Функції політичної науки

Основні методи політичної науки

Логічні:

Аналіз.

Синтез.

Дедукція.

Індукція.

Моделювання. Припускає оперативну оцінку передбачуваного розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні рішення.

Абстрагування.

Загальнонаукові:

Порівняльний. Зіставлення однотипних політичних явищ (політичних режимів, державного устрою тощо), різних способів реалізації одних і тих самих політичних функцій, політичних рішень і т. д. Дає можливість встановити спільні і відмінні риси політичного життя різних епох, народів, країн.

Емпіричні (прикладні):

спостереження.

експерименту

фокусованого групового інтерв'ю

аналізу документів

анкетування.

Функції політичної науки

Описова. (Гносеологічна) Полягає у пошуку відповідей на запитання: якою насправді є політична дійсність? у чому її природа та специфіка? хто виступає суб'єктом політики?

Пояснювальна. Дозволяє знайти відповіді на запитання: чому певні факти політичної дійсності існують? чому ці факти мають саме такі властивості?

Інструментальна. Пов'язана з пошуками відповідей на запитання щодо вибору форм і видів політичної дії з метою досягнення бажаного результату.

Інноваційна. Прагне надати прогнозам і висновкам максимальну наукову обгрунтовану і максимальну контрольовану форму.

Прогностична (експертна). Полягає у відповіді на запитання: якою буде політична дійсність або коли відбудуться певні політичні події. Результатом цієї функції є поява прогностичних гіпотез.

Методологічна. Охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації набутих знань.

Світоглядна (Ідеологічна) Утверджує цінності, ідеали, норми, які характеризують цивілізовану політичну систему, політичну культуру соціальних суб'єктів. Полягає у розробці стратегії та напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів, політичних процесів тощо.

Функція політичної соціалізації. Забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури.

Прикладна (управлінська). Розробляє критерії ефективності діяльності парламенту, партій, рухів, лідерів, забезпечує провідною інформацією про стан справ і знання засобів ефективного впливу.

Нормативна. Проявляється в регламентації відносин між суб'єктами політичного життя.

2 Політичні інститути - політичні установи з організаційною структурою, цілеспрямованими виконавчими структурами та апаратом. Політичні інститути - спосіб організації політичного життя суспільства, що втілює ті або інші політичні норми, обумовлені конкретно-історичною ситуацією, вимогами політичного життя. Політичні інститути - це, по суті, певні політичні установи (сукупність політичних партій, органів суспільного громадського самоуправління та ін.), що визначають спільність людей, які мають особливі повноваження і виконують спеціальні функції в політичному житті суспільства (військові комітети, комісії), певну діяльність (президентське правління). Специфіка політичних інститутів, у порівнянні з багатьма явищами політичного життя, полягає в тому, що вони майже завжди узаконені і діяльність їх регламентована відповідними законами, рішеннями й іншими юридичними актами. Кожний із політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальну спільність, шар, групу, спеціалізовану на її виконанні; політичні норми, регулюючі відносини всередині політичної системи суспільства і між ними, а також між політичними і непо-літичними інститутами; матеріальні засоби, необхідні для досягнення поставленої мети. Політичні інститути: держава, політичні і правові норми, політичні партії, групи інтересів та ін.

В політичній системі держава - основний політичний інститут, що організує, спрямовує і контролює спільну діяльність і стосунки, відносини людей, суспільних груп, класів, асоціацій, груп інтересів. Держава - політична форма організації суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфер, культури. Держава - основне знаряддя влади, основний інститут влади в суспільстві і концентроване здійснення владою політики.

Держава - політична організація, такий суспільний механізм, що покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи за необхідністю спеціальні органи примусу. Виступаючи суб' єктом конституції, держава відображає публічний характер людської діяльності, і чим більше розвинута держава, тим більше відділена, відокремлена від суспільства, здобуває якість громадянського на противагу суспільству політичному. Держава опосередковує рух основної суперечності людської діяльності між її суспільним характером та індивідуальною формою реалізації. Становлення державності завершується відокремленням держави від суспільства і від індивіда в ролі самостійного суб' єкта. Дальший розвиток державності пов' язаний із народженням бюрократії. У внутрішній структурі держава поступово створює особливу соціальну верству, що безпосередньо здійснює державні функції, світську політику. Пізніше розвиток державності зв' язаний із установленням суспільного громадянського контролю над бюрократією. В процесі обмеження всевладдя бюрократії відбувається формування нації. Такий суперечливий процес здійснює подвійний вплив на становище індивіда і становище суспільства, індивід визначає себе часткою певної цілісності, що складається з окремих індивідів, і обмежує свою свободу заради цілісності. індивід стає особистістю і громадянином.

