Стихира

Адам покуштував із забороненого дерева, і зібрав гіркі плоди нестриманості. Але ти, Щедрий, був піднесений на дерево, і визволив його з тяжкого засуду. Тому кличемо до тебе, Владико, дай нам ласку стримуватися від розтлінного плоду, щоб творити твою волю і знайти твою милість… (З «Сідалень» Утрені середи 5-го тижня посту)

· ДУМКА

Хоч в сьогоднішній день посту ввечері відслужиться так звана Утреня з поклонами численних доземних поклонів, ми роздумуватимемо над стихирою. Христос своєю смертю врятував Адама «від тяжкого засуду». Якби Христос не помер на хресті, Адам, фактично, залишився б в Аді і ніколи не був би отримав вічного життя, а з ним і вічне щастя. Що спонукало Христа стати чоловіком та дати себе розіп’ясти на Хресті? Відповідь може бути лише одна: любов! У сьогоднішньому світі егоїзму, просоченого виключним піклуванням про себе та надмірним індивідуалізмом, тяжко доводиться модерній людині зрозуміти саможертву Христа задля спасіння всіх. Чим більше любов спорожнюється зі свого автентичного значення, тим труднішим стає людині розуміти Христову любов. Чим більше світ просочується індивідуалізмом, тим трудніше доводиться людині розуміти безмежну любов Христа до всіх без винятку. Ще один доказ, що Христова ідеологія ніяк не може знайти спільної мови з світським світоглядом.

Вже саме існування людини вказує на любов Божу до неї: Він її сотворив, бо полюбив її від вічності. Як Богові та Його Єдинородному Синові жаль, що людина якимсь чином не здатна, чи не хоче, відповісти своєю любов’ю на Їх любов. Безбожники з іронією засипають християн такими запитаннями: чому ваш Бог, бувши Богом, став чоловіком? Хіба Йому було так погано в Небі, що вирішив попробувати щастя на землі? Як це можливо, щоб Всемогутній Бог, що все відає і все може робити, дав себе упокорити, воплотившись? Чому він дозволив своєму сотворінню, людині упокорити Його, обпльовувати, глумитись над Ним, винести над ним смертний вирок, накласти на плечі хрест, прибити Його до нього цвяхами, розпинаючи Його на ньому. Чому? Християни мають лише одну відповідь на задані запитання: Бог зробив все те з любові до людей!

Христос часто повторяв, що немає більшої любові від тієї, як віддати своє життя за ближнього. Скільки християн практикують у своєму житті ті слова? Скільки воліють радше вмерти, щоб виручити ближнього з смертельної біди? Навести кілька прикладів? От блаженний Максиміліан Кольбе, польський францисканець, який у німецькому таборі Освєнцємі замінив в’язня, якого, за втечу одного з колег у бараку, присудили на смерть через голод. Отець, довідавшись, що присуджений на смерть мав жінку та чотирьох дітей, зголосився замінити його, на що комендант табору Е.Фріш погодився. Так о. Кольбе загинув у так званому «бункері голоду» 15 днів після арешту. Бельгійський священик, блаженний о. Дам’ян, поїхав на острів Молокай, Гавайські острови, щоб там піклуватись про хворих на проказу. Шістнадцять років він опікувався ними, а потім сам помер від прокази. Чому? Бо він любив їх Христовою любов’ю, хотів віддати своє життя за них, щоб покращити, хоч би трохи, їхнє життя. Скільки є таких матерів, які при роділлі, у небезпеці смерті, воліють врятувати радше життя дитини, ніж своє. Вони вмирають, щоб дитя могло прийти на світ…

А ми готові віддати життя заради ближнього, якби така нагода та потреба виникли? Ми були б готові негайно замінити когось, кого б присудили на смерть? Якщо ми не спроможні умерти для наших пристрастей, для нашої схильності до гріха, ми ніколи не зможемо піти на такий екстрений крок, як смерть за ближнього! Докладімо всіх зусиль, щоб винести остаточну боротьбу проти наших пристрастей, щоб втім і винести остаточну перемогу проти боязні віддати, в разі потреби, своє життя за ближнього.

· ПОСТАНОВА

Христос так полюбив нас, що віддав своє життя за нас:

Діти: Буду дякувати Христові за те, що Він полюбив мене аж до смерті.

