Філософія доби Нового часу та Просвітництва

1. Проблема методу та актуалізація онтологічної проблематики: Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Ляйбніц. 2. Розумна соціальна дійсність як предмет філософії просвітництва (Т. Гобс, Д. Лок, Ш. Монескє, Ж.-Ж. Руссо, Вольтер К.-А. Гельвецій).

І. Початком Нового часу як історичного періоду в житті Європи умовно вважають XVII ст., хоча особливості тієї доби у сфері науки, культури, техніки, філософії помітні вже в часи Ренесансу. Отож у світогляді людей кожної історичної доби є певні моделі світосприйняття, зразки взаємин людей і влаштування суспільства, культурні стандарти, еталони наукової діяльності. Характеристичною рисою цієї доби є її безоглядна орієнтація на силу людського розуму, віра у всесильність науки і практична спрямованість результатів пізнання. Вислів англійського філософа Ф. Бекона «Знання – це сила» істотно виражає світосприйняття цієї доби. Розвиток астрономії, точне визначання широти й довготи, винайдення компаса органічно поєднується з обсягом заморської торгівлі. Винайдення годинника та млина, розробка теорії рівномірних рухів і вчення про передачу механічного руху невіддільні від розвитку промисловості мануфактурного періоду. Дослідним шляхом було доведено наявність атмосферного тиску (праці Паскаля) і сконструйовано прилад для його вимірювання – ртутний барометр. Дослідники живої природи відкрили мікроорганізми, це дало змогу досліджувати органічні збудники хвороб. Головним зацікавленням як науки, так і філософії того часу стає природа. А тому наукове знання свого найвищого злету досягає у той період у природознавстві; натурфілософія як умоглядне цілісне витлумачення природи поступається практичному завданню – розробці ефективних способів пізнання природи, що, зрештою, веде до формулювання та постановки питань онтології – це питання сутності та структури буття. Сплеск науково-природничого знання зумовлює переростання філософського натуралізму попередніх епох у матеріалізм як якісно нову течію філософії. У XVII ст. широко входить у вжиток термін «матерія» як загальна назва тілесності речей, явищ. Термін “матеріалізм” уживає англійський фізик, хімік та філософ Роберт Бойль (1627–1691). Ним він позначив учення про фізичний зміст речовини в природі. У філософському значенні цей термін з’являється в Г. Ляйбніца як протилежність ідеалізму.

Новий час поклав початок формуванню в Європі філософій, що виражають своєрідність національної ментальності народів. Відтоді можна говорити про формування, наприклад, англійської, німецької чи іншої національних філософій. Так, англійський філософ Ф. Бекон (1561–1626) виразив своєю філософією її національну спрямованість: англійське сприйняття світу та спосіб філософування. Практична націленість філософії знайшла вираз у пошукові ефективного методу та відповідної логіки дослідження. Такий метод Бекон запропонував у своєму найвідомішому творі «Новий Орґанон». Ним Бекон опонує «Орґанону» Аристотеля. Вихідним пунктом нового наукового методу є емпірія, досвід, що спирається на експеримент. Проте Бекон не применшує значення розуму в пізнанні, лише змушує його зважати на результати експерименту. За своєю природою людина є як предметом філософії, так і теології, бо має чуттєву та розумну душу. Розумна душа входить у людину згідно з волею Бога і є предметом теології. Чуттєва душа, маючи фізичну природу, є предметом аналізу філософії. Завдяки чуттєвій душі людина здатна пізнавати світ, позаяк має здатність оцінювати експеримент.

Таким чином, чуттєве пізнання є, за Беконом, моментом досліду та експерименту. Методом свого дослідження природи він називає індукцію як форму доведення, що прислухається до голосу відчуттів, намагається осягнути природний характер речей. Цей метод учить робити висновки після скрупульозного аналізу досліду й елементів предмета дослідження. У пізнанні речей, явищ дійсності людина робить похибки, що базуються на упередженнях, вони є укоріненими чи вродженими уявленнями і фікціями. Такі уявлення Бекон називає ідолами, примарами. Людський розум як нерівне дзеркало, що, відбиваючи речі, змінює свою природу та природу речей і цим викривлює її й порушує. «Є чотири види примар, – каже Ф. Бекон, – які беруть в облогу людські уми. Для того, щоб вивчити їх, ми дали їм назви. Назвемо перший вид примар примарами роду, другий – примарами печери, третій – примарами ринку і четвертий – примарами театру». Учення Бекона є першою спробою застосування у філософії методів науки й зведення філософії до різновиду науки. У ХІХ ст. такий підхід до філософії знайде вияв у філософській течії позитивізму.