Політичний інститут політичної системи суспільства - політичні партії - представляють інтереси громадян і ставлять метою їхню реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.

Групи інтересів - найрізноманітніші організовані групи, спільності людей (профспілки, молодіжні і жіночі рухи, творчі союзи і об' єднання, етнічні і релігійні спільності, організації ветеранів війни, асоціації підприємців і фермерів та ін.).

Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної діяльності в суспільстві, збереження ідентичності політичної спільності, незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв' язки і внутрішньогрупову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою своїх членів, заохочуючи бажане і припиняючи відхилення від норм поведінки. Політичні інститути - важливе джерело соціальних і політичних змін - створюють багатоманітність каналів політичної активності людей, соціальних спільностей, шарів і груп, індивідуумів, формують альтернативи соціального і політичного розвитку суспільства.

В демократичних суспільствах держава як провідний інститут політичної системи зосереджує максимальну політичну владу. Держава, політичні партії і групи інтересів автономні і успішно реалізують свої функції. Політичні партії і групи інтересів впливають на формування державних і владних структур, корегують політичну мету, спрямовують політичний розвиток суспільства. В авторитарних і тоталітарних суспільствах політичні інститути створені для відображення і репрезентації інтересів людей, які входять до них. Політичні партії суворо підкорені правлячій еліті та бюрократичному апарату, їх природні функції деформовані. Виступаючи представником всього суспільства, володіючи сувереном, тобто верховенством влади в межах території країни, держава діє самостійно. Існування державної влади знаходить вираження в чиновниках, армії, адміністрації, органах правосуддя та ін. Держава - соціально орієнтована організація політичного панування, об' єднуюча сила цивілізованого суспільства. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Відповідно диференціюються задачі і функції держави. З одного боку, держава - виразник інтересів та волі економічно панівної верстви, оберігає її становище в суспільстві, охороняє умови використання всіх ресурсів, людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, всіх його членів, утримує в узді непокірних, тих, хто чинить опір і піклується про вчасне усунення соціальних протиріч, а з другого, держава - офіційний представник громадянського суспільства, здійснює реалізацію загальних справ, що випливають з природи будь-якого суспільства. Природно, держава виконує дві групи функцій, їх співвідношення в діяльності держави не залишається раз і назавжди заданим, статичним, а залежить від природи суспільства і держави, від конкретно-історичних умов.

Багатоманітність політичних інститутів визначається диференціацією політичної діяльності і політичної влади на різноманітні види. За характером мети виділяються політичні інститути законодавчої, виконавчої і судової влад, кожному з яких притаманна багатофункціональність. Парламент, зокрема, вирішує завдання виконавчої влади, уряд здійснює певні види законодавчої діяльності та ін. За питомою вагою і значимістю політичної діяльності виділяються власне політичні інститути, орієнтовані на здійснення політичної влади, вплив на неї, і соціально-політичні інститути (суспільно-політичні рухи), що задовольнять не тільки політичні, але і соціальні інтереси, а також духовні потреби - в спілкуванні, самоутвердженні, активності та ін..

3 Типологія політичних систем

Найрізноманітніші політичні системи можна класифікувати за принциповими, корінними ознаками. Існує три головні моделі політичних систем:

– командна;

– змагальна;

– соціо-примирлива.

Кожна з цих моделей політичної системи може мати багато модифікацій і не існує в абсолютно “чистому” вигляді.

1. Командна політична система характеризується такими ознаками:

– інтеграція, фактичне об'єднання всіх структур не шляхом відносин боротьби і співробітництва, що складаються природно, поступово, а на основі бюрократичної централізації “зверху” навколо одного центру;

– прийняття центром рішень;

– ліквідація автономії центрів у прийнятті рішень на місцях;

– протистояння політичному плюралізму;

– командний стиль управління всіма сферами суспільного життя;

– панування адміністрування у вирішенні всіх політичних проблем, усунення політичної опозиції;

– виняткова роль партійне-державного лідера, що відображається тією чи іншою мірою у культі його особи;

– приниження політичного значення громадянина, обмеження його прав і свобод;

– зовнішня і внутрішня безконтрольність політичних інституцій; відсутність розподілу влади; стримування способів саморегуляції суспільного організму; ставка переважно на силові, примусові методи;

– поширення політичної демагогії про захист інтересів народу; створення номенклатури (теократичної, королівської, військової або партійно-державної), яка побудована на принципах напівфеодальних рангів з відповідним матеріальним та іншим забезпеченням за рахунок суспільства;

– відкрите насильство, яке набирає форми відкритих тиранічних режимів.

Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, через панування тиранів Греції, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархів до сучасних авторитарних, тоталітарних систем. Різновидами тоталітаризму відповідно до панівної їх ідеологи є комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Командні системи ще існують в Африці, Азії та інших країнах. Історично доведено, що хоча на певних етапах розвитку суспільства командні системи можуть бути добре пристосовані для виконання проміжних завдань, проте у кінцевому підсумку вони є гальмом суспільного прогресу. Відомо, що так звані соціалістичні країни, лідери яких заявляли світові про гігантські успіхи, дедалі більше відставали від розвинених країн Заходу навіть у найбільш, здавалося б, благополучні часи їхнього існування.

2. Змагальна політична система має такі типологічні ознаки:

– політичний плюралізм;

– наявність механізму впливу на державну владу різних центрів прийняття політичних рішень через “групи тиску”, що інституційно відокремлені й змагаються між собою;

– наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень;

– визнання рівності й гарантій прав людини й об’єднань громадян;

– примус не виключається, але не є прямим, основним методом в управлінні;

– зв’язок політичної системи і саморегуляції суспільства у сфері економіки, соціальних відносин, духовного життя та ін.;

– захист конституційного ладу, його правових засад;

– ставлення до права як до цінності та ін.

Змагальна політична система існувала у деяких рабовласницьких державах (наприклад, Афіни), феодальних містах-державах (російський Новгород, Дубровник на Адріатиці, ганзейські міста-держави узбережжя Балтійського моря). Утвердження цієї системи найбільш яскраво виявило себе за капіталізму з його постулатами вільної конкуренції, вільного товарообміну, природних прав людини. Змагальна політична система Італії, Іспанії, Португалії, Греції та інших країн продемонструвала свої позитивні сторони і висвітлила проблеми їхнього розвитку. Змагальна політична система може добре функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму.

3. Соціопримирлива політична система має такі ознаки:

– висунення на перший план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань;

– використання компромісів у вирішенні політичних та інших проблем;

– розгляд командних методів протиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів;

– професіоналізм політичного управління;

– утвердження політичного плюралізму, що передбачає певні обмеження панівних сил, груп, які змагаються на ґрунті поступок, консенсусу, добровільних узгоджень сторін;

– високий рівень політичної культури;

– прагнення до утвердження соціального миру, соціальної справедливості, служіння їм;

– уведення певних обмежень щодо власності, розподілу доходів, свободи договору (насамперед на продаж робочої сили) з метою досягнення соціального миру;

– поступове і постійне здійснення соціальних програм;

– високий рівень захисту прав людини; політична безконфліктність; саморегульованість та ін.

Примітивні форми соціопримирливої системи знаходимо в історичному минулому. Однак справжня соціопримирлива система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, зміцнюється в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної нової цивілізації.

Типи політичних систем неоднаково проявляли себе у конкретному часі й історичному просторі. Людство завжди замислювалось над проблемами ефективності їхнього функціонування. Говорити про історичну життєздатність названих вище типів політичних систем у сучасному, цивілізованому світі можна, виходячи з певних індикаторів ефективності.

Індикаторами ефективності політичної системи є загальнолюдські цінності: суспільний прогрес; демократія; політичні права й свободи людини; соціальна справедливість; людський вимір політики; всебічний розвиток особи. Звичайно, кількість таких індикаторів можна розширити або ж названі розкласти на складові. Всі вони визначають ефективність функціонування політичної системи.

Загально-політологічна типологія:

– військові та громадянські;

– консервативні;

– закриті;

– відкриті;

– завершені;

– незавершені;

– мікроскопічні;

– макроскопічні;

– глобальні;

– традиційні;

– модернізовані;

– демократичні;

– авторитарні;

– тоталітарні.

Типологія політичних систем за Ж. Блонделем:

– ліберальні демократії;

– радикально-авторитарні (комуністичні) системи;

– традиційні (збереження наявних соціальних відносин);

– популістські (властиві країнам третього світу);

– авторитарно-консервативні.

Типологія політичних систем за Г. Алмондом:

– англо-американська (характерні риси – прагматизм, раціоналізм, основні цінності – свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека);

– континентально-європейська (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами);

– доіндустріальна, або частково індустріальну, (передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень);

– тоталітарна (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість).

Дата добавления: 2015-08-20