Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада 3 страница

Був там i козак Байда, що висiв ребром у туркiв на гаку, а не зламав своєї вiри. Так i те все там помальовано, щоб усяке знало, якi то колись були лицарi на Вкраїнi.

Був i Самiйло Кiшка, що й досi про його спiвають кобзарi, як вiн попавсь у турецьку неволю i п'ятдесят чотири роки був на галерах у кайданах, за замками, як йому господь допомiг i себе, i товариства пiвчвартаста визволити i як, узявши ту галеру, приплив до козакiв i корогви хрещатi давнi у кишенi козакам привiз - не зневажив козацької слави.

Дивляться нашi на тiї намальованi дива, доходять уже до дзвiницi, аж слухають - за оградою щось гуде, стугонить, наче iрiм гримить оддалекй, i муiики грають.

- Се,- каже чепчик, що проводжав їх по монастиревi,- се добрiї молодцi-запорожцi по Києву гуляють. Бачте, як нашi бурсаки-спудсi бiжать за ворота? Жодною мiрою не вдержиш їх, як зачують запорожцiв. Бiда нам iз сими iскусителями! Наїдуть, покрасуються тут, погуляють; дивись - половина бурси i вродиться да Порогами.

Тим часом музики, галас i тупотня пiдходили все ближче. Люде один одного пхає та бiжать дивитись на сiчових гуляк. Тiльки й чути: "Запорожцi, запорожцi з свiтом прощаються!"

Що ж то було за прощапнє з свiтом? Була то в запорожцiв гульня, на диво всьому мировi. Як доживе було которий запорожець до великої старостi, що воювати бiльш не здужає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою приятелiв душ тридцять або й сорок, да й їде з ними в Київ бенкетовати. Дома, у Сiчi, ходять у семряжках да в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани, штани iз дорогої саєти, горiлка, меди, пива так за їми в куфах i їздять,- хто стрiнеться, усякого частують. Тут i бандури, тут i гуслi, тут i спiви, й скоки, i всякi викрутаси. Отеє одкуплять було бочки з дьогтем да й розiллють по базару; одкуплять, скiлько буде горшкiв на торгу, да й порозбивають па череп'є; одкуплять, скiлько буде маж iз рибою, да й порозкидають по всьому мiсту: "їжте, люде добрiї!"

А погулявши недiль iзо двi да начудовавши увесь Київ, iдуть було вже з музиками до Межигорського Спаса. Хто ж iде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками i всякi ласощi. Пий i їж до своєї слюбостi, хто хочеш.

А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота.

- Хто такий?

- Запорожець!

- Чесо ради?

- Спасатися!

Одчиняться ворота, вiн увiйде туди, а все товариство i вся суєта мирськая, з музиками, i скоками, i солодкими медами, останеться за ворiтьми. А вiн, скоро ввiйшов, зараз черес iз себе i оддає на церкву, жупани кармазиновi з себе, а надiне волосяну сорочку да й почав спасатись.

Так-то розказують старi люде про тих прощальникiв.

От же й тепер, перед Шрамом да Череванем, висипали вони з улицi, як iз рукава, танцюючи. Чуприн-дирi такi, що любо глянути. Iдучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, да знов, схопившись, навприсядки, да через голову, да колесом! А бурсаки, повибiгавши за ограду, дивляться на них да й плачуть.

- Не плачте, дурнi! - кажуть їм запорожцi.- Днiпро тече просто до Сiчi...

Дома в себе вони, кажу, ходять було у дьогтяних сорочках да в дiрявих кожухах-кажанках, а тут повбирались у такi жупани, що хоть би й гетьмановi,- i все, щоб тiлько показати перед миром, що запорожцю тiї сукна й блапатаси все одно, що й семряга. Зараз, чи калюжу вбачить де на дорозi, так у калюжу й лiзе в кармазинах; чи ширiтвас дьогтю зуздрить, так i вскочить туди з сап'янцями. Химерний дуже був народ!

