У другій половині 110011118XIII століття починається будівництво кам'яних 000000091801001100замків у Луцьку, 09105005005118Кременці, 0501080Хотині. Нові тенденції з'являються в культовому будівництві:. У їх архітектурі 01070001109118008091108018візантійський стиль набуває нових форм — переплітаються візантійсько-руський і 00108000готичний стилі, храми рясно 005001декоруються 0010718010050018різьбленням, іноді 01110006вітражами і 041051000фресками.

З кінця XIV століття на архітектуру починають впливати зміни в тактиці ведення 0109000війни і розвиток військової техніки. Виникають замки, повністю побудовані з 090001018каменю і 060503000цегли, укріплені кріпосними вежами і 0109008118бійницями (у 0911180Луцьку, 0905040608010061Меджибожі, Кременці). Головними замовниками стають не тільки церкви, монастирі і великі 0405004000феодали, але і 080181100шляхта, зміцнілі міські і сільські0901108000общини. Зміцнюються культурні зв'язки з Західною Європою, в Україні працюють майстри з Угорщини і Польщі.

У 110011118XV столітті архітектура все частіше повертається до київських традицій. Будуються дерев'яні храми: церква Святого Духа в Петеліче, собор Благовіщення у 0900205018Ковелі. У невеликих храмах, побудованих міськими і сільськими общинами, яскраво виявляється оборонний характер, зумовлений набігами татар і усобицями феодалів. Типовим прикладом церкви-фортеці є Покровська фортеця в Єбенях (XV століття).

Іконопис

У другій половині XIII — XV ст. українські землі переживали певне призупинення розвитку окремих ланок культури, пов'язане з наслідками монголо-татарського нашестя і втратою Києвом значення політичного, торговельного і культурного центру України-Русі. Головним осередком розвитку української культури в цей час стає Галицько-Волинське князівство, менш розорене, яке перебувало у більш сприятливому геополітичному становищі. У культурі XIII — XV ст. помітним стає західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: 04100101118філософії, 01101118історії. Розвивалися світські мотиви в 09110510011100літературі. 0111105011100Архітектура храмів набуває рис 00108000готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: 0050010010802000108000004005008110511020декоративно-прикладного, 09107081005008110511020музичного, 0205001100018005008110511020театрального.0900100400010201111118Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.Незважаючи на поступову втрату власної державності (Орда, Литва, Польща), українська культура продовжувала поступально розвиватися.

8. «Повисть минулих лит» - найвизначниша памъятка…

Найвизначнішою працею Нестора-літописця є «Повість минулих літ» — літописне зведення, складене у Києві на початку XII століття. Це перша у Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Преподобний Нестор довів розповідь з літописних зведень кінця XI століття до 1113 року. Всі наступні літописці лише переписували уривки з праць преподобного Нестора, наслідуючи його. Але перевершити так і не змогли.

«Повість минулих літ» --- найвидатніша пам'ятка літописання Київської Русі. Укладена на поч. 12 ст. У первісному вигляді «П.м.л.» до нас не дійшла, а була переписана на поч. 15 ст. і збереглася в кількох копіях. Відомо три редакції «П.м.л.». Перша складена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Ім'я Нестора не збереглося в найдавніших списках «П.м.л.», але воно збереглося у списках 16 ст. Нестор кілька разів згадується як печорський літописець у різних місцях «Києво-Печерського Патерика».

Другу редакцію склав 1116 ігумен Видубецького монастиря в Києві Сильвестр (дійшла до нас утрьох списках --- Лаврентіївському, Радзівіллівському (Кенігсберзькому) і Троїцькому (Московському академічному), Лаврентіївський список дістав назву від імені переписувача Лаврентія, який склав його для суздальського князя Дмитра Костянтиновича в 1377. Радзівіллівський список (див. Кенігсберзький літопис) датується 15 ст. Троїцький список загинув у 1812. Третю редакцію «П.м.л.» створив близько 1118 невідомий автор у Києво-Печерському монастирі. Вона має два списки: Іпатіївський, знайдений в Іпатіївському монастирі в Костромі (складений у 15 ст.), і Хлебніковський (відноситься до 16 ст.).

