Виділяють два підтипи арктичних грунтів: пустельні й типові гумусові. Пустельні арктичні грунти розповсюджені в північній частині зони, під дуже розрідженою рослинністю, часто мають сольову й водоростеву кірку, нейтральну або слабо лужну реакцію середовища, гумусовий горизонт дискретний, потужністю біля 4 см.
Типові гумусові арктичні грунти відрізняються значно потужнішим гумусовим горизонтом, більшим вмістом гумусу, відсутністю сольових акумуляцій, слабо кислою реакцією середовища.
Грунти скелетні, оглеєння відсутнє у зв'язку з малою кількістю опадів і легкою материнською породою, тріщинуватістю й щебенюватістю. Арктичні грунти в сільському господарстві не використовуються, але на них можна організовувати мисливські угіддя й заповідники.
Це група грунтів арктичної зони. Розповсюджені на островах: Земля Франца-Йосифа, Нова Земля, Північна Земля, Північно-Канадський архіпелаг, в північній частині півострова Таймир. Загальна площа – 7,16 млн. га.
Клімат – полярний, сухий, дуже суворий, середньорічна температура складає -10 – +14°С, сума опадів – 50-200 мм на рік, в основному – у твердому вигляді. Рослинність – сильно розріджена, переважають водорості, мохи, лишайники, фрагментарно – злаки. Річний приріст біомаси складає одиниці центнерів сухої речовини на 1 га. Корені рослин поширені неглибоко, переважно паралельно поверхні. Грунтотворні породи – в основному четвертинні льодовикові, водно-льодовикові, морські легкого гранскладу. Рельєф: панують льодовикові абразивні та акумулятивні форми, морські тераси (котловини, цирки, горбисто-моренні утворення тощо). Мікрорельєф полігональний.
8. Процеси, що призводять до утворення грунтів, такі: інтенсивне фізичне й слабке хімічне вивітрювання, слабкий неосинтез глин, кріогенний волого- і масообмін, оглеєння, що спостерігається дуже часто у зв'язку з застоєм води на вічній мерзлоті, інколи – накопичення солей і карбонатів. Несприятливі умови для розкладу, мінералізації та гуміфікації органічної речовини призводять до формування торфу, оторфованої маси та фульвокислот. Можливе також надмерзлотне горизонтальне елювіювання. Описаний тип грунтоутворення має назву тундрово-глейовий. У найбільш загальному вигляді профіль типового тундрово-глейового грунту має таку будову (рис.34):
Но – підстилка напіврозкладена мохово-лишайникова, потужністю 3-5см;
Н (НТ,Т) – грубогумусовий, торф'яний або перегнійний, різної потужності (5-30см), темно-бурий чи сірий, суглинковий, багато коренів;
HPG1 – глейовий, плямистий, вологий, іноді тиксотропний, сизий із іржавими чи бурими плямами;
Р – материнська порода.
9. Структура всіх горизонтів – кріогенна, зерниста або грудкувата, але абсолютно неводостійка. Гумусу – до 10%, в його складі переважають фульвокислоти, багато неспецифічних органічних сполук, може накопичуватись у надмерзлотному шарі. Структура всіх горизонтів – кріогенна, зерниста або грудкувата, але абсолютно неводостійка. Гумусу – до 10%, в Т чи НТ – до 40%, в його складі переважають фульвокислоти (СпеСфк =0,1-0,8), рухомий, багато неспецифічних органічних сполук, може накопичуватись у надмерзлотному шарі. Реакція середовища – від кислої до слаболужної, ЄП невелика (10-20 мг-екв), СНО = 45-100%, великий вміст Fe. Висока щільність, низька пористість.
Аркто-тундрові грунти розташовуються в північний частині тундри під осоково-різнотравною рослинністю, мають дуже малопотужний тріщинуватий профіль:. Гумусні тундрово-глейові грунти характеризуються гумусовим профілем потужністю 40-60см, більше дреновані, ніж попередні, рН біля.7. Торф'янітундрово-глейові грунти погано дреновані:, потужністю 60-100 см, зольність торфу досягає 30%, кислі та сильно кислі (рН = 3,7-5,3).
Перегнійні грунти-, слабокислі, СНО = 50-70%. Дернові тундрово-глейові грунти утворюються під злаково-різнотравною рослинністю: містять 3-7% гумусу. Опідзолений підтип знаходиться в лісотундрі:. Ілювіально-гумусовий грунт утворюється в південній частині тундри й лісотундрі на легких породах, які мають добрий дренаж, неоглеєні:. Своєрідний ілювіально-гумусово-залізистий горизонт – бурий, червонувато-бурий, піщаний. Часто профілі субарктичних грунтів деформовані, Н- або Т-горизонти відсутні, мінеральні горизонти вигнуті, розірвані, поховані.
Субарктичні грунти поділяють на типи за наявністю оглеєння
10. Підзолистий процес ґрунтоутворення розвивається під покривом зімкнутого хвойного лісу, в якому світло розсіяного сонячного проміння настільки повно поглинається деревами, що не задовольняє вимог навіть невибагливим рослинам.
Тому трав'яниста рослинність у такому лісі практично відсутня, а поверхня ґрунту покрита мертвим опадом або лісовою підстилкою.
Основним чинником цього процесу є фульвокислоти, які утворюються під час розкладу лісової підстилки(хвої) грибами.
Підзолистий процес відбувається у декілька стадій:
Перша стадія - фульвокислоти реагують з обмінними основами грунту і вільними формами півтораоксидів, утворюючи фульвати кальцію, магнію заліза і алюмінію.. Під впливом низхідних течій вологи фульвати вимиваються вниз, одночасно насичуючись основами та півтораоксидами і випадають в осад у середній або нижній частині профілю. Завдяки витіснення увібраних основ вбирний комплекс грунту насичується воднем і стає нестійким.
Друга стадія - вільні фульвокислоти руйнуються глинисті мінерали нестійкого вбирного комплексу грунту. при цьому знову ж такиутворюють різноманітні фульвокислоти, які вимивають вниз, а SiO2 як нерозчинна сполука залишається у верхній частині профілю, формуючи вимивний або так званийпідзолистий горизонт. Фульвати півтораоксидів та основ, осідаючи у середній частині профілю, формують вмивний або так званий ілювіальний горизонт.
