II.2 Категорія хронотопу у літературі

Хронотоп поняття, що поєднує філософські категорії часу та простору. Людина за своєю природою сприймає ці поняття, як залежні один від одного, трансформує їх, суб’єктивно розуміє, опирається на них у багатьох життєвих ситуаціях. Завжди своє життя та події в ньому, тісно пов’язує і розташовує в просторі та часі. Світобачення людини, та людства в цілому сприймає вище згадані категорії як дві нерозривно пов’язані форми буття матерії. Незалежно від поглядів та переконань світові ярила філософії стверджують і підтверджують думку про нерозривність часу та простору. У художньому світі вказані категорії поєднуються у понятті хронотопу. Слово саме за себе говорить: комплекс час-простір у художньому тексті.

Наукове визначення хронотопу ввів О.О. Ухтомский. Науковець виходив з того, що погодженість в швидкостях, в ритмах дії, що означає і в термінах виконання окремих елементів, утворю з просторових груп функціонально визначений «центр». У своїй науковому творі Домінанта від вводить це поняття в контексті людського сприйняття «з точки зору хронотопу, існують вже не розподілені точки, але живі й притаманні буттю події ті залежності, в яких ми виражаємо закони буття»Ухтомский А.А. Доминанта. - СПб.: Питер, 2002. — С. 342 Тісно поєднував хронотоп з психологією часопростору людини у поєднані минулого, сучасного та майбутнього, як своєрідного синкретизму.

Кожний вид мистецтва характеризується своїм типом хронотопу, зумовленим його «матерією». У відповідності з цим мистецтва поділяються на: просторові, у хронотопах яких тимчасові якості виражені в просторів. формах; тимчасові, де просторів, параметри "перекладені" на тимчасові координати; і просторово-часові, в яких присутні хронотопи того й іншого типів. Художня література - це приклад поєднання простору і часу.

У світ художньої літератури поняття хронотопу вводить М.М. Бахтин, окреслюючи як «істотний взаємозв'язок тимчасових і просторових стосунків художньо використаних у літературі». [Бахтин М. М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки исторической поэтики / М. М. Бахтин // Вопросы литературы и эстетики. – М.: Художественная литература, 1975. – 407 с.]

у своєму дослідженні науковець звертає увагу на певну кількість варіацій форм хронотопу. Наприклад, хронотоп дороги, салону-вітальні, провінційного містечка. Вказує на залежність типу хронотопу та змісту художнього твору. Лицарському роману частіше всього притаманний хронотоп дороги. Готичні романи будують на закритому хронотопі замку. Кожна епоха, або ж країна, знаменується особливою побудовою викладу теми, і звісно ж різною тематикою, розвиваються ідеї та жанри, не далеко від них відходять типи хронотопу. На сучасному етапі розвитку літератури, а точніше розвитку великої прози, обмежити твір однією формою хронотопу стає непосильним завданням, такий твір буде занадто примітивним для вибагливого, сучасного читача.

М.М. Бахтін вказує на те, що кожному епізоду у сюжетній лінії може бути притаманний свій тип, а іноді елементи накладаються одне на одного – так мотив зустрічі майже завжди входить до складу хронотопу дороги. Подібні переходи одного хронотопу у інший, або їх поєднання можна зустріти чи не в кожному художньому творі. Особливо яскравим прикладом є перехід відкритого хронотопу дороги, простору «Земля була м’яка, тепла. тепло панувало вже он який час…Так само мовчки й крадьки зійшлися вночі, відразу відшукали один одного…» у закритий часопростір замку, приміщення ­­- «Несхожим якимсь голосом казав: - Не можу в камені… Тягне мене до лісу» [Загребельний П. А. Євпраксія: [роман] / П. А. Загребельний. – К.: Дніпро, 1987.]. Це явище можемо вказати, як вияв складної, ієрархічної структури категорій хронотопу.

У науковій праці Бахтіна «Форми часу та хронотопу в романі», спираючись на часопросторові характеристики вказує наступні форми хронотопу і відрізняючи їх за специфіку організацію часу та простору у кожному окремому типі, серед яких – античний хронотоп, що поєднує авантюрний та авантюрно-побутовий типи; хронотоп фольклору, лицарського роману, раблезіанський та ідилічний хронотоп.