Ця редакція лягла в основу дальшого літописання Києва та ін. центрів Київської Русі, зокрема галицько-волинського літописання. «П.м.л.» --- зведення з попередніх літописів, різноманітних історичних та літературних творів, пам'яток права. Основна увага в творі приділяється політичним, воєнним та династичним подіям. Містяться відомості про походження і розселення східних слов'ян, утворення Київської держави та її сусідів. У тексті «П.м.л.» виклад матеріалу подається нерівномірно.

Тут містяться записи про події без їх датування по рокахдля яких характерний монотематизм (описи групуються навколо певного князя чи військових та ін. подій). Такі записи часто представляють собою спогади про давно минулі часи. Прикладом може бути «Повчання» Володимира Мономаха, в якому немає точних дат. Записи по роках з вказівкою на дні, переважають в більшій частині літопису. Вони починаються з 1061 і, в основному, пов'язані з Києво-Печерським монастирем. Виділяється та частина літопису, де детально говориться про правління київського князя Всеволода Ярославича (син Ярослава Мудрого), походження його двох синів, дочки Янки, діяльність Всеволода спочатку як переяславського князя, а згодом --- великого князя київського.

Саме за Всеволода автор переробив свій твір, який у 1116 переписував Сільвестр, Несторів звід або першу редакцію «П.м.л.» за часів Володимира Мономаха було передано у Видубицький Михайлівський монастир. У 1118-19 над літописом працював третій редактор, який вніс доповнення до тексту другої редакції і продовжив розповідь до кін. 1117. Припускають, що в укладанні третьої редакції «П.м.л.» брав участь син Володимира Мономаха, який до 1117 князював у Новгороді. Розповіді про події наступних 80 років, що відбулися в Київській землі, складають Київський літопис. Над вивченням «П.м.л.» працювали багато поколіньдослідників.

Розпочав його вивчення у 18 ст. В. Татіщев, продовжували М. Погодін, К. Бестужев-Рюмін, М. Костомаров та ряд ін. Вперше повний переклад українською мовою і грунтовний аналіз «П.м.л.» здійснив у 1990 Л. Махновець, запропонувавши називати «П.м.л.» «Літописом руським за Іпатським списком».

"Повість минулих літ" була й залишається невичерпним джерелом творчості митців слова. Під її впливом були створені романи С.Скляренка "Святослав" (порівняймо, приміром, зображення Святослава в "Повісті" і в романі) і "Володимир", романи П.Загребельного про Київську Русь ("Диво", "Євпраксія", "Смерть у Києві", "Первоміст"), певною мірою роман Валерія Шевчука "На полі смиренному", що є своєрідною психологічною травестією такої пам'ятки Київської Русі, як Києво-Печерський патерик. У томі першому "Марсового поля" ми знайдемо віршовані переспіви Валерія Шевчука та Василя Яременка епічних уривків "Повісті минулих літ", за мотивами її написана й поема "Княжа Україна" Олександра Олеся, історичні оповідання Наталени Королевої, Сергія Плачинди, Раїси Іванченко, Валерія Шевчука, що увійшли до першого тому "Дерева пам'яті". Про "Повість минулих літ" та літописця Нестора написано сотні наукових розвідок багатьма мовами світу: давайте лише відкриємо перший том "Словника книжників та книжності Древньої Русі" (М., 1987) на с. 277–278, 342–343, 406–408, щоб ознайомитись бодай із окремими назвами праць. Роман Р.Іванченко "Гнів Перуна" — перша в українській літературі спроба створення художнього портрета великого літописця.