У результаті такого поєднання процесів руйнування і виносу формуються підзолисті грунти, які мають відповідну будову і характеризуються певними фізико-хімічними та іншими властивостями
11. Боло́тні ґрунти́ — ґрунти з великою кількістю нерозкладених і напіврозкладених рослинних решток (торфу), які нагромаджуються в них під впливом тривалого надмірного зволоження.
Болотні ґрунти за ступенем розвитку процесів торфоутворення і оглеєння, що є характерним для них, поділяють на торфові (шар торфу більше 50 см), торфо-глейові (шар торфу менше 50 см, під ним глейовий горизонт) та мулувато-болотні, в яких суцільного шару торфу немає. З господарського погляду болотні ґрунти прийнято поділяти на кислі, нейтральні та лужні, а також на солончакуваті, солонцюваті, карбонатні та залізисті.
Після осушення і проведення агромеліоративних заходів болотні ґрунти можуть перетворюватись у високопродуктивні сільськогосподарські угіддя. На них вирощують високі врожаї овочів, картоплі, багаторічних трав, конопель та інших культур. Поширені болотні ґрунти в північній частині Євразії. В Україні вони найбільше зустрічаються в низовинах і заплавах річок у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській та Чернігівській областях.
12. Підзо́листі ґрунти́ (Підзо́ли) — тип ґрунтів, що формуються в областях бореальних і помірних поясів під хвойними і змішаними лісами змоховим, мохово-трав'яним і мохово-чагарниковим покриттям. Підзоли займають близько 485 млн га, в основному в північній півкулі (північно-західний регіон Європи, Канада). У вологих тропіках під світлими лісами (північна та південна Австралія, вздовж Ріо-Негро) на площі близько 10 млн.га поширені тропічні підзоли. Ґрунти мають кислу реакцію, розвиваються в умовах промивного режиму і періодичного перезволоження. В результаті опідзолення ґрунтів верхня частина профілю збіднена мулом, фізичною глиною, полуторними окисами і відносно збагачена кремнеземом. Під лісовою підстилкою(з вмістом 2—4% гумусу) знаходиться освітлений підзолистий (елювіальний) горизонт, нижче, збагачений окисами заліза і гумусом більш темний і важчий за гранулометричним складом горизонт вмивання (ілювіальний), що до низу переходить у материнську породу.
Підзолисті ґрунти із сильно вираженою диференціацією профілю за морфологічними ознаками називаються підзолами. Серед підзолистих ґрунтів виділяють глеєво-підзолисті і дерново-підзолисті ґрунти.
13. Дерново підзолисті грунти Дерново підзолисті грунти —ці ґрунти сформувались в умовах помірного теплого клімату на супісках, близько до підземних вод. Дерново-підзолисті ґрунти сформувались під мішаними лісами.
Для цього типу ґрунтів характерний невеликий уміст гумусу та білий горизонт вимивання.
Родючість-22-43 бали(за 100-бальною шкалою). Такі ґрунти потребують осушення та унесення добрив. Поширені на півночі України, на Поліссі. Також інколи зустрічаються на борових терасах і прируслових валах рік лісостепу і у Карпатах. Великі масиви даних ґрунтів є в Канаді (центральній і східній частині), США (північному сході), середній та східній Європі, Японії, Далекому СходіЄвразії.
14. Дернові грунти поширені лише в поліській частині області, часто в комплексі з дерново-підзолистими, лучними та болотними грунтами. Залягають вони на обширних зниженнях по периферії боліт, у заплавах річок, на борових терасах, зандрових рівнинах. Дерновий процес грунтотворення відбувається в гідроморфних умовах під трав'янистою та чагарниковою рослинністю. Загальна площа їх на землях колгоспів та радгоспів – 180 тис. га.
Цим грунтам властивий профіль чорноземного типу, розчленований на гумусовий та перехідний горизонти і материнську породу. В породі, а іноді і в перехідному горизонті вони оглеєні. Глибина гумусованого горизонту досягає 15-30 см, перехідного – 10-20 см. Загальною рисою всіх дернових грунтів є їх безструктурність, навіть у суглинистих відмінах вони слабоструктурні. Вміст гумусу становить 0,7-3,0%, лише в глейових відмінах може досягати 5,0%. Реакція грунтового розчину середньо- і слабокисла (рН 4,9-6,4), невисокий процент насичення основами (24-68%), вбирний комплекс слабо насичений основами (2,1-5,5 мг-єкв на 100 г грунту). Дернові грунти бідні на поживні речовини.
Лише незначна частина дернових грунтів використовується як орні землі, основна площа – як кормові угіддя, зайняті рідколіссям та чагарниками, тобто є малопродуктивними угіддями. Для поліпшення їх потрібно регулювати водний режим, вапнувати, вносити високі дози органічних та мінеральних добрив.
15. Умови ґрунтоутворення. Клімат області помірно холодний, континентальний, із значною кількістю опадів, які перевищують випаровування. Коефіцієнт зволоження у всіх провінціях >1,33. Для північної частини області характерне надмірне зволоження і порівняно невелике надходження сонячної радіації. Середньорічні температури тут нижче О °С. Тривалість періоду з біологічно активними температурами вище 10 °С становить 2—3 місяці. В західній частині підзони за рік випадає 400—600 мм опадів, на сході — 380—550 мм.
Середня тайга краще забезпечена теплом. Середньорічні температури тут вище О °С, а сума температур вище 10 °С становить 1200—1600 °С. Тривалість періоду з біологічно активними температурами становить 3—4 місяці. Коефіцієнт зволоження в цій підзоні також > 1,33.
Південнотайгова підзона має достатнє зволоження і значно більше тепла, ніж середньотайгова. Сума біологічно активних температур на європейській території становить 1600—2460 °С, на азіатській— 1400—1750 °С. Протягом року на європейській території випадає 500—700 мм опадів, на азіатській — 350—500 мм. Коефіцієнт зволоження майже на всій території області становить 1,00—1,33. Лише в Прибалтійській провінції він >1,33. Все це сприяє широкому розвитку землеробства. Основними підтипами цієї підзони є глейово-підзолисті та підзолисті!;, ілювіально-залізисто-гумусні ґрунти. Значні площі тут зайняті болотними ґрунтами.
