В недревні ще часи ікона була не лише засобом поклоніння, наявного втілення віри, спокутою задля відпущення гріхів — вона служила втіленням чуда Господнього, знаком провидіння Божого...
Грецький поет Іоан Дамаскін, котрий шанував ікони і був злим ворогом іконоборців, на зорі поширення християнства в 726 році дуже розгнівав своєю позицією римського імператора Лева ІІІ. За наказом імператора халіф Дамаска, де Іоан займав високу посаду, повелів відрубати поетові кисть правої руки і виставити її на публічний огляд на найбільш людній площі міста.
Друзі Дамаскіна, хоч і були вхожі до найближчого оточення халіфа, таємно викрали відтяту кисть, повернули її, приклавши до обрубка руки поета. Він простягнув складені й перев’язані докупи руки до образу Богородиці і в молитві заснув. Прокинувшись, побачив, що кисть приросла і лише червоний пасок довкола неї вказував на нещодавню екзекуцію... Це незаперечне чудо було яскраво та достеменно переповіджене Савою Освяченим та доправлене сучасному читачеві в одному з оповідань Милорада Павича.
Інша історія про чудо Господнє розказує те, що ікона рятувала поселення від нападу завойовників, кожного разу перед набігом падаючи зі стіни в церкві головою в той бік, звідки мали з’явитися яничари. Люди знову і знову клали її на місце, а церкву замикали. Одного разу вона з’явилася їм у снах і сказала: «Я тут не для того, аби ви берегли мене, а задля того, аби вберегти вас...»
Нерозгадані чуда про крово- та мироточення ікон, про їх цілющі властивості дійшли і до наших днів. До паскудних днів, ознакою яких дедалі частіше стають «чуда» новітні: коли правоохоронці організовують вбивства, а високі чиновники й прокурори — корупційні схеми... коли український народ та його державу продають і грабують на кожному кроці, видаючи це за здобутки... коли обіцяють одне, а відтак, мотивуючи якоюсь там «політичною доцільністю», роблять зовсім інше... коли за «крісло і ласий шмат» зраджують ідею та друзів... коли московитські батюшки продають з церков старовинні українські ікони, наче розмальовані балалайки на базарі (аби якийсь жлоб-скоробагатько мав чим похизуватися перед гостями)...
ВІД ІСТОРІЇ — ДО КОРЧІВЕЦЬКОГО «ЧУДА»
Василь Унгурян, церковний староста: «Мене цікавить одне — аби була відновлена правда. Я не проти когось, а за справедливість й пошану до громади. Того дня при продажу я не був. Сьогодні батюшка нам каже, що без згоди людей не продавав, але ж і ніхто з людей не зізнається, що ініціював чи погоджував таку нефайну спекуляцію... Батюшка, очевидно, обіцяв все ж таки продавцеві, бо інакше той би не прийшов. Старій нашій церковці цьогоріч 200 років, воно б варто це відсвяткувати, а он що вийшло... Тепер сільські ґазди дорікають мені: «Василю, чому ти не заборонив, чого нас не покликав?»
Ілля Крамарюк: «Сьогодні ви продасте ікони, завтра — церкву...» (ці слова пан Ілля казав під час «оборудки», але батюшка не хотів слухати, «він слово дав...»
Костянтин Шпак, заступник церковного старости: «Батюшка тепер каже, що то люди самі продавали, але то неправда: люди казали «ні», не хотіли продавати...»
Нову церкву будували всім селом (хоч сьогодні батюшка присвоїв всю заслугу собі, навіть не згадує ані громаду, ані спонсорів — Т. Г.), хтось пожертвував більше, хтось — менше, одне слово, хто скільки міг, працювали всією громадою, допомагали підприємці, директори фірм, установ. Зокрема депутат обласної ради Георгій Березовський. Обіцяли, при необхідності, й подальше сприяння. Сьогодні вони подивовані тим, що сподіяно в Корчівецькій церкві.