Шрам хоть i сердивсь на запорожцiв, да й сам не постерiг, як задививсь на них. Добрiї молодцi багато iнколи дiяли людям шкоди по Вкраїнi, да, мимо того,

якось припадали до душi всякому. Не раз доводилось менi самому слухати, як iнший дiд, споминаючи їх пакостi, зачне було їх коренити, а далi як заговориться, як забалакається про їх звичаї да ходи, то й сам не знає, чого йому й жаль стане сiромах, i зачне сива голова гуторити про них, як про своїх родичiв. Чим же то, чим тiї запорожцi так припадали до душi всякому? Може, тим, що вони безпечне, да разом якось i смутно дивились на божий мир. Гуляли вони i гульнею доводили, що все на свiтi суєта одна. Не треба було їм нi жiнки, нi дiтей, а грошi розсипали, як полову. Може, тим, що Запорожжє iспоконвiку було серцем українським, що на Запорожжi воля нiколи не вмирала, давнi звичаї нiколи не забувались, козацькi предковiчнi пiснi до послiду дней не замовкали, i було те Запорожжє, як у горнi iскра: який хоч, такий i розiдми з неї вогонь. Тим-то, мабуть, воно й славне помiж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душi всякому!

Черевань, дивлячись на тiї скоки й викрутаси, аж ногою притупував, узявшись у боки.

- От, бгате,- каже Шрамовi,-де люде вмiють жити на свiтi! Коли б я був не жонатий, то зараз би пiшов у запорожцi!

- Не знать, що ти провадиш, свате! - дав йому одвiт Шрам.- Тепер чесному чоловiковi стид мiшатись мiж сi розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знає на що запорожцi. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втiкав щонайкращий люд з городiв; а тепер хто йде на Запорожжє? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибеницi, або дармоїд, що не звик заробляти собi насущного хлiба. Сидять там окаяннi в Сiчi да тiлько п'янствують, а очортiє горiлку пити, так i їде в городи да тут i величається, як порося на орчику. Цур їм iз їх скоками! Поїдьмо боржiй у Печорський, а то не застанем на службу.

Коли ж тут хтось iз-за плечей:

- Овва!

Обернувсь Шрам, аж у його ззаду стоїть запорожець у кармазинах; стоїть i смiється.

- Овва,- каже,- i оце б то наче й правда, а воно зовсiм брехня.

- Iроде! - не стерпiвши, гукнув на його Шрам; да, схаменувшись, де вiн, зараз i перемiг себе,- Цур тобi,- каже,- опрiч божого дому!

Да скорiй до коня, да й поїхав. Черевань iз Петром за ним.

Череваниха теж поспiшала до ридвана, бо до запорожця пристав другий братчик, i хоть нiчого їй не сказали, да поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю.

Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонцi; сам опасистий; довга, густа чуприна, пiднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кiнська грива; уси довгi, униз позакручуванi, аж на жупан iзвисали; очi так i грають, а чорнi, густiї брови аж геть пiднялись над тими очима, i - враг його знає - глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз i пiднiме тебе на смiх. А другий був молодий, високий козак, тiлько щось азiатське; зараз i видно, що не нашого поля ягода, бо до Сiчi сходились бурлаки з усього свiту: прийде турок - i турка приймають; прийде нiмець - i нiмець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: "Вiрую во Христа Iсуса; рад воювати за вiру християнську".

Зрадовалась Череваниха, як наздогнала своїх, мов слобонилась од якої напастi. От i поїхали всi через Верхнiй город, а далi Михайлiвською стежкою через Євсiйкову долину, на Печорську гору. А по Печорськiй горi росла тодi скрiзь дика пуща. Дорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилась помiж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлатiї кучуруги. Ридван, що дальш, усе одставав од верхових; а Петро, послi тих чудних Череванишиних речей, не державсь уже жiночого боку. Остались нашi прочанки тiлько з Василем Невольником.