16. дерново-карбонатні грунти, рендзини, грунти, сформовані на карбонатних породах (вапняки, мів, доломіт і ін.) під хвойними, хвойними для листя і широколистяними лісами. Мають водний режим промивного типа. Профіль типової Д.-к. п. складається з гумусового горизонту потужністю від 10—15 до 30—40 см і що підстилає його карбонатної породи, забарвлений в темно-сірий колір, скипає від кислоти з поверхні. Характерні властивості Д.-к. п. — слаболужна або близька до нейтральної реакція гумусового горизонту і слаболужна реакція горизонтів В і З, високий вміст гумусу (6—15%), повна насиченість поглинаючого комплексу підставами (Са і Mg), відсутність диференціації профілю по механічному складу, водоміцна зерниста і ореховато-зерніста структура, висока біологічна і мікробіологічна активність, значні запаси живильних речовин (фосфору, калія і азоту). У Д.-к. п. виділяють три підтипу: дерново-карбонатні типові, дерново-карбонатні вилужені і дерново-карбонатні оподзоленниє. За змістом гумусу виділяють види — перегнійні (понад 12%), багатогумусні (5—12%), среднегумусниє (3—5%) і малогумусні (менше 3%), по потужності гумусового горизонту — малопотужні (менше 15 см), среднемощниє (більше 15 см).
17. Умови ґрунтоутворення. Зона Лісостепу є перехідною від вологого клімату лісової зони до посушливого клімату степу. Характерною особливістю клімату є майже однакова кількість річної суми опадів і випаровування. Коефіцієнт зволоження на півночі зони близько 1,0, на півдні — 0,77—0,80. В напрямку з заходу на схід елементи клімату змінюються. Так, температура найхолоднішого місяця на Заході становить —4—8 °С, на сході — до —25 °С. Річна кількість опадів на заході 550—700 мм, на сході зменшується до 350 мм. Тривалість вегетаційного періоду на заході становить 150—180 днів, на сході — 90—120 днів. Таким чином, з півночі на південь зони простежуються зменшення гумідності, а з заходу на схід наростання континентальності.
Основними ґрунтоутворюючими породами є леси і лесовидні
суглинки.
18. Сірі лісові ґрунти — тип ґрунтів, що формуються головним чином під лісами (переважно листяними) з трав'янистим покривом в умовах континентального, помірно вологого клімату. Утворюються на лесовидних покривних суглинках, карбонатних моренах і інших материнських породах, зазвичай багатих кальцієм, при промивному водному режимі. Все С. л. п. в тій або іншій мірі оподзолені, але процес підзолоутворення в них протікає слабкіше, ніж в підзолистих ґрунтах, унаслідок малої водопроникності материнських порід, насиченості їх кальцієм тощо Для них особливо характерне пересування гуматів калія з верхніх горизонтів в глибші і випадання там на поверхні структурних відмінностей у вигляді гумусових плівок («лаки», «дзеркала»). У профілі С. л. п. виділяють горизонти: А про — лісова підстилка (лише у грунтах під лісом); А 1 — гумусовий (вміст гумусу 2—8%) потужністю 12—30 см, сірого кольору; А 2 В — перехідний потужністю, з горіхуватою або грубозернистою структурою (на структурних відмінностях гумусові плівки), темно-сірого забарвлення; У — іллювіальний; З — материнська порода.
Сірі лісові грунти — кислі в більшій частині профілю (особливо в горизонтах А 2 В і верхній частині В) і лужні і нейтральні в нижній частині В. Вони володіють відносно хорошими фізичними властивостями, біологічно активні, і родючі. Підрозділяються на підтипи: світло-сірі (близькі до дерново-підзолистих ґрунтів), сірі і темно-сірі (схожі з вилуженими чорноземами). Поширені в основному на території СНД в північній частині лісостепу (утворюють переривисту смугу від Карпат до Забайкалля), а також в Канаді і районах США, що примикають до неї. Використовуються під посіви сільськогосподарських культур (зернових, технічних, овочевих, плодових).
19. Чорно́зем — тип ґрунту, що розвивається в умовах суббореального слабоаридного клімату з добре вираженою сезонною контрастністю під степовою і лучно-степовою рослинністю на пористих карбонатних породах — лесах і лесовидних суглинках. Чорноземи поширені переважно на платформних рівнинах, але зустрічаються також островами серед інших ґрунтів у міжгірських западинах, улоговинах і на слабоеродованих схилах гірських систем. Формування чорноземів зумовлено особливостями біологічного колообігу — великою кількістю хімічних елементів, які залучаються у щорічні процеси утворення і трансформації органічної речовини, надходженням основної маси органічних решток всередину ґрунту, активною участю в розкладанні рослинних решток бактерій, актиноміцетів, безхребетних[1].
Для чорноземів характерна наявність двох основних генетичних горизонтів:
1. Гумусового прогресивно-акумулятивного, що характеризується великою потужністю, високим вмістом гумусу при його поступовому зменшенні з глибиною, зернистою структурою.
2. Карбонатно-акумулятивного.
Види чорноземів виділяються за потужністю гумусового горизонту (в сантиметрах)[2]:
· надпотужні > 120
· потужні 80-120
· середньопотужні 40-80
· малопотужні 25-40
· вкорочені <25
і за вмістом гумусу (в %) у гумусо-акумулятивному горизонті «Н»:
· тучні > 9
· середньогумусні 6-9
· малогумусні 4-6
слабкогумусовані < 4
Чорноземи зазвичай мають зернисту структуру і завдяки цьому добре вбирають воду. Це створює сприятливі умови для живлення рослин і мікробіологічної діяльності.Родючість чорнозему висока і може бути ще збільшена за відповідних аґротехнічних заходів.