Окрім російського літературознавця, питання хронотопу досліджували Д.С. Лихачов, О.Ф. Лосєв, Ю.М. Лотман, В.М. Топоров, Б.А. Успенський, Ортеги-і-Гассета та ін.

Хронотоп це поєднання методів та прийомів, які допомагають у вираженні ідею, теми, більш досконалого зображення думок автора. Утилізувати – це поняття не можна, оскільки це елемент міфопоетики. Будь-яка гра з часом і простором, спрямована на нову, художню локалізацію об'єктів буде картиною хронотопу твору.

Єдине, що у зв'язку з хронотопу можна показати наочно і в чіткій схемі, це те, як він відділяє одну від іншої епохи в мистецтві (і вузько-в літературі). Освоєння реального історичного хронотопу в літературі протікало важко і безперервно: освоювали деякі певні сторони хронотопу, доступні в даних історичних умовах, вироблялися тільки певні форми художнього відображення реального хронотопу. Ці жанрові форми, продуктивні на початку, закріплювалися традицією і в подальшому розвитку продовжували наполегливо існувати і тоді, коли вони вже повністю втратили своє реалістично продуктивне і адекватне значення. Звідси й існування в літературі явищ глибоко різночасних, що надзвичайно ускладнює історико-літературний процес.

Тому що, наприклад, до епохи Відродження часу, власне кажучи, взагалі немає. Античний час - міфологічна (будь-яка подія повторюється в ньому необмежену кількість разів, існує відразу в цілому ряді точок). Середньовічне час - нікуди не рухається. Тому якщо ви подивитеся на тексти, то побачите там тільки позначення простору (місця дії), а часове відмежування тільки одне: в межах людської пам'яті (мій дід розповідає, я бачив і т. д.) або за її межами (легендарне час). В час Відродження стає циклічним, спіралевидним: повторення витків. В епоху Просвітництва стає "історичним". У 20 столітті - суб'єктивним, паралельним реальності, довільно що накладається на неї міркою. Сучасна культура зі всією складністю і багатообразності її соціальних, національних, ментальних та ін. відносин характеризується безліччю різних хронотопів; серед них найбільш показовим є, мабуть, той, що виражає образ стисненого простору і витікає ("втраченого") часу, в якому (в протилежність свідомості давніх) практично немає справжнього.

Така ж картина постає і з простором. Воно може ставати горизонтальним (античність, Відродження), вертикальних (середньовіччя, Просвітництво), дискретним (ряд точок на площині або на поверхні об'ємної фігури (20 століття і далі). Так, Пекло і Рай Данте чітко вертикальні, це навіть на схемі видно. Чітка ієрархія просторово-ментальних рівнів. А простір Собору у Голдінга випадає і з навколишнього пейзажу, і зі звичайних законів фізики, які його визначають. У нього - своє життя і своя ієрархія цінностей. Таким відмежуванням епох підтверджуємо думку про розвиток хронотопу у літературі, поруч з розвитком людського сприйняття світу, та вираження світобачення у художньому творі

Саме хронотоп окреслює межі авторської картини світу, задає "рамку" сприйняття, переступаючи яку розуміння сенсу і суті тексту стає неможливим. Якщо не існує вертикального простору, на одному кінці якого вмерзлі в лід Люцифер, а на іншому - Бог в музиці сфер, то і все, що в цьому просторі розгортається, буде недійсним, нічого не значущим. Якщо не бачимо вічності вже в першій фразі "земне життя пройшовши до половини" (часу немає, як немає його і для перснажей, що виникають перед оповідачем), є тільки простір, що можна перетнути в різних напрямках, і "земне життя" - лише один із можливих векторів - то все світовідчуття автора, його ставлення до подій стане для вас порожнім звуком, в кращому випадку - витіювато придуманої картинкою. Хронотоп - це "рамка" в розумінні Ортеги-і-Гассета: те, що відмежовує суб’єктивний простір картини від реальності.