Коли люди сказали батюшці, що приїхав журналіст з Чернівців і хоче з ним розмовляти, той знервовано їм відтяв: «Що за журналіст? Що я маю з ним говорити? Люди погодили, то ми й продали...»
Згодом, очевидно, все обміркувавши, сам вирішив (хоч дещо «сум’яшеся») «вилити душу»: «Я самочинно ікони не продавав, я питав людей, членів церковного ко-мітету... А те, що вони сьогодні відхрещуються — то все напади на мене, підступ... Я гроші в руки не брав за ті ікони, брала касирка... Я не знаю, як звати того, хто купував, він одурив мене, казав, що на музей в області купує...
Я був баяністом 15 років, грав, викладав музику, потім мене покликав Господь... Він все й розсудить... А церковну хату я хотів продати, бо там ніхто не живе, вона може зруйнуватися. Але люди заперечили, то й не продали ми... А тисячу гривень за 10 ікон пішли на церкву... Це підступ проти мене... Скажіть, а після друку статті що буде, справу розглядатимуть в Онуфрія в Чернівцях чи так лиш, прочитають, і затихне?.. То старі непотрібні ікони, нащо потрібні ті карикатури?»
Дивно, як досвідчений чоловік, священик домовляється про продаж (передачу) церковного майна невідомій (?) людині, навіть імені котрої не знає... Чи, може, лукавить батюшка? По-друге, доволі дивним виглядає його сьогоднішнє «алібі»: він апелює до людей, котрі там були присутні. Однак люди заперечують своє погодження на продаж, кажуть, що «ледве хрест вборонили»...
І, останнє — дозволяти собі називати старі, хоч і понищені ікони, карикатурами може дозволити хіба що відвертий атеїст-цинік, або надто вже схвильований батюшка з московського патріархату.
Нарешті, я розмовляв з людьми і з церковної двадцятки (комітету) і хору. Переважна їх більшість не давали згоду на продаж, вони обурені вчинком батюшки, а остання його версія — спроба уникнути осуду і ймовірного покарання.
Василь Овачук, член церковного комітету: «Я купця в Корчівці не вів і згоди на продаж ікон не давав!..»
Василь Пожога: «Так, я член комітету, але згоди на продаж ікон наших предків не давав».
Аурел Гуцуляк, член церковного комітету: «То були старі ікони, батюшка питав нас, ми годилися... Так...»
Іван Алергуш: «Ви знаєте, я тоді нічого не сказав, промовчав...»
Дмитро Шпак: «Я не член комітету, там не був, але думаю, що люди теж не винні, бо треба було настояти, не давати продати. Тоді мовчали, а тепер сварка, це не дуже гарно...»
Георгій Дручук: (цей за батюшку розпинався найбільше) «Я колишній комуніст, дуже рідко ходжу до церкви. Але знаю, що то були старі ікони, аби вони тут пилом не припадали, та й вирішив отець їх подарувати (вчув, що продали) — продати в музей...»
Невідомий: «Та ікони навіть з хати порядний ґазда не продасть, не те що піп з церкви...»
Ось такий бісівський бізнес. Справжній душпастир насамперед має поважати всю без винятку громаду, відмолювати гріхи, а не продавати пам’ять та заповіти предків, їх душі. А воно ось як вийшло...
Оцінку мав би дати єпископ Онуфрій, звернення до якого вже давно мало надійти. Варто б прислухатися до побажань та прохань людей і направити до Корчівців іншого священика («молодого і праведного», — чув від прихожан — Т. Г.) Он і хата добротна є.
А доки владика думатиме, процитую Вам строфу сучасного европейського поета Петра Мідянки із Закарпаття. Може, хоч це змусить трохи задуматися та, перехрестившись, усвідомити, куди йдемо:
«Бо тут філівкає диявол на верху
У непритомну золоту пищалку...
Навколішки благаєш Божу мамку,
Щоб змила гріх наш, суєту гірку.»
Дата добавления: 2015-08-02; просмотров: 37 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| ЧИМ БОГ ШЕЛЬМУ МІТИТЬ?.. | | | Гиберт В. В. |