Теоретичний тур. 1 Охарактеризуйте складові державної території України та її кордони.

1 Охарактеризуйте складові державної території України та її кордони.

12 балів

Державна територія — це певна частина земної поверхні, що перебуває під суверенітетом даної країни і обмежена державним кордоном. Суверенітет держави полягає в її праві на власний розсуд вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без втручання інших держав і без порушення прав інших держав. Державна територія — це не просто поверхня на Земній кулі, а об'ємне явище, яке включає певну товщу літосфери, гідросфери й атмосфери в межах кордонів.

У склад державної території України входять:

1) суходіл — материковий і острівний. Україна — континентальна країна, їй належить лише декілька дуже малих за площею островів материкового походження (Бирючий, Джарилгач, Тендрівська коса та ін.), що розташовані близько біля берега, а то й зв'язані з ним піщаними косами. І лише невеликий о. Зміїний віддалений від берегової лінії на 37 км;

2 ) внутрішні води — ріки, озера, водосховища, канали в межах суходолу, а також деякі морські води. До внутрішніх морських вод належать: акваторії портів, води бухт, лиманів і заток, береги яких повністю належать Україні (наприклад, Дністровського, Дніпровського, Бузького, Ягорлицького, Молочного лиманів, Тендрівської, Джарилгацької, Одеської заток і затоки Сиваш, більшої частини Каркінітської затоки тощо);

3) територіальні води — смуга вод в морях, затоках, протоках завширшки 12 морських миль (приблизно 22,2 км) від берегової лінії материка і островів, а також від лінії, що є межею внутрішніх морських вод. Україна має територіальні води в Чорному морі, найбільш широкій частині Каркінітської затоки. За межею територіальних вод у напрямку моря знаходиться т. з. відкрите море, яке є нейтральним для судноплавства. А от у внутрішніх і територіальних водах України судноплавство та будь-яка інша діяльність (вилов риби, видобуток корисних копалин) цілком регулюються законами Української держави. Керченська протока розділена на територіальні води України і Росії лінією, рівновіддаленою від берегів; ширина територіальних вод обох держав тут значно менша від 12 морських миль. Азовське море поки що не розділене між Україною та Росією, щодо цього між ними ведуться переговори;

4) надра суходолу і шельфу під внутрішніми морськими і територіальними водами разом із наявними в них мінеральними ресурсами;

5) повітряний простір над суходолом і водами, що належать Україні. Польоти в ньому літаків інших держав також регулюються нормами українського законодавства;

6) т. 3. умовні території — морські судна і літаки під українським прапором, що перебувають за межами території України — у відкритому морі чи над ним, а також у межах території інших держав дотримуються норм їхнього законодавства або ж міжнародного права.

Державна територія України на суходолі має нескладну конфігурацію, однак за формою вона не наближається до якоїсь правильної геометричної фігури. її максимальна протяжність із заходу на схід значно більша, ніж з півночі на південь — відповідно 1316 км і 893 км. Все це свідчить про низьку компактність території України.

Крайніми точками території України є: на заході — с. Соломонове, що біля м. Чоп Ужгородського району Закарпатської області, на сході — с. Червона Зірка Міловського району Луганської області, на півночі — історичне урочище «Петрівське», що в околицях с. Грем'яч Новгород-Сіверського району Чернігівської області, на півдні — мис Сарич у Криму (це — на суходолі; крайня південна точка всієї державної території — у Чорному морі на межі територіальних вод).

Державний кордон — це лінія на поверхні Землі і проведена через неї уявна вертикальна поверхня в літосфері, атмосфері і гідросфері, яка відділяє територію однієї держави від територій інших держав або від відкритого моря.

Україна має кордони із сімома державами: на сході і північному сході — з Росією, на півночі — з Білоруссю, на заході — з Польщею, Словаччиною й Угорщиною, на південному заході — з Румунією (на двох відтинках) та Молдовою. З Росією та Румунією Україна межує на суші й на морі, з рештою країн — на суходолі. Від 220 до 500 км відкритого моря на півдні відділяють територію нашої країни від трьох інших причорноморських держав — Туреччини, Болгарії та Грузії.

Загальна протяжність кордонів України ще не встановлена остаточно, оскільки їх делімітацію і демаркацію проведено лише на суші із західними сусідами, які були зарубіжними щодо колишнього СРСР, — Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією. А от з країнами — колишніми союзними республіками (Молдовою, Білоруссю та Росією) державні кордони до кінця не узгоджені, а тим більше не демарковані.