Французький філософ Р. Декарт (1596–1650) пропонує інший спосіб філософування й обстоює метод, що є ближчим французькому світосприйняттю – метод раціональної дедукції: це набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень у пізнанні істини. Перше правило методу вимагає включати в свої міркування тільки те, що інтелект уявляє ясно й виразно. Друге правило методу вимагає ділити кожну складність, на яку натрапляє інтелект, на більш прості частини для подальшого її пізнання. Третє правило вимагає у пізнанні починати з предметів найпростіших і підійматися поволі, як по сходинках, до пізнання найскладніших. Центром і вихідним пунктом філософії Р. Декарта стає не Бог, а «Я». «Я» протиставлене тут усім іншим суб’єктам і всьому світові, яке у пізнанні виходить із сумніву. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо сумніватися у висновку: «Cogito ergo sum» («Я мислю, отже, існую»). З цього тлумачення мислення випливає Декартове розуміння субстанції. Субстанція «існує так, що не потребує для свого існування нічого, окрім самої себе». Нагадаємо, що в філософії субстанцією називають кінцеву основу всього існуючого. Субстанція обов’язково має атрибут – це її істотна властивість, без якої її не можна визначити, а сама вона не може існувати. Тоді, згідно з Декартом, субстанція – це мисляча річ (res cogitas), що виявляє себе через мислення. Воно є атрибутом «мислячої речі», а саме – душі. Отже, душа – substantia cogitas – мисляча субстанція. Вона для свого існування не потребує жодної тілесної речі. З другого боку, будь-яка тілесна річ не потребує для свого існування субстанції нетілесної, тобто душі. Якщо мисляча субстанція має своїм атрибутом мислення, то тілесна субстанція – поширеність – у довжину, ширину та глибину, що становить природу субстанції. Нествореною субстанцією є Бог, від нього залежить існування двох інших. Р. Декарт ніде не обґрунтовує, чому Бог створив ці дві субстанції. Позиція в онтології, що виходить з існування двох незалежних субстанцій дістала назву дуалізму.

Б. Спіноза (1632–1677) способом викладу свого головного твору «Етика» бере метод раціональної дедукції. Єдиною субстанцією, яка поєднує в собі як Декартову «res cogitas» (річ мислячу), так і «res extensa» (річ тілесну), є Бог, що вміщує в собі нескінчене число атрибутів, із яких кожний є виразом вічної і нескінченної істотності. Для розуміння і пояснення світу речей та процесів Спіноза вводить поняття модусу. Це те, як субстанція вирає себе в світі речей. Отже модуси, за Спінозою, це одиничні речі. Кожна з них має причину свого існування так само скінчену й обмежену в своєму існуванні, те ж саме стосується третьої, четвертої причини і так до нескінченості. Позаяк субстанція за своєю сутністю нескінчена, а її творива (модуси) – скінчені, то між скінченістю модусів і нескінченістю субстанції, на погляд Спінози, мусить бути перехідна ланка. Цю ланку Спіноза означує як нескінченний модус. Нескінченними модусами є нескінченність, вічність і незмінність. Кожен із двох відомих нам атрибутів – мислення та протяжність тілесних речей – має свої нескінченні модуси. За Спінозою, існують як прості, так і складні модуси. Одним зі складних модусів є людина. У ній поєднане вічне і перебутнє, скінченне й нескінченне. Розум людини також є модусом, бо людське мислення існує завдяки абсолютному мисленню як атрибуту Бога. У Спінози субстанції притаманна внутрішня доконечність (необхідність) свого існування. Позаяк субстанція є основою всього існуючого, то й світ існуючих речей пройнятий доконечністю. Все що відбувається буває доконечно, а не випадково. У природі немає випадковості, існує лише доконечність. Кожна річ є зовнішньою причиною якоїсь іншої. Світ речей Спіноза підпорядковує жорсткому детермінізму (всяке існування зумовлене іншим існуванням). Людська поведінка й людські почуття (афекти) також підпорядковані детермінізму, тобто є результатом дії предметів на людське тіло. Для людини основним завданням є з’ясувати, як саме можна обернути пасивні афекти в активні, і тоді відкриється шлях до свободи. Завдяки знанню людина із стану підпорядкованості своїм афектам переходить у стан панування над своїми вимогами і почуттями. Завдяки пізнанню людина має свободу. Таким чином, свобода, за Спінозою, – це пізнана необхідність. Прагнення людини до пізнання Спіноза називає «інтелектуальною любов’ю до Бога». Пізнання приносить людям найбільшу користь і тому є для них благом. Особливість етики Спінози полягає в тому, що вона не ставить за мету виробити систему норм та цінностей людського співжиття. Вона спрямовує індивіда віднайти смисл існування через необхідність власного самоствердження. Людина має бути свідомою того, що її дух певний термін існує у формі природного буття як індивідуальне Я, аж поки не перейде після смерті в стан субстанційної вічності.