Аж ось з обох бокiв дороги закопотiли конi, затрiщало сухе гiллє пiд копитами, i показались крiзь зелену лiщину кармазини, їх наздогнали запорожцi,-тих двоє, що одрiзнились коло Братства од прощальникiв.

Череваниха з дочкою самi не знають, чого злякались. Бо сi гультяї iдуть не по людськи: не глядять i дороги, а так куди здря i мчаться по гаю; тiлько все крутяться помiж деревом коло ридвана; не попереджують i ззаду не остаються. А конi наче знають, чого сим шибайголовам хочеться: скачуть, як кози, то сюди, то туди помiж кущами. Аж страшно було дивитись, як та дика степова животина дряпаєчься копитами на кручу, то отеє з кручi кинеться в проваллє, i не видно її стане, тiлько глухо тупотить i хропе у байрацi. Нашi не раз уже думали, що кiнь перекинувсь назад i задавив їздця пiд собою; аж ось їздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграє на сонцi кармазинами.

Так, поринаючи да крутячись, мов не перед добром, запорожцi перекликались через дорогу, як хижiї орли, i повели таку розмову, що в наших прочанок i душi не стало.

- От, брате, дiвка! - гукне один.- Нехай я буду шмат грязi, а не лицар, коли я думав, що є на свiтi таке диво!

- Еге, є сало, та не для кота! - озветься другий через дорогу.

- Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцiлую!

- А як поцiлують коло стовпа киями?

- Що менi киї! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях!

Леся боялась, щоб справдi вiн не напавсь на неї; аж тут па дорозi байрак. Запорожцi так i кинулись туди, як тiї демони.

- Василю! - каже тодi Череваниха.- Куди отеє ми заїхали? Що отеє з нами буде?

- Не бiйся, панi,- каже, всмiхнувшись, Василь Невольник.- Добрi молодцi тiлько жартують. Вони зроду дiвчат не займають.

А Череванисi щось дуже сумно. Звелiла їхати швидше, щоб наздогнати своїх. Як ось запорожцi знов по боках дороги. Жупани позабризкували в грязь у байрацi, да їм про те байдуже.

- Гей, брате Богдане Чорногоре! - гукне знову старший.- Знаєш, що я тобi скажу?

- I вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.

- От же почуєш од мене таке, що аж оближешся!

- Ого!

- I не ого! Ось слухай. Хоч Сiч нам i мати, а Великий Луг батько, да для такої дiвчини можна покинути i батька, й матiр.

- Чи вже б то?

- А то що хiба?

- Куди ж тодi?

- Овва!

Тут запорожцi знов iзчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в їх i справдi щось недобре на думцi;

а Василь Невольник похитав головою да й каже:

-_ Що за любий народ оцi братчики! Ох, був i я колись таким вигадчиком, поки лiта не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав i я, як божевiльний, по степах за кабардою; вигадував i я усякi вигадки; знали й мене у городах_ i на степах,_ знали мене шинкарi й музики, знали пани й мужики, знало лицарство й хлiбороби!

- Ще я не таке скажу тобi! - гукнув, як iз бочки, запорожець.

- Було б з тебе й сього,- одвiтовав другий,- якби почув батько Пугач: одбив би вiн у тебе хутко до баб охоту!

- Нi, таки справдi, Богдане. Який враг шутковатиме, як увiп'ються чорнi брови, наче п'явки, у душу? Хоч так, хоч сяк, а дiвчина буде моя! Чи знаєш що?

- А що?

- Подивитися б, що там у вас за гори!

- Отакої!

- Такої, брате. Нехай не дурно запрошував ти мене до своїх воювати турка. Коли хоч, ухопимо дiвойку,_ та й гайда в Чорну Гору!..

- I ти оце по правдi говориш?