У даний час загальна довжина сухопутних кордонів України становить більше 5,6 тис. км (табл. 1). Місцевість на кордонах є переважно рівнинною і лише на відтинку 440 км — гірською (частина кордонів з Румунією, Словаччиною і Польщею). Майже третина державних кордонів України проходить по ріках і меліоративних каналах, причому більшість з них є вузькими (з шириною, меншою від 25 м). Найдовшими прикордонними річками є Західний Буг, Дністер, Дунай, Дніпро, Тиса. Понад 570 км кордону проходить вздовж судноплавних рік (Дністер, Дунай, Дніпро), точніше їх фарватерами — лініями найбільших глибин у річищі, — які є відкритими для судноплавства прирічкових держав.

Таблиця 1 Довжина державних кордонів України

Кордони	км	Кордони	км
Сухопутні,в т.ч.:		з Угорщиною
з Росією		з Румунією
з Білоруссю		Морські
з Молдовою		у Чорному морі
з Польщею		в Азовському морі	не делі-міто-вано
зі Словаччиною

Українська держава прагне облаштувати також свої морські кордони. Розпочато переговори з Румунією щодо врегулювання кордону в районі гирла Дунаю і о. Зміїний (Румунія піддає сумніву приналежність острова Україні) і з Росією щодо розмежування акваторії Азовського моря (Росія прагне залишити море для спільного використання, з чим не погоджується Україна).

Довжина чорноморської ділянки морського кордону України в даний час становить 1053 км. В Азовському морі протяжність кордону може складати або 225 км (якщо море буде визнане внутрішнім для України і Росії, і кордон пройде вздовж рівновіддаленої від берегів лінії), або ж майже 400 км (якщо воно буде визнане відкритим морем, і кордон пройде вздовж межі територіальних вод).

2. Назвіть та охарактеризуйте типи населених пунктів, які утворюють систему розселення в Україні. Поясніть причини їх виникнення та закономірності розселення.

12 балів

Міські населені пункти в Україні — це міста і селища міського типу.

Містом у найзагальнішому розумінні вважається населений пункт, жителі якого зайняті переважно у несільськогосподарських галузях. В Україні до міст відносяться всі поселення, що мають понад 10 тис. жит., а також менші за людністю поселення, що історично склалися як міста.

На території України нараховується 451 місто. Найбільше їх — у східних областях України, а найменше — у південних і північних областях. Найбільша щільність міст — у Львівській, Харківській, Луганській, Донецькій областях. За людністю їх поділяють на малі (до 50 тис. щит.), середні (50 — 100 тис. жит.), великі (100 — 500 тис. жит.), дуже великі (500 — 1000 тис. жит.), міста-мільйонери (понад 1 млн. жит.). Найчисельніша серед цих груп — група малих міст: вони складають 14,5% від усієї їх кількості. До цієї групи входять дуже різні міста, як за людністю (м. Угнів — 1,2 тис. осіб і м. Каховка — 42,6 тис. осіб), так і за рівнем соціально-економічного розвитку, зовнішнім виглядом тощо. Саме тому у цій групі виділяють міста з людністю до 10 тис. жителів. У дев'яти найбільших містах України проживає більше третини міського населення. Це— міста-мільйонери (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса) і дуже великі міста (Львів, Запоріжжя, Кривий Ріг). Усі ці міста є центрами міських агломерацій — форм взаємопов'язаного розселення людей у територіально зосереджених міських поселеннях. Найбільшими в Україні є Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Київська агломерації.

За часом виникнення міста поділяють на старі, середнього віку і молоді. Перші міста в Україні виникли ще понад 2,5 тис. років тому. Це були поселення, засновані грецькими колоністами. На їх місці знаходиться теперішні Керч, Ялта, Євпаторія, Феодосія, Білгород-Дністровський. Окремі зникли: Ольвія, Німфей, Тірітака та ін.

До старих міст, заснованих за часів Київської Русі, відносяться Київ, Чернігів, Галич, Теребовля, Львів, Збараж, Новгород-Сіверський, Переяслав, Чорнобиль, Володимир-Волинський, Луцьк та ін. Вони були центрами ремесел, торгівлі, освіти і культури, а також оборонними пунктами. У XV — XVII ст. з'явилося багато нових міст. Серед них — Сімферополь, Тульчин, Берестечко, Нікополь, Рахів, Коростишів, Тернопіль, Ізмаїл, Очаків, Кременчук, Харків та ін. Ці міста стали торговельними центрами, які виникали переважно на перехрестях шляхів.

Із розвитком промисловості активно виникають і розвиваються міста у XVIII — XIX ст. Найбільше їх — у східній і південній частинах країни Це — Миколаїв, Одеса, Херсон, Алчевськ, Луганськ, Горлівка, Донецьк, Дебальцеве та ін.