Молодь: Сьогодні допоможу з любов’ю моєму ближньому.

Дорослі: Не буду сварити без потреби дітей чи огризатися до батьків.

ЧЕТВЕР

(5-ий тиждень Посту)

· Стихира

Господи, споглядаючи нині на твій хрест, який сьогодні лежить перед нами, приступаємо з вірою, співом і піснями та й цілуємо його з острахом і радістю. Його появленням, єдиний Многомилостивий, освяти слуг твоїх і умиротвори мсвіт твій. (З «Сідалень» Утрені у четвер 5-го тижня посту)

· ДУМКА

Хрест є насправді «каменем спотикання», про що часто говорить Христос у євангеліях. Він, оце знаряддя нашого спасіння, є незрозумілим, а що більше — зовсім несприйнятливим для світу, для людини, яка веде своє життя за матеріалістичними вказівними, що велять усім наживатись чим можна, бо немає ані Бога, ані Страшного Суду, ані життя після смерті! Хрест для всіх, навіть для нас християн є, на перший погляд, справжнім парадоксом. В стихирі написано, що треба «цілувати хрест з острахом і радістю»! Що це таке? Всі бояться хреста через те, що він символізує муки, страждання та смерть, але щоб наближатись до нього з радістю? Щось воно не те! Однаково можна б сказати про Христовий гріб. Ми також маємо до нього наближатись «з острахом та радістю»? Аякже! Смерть у нас людей чи вся символіка пов’язана зі смертю: холодне тіло смертника, заупокійні наспіви, домовина, похоронні ритуали… викликають радше острах, а не радість. Кожен боїться, щоб він не зустрівся зі смертю, як покійник, якого відправляємо на вічний спочинок, хоч кожен підсвідомо знає, що прийде і його остання година. Яку радість може викликати терпіння, хрест та страждання? Термін «смерть» може означати і фізичну смерть, і труднощі, що життя, чи ми хочемо того, чи ні, нам посилає. Але звідки тут радість?

Християнин, послідовник Христа, — таким він став через Таїнство Хрещення, ― розуміє, що хрест для нього є також синонімом радості, бо він не повинен би розглядати свою земну мандрівку під кутом дочасності, мовляв зі смертю завершиться його буття у часі та просторі. Його очі та душа дивляться далі того, що матеріальне, що дочасне, а дивиться у майбутню довічність. Він свідомий, що є інший вимір у його існуванні, вимір, що супротивиться дочасному виміру. Земне має початок та кончину, а довічне, у випадку людей, має початок, але не має кінця! Єдиний Бог не має ані початку, ані кінця! Ми говоримо тут про несумісність дочасного з довічним. Дочасне може зливатись з довічним. От людина народжується, але життя у неї вічне. Дочасне ніколи не може набрати, силою своєї сутності, поняття довічного. Трохи трудні концепції для ранкових роздумів.

От що лежить в основі нашої радості, коли ми у цьому Хрестопоклонному тижні приступаємо до тетрапода, щоб поцілувати хрест. Ми повинні радіти, бо через цей хрест Христос наділив нас довічним життям і ми будемо щасливі навіки у Ньому, якщо ми пересвідчимося, що тільки через хрест ми зможемо осягнути вічне щастя. Якщо ми сприймемо хрест в такій оптиці, тоді слово «хрест» буде тотожне радості! Іншого пояснення не може бути.

Варта б застановитись над тим, яким є наше розуміння Христового хреста? Чи ми цілуємо хрест лише з острахом без компоненту радості? Було б насправді сумно, якби ми мали таке розуміння хреста! Боязнь ніяк не може породити любові. А звідси й радості, бо лише справжня любов зроджує радість. Острах є перепоною до повної радості у любові. Скільки є нещасних шлюбів, бо хтось з партнерів зі страху відмовити іншому або із інших різних причин заключають Таїнство Подружжя, в основі якого повинні лежати любов та радість. Хто боїться, той не вміє любити, не вміє радіти і ніколи не вмітиме любити, бо справжня любов, сповнена радістю, є позбавлена будь-якого остраху.

· ПОСТАНОВА

Христова смерть просочена любов’ю та радістю:

Діти: Цілуючи хрест, повторятиму: «Христе я радію твоїм хрестом!».