Чорноземи займають в Україні близько 44 % території (у світі близько 6 %),
20. Для Степу характерний рівнинний рельєф, трав'яниста рослинність та перевага кількості вологи, яка випаровується, над кількістю опадів. Кількість опадів становить 350–450 мм. Коефіцієнт зволоження на півдні зони становить 0,8, на півночі — 1,3. Неоднорідність умов зволоження зумовила відмінності рослинного покриву. На півночі знаходяться найпродуктивніші різнотравно-типчаково-ковильні степи, вони змінюються типчаково-ковильними, на півдні переважають найбідніші полинно-типчакові асоціації. Відповідно до трав'яних асоціацій формуються різні ґрунти: під різнотравно-типчаково-ковильними степами — чорноземи звичайні; під типчаково-ковильними — чорноземи південні; під полинно-типчаковими — каштанові чорноземи. У південній частині часто бувають пилові бурі та суховії. Основними ґрунтоутворюючими породами є леси та лесовидні суглинки важко-суглинкового і глинистого механічного складу. У південній частині ґрунтоутворюючі лесовидні породи бувають засоленими, внаслідок чого утворюються чорноземи з неводостійкою і здатною до руйнування структурою.
21.. Бурі лісові ґрунти (буроземи — як стислий синонім) — ґрунти гірських систем, що утворилися під широколистяними,мішаними, інколи хвойними лісами з розвинутим тряв'янистим покривом в умовах помірно теплого вологого клімату на різних за генезисом і гранулометричним складом ґрунтоутворюючих породах. Важливими умовами буроземоутворення є переважання атмосферних опадів над випаровуванням і вільний внутріґрунтовий дренаж, що забезпечують глибоке сезонне промочування і промивний водний режим, а також відсутність або короткотривалість сезонного промерзання, що забезпечує високу інтенсивність вивітрювання і вторинного мінералоутворення.
Основними елементарними ґрунтовими процесами формування буроземів є гумусо-акумулятивний, оглинення та лесиваж.
Характерними ознаками буроземів є слабка диференціація на ґрунтові горизонти, бурий чи жовто-бурий колір підгумусових горизонтів, підвищений вміст несилікатних форм заліза з рівномірним розподілом по профілю, кисла або слабокисла реакція, відсутність ілювіально-карбонатного горизонту.
Бурі лісові ґрунти підрозділяють на:
· типові (насичені основами, ненасичені основами, залишково-карбонатні);
· опідзолені;
· глейові (поверхнево-оглеєні, псевдопідзолисті).
22. Умови ґрунтоутворення. Характерною особливістю клімату зони сухих степів є перевага випаровування над річною сумою опадів. Коефіцієнт зволоження тут становить 0,3—0,5. Протягом року в зоні випадає 200—400 мм опадів, а випаровується 340—875 мм.
Термічні умови зони мають такий самий характер, як і степової зони. З заходу на схід посилюється континентальність, знижується середньорічна температура, зменшується сума температур >10°С від 3300—3500 до 1600—2100 °С, скорочується період вегетації від 180—190 днів до 110—129 днів, зменшується кількість опадів від 350—400 до 200—300 мм. Сніговий покрив незначний і, як правило, здувається вітром. льних елементів.
Темно-каштанові і каштанові ґрунти зони сухого степу формуються на лесовидних суглинках, які місцями збагачені грубими уламками місцевих корінних порід. На значних територіях грунтоутворюючі породи засолені.
Важливу роль у формуванні сухостепових ґрунтів відіграють форми мезо- і мікрорельєфу, зокрема, дрібносопкових Центрального Казахстану і форми гривистого рельєфу на правобережжі Іртиша.
23. В умовах сухих степів формуються каштанові ґрунти. Вони простягаються широкою смугою від Східного Передкавказзя до Алтаю. На території України сухостепові ґрунти займають безстічні рівнини між річками Дніпро j Молочна та північну частину степового Криму. В Україні основну площу сухих степів займають темно-каштанові ґрунти, які простягаються вузькою смугою в причорноморській зоні лівобережжя Дніпра та по узбережжю Сиваша в Криму.
Між ділянками автоморфних ґрунтів сухих степів на пониженнях рельєфу (западини, улоговини, блюдця тощо) формуються напівгідроморфні лучно-каштанові ґрунти. Порівняно з каштановими ґрунтами вони мають дещо більшу потужність гумусного горизонту і більший вміст гумусу (4—6 %).
В дещо глибших пониженнях, на недренованих рівнинах при заляганні ґрунтових вод на глибині 1—3 м формуються лучні І лучно-болотні ґрунти.
У межах сухостепової зони, крім зональних підтипів, виділяють чотири групи фаціальних підтипів каштанових ґрунтів: пів-денноєвропейську, східноєвропейську, казахстанську і східносибірську. Зміна властивостей ґрунтів зумовлена наростанням кон-тинентальності клімату з заходу на схід. Як і у чорноземів, з просуванням на схід зменшується потужність гумусного горизонту, зростає процентний вміст гумусу, змінюється характер сольового горизонту.
24. Кашта́нові грунти́ — ґрунти, поширені в плакорних умовах сухих степів суббореального поясу; в Україні — в умовах сухих причорноморських та присиваських степів. Сформувалися на сухих степових ділянках в умовах недостатнього зволоження і бідної рослинності. Основним критерієм для розмежування каштанових грунтів є ступінь їх гумусованості. Тип каштанових ґрунтів поділяють на три підтипи[1]:
· світло-каштанові;
· каштанові;
· темно-каштанові, поширені в сухому південному степу. Гумусовий горизонт досягає 55 см, вміст гумусу в них становить 1,3-2,9%.
У профілі каштанових ґрунтів (рис. 12) чіткіше виділяютьсягумусовий елювіальний та ілювіальний горизонти. Ознаки солон-цюватості в них виявляються краще. Тому при наявності натрію уГВК (до 2,8 мг-екв/100 г ґрунту) верхній гумусово-елювіальнийгоризонт каштанових ґрунтів може бути розпиленим, безструк-турним, здатним запливати після дощу й ущільнюватись під часвисихання. У зв'язку з непромивним типом водного режиму солі в каш-танових ґрунтах містяться на глибині 80-170 см. Це переважносульфат кальцію (гіпс), хлориди та сульфати натрію.
Родючість темно-каштанових ґрунтів вища, ніж каштанових,проте ці ґрунти в агровиробничому відношенні поступаютьсячорноземам внаслідок недостатнього природного зволоження.Однак потенційно вони багаті на поживні речовини, особливо нарухомі форми калію. Дещо менший у них вміст азоту, йогокількість залежить від вмісту гумусу. Каштанові ґрунти недостат-ньо забезпечені рухомими формами фосфору.