Прагнення філософів XVII ст. раціонально обґрунтувати неповторність кожного індивідуального буття властиве й німецькому філософові Г. Ляйбніцу (1646–1716). Він у розумінні буття виходить із твердження, що ніколи не буває в природі істот, які були б достеменно схожі на інші. Центральним філософським вченням Ляйбніца є його теорія монад. Саме монада, вважає філософ, і є основою неповторності індивідуального буття, кожна з них доконечно неповторна. Монади є істинними атомами природи, тобто елементами речей. Спільним у всіх монад-субстанцій, вважає Ляйбніц, є їх духовна природа. Введення монад як основи речей тягне за собою підкреслення автономності, індивідуалізації всього існуючого. Монади – це істотності речей, тому вони прості, неподільні – це духовні «точки» як нескінчено малі величини. Монади як точки не мають просторового виміру, їм не властива протяжність, але як субстанції вони невичерпно змістовні. Отож нескінчено мала величина монада має нескінчено велику змістовність, і її не можна осягнути скінченим людським розумом. Для людини змістовна повнота монади – таємниця. Монади не гинуть. Гинути можуть лише складні тіла – це їх розпад на окремі складові. Позаяк монади не мають смерті, то цим уподібнені духам. Ляйбніц, характеризуючи монади, звертається до термінології Аристотеля і називає їх ентелехіями. (Нагадуємо: у Аристотеля це внутрішня мета кожної існуючої речі і прагнення до здійснення цієї мети). Іманентне (внутрішньо властиве), активне прагнення становить сутність монади. Тому монади є точками зосередження різнорідних духовних сил. Монади Ляйбніца мають внутрішній розвиток. Саморозвиток монади – це її внутрішнє прагнення до свідомості. Нижчі «голі» монади (nues) становлять неорганічну та нечуттєву природу, вони «сплять без сновидінь», тобто їхні прагнення загамовані, це камені, земля, трава тощо. Другий клас монад має здатність до відчуття і споглядання, їх репрезентують тварини. Це монади-душі. Третій клас монад становлять душі людей. Це монади-духи (esprit), що мають властивості пам’яті, здатність до суджень і ясної аперцепції. Кожен клас монад прагне досягти вищого, більш досконалого стану. Краєм, межею поступу до досконалості монад у Ляйбніца є Бог. Бог є абсолютною досконалістю, абсолютною самосвідомістю і безмежною повнотою знань і сил, тобто ніким не створеною монадою, але за своєю сутністю творчою. У Богові захована могутність, що є джерелом усього, також знання, що містить у собі всю багатомірність ідей, і, нарешті, воля, яка чинить усі дії. Будь-яка проста субстанція, за Ляйбніцем, виражає сутність Бога, а тому вона постійне «живе джерело Універсуму».

Таким чином, якщо характерною рисою доби Відродження є антропоцентризм, а філософія виражає ірраціоналістичні традицію, то особливість світогляду Нового часу – це безоглядна віра в силу розуму й безмежні можливості науки. Якщо в добу Відродження цінним у людині є її творчість, як риса, що підносить людину до Бога, то в Новий час цінується в людині вміння практично й з користю застосовувати результати пізнання та діяльності.