- Так по правдi, як я Кирило Тур, а ти Богдан Чорногор. З такою дiвкою за сiдлом помчався б я хоч i к чорту в зуби, не то до чорногорцiв.

Отак тiї каверзники змовлялись уочевидьки на гвалтовний учинок, i нiхто не розiбрав би, що справдi в їх на думцi. Шалений був народ! Усе йому дурниця: чи жити, чи вмерти - йому байдуже; що людям плач, те йому iграшка. Тим-то Череваниха й боялась, щоб лукавий не пiдкусив паливод на яку пакость. Аж ось стали наздоганяти своїх. Запорожцi бачать тодi, що ба! Да й зникли з очей, як той сон, що чоловiк жахається, мучиться, коли ж гляне - аж i нема нiчого.

VI

Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картинi, змальовав той монастир Печорський? Щоб хто й не був iзроду в Києвi, так щоб i той, читаючи, мов бачив на свої очi тiї мурованi огради, ту височенну дзвiницю, ти церкви пiд золотом та пiд скульптурою? Се ж то воно так тепер; а рокiв двiстi назад треба було слова тихого, понурою, щоб розказати, як тодi знаходивсь монастир Печерський. Далось i йому взнаки батиiвськс лихолiття. Велика церква,_ що прописана в лiтописях "небесi подобною", зруйнована була по вiкна. Хоть же князь Олелькович Симеон пiдняв її знов iз руїн, тiлько далеко їй було до стародавньої лiпоти. Не було нi срiбла, нi золота, що_ тепер сiяє по Лаврi всюди; усе було тодi убогенько.

Е, да були скрiзь по стiнах у Великiй церквi помальованi князi, гетьмани, воєводи благочестивiї, що тую церкву боронили й пiдпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб їх уздрiти! А внизу, поуз стiн, скрiзь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. I того нiчого вже немає!..

Вистоявши службу, Шрам ходив iз своїми од одного надгробка до другого. Тут читав, що отакий-то "Симеон Лико, муж твердий вiрою i хоробрий, почив по многих славних подвигах". А там - буцiм озивавсь до його з того свiту пишний князь золотими словами:

"Многою сiяв я,- каже,- знатностiю, властiю i доб-лестiю, а як умер, так з убогим старцем зрiвнявся i за широкi свої лани сiм стуїiнiв землi взяв. Не дивуйся,каже,- тому, читачу, бо й тобi те ж буде: нерiвними на свiт народжаємось, а рiвними вмираємо!" А там iще який-небудь пан просить, хто читатиме пiдпис, то промов, каже, iдучи мимо, благе слово:

"Боже! Милостив буди душi раба твоєго". Хто б i неписьменний був, так, дивлячись тiлько на тi шаблi, на тi панцирi, бунчуки i всякi клейноди, перемiшанi з кiстками, з Адамовими главами, що повироблю-вано горорiзьбою з мiдi да з каменю понад тими надгробками, хто б, кажу, був i неписьменний, так i той би догадавсь, против чого то воно так викомпоновано: усяке багатство, усяка слава - усе воно суєта суєт; i шабля, й булава з бунчуком, i горностайова кирея поляжуть колись поруч iз мертвими кiстками.

Отже й Шрам, розглядуючи ту горорiзьбу да читаючи епiтафiї, засмутився душею да й каже:

- Колико-то гробiв, а всi ж то тiї люде жили на свiтi, i всi пiшли на суд перед бога! Скоро й ми пiдем, де батьки i дiди нашi.

Да погадавши так, вийняв iз-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на вiйнi у лядського пана чи в недоляшка, да й повiсив на ризi в богоматерi.

Iз великої церкви повернули нашi прочане до печер;

коли ж дивляться - iде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах, високий i вродливий; а по кармазинах скрiзь комiр i поли гаптованi золотом; зверху кирея пiдбита соболем; пiдпиравсь срiбною булавою. А за ним купа людей чимала, все в карма зинах да в саєтах. Ченцi їх проводжали. Шрам аж затремтiв, як глянув:

- Боже мiй! - каже.- Да се ж Сомко!

