Читайте также:
|
|
Конькова І., Давидюк А.
Анотація: В умовах розширення міжнародних господарських зв'язків міжнародна трудова міграція з часом набула глобального характеру. Це пояснюється тим, що міграція одночасно є віддзеркаленням різноманітних аспектів суспільного життя: економіки, демографії, соціології, політики, права.
Ключові слова: міжнародний ринок праці, міграція, імміграція, еміграція, зайнятість, праця.
Метою даної роботи є визначення основних центрів міграції, їх якісний і кількісний склад.
Предметом дослідження є міжнародна міграція робочої сили в системі міжнародних соціально-економічних і трудових відносин відносин, суб'єктом яких в умовах інтернаціоналізації та глобалізації світогосподарських зв'язків є Україна. Об'єктом дослідження є міжнародні центри тяжіння робочої сили в рамках міжнародного ринку праці.
Серед найважливіших центрів притягання іноземних працівників, які визначають сучасні напрямки міжнародної трудової міграції, звичайно виокремлюють: Північно та- Південно-Американський регіони, Західну Європу, Південно-Східну та Західну Азію. Наприкінці XX ст. щорічний приплив становив пересічно 2,3 млн чол.; з них 1,4 млн чол. прямували до Північної Америки, а 800 млн чол.— до Європи. Найбільшими центрами залучення мігрантів виступають США та Канада (їх готовність приймати іноземців оцінюється відповідно в 1,1 млн чол. та 211 тис чол.).
На сучасному етапі можна виділити 6 центрів міжнародних центрів трудової міграції.
Перший центр залучення мігрантів сформувався в Західній Європі. Їх тут нараховується до 13 млн. чоловік. Приймаючими країнами є Німеччина, Франція, Англія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія. Активно використовується робоча сила з Іспанії, Португалії, Греції й інших найменш розвинених країн ЄС. Свобода переміщення в майбутньому може спровокувати концентрацію кадрів в окремих регіонах.
Другий центр залучення склався в 70-і рр. на Близькому Сході. Нафтовидобувні країни забезпечують роботою вихідців з Індії, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії. На початку 90-х рр. тут нараховувалося понад 4,5 млн. мігрантів. Частка мігрантів у загальній чисельності працюючих значна: ОАЕ - 97%, Кувейт - 87%, Саудівська Аравія - 40%,
Третій центр сучасної міграції знаходиться в США. Іноземці становлять 5% робочої сили країни. У країні здійснюється тверде державне регулювання зовнішньої трудової міграції.
Таблиця 1.
Частка іммігрантів у населенні та робочій силі
розвинутих країн у 2013 р.
Країни | Частка іноземців у загальній чисельності населення, % | Частка іноземної робочої сили у загальній чисельності робочої сили, % |
Австралія | 24,2 | 24,7 |
Австрія | 10,9 | 10,1 |
Бельгія | 9,1 | 10,2 |
Великобританія | 4,5 | 4,8 |
Італія | 2,7 | 1,4 |
Канада | 17,8 | 19,8 |
Нідерланди | 10,7 | 4,1 |
США | 10,8 | 12,8 |
ФРН | 9,3 | 9,3 |
Франція | 10,6 | 6,5 |
Швейцарія | 19,7 | 18,8 |
Швеція | 11,9 | 5,3 |
Японія | 1,5 | 0,4 |
Четвертим центром залучення робочої сили залишається Австралія. Як і США, країна орієнтована на асиміляцію іммігрантів, тому не може розглядатися як перспективний центр міграції.
Інтенсивно розвивається п'ятий центр - країни АТР - Бруней, Японія, Малайзія, Сінгапур та ін. Японія традиційно ввозила робочу силу з Кореї, зараз з'явилися й іранці. Експорт фахівців супроводжує прямі інвестиції в країни АТР. Такий тип міграції одержав назву транзитної професійної міграції.
З 60-х рр. став формуватися в Латинській Америці шостий центр міграції, загальне число мігрантів досягає 3 млн., більшість з яких латиноамериканці. Іммігрантів приймають в основному Аргентина і Венесуела. Такі країни, як Бразилія, Чилі, Аргентина, Парагвай, Болівія, субсидіюють спеціальні програми по залученню фахівців східноєвропейських країн.
Можна виділити й африканський центр. Діяльність ТНК зробила міжкраїнову міграцію досить стійким явищем, що досягає 2 млн. чоловік.
За експертними оцінками, протягом 1950 - 1990 рр. до США емігрувало 25 млн. осіб, до Канади - 3,5 млн. Приплив іммігрантів у ці країни оцінюється нині у 900 тис. осіб щорічно. Кількість нелегальних мігрантів набагато вище – приблизно 5 млн. осіб. На боротьбу з нелегальною міграцією американське суспільство витрачає мільярди доларів, переважно на стримування потоку мігрантів з Мексики. При цьому основна частка іммігрантів у США припадає на вихідців з азійських та латиноамериканських країн і складає нині близько 88 % загального імміграційного потоку в дану країну (табл. 2).