Молодь: Не буду боятися хреста, ані того, що він представляє.

Дорослі: Хоч раз сьогодні відчую радість несіння мого хреста (труднощів та невигод).

П’ЯТНИЦЯ

(5-ий тиждень Посту)

· Стихира

Всечесний хрест, що освячує час посту, виставлений перед нами. Йому сьогодні поклоняючись, закличмо: Владико чоловіколюбне, за його допомогою дай нам ласку в покаянні останок посного часу пережити, і побачити животворні твої страждання, через які ми спаслися. (З «Сідалень» Утрені в п’ятницю 5-го тижня посту).

· ДУМКА

Стихира сьогодні підказує нам дуже прикру та тяжку до зрозуміння, навіть нам християнам, концепцію правильної поведінки для кожного Христового послідовника. Така поведінка міститься у слові «виставлення». Правда у Стихирі те слово відноситься до хреста, але можна застосувати його і до нас. Ми, християни, «виставляємось» перед іншими у нашій вірі до Христа. Все наше єство: діла, слова, світогляд, думки, поняття… повинні б виставляти самого Христа та Його повчання, а втім і вчення Церкви, що є ніщо інше як продовження Христового світогляду. Іншими словами, ми повинні б бути «Христом на землі». Христос, воплотившись, тобто ставши фізичним чоловіком, зазнав смерті як кожен смертний, хоч після своєї смерті Він постійно воплочується під видом хліба та вина на Службі Божій. Та не може, як смертний, удруге фізично народитись. Правда, будучи Всемогутнім, Він міг би знову появитись у тілі, як це зробив 2009 років тому назад, але не хоче, бо бажає, щоб християни, тобто Його послідовники, представляли Його посеред людей.

Деколи нам тяжко бути «Христом» на землі. Ми маємо всі права таким бути, бо ми є Його синами, і кожен добрий син хоче наслідувати свого батька. На жаль треба зізнатися, що ми часто стидаємось, соромимося Христа, воліємо жити за своїми моралями, за своїм світоглядом, ніж за Христовим, забуваючи, що ми такою поведінкою даємо згіршення тим, які шукають Христа. Ми словами заявляємо, що ми християни, але в житті ми такими не є. Ми неправильно «виставляємо» Христа перед іншими. Нашим «виставленням» Христа, до чого ми зобов’язані, ми радше відпихаємо людей, ніж притягуємо їх до Нього.

Знаменитий колишній лідер Індії, Магатма Ганді, у своєму житті жив згідно з християнськими принципами та мораллю. Одного дня журналісти запитали Його, чому він не навернеться до християнства. Ганді, що прогулювався по березі річки, схилився, щоб підняти плоский камінець, ― Подивіться, який мокрий цей камінець! ― сказав він журналістам, потім розбив його та показав середину. ― Бачите, здавалося б, що він повинен би бути мокрим і в середині, а він сухий! Такими сухими є велике число християн. Вони назовні твердять, що вони християни, а у своїй душі та поведінці вони давно сухі, як сухою є середина того камінця, що я вам показав!

Які страшні слова для нас християн. Чесно кажучи, Ганді був правий! Скільки християн своєю поведінкою дають згіршення! Скільки християн публічно критикує вчення Церкви, а втім і Христа? Скільки християн ходить щонеділі до церкви, але ніяким чином не хоче допомогти ближньому у потребі? Скільки християн встановили свій код поведінки, замість слідувати Христовому коду? Скільки християн схвалюють аборт, ще й самі його роблять? Скільки християн виступає проти Церкви, коли вона повчає, наприклад: що найкращим способом для затримання пошесті СНІДу не є безплатна роздача презервативів, але стримування від безладних стосунків (див. полеміку проти Папи та його слів під час візиту до Африки тиждень тому)? Скільки схвалюють культуру вседозволеності, та ще й пропагують її? Список отих «Скільки…» міг б продовжуватись, але навіщо? Кожен християнин знає, що він своєю поведінкою повинен «виставляти» перед усіма самого Христа. Ми знаходимося серед таких християн? От над чим можна сьогодні роздумувати: ми за Христа чи проти нього?

· ПОСТАНОВА

Сьогодні «виставлю» Христа моєю поведінкою:

Діти: Не буду старшувати над молодшими від мене дітьми.