А той собi зрадiв, побачивши Шрама.

Обнялись, поцiловались i довгенько держали один

одного, обнявшись.

Далi привiтавсь гетьман i з Череванем. Черевань так зрадiв, що нiчого й не змiг сказати на гетьманське привiтаннє, да вже обнявшись, промоиив тiлько:

- А, бгатику мiй любезний!

Череваниху назвав гетьман, вiтаючись, рiдною ненею. Вона аж помолодшала i вже нащебетала йому всячини.

- А ось i моя наречена! - сказав Сомко, обернувшись до Лесi. Вам, ясная панно, чолом до самих нiжок!

I взяв її за руку i поцiлував, як дитину.

- Давно ми,- каже,- не бачились за вiйськовими чварами, да ось немов господь нас iзведе навiки докупи.

Леся почервонiла, да аж нахилилась, як повна квiтка в травi, i пригорнулась до матерi, обнявши її руку.

Тут-то вже Петро мiй догадавсь, що_ за гетьман снився Череванисi. У них, мабуть, давно вже було з Сомком поладжено. Дивно тiлько здалось йому, що Черевань про те анi гадки; да, видно, се така була панi, що справлялась i за себе, i за чоловiка.

Тепер уже нiчого було думати про Лесю Петровi. Хоть вiн був i значний козак, да не против гетьмана; хоть вiн був юнак уродливий, да не против Сомка. "Сомко був воїн уроди, возраста i красоти зiло дивної" (пишуть у лiтописах); був високий, огрядний собi пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вiнку; очi яснi, веселi, як зорi; i вже чи ступiть, чи заговорить, то справдi по-гетьманськи. Так куди вже iз ним мiрятись Петровi!

Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усiма на козацьке подвiр'є. А козацьке подвiр'є було не вкупi з монастирем; бо мирянам здумається гримнути iнодi й лишнiй раз кубком або загомонiти буйними речами; так щоб не вводили братiї в iскушенiє, стояв на одшибi про такий случай хуторець. Туди Сомко повiв своїх гостей.

Увiйшли у свiтлицю, а там уже все готове на столi до обiду.

Шрам iще раз обняв Сомка.

- Сокiл мiй,- каже,- ясний!

- Батьку мiй рiдний! - каже Сомко.- Я здавна привик звати тебе батьком!

Тодi Шрам сiв конець стола, пiдпер руками сиву голову i гiрко заплакав.

Усi засмутились. Здивовався гетьман. Знав вiн Шрамову тугу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сiм раз наскрiзь пробитого кулями. Старий попрощавсь iз мертвим тiлом мовчки i без плачу й жалю поблагословив на погреб. А тепер ось iллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три днi гримали самопали, три днi сурмили смутно сурми, три днi лились козацькi сльози.

- Батьку мiй! - каже гетьман, приступивши до Шрама.- Що за бiда тобi склалась?

- Менi! - каже, пiднявши голову, Шрам.- Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.

- Так чого ж, бога ради?

- А хiба ж нiчого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнськi душi, у вас десять гетьманiв хапається за булаву, а що Вкраїна розiдрана надвоє, про те усiм байдуже!

- Десять ге'iьманiв, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках!

- А Iванець? А Васюта?

- Васюта старий дурень, з його химери смiються козаки, а Iванець гетьманує тiлько над п'яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тiлько честь на собi кладу!

- Так, ледар то вони ледар, да й не дають твоїй гетьманськiй зверхностi розширятись по Вкраїнi!

- Хто тобi сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельцi на радi всi полковники, єсаули, сотники, всi значнi козаки присягли мене слухати.

- Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманс'iва?

- Правда, i якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покiйний iетьман iз Гладким.

- Ну, i тому правда, що Iванця в Сiчi огласили гетьманом?

- I тому правда; так що ж? Хiба не знаєш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман.

- Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюсь, щоб вони не заподiяли тобi якої пакостi. Окаянна сiрома нишпорить усюди по Вкраїнi да баламутить голови поспiльству. Хiба не чув ти поголоски про чорну раду?

- Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царськi бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожцiв тодi я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну в свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхнiсть!

Подумав Шрам да й каже:

- Од твоїх речей душа моя оживає, яко злак од божої роси. Тiлько смущає мене, що запорозькi гультаї баламутять не одно сiльське поспiльство, бунтують вони й мiщан нротив козацтва. - Знаю й се,- каже Сомко,- i, правду тобi сказати, воно менi й дармо. Нехай наш казан закипить iще й з другою боку, щоб iзварилась каша. А то козаки дуже вже розопсiли: "Ось ми-то люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспiльство, а наше козацьке дiло - тiлько по шинках вiкна да пляшки бити". Потурай тiлько їм, то якраз заведуть на Вкраїнi шляхетськiї звичаї i заколотять миром не згiрше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди. Нi, нехай у мене всяке, нехай i мiщанин, i посполитий, i козак стоїть за своь право; тодi буде на Вкраїнi i правда, i сила.

Шрам за сi слова обняв i поцiлував гетьмана.

- Дай же,- каже,- боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловiка на Вкраїнi!

- I дай, боже, - додав Сомко, - щоб обидва береги Днiпровiї приклонились пiд одну булаву! Я отеє, скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхiв до самої Случi, да, держачись за руки з Москвою, i громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!

Шрам аж помолодшав од такої речi.

- Боже великий! Боже милосердний! - каже, простяглiй руки до образа.- Положив єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!

- Годi ж уже про великi дiла,- каже Сомко,- давайте ще про мали. Не добро бути чоловiку єдиному._ Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. От же ознаймую перед усiма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панiєю Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, боже, ти, панотче, i ти, панiматко!

Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батьковi i матерi.

- Боже вас благослови, дiтки мої! - каже Череваниха.

А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тiлько - "бгатику!" да й замовкне.

Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоїть коло вiкна бiлий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тiлько не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.

- Що ж ти нас не благословляєш, панотче? - каже Сомко Череваневi.

- Бгатику,- каже Черевань,- велика менi честь оддать дочку за гетьмана, тiлько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було пiвзаручин.

- Як же се так сталось, панiматко? - обернувсь тодi Сомко до Череванихи.

Вона хотiла вимовитись, но Шрам припинив її, взявши за руку, i рече:

- Нiчого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад. А тепер лучче я свого сипа оддам у ченцi, нiж би став тобi з їм на дорозi! Нехай благословить вас бог, а ми собi ще найдем. Сього цвiту, кажуть, багато по всьому свiту.

- Ну, будь же ти в мене за рiдного отця, i благословiте нас укупi.

Тодi Шрам став поруч iз Череванем; дiти їм уклонились до землi; вони їх i благословили.

Як ось пiд вiкном хтось:

- Пугу пугу!_

_Сомко усмiхнувсь:

- Се,- каже,- нацi юродивий Кирило Тур. I звелiв одвiтовати по-запорозькiї: "Козак з Лугу", _бо запорожцi здоровкались, мов хиже птаство на степу.

- Не знаю, синку,- каже Шрам,- що за неволя тобi водиться з сими пугачами. Городовому козаковi треба стерегтись їх, як огню.

- Правда твоя, батьку,- каже Сомко,- низовцi зледащiли пiсля Хмельницького, а все-таки мiж ними єсть люде драгоцiннii. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз вiн менi ставав у великiй пригодi. Добрий вiн, i душа щира, козацька, хоть удає з себе ледащицю i характерника. Да вже без юродства в їх не буває.

- Щоб їх лихий злизав iз їх юродством! - каже Шрам.- їм усе смiшки! Не раз i самому Хмельницькому пiдносили вони гiркої.