Наймолодшими в Україні є міста, що виникли у XX ст., зокрема — у міжвоєнні роки і після Другої світової війни. Вони розміщені переважно у промислових регіонах — Придніпров'ї, Донбасі. Серед них — Зеленодольські, Верхньодніпровськ, Світлодарськ, Вишневе, Прип'ять, Світловодськ, Молодогвардійськ, Сєверодонецьк, Теплодар, Енергодар та ін. Наймолодшим є місто Славутич, збудоване у 1987 р. для обслуговування Чорнобильської АЕС. Є на території України і так звані "мертві міста" — Чорнобиль і Прип'ять, які обезлюдніли внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Міста в Україні виконують різні функції. За цією ознакою виділяють такі їх типи: багатофункціональні, промислові, промислово-транспортні,; транспортні, лікувально-оздоровчі, центри агропромислових комплексів та інші.

Окремо виділяють столицю України — м. Київ (2,7 млн. осіб). Це — найбільше місто держави, її адміністративний, культурний, господарський центр.

Заснований понад 1500 років тому, Київ став політичним центром давньоруської держави Київської Русі. Це сприяло його розвитку, налагодженню різноманітних, у т. ч. і зовнішніх, зв'язків. У 1497 р. місто отримало магдебурзьке право, тобто право на самоврядування. Столиця могутньої держави у центрі Європи здавна є і значним культурним центром. Ще у X ст. тут було відкрито школи, а в XVII ст. у Києві функціонували братські школи та Києво-Могилянська колегія (пізніше — академія), які стали центрами українського просвітництва. З XIX ст. основну роль у навчанні студентів відіграє Володимирський університет (тепер Національний університет ім. Тараса Шевченка).

З XVIII ст. у місті розвивається промисловість, будуються залізниці до Одеси та Курська. З того ж часу місто перетворюється у значний промисловий центр.

У 1918 р. Київ стає столицею УНР, з 1934 р. — столицею Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), а з 1991 р. — незалежної Української держави.

Зараз Київ — значний промисловий центр. На його території розміщені підприємства машинобудування, легкої, харчової та інших галузей промисловості. Від нього в усі кінці України відходять залізниці і автомобільні шляхи, місто є значним річковим портом на Дніпрі.

Київ — духовний центр українського нараду. Тут знаходиться багато унікальних пам'яток духовної і матеріальної культури. У місті діють 32 музеї, 35 театрів. Київ - великий науковий і освітній Центр України. У ньому працюють Національна академія наук України, галузеві науково-дослідні Інститути, 96 вищих та понад 420 середніх навчальних закладів.

Зі здобуттям Україною незалежності її столиця постійно оновлюється і відбудовується.

Селища міського типу — це населені пукти з кількістю населення понад 2 тис. осіб, в яких не менше двох третин населення становлять робітники, службовці та члени їх родин. Селища виникають при промислових підприємствах, будовах, залізницях на їх території нерідко розміщені середні та вищі навчальні заклади, науково-дослідні установи, лікувальні та оздоровчі заклади тощо. 3а зовнішнім виглядом і функціональною структурою вони подібні до малих міст із населенням менше 10 тис. жит. В Україні нараховується 897 селищ міського типу, найбільше їх — у промислових районах. Курортними вважаються селища, де проживає не менше 2 тис. постійних жителів. Кіль кість людей, що тут перебувають на лікуванні, щороку становить не менше як половину від кількості постійних жителів селища. Велика кількість курортних селищ розташована у Передкарпатті, Закарпатті, а також у Криму.

У містах і селищах міського типу в Україні проживає майже 68% населення (на початку XX ст. - 16%). Міське населення постійно поповнювалось за рахунок селян — такий процес називають урбанізацію. Найвищі її темпи спостерігались в Україні у 40 — 70 роках XX століття, коли відбувалися процеси індустріалізації. Зараз ці темпи значно і уповільнилися внаслідок припинення притоку мігрантів із сільської місцевості, депопуляції сільського і міського населення. Найвищі рівні урбанізації мають області у промислових регіонах — Донецька, Дніпропетровська, Луганська (83 — 91%), а найнижчі - Закарпатська,

Чернівецька, Тернопільська (39 - 44 %). В умовах загальної економічної кризи відбувається значний відтік міських жителів на заробітки за межі своїх поселень (переважно закордон), а також повернення вихідців із сіл назад до своїх сільських жител (так звана "дезурбанізація).

Найпоширеніший населеними пунктами України є села - їх майже 29 тисяч. Село - це населений пункт, в якому люди ведусь сільський спосіб життя, займаються переважно сільськогосподарським виробництвом. За людністю села поділяються на малі (до 500 жит.), середні (500 — 1000 жит.), великі (понад 1000 жит.) За даними перепису населення (1989 р.) понад 57% сіл були малими, в їх складі майже 20% — це хутори (з людністю менше 100 жит.). Малі села переважають у північній, північно-східній і західній частинах України, на решті території — середні і великі. Саме в останніх проживає більшість сільського населення України.