Таблиця 2.
Кількість трудових мігрантів до США у 2008-2013 рр.
Роки | ||||||
Загальна кількість трудових мігрантів | ||||||
Чоловіки | ||||||
Жінки | ||||||
Країни походження трудових мігрантів | ||||||
Канада | х | х | х | |||
Мексика | х | х | х | х | х | |
Китай | ||||||
Індія | ||||||
Корея | х | х | х | х | ||
Філіппіни |
Потік іммігрантів, що прямують до Канади, має таку географічну структуру: вихідці з Гонконгу складають -15,3 % загальної чисельності прибульців, із Філіппін - 5,2 %, Шрі-Ланки - 5,1 %, Індії - 5,1 % (за даними 2012 р.). Протягом останніх десятиліть зросла чисельність іммігрантів із країн Східної Європи, Великої Британії, ФРН, Італії та США (табл. 3).
Таблиця 3.
Кількість трудових мігрантів до Канади у 1999-2012 рр.
Роки | ||||
Загальна кількість мігрантів | ||||
Чоловіки | ||||
Жінки | ||||
Кількість трудових мігрантів | ||||
Країни походження мігрантів | ||||
Китай | ||||
Індія | ||||
Пакистан | ||||
Філіппіни | ||||
Корея |
Від середини 1980-х Японія почала залучати іноземних робітників на низькооплачувані роботи у сферу послуг та будівництво. Більшість іммігрантів працевлаштовувалася нелегально, оскільки законодавство країни забороняло наймати некваліфіковану робочу силу. У 1990 р. законодавство було змінено, дозволяючи залучення некваліфікованої іноземної робочої сили з числа осіб японського походження з Латинської Америки та іноземних фахівців деяких категорій. Унаслідок економічного зростання Гонконг, Сінгапур, Японія, Малайзія, Південна Корея і Тайвань стали привабливими для іммігрантів з таких країн, як Філіппіни і Таїланд, але частка нелегальної міграції в цьому регіоні дуже висока (табл. 4).
Таблиця 4.
Міграція робочої сили в Японію у 2002 – 2012 рр.
Роки | |||||
Загальна кількість мігрантів | |||||
Загальна кількість трудових мігрантів | |||||
Країни походження мігрантів |
Продовження таблиці 4.
США | |||||
Китай | |||||
Корея | |||||
Тайвань | |||||
Великобританія | х | х | х |
Загальна кількість населення в Україні станом на 1 січня 2013 року становить 45,4 млн. чол., серед нього кількість мігрантів становить більше 6,5 млн. чол., або 14,3% від величини населення України. За даним Державної служби статистики України серед країн, до яких найчастіше емігрують українці відносять (рис. 1): Російську Федерацію (43,2%), Польщу (14,3%), Італію (13,2%) та Чеську Республіку (12,9%).Серед інших країн, до яких виїжджають українці можна назвати Іспанію (4,5%), Німеччину (2,4%), Угорщину (1,9%), Португалію та Білорусь (по 1,8%) [3]. Причому до Росії та Чеської республіки виїздять в основному чоловіки, де вони працюють на будівництві, тоді як серед мігруючих до Італії та Угорщини переважають жінки, де вони працюють відповідно в якості домашньої прислуги та у сільському господарстві.
Рис.1. Країни, до яких найбільше емігрують українці
Висновок. Проведений аналіз міжнародної мобільності робочої сили, а також виявлення основних міжнародних центрів тяжіння робочої сили дозволяє зробити наступні висновки:
Міжнародний ринок праці – це складний механізм, система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні.
У рамках глобалізації виробництва, зростання залежності в сучасному світі, національні ринки праці все більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру, котрі протягом довгого періоду сформували основні міжнародні центри тяжіння робочої сили, визначили їх склад, а також умовно поділили країни на донорів і реципієнтів робочої сили. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємозалежності.
В сучасній вітчизняній літературі прийнято виділяти 7 основних центрів міграції, серед яких найбільшими є країни Північної (США, Канада) і Південної Америки (Бразилія, Аргентина, Венесуела), країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (країни Перської затоки, Японія, Гонконг, Малайзія), а також країни Західної Європи (Німеччина, Великобританія, Франція, Бельгія і ін.)
Використовуючи своє вдале географічне і геополітичне становище, Україна стала країною-донором на карті міжнародного ринку праці.
Тому Україна, як учасниця міжнародного ринку праці повинна докласти максимум зусиль у регулюванні міграційної політики, захисту українських емігрантів за кордоном, забезпечення необхідного рівня підтримки зі сторони держави, адже проблема міграції набуває все більшого розмаху і актуальності на сучасному етапі розвитку світових економік. У цих питаннях вона може скористатись як своїм досвідом, так і досвідом зарубіжних країн у сфері міграційного законодавства. Суттєвий результат може бути досягнуто тільки при співпраці з іншими державами, міжнародними організаціями, окремими групами країн.
Дата добавления: 2015-08-20; просмотров: 676 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Мёртвое море | | | Манчестер, наши дни |