ІІ. Просвітництво, як специфічна епоха в історичному житті Європи Нового часу, переносить критичний підхід в дослідженні природи на сферу соціального життя. З другої половини ХVII ст. відбувається критична переоцінка успадкованої від середньовіччя станової диференціації суспільства й ведуться пошуки природніх законів суспільного життя, які мають бути розумними, позаяк природні закони вважають сутністю суспільного життя. Тому бути природним тут означає бути розумним, а бути розумним – означає бути природним. Якщо в природі панує природний закон, то в суспільстві тоді мусить панувати розумний порядок. І цей порядок настане тоді, коли до вивчення суспільства людина підійде з позиції науки. На цій основі й стан людства слід побудувати відповідно з вимогами розуму, це буде Царство Розуму. Зміст розуму просвітники (за винятком німецьких) розуміють як здоровий глузд, раціональність. Основне завдання, яке перед собою ставлять просвітники: перебудувати людський світ на таких розумних засадах, щоб він наслідував закони довершеності, що панують у природі. Біда людей у тому, що вони живуть, нехтуючи цими законами. Щоб повернути людину до природи, треба, аби вона усвідомила свої істинні вимоги, а вони є природними. Це може зробити лише виховання. Ці основні риси Просвітництва в кожній національній культурі виявляють себе дещо видозміненими, позаяк розгортають себе на різних культурних, наукових, моральних традиціях, світосприйнятті і ментальності. При цьому просвітництво охоплює народи Європи не воднораз. Передовсім його ідеї з’являються у Британії в другій половині XVII ст., а потім їх підхоплює Франція (XVIII ст.). Німецьке просвітництво має свій специфічний вияв.

В Україну, яка на цей час вже стала складовою Російської імперії, воно приходить у XVIII ст. У своїй основі філософські, світоглядні позиції українських просвітників відповідають поглядам англійського, французького та німецького просвітництва. Але кожен з просвітників по-своєму ставиться до національних духовних традицій, у кожного своя реакція на історичні та політичні події у Російській монархії і на терені України. Наприклад, С. Десницький у своїх філософських, етичних, політико-правових поглядах орієнтується на англійських просвітників Т. Гобса, Д. Лока, Д. Г'юма; Я. Козельський – на французьких: Ж.-Ж. Руссо, М. Монтеск’є, К.-А. Гельвеція. Г. Сковорода пише свої твори в неоплатонічній філософській традиції і, як німецький преромантик Й. Г. Гердер, відкидає раціоналізм просвітництва.

У Британії в середині XVII ст. постала потреба перебудови економіки на основі запровадження ринкових взаємин. Виникла потреба в такій конституції, яка б надавала рівне право громадянам усіх станів, яка б гарантувала свободу і права кожного індивіда. На середину XVII ст. випадає публікація основних праць Т. Гобса (1588–1679) – яскравого репрезентанта англійського просвітництва. Успадкувавши від Ф. Бекона емпіричній раціоналізм, Гобс застосовує його до вивчення соціально-політичного життя людей і вони постали сукупністю природних індивідів, що початково перебувають у природному стані. У цьому стані, за Гобсом, людині властиві: а) суперництво; б) недовіра; в) жадоба слави. Ці людські риси є трьома основними причинами війни. Природний стан людства – це стан війни всіх проти всіх. У цьому стані люди перебувають до того часу, доки не сформується спільна влада, що тримає усіх індивідів у страхові. Влада єдиний спосіб дійти згоди між людьми, а ця згода базується на угоді між ними. Її суть полягає в тому, що кожний індивід зрікається права володіти самим собою, а передає його одній людині чи групі людей. Коли це відбулося, то множина людей, об’єднана у такий спосіб в одній особі, називається державою. Із виникненням держави на місце законів природи приходять закони суспільства, а місце природного права посідає громадянське право. За своєю істотою громадянське право – це перенесене на державу природне право. Індивід у державі отримує разом із обмеженням своїх прав правовий захист як громадянин держави з чітко окресленими правами.