М.М. Бахтин називає функцією хронотопу вираження особистої позиції, сенсу: «Вступ у сферу сенсів здійснюється лише через ворота хронотопу». Інакше кажучи, наявні у творі сенси можуть бути об’єктизовані тільки через їх просторово-часове вираження. Також можемо говорити, про певний суб’єктивізм сприйняття хронотопу, власний хронотоп має і автор, і сам твір, і реципієнт.

Хронотоп індивідуальний для кожного сенсу, тому художній твір з цієї точки зору має багатошарову (поліфонічну) структуру.

Кожний його рівень представлений собою взаємооборотний зв’язок простору і часових параметрів, основаних на єднанні дискретного та континуального начал, що дає можливість переміщення просторів, параметрів в часові форми та навпаки. Чим більше у творі знаходимо таких шарів хронотопу, тим більше він многозначний.

Про хронотопічність побудови художнього твору можна говорити з точки зору окремого сюжетного мотиву; в аспекті його жанрової визначеності (Бахтін виокремлює жанр авантюрного роману, авантюрно-побутового, біографічного, лицарського та інш.); у відношені індивідуального стиля автора (карнавальное и мистерийное время у Достоевского и биогр. время у Л. Толстого) Можемо з упевненістю сказати, що жанр та жанрові різновиди визначаються саме хронотопом, до того ж у літературі провідним у хронотопі є час.

Охарактеризувавши різні аспекти категорії хронотопу можемо зробити наступні висновки. Не зважаючи на поширеність думки про те, що час та простір нерозривно пов’язані, і мають певні спільні закони трактування, можемо з упевненістю сказати, що час та простір розвиваються поруч, але не обов’язково щільно пов’язані. Доцільніше сказати, що ці категорії діють спільно, але при читані, або аналізі твору треба враховувати окремий розвиток часу та простору. Не рідко у певних формах хронотопу не має повної рівноваги між категоріями, які він уособлює. Спираючись на таку думку можна сказати, про недостатню вивченість цього питання на сьогодні. Хронотоп поняття досить молоде, недостатньо вивчене, тому важко зрозуміле. Знаходиться і свідомості авторів, літературознавців, а особливо реципієнтів на інтуїтивному рівні, і вимагає поглибленого вивчення.

II.2 Типи хронотопу у творі Павла Загребельного «Євпраксія»

У цьому розділі наукової роботи розглянемо реалізацію типів та форм хронотопу, категорії про яку вже багато сказано, на прикладі роману П.А. Загребельного «Євпраксія».

У наукових пошуках знайдено декілька теорій хронотопу, та його класифікації. Почнемо з раніше згадуваного М.М. Бахтина. У праці Форми часу та хронотопу у романі російський літературознавець прослідкував найбільш поширені схеми побудови часово-просторової організації літературних творів, простежив їх розвиток, починаючи з античних часів, окреслив основні моделі, такі як хронотоп дороги, зустрічі, провінційного містечка, вітальні-салону та інші.

Мистецтво та література пронизані хронотопічними цінностями різних ступенів та обсягів. Кожний мотив, кожний окремий момент художнього твору є такою цінністю. Слід зауважити, що у праці Бахтина, на яку частково спирається наукові дослідження, проаналізовано тільки найбільші, типологічно стійкі хронотопи, що визначають важливі жанрові різновиди роману.

У історичному романі Павла Загребельного «Євпраксія» поширений хронотоп дороги, як відкритий тип, часто переплітається з хронотопом зустрічі. Закритий тип хронотопу представляє так званий хронотоп «замку», який іноді інтерпретується як хронотоп місце знаходження.

Композиційно роман починається з хронотопу дороги. Маленька дівчина Євпраксія на шляху до Германської імперії та свого чоловіка маркграфа Генріха Штаденського.