25. Солончаки — це інтразональна група ґрунтів[1], що можуть формуватися у різних природних зонах, починаючи з арктичного поясу і закінчуючи тропічним; відрізняються від інших ґрунтів високим вмістом солей у деякій частині або у всьому профілі, що перешкоджають розвитку більшості рослин, за винятком галофітів (солянок, поташників, солонців, солеросів). Солончак — ґрунт, головною діагностичною ознакою якого є постійна наявність у поверхневому горизонті легкорозчинних солей у такій кількості, що це пригнічує ріст і розвиток глікофітних рослин. Будова профілю солончаків визначається не високим вмістом солей, а іншими факторами. Є глейові, торф'яні, піщані, глинисті, гумусовані та практично безгумусові солончаки, з лужною, нейтральною і кислою реакцією середовища[4]. Морфологія глибоких солончаків мало відрізняється від аналогічних незасолених ґрунтів. Наявність солончакового (salic) горизонту єдина загальна характеристика солончаків[5], а їхні хімічні, фізичні, фізико-хімічні, біологічні властивості дуже різноманітні. Визначальним компонентом солончаків є різноманітні солі, що утворені іонами: Na+, K+, Ca2+, Mg2+, SO42-, Cl-, CO32-.
Надмірне накопичення солей у ґрунті пригнічує ріст рослин двома шляхами[4]:
1. Солі збільшують інтенсивність посухи ґрунтової маси через підвищення електролітами осмотичного потенціалу;
2. Солі порушують баланс іонів в ґрунтовому розчині і поживні речовини стають менш доступними.
Класифікація солончаків[ред. • ред. код]
Згідно з класифікацією ґрунтів СРСР 1977 року[6] виділяється два типи солончаків: автоморфні та гідроморфні. Автоморфні солончаки мають палеогідроморфне походження або приурочені до виходів засолених порід, вони утворюються в умовах непромивного водного режиму при рівнях ґрунтових вод глибше 10 м. Гідроморфні солончаки навпроти, розвиваються при високому (0,5-3 м) стоянні мінералізованих ґрунтових вод при випітному водному режимі.
Підтипи автоморфних солончаків:
· Типові, з максимумом солей на поверхні ґрунту;
· Отакирені, з крихкою разсоленою кіркою.
Підтипи гідроморфних солончаків:
· Типові — властивості солончаків виражені найбільш повно.
· Лучні — утворюються при засоленні лучних ґрунтів і зберігають ряд їх ознак, таких як високий вміст гумусу, наявність оглеєння. Грунтові води на глибині 1-2 м.
· Болотні — утворюються при засоленні болотних ґрунтів; характерно часткове збереження болотної рослинності, оглеєні по всьому профілю; грунтові води на глибині 0,5-1 м.
· Сорові — утворюються на місці солоних озер, що періодично висихають. Оглеєні по всьому профілю, відзначається запах сірководню. Поверхня позбавлена рослинності, покрита кіркою солі. При товщині кірки більше 10 см такі солончаки відносять до неґрунтових тіл.
· Грязьово-вулканічні — утворюються при виливі на поверхню засоленого мулу або мінералізованих вод.
· Горбисті (місцева назва — чоколакі), що представлені навіяними горбами засоленого дрібнозему заввишки до 1-2 м.
У класифікації ґрунтів Росії[7] виділяються наступні типи солончаків:
· Власне солончаки — діагностується за наявності солончакового горизонту із вмістом гумусу не більше 1-2%, що змінюється засоленою ґрунтотворною породою. На поверхні ґрунту присутня сольова кірка, солончаковий горизонт містить новоутворення легкорозчинних солей, кількість яких становить 5-15%. Підтипи:
· типові,
· такироподібні,
· солонцюваті,
· слабодиференційовані.
· Солончаки глейові — відповідають низькогумусовим лучним і болотним підтипам гідроморфних солончаків класифікації 1977 року. Підтипи:
· типові,
· такироподібні,
· солонцюваті.
· Солончаки сульфідні (сорові) — відповідають однойменному підтипу старої класифікації.
· Солончаки вторинні — ґрунти, що утворюються по чорноземах, каштанових ґрунтах, солонцях при підтоплені чи зрошені в умовах недостатнього дренажу.
У польовому визначнику ґрунтів України[8] передбачено виділення солончаків глейових, що зустрічаються в подах із сильномінералізованими ґрунтовими водами, у тому числі відкритих подах, куди може потрапляти морська вода.
26. Солонці — це галоморфні ґрунти із чітко вираженою текстурною диференціацією профілю. Відносяться до класу лужних[1]. Це інтразональні грунти, приурочені до субаридних та аридних (але не пустельних) областей різних термічних поясів. Найбільш широко вони поширені в суббореальному, потім тропічному та субтропічному поясах[2]. Класифікація солонців[ред. • ред. код]
Солонці — одними дослідниками розглядаються як єдиний тип ґрунтів, іншими — як група типів.
Згідно з прийнятою в СРСР систематикою 1977 року солонці діляться за характером водного режиму на 3 типи[3]:
1. Автоморфні.
2. Напівгідроморфні.
3. Гідроморфні.
Підтипи солонців виділяються у залежності від розташування їх в тій чи іншій біокліматичній зоні.
Солонці — це ґрунти, що мають таку сукупність ознак[2]:
1. Профіль, диференційований за елювіально-ілювіальним типом;
2. Стовпчаста, призматична, грубогрудкувата або грубогоріхувата структура ілювіального горизонту при його високій щільності та здатності до набухання;
3. Наявність в ілювіальному горизонті обмінного Na+ в кількості понад 15% від суми обмінних катіонів (або обмінного Mg2+ в кількості понад 40% від суми обмінних катіонів при меншому, ніж 15%, вмісті обмінного Na+);
4. Лужна реакція ілювіального і нижчих горизонтів;
5. Наявність солей у нижній частині профілю під ілювіальним горизонтом.