Інший англійський просвітник, Д. Лок (1632–1704). Як і Гобс, вихідним пунктом теорії громадянського суспільства Лок бере твердження про природний стан людства, але, на відміну від Гобса, розглядає природний стан не як природну ворожнечу людини до людини, а як стан “повної свободи” і рівності. Влада в суспільстві у формі держави потрібна, за Локом, для гарантії суверенітету кожного індивіда. Тут він іде далі за Гобса і формулює фундаментальні принципи природного права: а) право людини на життя; б) право на свободу; в) право на власність. Утвердження суверенітету індивіда, як бачимо, відбувається не в площині фізичній чи соціопсихологічній, а в соціальній. Йдеться про усвідомлення індивідом себе як громадянина, який має гарантовані державою права й стверджує себе в суспільстві як соціальний індивід, спираючись на право, яке соціально робить рівними всіх громадян. Ствердити себе в суспільстві соціально, виявити себе на основі рівних прав, тобто виокремити себе як особистість. У плані суверенізації людської одиниці XVIII століття знаменне проривом самосвідомості людини від індивідуальності до особистості. Людина є особистістю в сукупності її соціально значущих рис. Особистість – це виключно соціальний вимір людини, тоді як індивідуальність включає і фізичні, і психічні її особливості. Лок, формулюючи принципи природного права, показує цим, що самоствердження індивіда як особистості у XVIII ст. початково здійснюється у правовій сфері, а не, наприклад, у сфері моралі, мистецтва, релігії тощо. Воно здійснюється завдяки тому, що розум виявляє себе індивідуально, як уміння, кмітливість, винахідливість, підприємливість і, спираючись на право, матеріалізує себе у формі володіння власністю. Власність є той засіб, яким найперше стверджує себе людина як особистість. Тому забезпечення суверенітету людської одиниці означає в суспільстві збереження її власності, тобто можливість мирно й безпечно користуватися нею. Саме для цього й витворюють люди громадянське суспільство на основі вільної угоди. «Кожна людина, – зауважує Лок у «Трактаті про врядування», – вільна за природою, і ніхто не в змозі підпорядкувати її якійсь земній владі, за винятком її власної згоди». У природному стані люди не можуть гарантувати збереження власності, оскільки не мають чітко визначеного закону, прийнятого на основі загальної згоди, який би визначав норми справедливості й несправедливості в суспільстві, а отже, став би критерієм у розв’язанні усіх спірних питань. Громадянське суспільство тому повинно стати державою. «Під державою я весь час розумію, – каже Лок у «Трактаті про врядування», – не демократію чи якусь іншу форму правління, але всяку незалежну спільноту (any independent community), яку латиняни позначали словом «civita».

Одним із перших речників, французького просвітництва був Шарль-ЛуїМонтеск’є (1689–1755). Згідно з Монтеск’є, життя як природи, так і суспільства підпорядковане законам. Монтеск’є розрізняє закони природного і соціального стану. Він називає основні, на його думку, загальні закони природного стану людства. Так, зважаючи на те, що людина в природному стані полохлива, стверджує він. то прагнення нападати одне на одного цим людям не властиве. Звідси з необхідністю випливає, що першим природним законом людини має бути мир. Із відчуттям своєї слабкості людина поєднує відчуття своїх вимог. Тому другий природний закон людини – прагнення добувати собі поживу. У людини є потяг до набування знань і потяг до іншої людини. Звідси випливає ще один важливий закон людини – бажання жити в суспільстві. Проте, сили окремих людей об’єднуються тоді, коли приходять до єдності їхні волі. Цей стан людей є громадянським станом. Позаяк кожен народ має свої особливості, то закон має відповідати цим особливостям. Закони повинні відповідати клімату країни (холодному, поміркованому, спекотливому), якостям ґрунтів, розмірам, способу життя її народу (землеробство, мисливство, скотарство), мірі свободи, релігії населення, природі влади, як-от: деспотія, демократія, аристократія, монархія.

На утвердження суверенітету людської одиниці в громадянському суспільстві спрямована творчість Ж-Ж. Руссо (1712–1778). Він висуває такі засади політичного права, які б, на його погляд, максимально гармонізували інтереси особистості і всього суспільства. Реалізація цих принципів наблизила б людей до їх колишнього природного стану. В ньому всі люди були рівними, ніхто не мав зверхності над іншим, не було моральної зіпсутості, аж поки не з’явилась у голові людини ідея власності, що стала рушієм прогресу. Із появою власності, вважає він, з’явилось суперництво інтересів, а відтак конкуренція і жадоба збагачення. Двоє ремесел: обробка металів і землеробство, а отже, «залізо та хліб цивілізували людей і згубили рід людський». Руссо найвищою вартістю для людини вважає свободу. Кожна окрема людина як особистість укладає суспільну угоду. Стосовно учасників, то вони колективно прибирають ім’я народу, а поодинці називаються громадянами, як учасники суверенної влади, і підданими, як підпорядковані законам Держави.