- А все-таки не скажеш, батьку, щоб i мiж ними не було добрих людей.

- Грiх менi се сказати! - одвiтує Шрам.- Раз, чатуючи з десятком козакiв у полi, попавсь був я у таку западню, що без їх я раз полiг би головою. Обскочили меiїе кругом ляхи. Уже нас сталось тiлько четверо; уже пiдо мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А їм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком i iншими бiдолахами. Коли ж тут звiдки не вiзьмись запорожцi: "Пугу пугу!"_ Ляхи врозтiч! А було їх iз сотню. Дивлюсь, а запорожцiв нема й десятка.

- О, мiж ними єсть добрi лицарi! - каже Сомко.

- Скажи лучче, синку, були да загули. Перевелись тепер лицарi в Сiчi: зерно висiялось за вiйну, а в кошу осталась сама полова.

- Овва! - гукнув тут на всю свiтлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.

Увiйшов у хату, не знiмаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу.

Шрам так i загорiвсь.

- Що то за "овва"? - каже, пiдступивши до запорожця.

А той iзнов:

- Овва, панотче! - да й заложив за вухо лiвого уса (себто - знай, не боюсь тебе).Перевелись? - каже.- Де тобi перевелись? Хiба ж дармо спiвають: "Течуть рiчки з всього свiту до Чорного моря"? Як вода в Чорному морi не переведеться, поки свiт сонця, так i в Сiчi до вiку вiчного не переведуться лицарi. З усього свiту злiтаються вони туди, як орли на недоступну скелю... От хоч би й мiй побратим... та не про його тепер рiч. Чолом тобi, пане ясновельможний! (Тодi вже зняв шлик.) Чолом вам, панове громадо! Чолом i тобi, пане полковнику! Ну, дак як же ти вернувсь до табору, не маючи коня?

- Iроде! - сказав Шрам, грiзно насупивши на його бiлiї брови,- коли б не таке мiсто, то навчив би я тебе шановатись!

- Себто вийняв шаблюку та сказав: "Ану, Кирило, помiряємось, чия довша?" Козацьке слово, я оддав би шалевий свiй пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матнi, а я не знiму руки на твої шрами i на твою рясу!

Знав бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий i вгамовавсь.

- Чого ж ти, каже,- осо, од мене хочеш?

- Нiчою бiльш, розкажи тiлько, як ти добравсь пiхтурою до табору.

- Пху! Сатано! - каже тодi Шрам, усмiхнувшись.- Розкажу, тiлько не доводь мене до грiха. Ото й порозбiгались к нечистiй матерi ляхи, а ватажко тодi: "Е, батьку! Да се в тебе коня нема!.. Братчики, добудемо йому коня!" - да й припустив за ляхами.

- Що ж, добули?

- Добули вражi дiти; вернулись iз добрим мерином. Здивовались ми тодi з козаками. Як же й не здивоватись, що в самих конi потомленi, а жеребця такого доскочили, що так i йграє на поводi?

- Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воює: часом низовець i чортом орудує.

Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи вуси i поглядаючи на всю компанiю, а очi такi лукавi, що разом, здається, й щиро говорить, разом i морочить.

- Да i в мене самого,- каже Шрам,- така думка, що тут без нечистої сили не обiйшлось. Питаю: "Як ви доскочили такого огира?" - "Нам теє знати, батьку. Сiдай да їдь собi з богом: ляхи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похмiлля".

- Ага! У нас так! - каже Кирило Тур.- Нашi не кудкудахчуть, iзнiсши яєчко. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи огледiлись, що їх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетiв, а отаман прицiливсь та i влучив їх ротмiстровi якраз межи очi. Ляхи тодi врозтiч! А я за коня... Чи то пак отаман за коня!..

- Що за вража мати! - каже тодi Шрам, протираючи очi.- Да се ж ти, бачу, сам i отаман! Запорожець тодi в регiт.