27. Со́лоді — гідроморфні або напівгідроморфні ґрунти з різко диференційованим елювіально-ілювіальним профілем. Широко, але завжди плямами, поширені на низинних рівнинах Євразії, Південної Африки, Австралії, Північної та Південної Америки в умовах субгумідного або субарідного клімату суббореального і субтропічного поясів [1].
Розвиваються виключно в мезо- та мікропониженнях рельєфу (наприклад, подах півдня України), в умовах періодичного поверхневого перезволоження під гідрофільними рослинними спільнотами в зонах лісостепу, степів і напівпустель: западинні осичняки (осикові кущі), березняки (березові колки), осокові верболози, різнотравно-злакові луки, заболочені луки.
Класифікація[ред. • ред. код]
Згідно Класифікації та діагностики ґрунтів СРСР 1977 р.[3], тип солодей поділяється на 3 підтипи за ступенем гідроморфності:
· солоді лучно-степові (дерново-глеюваті), що розвиваються в невеликих пониженнях рельєфу і степових недренованих рівнинах з підвищеним поверхневим зволоженням, тимчасовою верховодкою в умовах періодично-промивного типу водного режиму і глибиною залягання ґрунтових вод 6-7 м. Характерний слабкий розвиток дернового процесу.
· солоді лучні (дерново-глейові), що розвиваються в крупних степових пониженнях, з глибиною залягання ґрунтових вод 1,5-3 м.
· солоді лучно-болотні, що розвиваються на заболочених луках в глибоких пониженнях з тривалим застоєм поверхневих вод, з глибиною залягання ґрунтових вод у вегетаційний період 1-1,5 м.
На рівні роду тип солодей поділяється на:
· звичайні
· безкарбонатні — карбонати відсутні у всьому профілі
· солончакові — містять не менше 0,3 % водорозчинних солей на глибині 30-80 см.
Поділ на види проводиться за:
· глибиною осолодіння (потужністю горизонтів Н + Е)
· короткі (< 10 см)
· середні (10-20 см)
· глибокі (> 20 см)
· потужністю гумусового горизонту
· дернинні (< 5 см)
28. Коричневі ґрунти — тип ґрунтів, що утворилися під ксерофітною деревною (відкритими дубовими і дубово-грабовими лісами) і чагарниковою рослинністю зтрав'янистим покривом та на зораних на їх місці нивах. Мають коричневе забарвлення, що поступово стає світлішим донизу. Коричневі ґрунти розвиваються на різних породах при непромивному водному режимі ґрунту і глибокому заляганні ґрунтових вод. Формуються в помірно теплих (перехідних до субтропічних) і субтропічних умовах (наприклад, середземноморського клімату) з вологою і теплою зимою, помірно сухим і спекотним літом. Ґрунти не промерзають. Приурочені переважно до гірського або передгірського рельєфу, рідше зустрічаються на рівнинних територіях.
29. Ґрунти гірських областей України[ред. • ред. код]
Для ґрунтів гірських областей характерна висотна зональність. Типовими ґрунтами для Карпат та Кримських гір є буроземи, але зустрічаються і інші типи ґрунтів. Буроземи утворюються під лісовою рослинністю та гірськими луками в умовах посиленого сезонного промивного типу водного режиму та підвищеної відносної вологості повітря. Інтенсивність буроземного процесу залежить від ґрунтоутворюючої породи і типу лісів. Він сильніше проявляється у ґрунтах, які сформувались на безкарбонатних породах, ніж на карбонатних, а також під буком і грабом, ніж під хвойними. Глибина ґрунтового профілю — 20-90 см визначається глибиною залягання щільних порід. Диференціюється він на гумусовий, потужністю 15-25 см, і два перехідних горизонти
30.
Напівпустелі - території Євразії. Це території Казахстану, Монголії та Китаю. У США і Аргентині на півдні.
Для напівпустель характерні високі температури для літніх місяців. Кількість опадів ≈ 100 - 250мм. А випаровуваність ≈ 1500мм. Це обумовлює посушливість клімату і швидке просихання грунтів. Біомаса 100ц/га. Велика частина ставитися до кореневих систем (90%). Клімат зони посушливий і різко континентальний. Протягом року випадає 100—300 мм опадів. Інтенсивне випаровування (700—900 мм на рік) зумовлює низький коефіцієнт зволоження (0,12—0,33).
Зима холодна, малосніжна з сильними вітрами. Літо тривале, жарке і сухе. Сума температур >10°С становить 2700—3700 °С. Тривалість вегетаційного періоду 150—200 днів.
Рослинність представлена полиново-ковилово-типчаковими і полиново-типчаковими асоціаціями. На поверхні ґрунту оселяються лишайники і синьозелені водорості. Біомаса рослин в середньому становить 100 ц/га, при цьому понад 90 % припадає на корені. Щорічний приріст зеленої маси становить близько 7 ц/га, приріст коренів 65 ц/га. При цьому рослини засвоюють близько 300 кг/га зольних елементів, в основному з нижніх горизонтів, і переміщують їх у верхні. Це сприяє засоленню ґрунтів.
Основними ґрунтоутворюючими породами в зоні є лесовиднісуглинки, піщані та піщано-глинисті відклади давньоалювіального походження (Прикаспійська низовина), вапняки та глинисті сланці (Підуральське плато), жовто-бурі неглибокі карбонатні щебенюваті лесовидні суглинки (Казахський дрібносопковик) та ін.
Рельєф напівпустинь неоднорідний. На Підуральському плато і Тургайській височині він горбистий, поверхня розчленована річковими долинами. На території Казахського дрібносопковика сопки чергуються з невисокими гірськими системами і широкими долинами. Рельєф Прикаспійської низовини рівнинно-слабкохвилястий.
В автоморфних умовах пустинно-степової зони формуються світло-каштанові і бурі ґрунти напівпустинь.
31.Бурі напівпустельні грунти – зональний тип напівпустельної зони суббореального поясу. В субтропічному поясі зустрічаються аналоги бурих напівпустельних – бурі евтрофні грунти. Найбільші масиви бурих напівпустельних грунтів знаходяться в Євразії на території Китаю, Монголії (Гобі), на північних узбережжях Каспійського та Аральського морів, у південній частині Казахського дрібносопковика; в Північний Америці – на південному сході США.