Молодь: Не буду соромитися своїх християнських переконань.

Дорослі: Буду сміливо «виставляти» у всіх ділах християнську мораль.

СУБОТА

(5-ий тиждень Посту)

Преподобна Марія Єгипетська

· Тропар

У тобі, Мати, вірно збереглося те, що у первообразі! Взявши бо хрест, пішла ти за Христом і ділом навчала гордувати тілом, бо воно минуще, а дбати про душу, як єство безсмертне. Тому й радіє з ангелами, преподобна Маріє, дух твій! (З Вечірні суботи 5-го тижня посту).

· ДУМКА

У цей день посту на вечірні згадується преподобну Марію, названу Єгипетською. Вона жила в середині V - на початку VI сторіччя. У своїй молодості вона почала жити блудним життям, а вже після 17-ти років такого життя милостивий Господь навернув її до покаяння. За збігом обставин Марія долучилася до гурту прочан, що прямували до Святої Землі, і коли хотіла ввійти з ними у храм Воскресіння Христового, при вході була зупинена невидимою рукою й ніякими зусиллями не могла ввійти в нього. Отут зрозуміла вона, що Господь не допускає її ввійти у святе місце за її нечистоту. Охоплена жахом і почуттям глибокого покаяння, вона стала молити Бога простити гріхи, обіцяючи докорінно виправити своє життя. Побачивши біля входу в храм ікону Божої Матері, Марія почала просити Богоматір заступитися за неї перед Богом. Після чого вона відразу відчула в душі просвітління й безперешкодно ввійшла в храм. Проливши рясні сльози біля гробу Господнього, вона вийшла із храму зовсім іншою людиною. Марія виконала свою обіцянку змінити своє життя. З Єрусалиму вона вийшла в сувору й безлюдну Йорданську пустелю й там майже півстоліття провела в повній самоті, у пості й молитві.

Старець Зосима, що жив у Йорданському монастирі св. Іоанна Предтечі, зустрівся одного разу в пустелі із преподобною Марією, коли та вже була в глибокій старості. Він був уражений її святістю й одного разу він побачив її під час молитви ніби піднесеною над землею, а іншого разу – вона йшла через ріку Йордан, немов суходолом. Розлучаючись із Зосимою, преподобна Марія попросила його через рік знову прийти в пустелю, щоб запричащати її. Старець у призначений час повернувся й запричастив преподобну Марію святих Тайн. Потім, прийшовши в пустелю ще через рік у надії побачити святу, він уже не застав її живою. Старець поховав останки св. Марії там у пустелі, в чому йому допоміг лев, що своїми пазурами вирив яму для поховання тіла праведниці. Це було, приблизно, в 521 році.

Тропар дає нам можливість застановитись над біномом, що є дуже важливим для правильного та успішного виставлення християнської віри і дуже важливим також для спасіння нашої душі: Сповідь та Святе Причастя. Преподобна Марія покаялася, просила прощення своїх прогрішень та запричастилася, тобто прийняла Ісуса Христа до своєї душі. Під час Великого Посту після Сповіді, люди звичайно причащаються, але на жаль, це у багатьох випадках, єдиний раз у році це роблять! Для деяких припис Церкви сповідатись та причащатись принаймні раз в році тотожне зі сповіддю та причастям лише раз в році!!! Шкода, бо Святе Причастя допомагає нам розуміти всі «парадокси» Христової віри, про які я говорив у минулих роздумах! Хто не причащається часто, не розуміє, яке багатство він втрачає. Яке може бути більше багатство від самого Ісуса Христа? Усі багатства на світі не можуть дорівнювати Святому Причастя. Це зрозумів знаменитий французький імператор Наполеон Бонапарт. На його запитання, яке поставив своїм генералам, який день у своєму житті вони вважали найщасливішим, він отримав різні відповіді. Коли генерали його запитали, коли він же почувався найщасливішим, Наполеон, навдивовижу всім відповів, «у день мого Першого Святого Причастя». Незважаючи на всі лиха, що Наполеон скоїв, він таки зажив добрим життям на острові св. Гелени в Атлантичному океані, куди заслали його.

Чи й ми можемо також сказати, що найщасливіші дні нашого життя, це ті, коли ми приступаємо до Святого Причастя?

Дата добавления: 2015-08-17