Перед нами постає патріот своєї землі, переконаний, що Україна-Русь здатна до самостійного політичного та історичного існування. Автори літопису, підкреслював Д.Чижевський, "подають першу, хоч і примітивну концепцію історичного розвитку Русі"*. Вчений порівнює її з освітленням візантійської історіографії, що "вважає всі інші народи несамостійними частинами візантійського світу". Літопис починається з оповідання про всесвітній потоп, про розподіл землі між синами Ноя та виникнення різних народів, а серед них і слов'ян від племені Іафета. У "Повісті минулих літ" йдеться про історію слов'ян — полян, древлян, дреговичів, полочан, бужан, кривичів, волинян, в'ятичів, які розселилися по землі і стали називатися залежно від обраного для проживання місця. В такий спосіб історія місцева поєднується із всесвітньою, а наші далекі предки постають законними нащадками людської цивілізації. Нестор та інші літописці, слушно зауважує Валерій Шевчук, були політичними діячами свого часу, всю відповідальність за біди своєї землі вони покладали на князів. Адже політична обстановка в часи, коли писався "Літопис руський", була надзвичайно складною. Відкриймо в "Повісті" запис під роком 1097, де розповідається про осліплення Василька Теребовльського. Подія ця призвела до тривалої міжусобної війни, в яку було втягнуто чимало інших руських князів, і це в той час, коли половці не давали спокою Русі, доходячи до самого Києва, знищуючи все на своєму шляху. Літописець прагне викрити злочинців — київського князя Святослава Ізяславича і волинського князя Давида Ігоровича: "Володимир же Всеволодович, почувши, що схоплено Василька і осліплено, вжахнувся і заплакав вельми, і сказав: "Сього ж не було в Руській землі ні при дідах наших, ні при отцях наших, такого зла". І тоді він одразу відрядив послів до Давида і до Олега Свя-тославичів, говорячи: "Підіть обидва до Городця, та поправимо се зло, яке скоїлося в Руській землі і в нас, брати, бо кинув він у нас ножа. Бо якщо сьогодні ми не поправимо" — більше зло стане між нас. І почне брат брата заколювати, і погибне земля Руськая, а вороги наші, половці, прийшовши, візьмуть землю Руськую".

У дослідницьких працях, підручниках ми зустрінемо неодноразово й одностайні думки про те, що метою літописця була боротьба за єдність усіх руських земель. Слушне доповнення до цього твердження вносить Ф.Поліщук, зауважуючи, що центром згуртування давньоруських князів літописець визнає не великокнязівську владу, а церкву, яка має допомогти вивести землю Руську з кризи, до якої призвела її правляча централізація. Нестор, підкреслював Ф.Поліщук, постає послідовним противником світського єдинодержавства — підтвердженням цього є і ставлення до канонізації руських святих. Як відомо, Ярослав Мудрий хотів канонізувати свого батька Володимира Святославича, але церква постала проти цього і канонізувала "боголюбивих" Бориса і Гліба. Ідея братолюбності князів та їхньої покори старшому в роді, відзначає Валерій Шевчук*, стає центральною ідеєю Нестора, але, постаючи за єдність руської землі, літописець покладається не на ідеал самодержавства, а на братство і співробітництво між князями, котрі повинні шанувати принципи феодальної ієрархії (підлягання молодших князів старшим). Існування уділів, які мають свого законного володаря, повинно обмежити права найстаршого (київського) князя і стримувати міжусобиці.

Таким чином, завдання "Повісті минулих літ" полягало не тільки в тому, щоб з'ясувати походження русичів, а й у тому, щоб визначити принципи мирного співжиття давньоруської держави з іншими та запоруку благополуччя в ній самій. Всі дослідники одностайно підкреслюють високий мислительний потенціал нашого першолітопису, матеріал для якого збирався по всій території Київської Русі і осмислювався людьми, яким притаманні були широкий історичний світогляд, ерудиція. Вчитаймось у проникливі рядки, під впливом яких пригадується біблійне: "Споконвіку було слово, і слово було з Богом, і Богом було слово..." Наші древні книжки теж проповідували культ слова, книги, освіти: "Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості. А мудрість великою є, бо й Соломон же хвалив її і говорив: "Я, премудрість, вселила пораду, і розум, і тяму, я призвала страх Господній; у мене — порада, у мене — мудрість, у мене сила; мною царі царствують і владарі узаконюють правду; мною вельможі возвеличуються і деспоти держать землю; я люблю тих, які люблять мене; ті, що шукають мене, знайдуть благодать". Якщо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або із святими мужами".

«Повість минулих літ» була і залишається найвидатнішою пам'яткою слов'янської культури. Тому преподобного Нестора-літописця можна по праву вважати батьком не лише вітчизняної історії, а й словесності

Дата добавления: 2015-08-20