Клімат території розповсюдження бурих напівпустельних грунтів сухий, різкоконтинентальний, середньорічна температура складає 6-7°С, літо довге, засушливе, спекотне, зима холодна, малосніжна; сума опадів = 100-250 мм на рік. Грунтотворні породи: лесоподібні суглинки, морські, алювіальні, озерні, вапняки – різного гранскладу, часто засолені. Рослинність бідна, дуже розріджена, малопродуктивна: полин, типчак та інші ксерофітні солестійкі види, кірочки лишайників і водоростей. У грунтах дуже мало мікрофлори.
Генезис бурих напівпустельних грунтів включає такі ЕГП: дерновий, розсолення, осолонцювання, осолодіння, кіркоутворення.Дерновий процес дуже ослаблений, сухість клімату викликає незначний розклад та гуміфікацію рослинних залишків, причому остання йде по шляху формування фульвокислот і гумінових кислот спрощеної будови. Розсолення йде на незначну глибину, така ж тенденція характерна для міграції карбонатів і гіпсу. Осолонцювання – осолодіння при утворенні бурих напівпустельних грунтів відбувається за схемою К.К.Гедройца, проте головним джерелом Na вважається напівпустельна рослинність. Майже всі грунти, крім східносибірських, солонцюваті. Утворення кірки – процес до кінця не вивчений, головними причинами цього явища є значна розпиленість грунту, безструктурність, карбонатність, контрастний гідротермічний режим, діяльність водоростей.
Бурі напівпустельні грунти характеризуються низьким вмістом гумусу (1-2,5% в горизонті Не), який поступово знижується вниз по профілю. Гумусові кислоти мають спрощену будову, переважають фульвокислоти, пов'язані з R2О3, незважаючи на карбонатність грунту. ЄП залежить від гранскладу, на противагу каштановим грунтам вона максимальна в НРі/к-горизонті (3-25 мг-екв), в складі обмінних основ переважають Са та Mg, вміст Na коливається від 1 до 14% від ЄП. Реакція по всьому профілю слабо лужна (рН=7,3-8,0). Грунти завжди в тій чи іншій мірі карбонатні, багато з них містять гіпс і водорозчинні солі. Мулувата фракція звичайно розподілена по профілю нерівномірно, накопичується в НРі-горизонті, де також дещо акумулюються R2О3. Грунти бідні на азот і фосфор. Водно-фізичні властивості та водний режим грунтів несприятливий для росту рослин.
Головний фактор, що лімітує ріст сільськогосподарських культур, – нестача вологи. Землеробство можливе лише при зрошенні. Велика кількість тепла дозволяє при зрошенні вирощувати цінні сільськогосподарські культури, перш за все зернові, баштанні, овочеві, плодові. Зрошення передбачає проведення комплексу заходів з попередження вторинного засолення й осолонцювання грунтів. Являє загрозу розвиток дефляції на значних площах грунтів легкого гранскладу.
32. Зона сіро-бурих ґрунтів розташована на південь від бурих пустинно-степових і займає велику територію між Каспійським морем на заході і передгір'ями Тянь-Шаню на сході. Південна межа проходить по лінії Кара-Богаз-Гол — південне узбережжя Аральського моря — хребет Каратау.
Умови ґрунтоутворення. Клімат зони сухий, різко континентальний. Середньорічна кількість опадів коливається від 75 до 200 мм. Влітку опадів майже не буває. Випаровування в кілька разів перевищує опади.
Середньорічна температура становить близько 18 °С. Літо довге і жарке, зима коротка, малосніжна на півночі і безсніжна на півдні зони. Тривалість безморозного періоду 160—200 днів в північній і 195—248 в південній частині зони. Сума температур >10°С становить 3000—4 200 °С. Коефіцієнт зволоження <0,12.
33. Такир — форма рельєфу, утворена при висиханні засолених грунтів (такирних грунтів) впустелях і напівпустелях. Такир звичайно формується в плоских улоговинах, де після сезонних дощів виникають неглибокі озера; висихання тонкого шару води оголює в'язке мулисте дно, поверхневий шар якого при висиханні зменшується в об'ємі, утворюючи корку, розбиту тріщинами на окремі багатокутні плити різних форм і розмірів. Площа таких плит залежить від складу донних відкладень (такирних грунтів), ступеня засоленості, режиму висихання і т.і. Такири формуються при заляганні горизонту грунтових вод понад 1,5 м, в таких умовах солі йдуть в грунтові води і повертаються назад по капілярах.
Такири характерні, в першу чергу, для пустель суббореального пояса Азії, площа окремих такирів визначається площею безстокової улоговини, де зустрічаються сори, - ложем висихаючого озера, що створює такир, і становить до десятків квадратних кілометрів.
Такирні грунти
Термін стосується глинистих грунтів такирів, що мають чітко виділену щільну шарувату глинисту кірку з відносно низьким, у порівнянні з шарами нижчого рівня, вмістом солей, що лежить або на проміжному гумусмісткому горизонті, або безпосередньо на засоленій грунтоутворюючій породі.
У сухому стані такирним грунтам притаманна висока міцність. Завдяки цій якості, а також рівності поверхонь такирів, в сухий період року в пустелі (кінець весни, літо і перша половина осені) по такирах можливий рух автомобільного транспорту з досить високими швидкостями (до 50-70 км/год), майже як по асфальту.
У вологому і мокрому (залитому водою) стані, особливо після сніготанення або інтенсивних дощів, такирні грунти високопластичні, заболочені. Рух транспорту по них (навіть всюдихідів) вкрай утруднений або й взагалі неможливий.
34. Сіроземи — це світлі, пухкі, карбонатні з поверхні ґрунти з недиференційованим профілем. Материнською породою є суглинки. Поширені в Євразії, Північній Америці,Південній Америці. Це зональний тип грунтів пустельних степів (напівпустель) субтропічного поясу. В Україні знаходяться переважно на заході. Утворюються підшироколистяними лісами. Потребують достатньо тепла і вологи. Вміст гумусу: до 4%; шар гумусу — до 50 см. Для того, щоб поліпшити стан сірих лісових грунтів необхідно вносити мінеральні добрива. Сіроземи біологічно високо активні, видовий склад мікроорганізмів різноманітний, як і склад фауни: багато молюсків, комах, павуків, термітів, червів, хребетних і навіть птахів. Тому до певної глибини сірозем абсолютно переритий тваринами, завдяки великій біогенності напруга процесу мінералізації дуже висока, незважаючи на значну кількість рослинного опаду, гумусу в грунті утворюється небагато.