- Ага,- каже,- пане полковнику! Так-то ти шануєш давнiх приятелiв?

- Ну, вибачай, братику, каже Шрам, обнявши його.- Чи не розкололи ляхи менi голови шаблями да келепами: щось не держиться в їй пам'ять!

- А що ж отеє ми так заговорились? - озвавсь Сомко.- Давно пора по чарцi да й за стiл.

- От, бгатцi, розумна рiч, так-так! - каже Черевань. - Я так отощав, не ївши зранку, ш.о й радуватись нездужаю.

Випив Кирило Тур горiлки да й каже:

- Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоєю ласкою i мого побратима.

- Не оставим,- каже Сомко.- Я знаю, що вiн шаблею ворочає лучче, нiж язиком.

- Не дивуйсь, пане гетьмане, що вiн мовчить, наче води набрав у рот: вiн у мене з далекої землi, аж iз Чорної Гори - десь аж за венграми. Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмiшив братчикiв своєю мовою: усе тiлько "бре"_ та "море"! А_ добрий юнак, о, добрий! Один хiба Кирило Тур йому в юнацтвi рiвня. Тим я нiкого й не люблю так, як себе та його!

VII

Сомко почав саджати гостей своїх за довгий стiл. Шрама й Череваня посадив на покутi, сам сiв на хазяйському мiсцi, кiнець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослонi. Запорожець примостивсь на задньому кiнцi стола iз своїм побратимом.

Шрамовому Петровi прийшлось сидiти поруч iз Лесею, хоть вiн би тепер рад був одгородитись од неї горами й морями. Що там не вигадував той запорожець, як там не потiшались гостi iз тих вигадок, вiн сидiв за столом, наче в гаю.

- Ну, скажи ж менi, пане отамане,- питає Сомко в Кирила Тура,-яким вiтром занесло тебе в Київ?

- Самим святим, пане ясновельможний,- одвiтовав запорожець,- проводжаєм прощальника до Межигорського Спаса.

- Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?

- Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити гортань. Тiлько в нас такi нiкчемнi кубки, що нi в вiщо гаразд i налити. Святе дiло нашi сiчовi коряки! У нашому коряцi утопиш iншого мiзерною й ляшка.

- Пгавда, бгаге, їй богу, пгавда - озвавсь Черевань.- Я давно кажу, що тiльки в Сiчi i вмiюгь жити по-людськи. Iй-богу, бгате, коли б у мене не жiнка та не дочка, то кинув би усяку суєту мирськую та й пiшов до вас на Запорожжє!

- Гм! - каже Кирило Тур, озирнувши його тушу.- Не багато таких потовпилось би в куренi!

Усi засмiялись, а Черевань наперед усiх. Веселий i негнiвливий був собi пан.

- Я з душi люблю сього пройдисвiта,- каже гетьман Шрамовi стиха.- Часом вiн закине й дуже вже круто, да, враг його знає, якось так щиро засмiється, що нiзащо на його не розсердивсь би.

- Погано тiлько,- каже Шрам,- що сi братчики, смiючись, чоловiка куплять, смiючись, i продадуть.

- Що правда, то правда, батьку.По їх сiчовому розуму, нiщо на свiтi не стоїть нi радостi, нi печалi. Фiлозофи вражi дiти! Дивляться на божий мир iз бочки, тiлько не з порожньої, як той Дiогенес, а по шию в горiлiй.

- Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? - каже Кирило Тур, спорожнивши кубок.- Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш сiчовий звичай. Як не одрiзняй себе од миру, а все чоловiку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рiдною брата, так шукає названого. От i побратаються да й живуть довiку вкупi, як риба з водою. "Давай,кажу я своєму Чорногору,-давай побратаємось". -"Давай". От i зайшли у Братство та й попросили панотця прочитать над нами iз Апостола, що нас породило не тiло, а живе слово боже; i от уже ми тепер рiднi брати, як той Хома з Єремою.

Дата добавления: 2015-08-17