Не можна, не сказати про динамічність персонажа, постать якого збігається зі спостерігачем, що однією з характеристик хронотопу дороги. Але якщо окремо виділяти шестимісячну подорож княжни Євпраксії, варто зазначити переплітання двох типів організації художнього часу та простору. Адже хронотоп розрізняють також за розвитком його компонентів, таким чином можемо назвати лінійний та циклічний розвиток часу, як складової хронотопу. Ієрархічно подорож Євпраксії з Києва до Германської імперії складається з хронотопу лінійного, з певним локусом прибуття. У такому хронотопі дороги, наближання до точки прибуття знаменує характерні якісні зміни, що полягають у переході від хронотопу переміщення до хронотопу місцезнаходження. Підтвердження знаходимо у наступних рядочках: «Гостювала в невеличких городках і в таких великих городах як Лучеськ… Але не затримувались ніде, хотіла їхати, просуватися вперед, бачити більше….», «Почалися передгір’я Карпат. Дорога пролягала мовби по дну велетенської миси.», «Шлях Євпраксії вів до Кракова, далі через Чеський ліс, до Праги, тоді до Естергома, до тітки Анастасії, а вже звідти до Дунаю до Регенсбурга, де вже була Германська імперія» [ ]. Вказаний процес переміщення і є головною ознакою хронотопу дороги.

В той же час потребує уваги образ самої дівчинки, з її погляду подорож циклічна. Для Євпраксії все починається зі страху до невідомого, супроводжує на протязі усієї подорожі, і чекає по ї завершенню. Така приреченість та безвихідь яскраво підкреслюється першим абзацом твору, і подає читачу істину картину долі дівчини: «Несподівано відкрився їй жах коліс. невпинне, безжалісне, вперте обертання. Мовчазна безнадійність руху. Їхала, їхала, їхала… Куди, навіщо? Мов вигнаний дух, загублений у просторі, приречений блукати, тулятися, поневірятися, неспроможний зупинитися...», «Дорога пролягала для неї, мов жах коліс, безнадійна, безкінечна й німа. Всі дороги будуть німими, коли покинеш рідну землю».

І саме тут можемо сказати про ще одну істотну особливість, вище згаданого хронотопу, є спільна для усіх різновидів прози риса: дорога проходить рідною країною, а не у екзотичному чужому світі, розкривається і зображується соціально-історичне різноманіття рідної країни. Чужі дороги для Євпраксії німі, рідні дороги наділені надією. Якщо подорож до Германської імперії – «жах коліс», то переїзди з одного князівства до іншого рідною землею - «добрі колеса, їзда з надією, з поверненням». Простежується образ землі, як рідної, що належить княжні, і не рідної, де дівчина не належить чужому.

Не можна не згадати про те, що на відміну від лінійного, спрямованого хронотопу дороги, у творчості Павла Загребельного представлений також не спрямований хронотоп переміщення. Виявлений у мотивах:

· блукань;

· втеч і переслідувань;

· пошуку шляху.

Мотив втечі зустрічається в романі. Штовхає її на це варварська поведінка Генріха, та примусовість інтимних стосунків з ним. «А Євпраксія гнала коня наосліп, боліли їй стегна від підскакування, земля їздила на боки, чорний страх бив …», характерним для мотиву втечі незнання місця прибуття, що простежується у таких рядках: «Світ широкий - воля! Куди ноги несуть і куди очі дивляться… Куди втікати, ніхто ніколи не знає. Туди де нас нема».