35. Вологі субтропічні області розташовуються на південно-західних околицях усіх материків як у північній, так і в південній півкулі. На західних узбережжях континентів ці зони зустрічають невеликими ділянками (Чорноморське узбережжя Кавказу, південь Чилі). У вологих субтропіках виділені чотири області: Північноамериканську, Східноазіатську, Південноамериканську, Австралійську.
Зональними типами грунтів вологих субтропіків є червоноземи й жовтоземи.
Характерні властивості типового червонозему такі: гранулометричний склад важкий, перерозподілу мулу немає або ледве помітний; у валовому хімічному складі мало SiО2 (30-40%), причому вміст його різко падає з глибиною, багато R2О3 (60-70%), перерозподілу їх частіше не спостерігається. Гумусу в верхньому горизонті 5-12%, Сгк:Сфк<1, потужність гумусованого профілю 50-60 см. Фізико-хімічні властивості дуже вирізняють цей тип грунту як фералітний: ЄП становить 5-10 мг-екв, в складі обмінних катіонів переважають Н та Аl, СНО<50%, рН = 4,2-4,5. У грунті дуже мало фосфору та азоту, особливо рухомих їх форм. Водно-фізичні властивості червоноземів, незважаючи на оглиненість профілю, добрі через оструктуреність.
Червоноземи інтенсивно використовуються в сільському господарстві для вирощування цінних субтропічних культур. Але у зв'язку з низькою забезпеченістю поживними речовинами потребують внесення високих доз азотних і фосфорних добрив. При цьому спостерігається активна ретроградація фосфатів, мінералізація азоту й органічних добрив, тому їх важко використовувати. Головною культурою на червоноземах є чай, оскільки для його вирощування тут оптимальні гідротермічні й грунтові умови (Аl:Са>1). Грунти активно еродуються. Після введення червоноземів в сільськогосподарський оборот їх родючість різко падає – майже вся маса поживних речовин у природному грунті знаходиться в біомасі, а не безпосередньо в грунті.
Жовтоземи – грунти вологих субтропіків, які розташовуються разом з червоноземами. їх світова площа складає ~88 млн. га. Спочатку ці грунти виділяли як підтип у типі червоноземно-жовтоземних. За традицією їх і в наш час розглядають в одній групі, але новітні дослідження показали, що жовтоземи відносяться не до фералітних, як червоноземи, а до грунтів з ферсіалітним складом мінеральної частини. Умови грунтоутворення: клімат постійно вологий теплий субтропічний, Кз>1 протягом усього року;рельєф переважно розчленований, передгірний, низькогірний; грунтотворними виступають кислі продукти вивітрювання осадових гірських порід (глинисті сланці, піщаники), для яких характерний високий вміст SiО2 (55-65%), вивітрені середньо, зі збереженням резервів первинних мінералів; рослинність багата вічнозелена напівлистопадна лісова (граб, бук, каштан), ліани, папороті, що характеризується інтенсивним біологічним кругообігом. Тепер вона майже повністю знищена. Головні процеси грунтоутворення: незначне гумусонакопичення; лесиваж і псевдооглеєння; накопичення заліза в результаті ферсіалітизації; часто – опідзолення.
36. Заплава - це піднесена над меженним рівнем води в річці частина дна долини, що вкрита рослинністю та затоплюється під час повені. Заплава утворюється майже на всіх річках (як гірських, так і рівнинних), що мають змінний рівень води і знаходяться в стадії врізання, акумуляції чи стабільного стану поздовжнього профілю. Заплава може бути відсутньою лише на порожистих руслах і у вузьких ущелинах. Висота заплав залежить від висоти водопілля. Висота водопілля на великих річках убуває до гирла, відповідно до цього зменшується і висота заплави. У звуженнях дна долини сезонна амплітуда рівнів більша, ніж на прилеглих розширених ділянках, тому й висота заплави зростає на перших і убуває на других. Так як висота повеней змінюється від року до року, то найбільш високі ділянки заплави затоплюються рідко, один раз на 10 або навіть на 100 років. Внаслідок цього не завжди легко знайти межу між заплавою і надзаплавною терасою. У таких випадках доводиться керуватися грунтово-ботанічними ознаками: зміна лучних грунтів грунтами зонального типу і поява в рослинному покриві видів, що не переносять затоплення (наприклад, ковили), допомагають встановити межу розливу річкових вод, а отже, і межу заплави.
Велика роль у формуванні заплави належить бічній ерозії річок. Остання значною мірою обумовлюється звивистістю річок. Розглянемо цей процес на прикладі розвитку одного коліна закруту річки. Кожна крапля потоку по інерції прагне рухатися прямолінійно, тому при повороті русла вода спрямовується до увігнутого берега, підмиваючи його. Увігнутий берег стає стрімким, починає відступати, збільшуючи кривизну вигину і ширину долини річки. Утворений поперечний ухил водної поверхні викликає переміщення донних струменів від увігнутого берега до опуклого. Виникає гвинтоподібний рух води в потоці, що приводить до поглиблення русла річки біля увігнутого берега. Матеріал, що утворився в результаті підмиву берега і розмиву русла, піддається сортуванню. Якщо берег складний піщано-глинистою товщею з включенням грубоуламкового матеріалу, глинисті частинки при розмиванні перейдуть у зважений стан і будуть перенесені річкою вниз за течією. Значна частина піщаного матеріалу переноситься донними струменями до протилежного (опуклого) берега і там відкладається. У найбільш глибокій частини річки (на дні плеса біля обривистого увігнутого берега) залишається лише найбільший матеріал (валуни, галька, гравій), який і вистилає цю частину русла річки, утворюючи базальную фацію алювію.
Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 695 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Розв´язок | | | Тізбектелген сабақтар топтамасынан алынған бір сабақ бойынша В2 рефлексивті есебі |