Соціально-політичні погляди Вольтера або Франсуа Марі Аруе (1694–1778), обертаються навколо проблеми взаємин між людською одиницею і суспільством, між громадянином і державою, філософом і державцем. Стосунки між «я» і спільнотою фокусуються у питанні: що є Батьківщина? Батьківщини не мають вояки-найманці, що вбивають будь-кого за певну платню, багатій, що живе за кошти, зароблені іншими людьми, чернець, що живе за рахунок праці мирян. Батьківщиною може бути поле, яке обробив господар, будинок, який він побудував. Це його власність і ніхто не може її відібрати в нього, бо це все захищають закони. «я» і всі інші власники тоді відчувають Батьківщину, коли збираються разом і розв’язують спільні проблеми.

Критичний розум Просвітництва у найбільш радикальній формі, як натуралізм і матеріалізм, виявив себе у вченнях Ж. Ламетрі, А. Гольбаха, Д. Дідро. Саме Дідро очолив видання колективної праці французьких просвітників «Енциклопедія мистецтв і ремесел» (1751 – 1780). Соціальна теорія Д. Дідро повторює основні соціально-політичні принципи французького просвітництва. Він стверджує, що, коли закони держави відповідають вимогам розуму, то це дає змогу поліпшити в суспільстві звичаї, зробити людей освіченими, вільними, з усіма потрібними для щасливого життя чеснотами.

На відміну від англійських і французьких просвітників представник німецького просвітництва Й.-Ґ. Гердер (1744–1803) закладає основи цілком іншого, преромантичного бачення розвитку суспільних процесів. Його філософські погляди формуються під впливом учення про «монади» Ляйбніца, у якого монада це елементарна неподільна субстанція, яких у світі незліченно. Вони носії самотворчої енергії й мають духовний нематеріальний характер. Кожна монада – це самодостатній світ, який певним чином упорядкований і прагне співіснування з іншими в формі гармонії. Позаяк, за Гердером, мета кожного предмета, якщо він не є просто мертвим засобом, повинна бути закладеною в ньому самому, то мета людини слідувати природному законові загальної відповідності, встановленому Богом. Згідно з Гердером, вищою метою розвитку людства, закладеною в нього Богом, є гуманізм. У поступі до нього люди вдосконалюють розум, звичаї, впливаючи одне на одного своїми кращими рисами. Основний закон природи, який відкривають люди – це спрямованість людства до царства “гуманності”. На місце “царства розуму” французьких просвітників, що ґрунтується на непомірному звеличенні розуму, Гердер ставить царство духовності, яка тотожна гуманності.

Аналізуючи напрями духовної культури народів, Гердер доходить висновку, що законом її розвитку є самобутність кожної культури, її неповторність, що виражає етнічні особливості народу, а національна мова – це вираз, духу й характеру народу. Утискувати розвиток національної культури й мови як вираження духовності людства й волі Бога є протиприродним і протибоговим.

Просвітництво, як історична доба, за своєю суттю є поширенням раціоналізму (як способу пізнання дійсності, де перевага віддається розсудковому мисленню) із сфери природи на соціальні явища. Доба Просвітництва, залежно від національних традицій, рівня цивілізованості, національної вдачі кожного народу, має свою специфіку, як, наприклад, в Англії, Франції, Німеччині. Проте спільним у всіх національних проявах Просвітництва є обстоювання у формі теорії природного права основоположних принципів цивілізованого життя особистості і нації: права на життя, свободу і власність. Просвітництво, обстоюючи ці принципи, поклало початок у Європі формуванню громадянського демократичного суспільства.

Перебільшення ролі розуму в житті як людської одиниці, так і суспільства в цілому, привело більшість просвітників до підміни духовності, як цілісного світу, свідомості, чуттєвості, підсвідомого й неусвідомленого досвіду розсудковою діяльністю людини, яка обмежена рамками рефлексивного мислення.

Дата добавления: 2015-08-02