Слід зазначити, роман має специфічний, з погляду композиції, має у собі дві сюжетні лінії, що не мають конкретного зв’язку. Історія Євпраксії, її доля, а також історичні події на її рідній землі. П. Загребельний не наче створює два зовсім незалежних романи, перший психологічний, про жіночу долю. Другий - вказує на важливі історичні події часів тріумвірату та міжусобних війн. Друга сюжетна лінія не переплітається з першою, але створює настрій і пояснює соціально-історичні умови у яких зростала Євпраксія. Коли головна героїня зустрічається з друзями дитинства, підданими – оживає. Саме тут варто сказати про хронотоп зустрічі, що наділений високим ступенем емоційно-ціннісної інтенсивності. На протязі розвитку роману єдине, що пов’язує Євпраксію з рідною землею та дитинством це її піддані, в першу чергу Журина та Кирпа. Кульмінацією «зустрічей з дитинством» є прибуття посольства з Києва та зустріч з другом дитинства Журилом, сином Журини: «з яким колись збирали квіти, ловили метеликів, слухали про чеберяйчиків, лякалися темряви, бігали по таємним закоулкам». У цій зустрічі автор особливо чітко зображує різницю між маленькою Євпраксією та її теперішнім положенням. Не має розмов про рідних, йде розмова імператриці з послом про соціально-політичні події рідної для обох країни. Євпраксія-імператриця протиставляється щирому послу Журилу. Справжні почуття з’являються лише у рядочках: «Вирвавшись з холодної палати, зітхнувши й розправивши плечі, не відчуваючи на собі гострих поглядів двірських дам, закричить Журило совїй матері про те, що Євпраксія нещасна, що він не допустить, щоб вона була такою нещасною, що завезе її назад до Києва, до князя Всеволода, до…». На, що Журина подумки визнала приреченість такої думки. Кожне прощання з друзями, підданими є певним символом зростання, прощання з дитинством головної героїні. Зустрічі з минулим є єдиними точками поєднання двох композиційних ліній, що згадувались раніше. Цитуючи Бахтина: «зустріч - одне з найдавніших сюжетотвірних подій епосу (в особливості роману). Потрібно особливо відзначити тісний зв'язок мотиву зустрічі з такими мотивами, як розлука, втеча, набуття, втрата, шлюб і т. п., подібними по єдності просторово-часових визначень з мотивом зустрічі.» Мотиви розлуки та втрати вже згадано, але залишився не менш важливий мотив, один з головних у романі, та й взагалі у жіночій долі, мотив шлюбу. Павло Загребельний зображує мотив шлюбу як переломний момент, переплітаючи його з хронотопом порогу, метафоричне значення якого поєднується з моментом перелому у житті, кризі, що змінює життя рішення. З шлюбом-переломом зустрічаємось двічі, вперше, коли молода княжна виходить заміж у Києві за германського маркграфа і ця подія кардинально змінює її життя, змушуючи їхати з рідної оселі. Другого разу Євпраксія виходить заміж за імператора Генріха (IV), що набагато її старший. До одруження безтями закоханий, називає квіткою, після одруження дуже ревнивий. Через нього помирає Журина, дружина Євпраксії повертається до Києва, а сама вона залишається одна на чужині. Генріх знущається над молодою імператрицею, не розуміє її, не чує. Імператор люто ненавидить старшого сина за увагу до Євпраксії. Для неї шлюб з Генріхом приносить лише пусті роки у замку, та страждання у вежі. Опираючись на шлюб-поріг, роман можна поділити на дві частини «до» і «після». Частину «до» з упевненістю можна визначити відкритим типом хронотопу, навіть у монастирі вона була більш менш вільна. Частина «після» скувала головну героїню обов’язками імператриці та гнітючим замком Генріха, а згодом і вежею. Саме друга частина знаменується закритим типом хронотопу «замку». Такий тип хронотопу характерний для історичний романів, особливо в описах епохи феодалізму. На відміну від хронотопу простору, де простір лінійний, двовимірний, хронотопу місцезнаходження або «замку» характерне тривимірне змалювання простору. Часу характерна уповільненість, циклічність, насиченість подіями. З’являється особлива увага предметам, не лише їх номінації, але й вказівкою на їх місцезнаходження, поширений поза сюжетний елемент – інтер’єр. Прослідковується приреченість думок княжни: «Проти власної волі починала лічити камені, якими вимощені замкові дворища, палацові гульбища», «Звикла до свого нового стану, линула думкою й відчуттями туди, де зеленіла трава, шуміли ліси, падали роси…», «Байдужість до всього заволоділа Євпраксією». Змінився психологічний стан княжни: «Невже так постаріла душею, що вже не жадає волі!» В цих словах простежуємо певну деградацію сили духу княжни, у якої занадто мало сили боротися далі.

У висновку можемо сказати про складну ієрархічну структуру хронотопу, як категорії що будує «рамку» сприйняття кожного мотиву. кожного епізоду роману. Адже кожному з них властивий свій тип хронотопу, не рідко елементи різних хронотопів накладаються один на одного, створюючи складну систему, але довершуючи епізод з точки зору сприйняття реципієнтом.

Дата добавления: 2015-08-20