На людність, розміщення та особливості забудови сіл значною мірою впливали природні умови і ресурси: рельєф, залягання підземних вод, ріки, розміщення сільськогосподарських угідь та лісовкритих площ. Найпоширенішими в Україні є села з суцільною багатовулицевою забудовою. Є також одновулицеві села (витягнуті вздовж рік чи по долинах балок) та хутори, що складаються з розкиданих на значній площі жител. В сучасних умовах розвитку фермерського господарства хутори можуть відродитись, ставши центрами таких господарств.

3.Уявіть, що ви готуєте наукову доповідь «Українські історичні землі». Про які етнічні землі та етнографічні райони ви розповіли б? Стисло, у вигляді тез, дайте перелік питань, які варто висвітлити в цій доповіді.

12 балів

Західною Україною прийнято називати ті українські етнічні землі, які в результаті проведення державного кордону в 1920 р. опинилися за межами радянської України — в Польщі (Галичина і Волинь), Чехо-Словаччині (Закарпаття) та Румунії (Буковина). Більша частина цих земель була приєднана до України в період Другої світової війни, однак окраїнні історико-географічні землі залишилися в складі сусідніх з Україною держав.

З давніх часів західноукраїнські землі були заселені племенами дулібів, волинян, бужан і білих хорватів. У княжі часи тут виникли Галицька (столиця — Галич) і Волинська (Володимир) землі-князівства, які з кінця XIIдо середини XIV ст. існували як об'єднана Галицько-Волинська держава. До найдавніших міст території належать Буськ, Белз, Теребовля, Перемишль, Луцьк, Шумськ, Кременець, Дубровиця, Берестя (Брест), а також збудовані за правління Данила Галицького нові столиці держави Холм і Львів.

Після втрати незалежності Галичина потрапила до Польщі, а Волинь — до Литви. Якийсь час вони зберігали автономію (насамперед Волинь), однак згодом на їх землях були створені рядові воєводства Польсько-Литовської держави. З цього часу історія Галичини й Волині являла собою співіснування, взаємодію або ж протистояння українського і польського населення. З кінця XVIII ст. Галичина стала провінцією (т. зв. "коронним краєм") Австрійської імперії, де отримала самоврядність, а Волинь — губернією Російської імперії. В період між двома світовими війнами ці землі знову опинилися у складі Польщі, а в 1939 р. відійшли до України.

У межах сучасної України Галичина обіймає території Львівської, Івано-Франківської і більшої частини Тернопільської областей, а Волинь — Волинської, Рівненської і північної частини Тернопільської областей. Крім цього, історичні галицькі землі знаходяться також у Польщі (Надсяння з центром Перемишль і Північна Лемківщина), а волинські — у Польщі (Холмщина, Підляшшя) та в Білорусі (Берестейщина). Східний "кут" Галичини між річками Дністер і Черемош відомий також як історико-географічна земля Покуття.

Ці землі багаті на історичні події. Тут у другій половині XVI — на початку XVIIст. зародилося книгодрукування в Україні (Львів, Острог, Почаїв), у 1649 — 1651 рр. прокотилися хвилі визвольної війни (битви під Зборовом, Збаражем, Берестечком). Упродовж XIX ст. Галичина була активним осередком громадсько-політичного, науково-освітнього й культурно-релігійного життя українців, а в першій половині XX ст. західноукраїнські землі стали прикладом жертовної національно-визвольної боротьби нашого народу. Галичина є батьківщиною письменника Івана Франка (с. Нагуєвичі біля Дрогобича), Холмщина — Історика Михайла Грушевського, Надсяння — географа Степана Рудницького і композитора Михайла Вербицького (автора мелодії національного гімну України), Лемківщина — вченого-енциклопедиста Вомодимира Кубійовича.

Закарпаття, або Закарпатська Україна, історичним центром якого є Ужгород, охоплює південно-західну частину Українських Карпат і прилегле до неї передгір'я. Сотні років воно перебувало у складі Угорщини, що позначилося на культурі й побуті місцевого населення, а у міжвоєнний період входило до Чехо-Словаччини (автономний край Підкарпатська Русь). Однак етнічна самосвідомість українського населення регіону збереглася, що засвідчило проголошення у березні 1938 р. V м. Хуст самостійної Карпатської України (вона була розбита угорськими військами). І лише в 1945 р. частина українського Закарпаття пула приєднана до України.

Українські етнічні землі Закарпаття виходять за кордони сучасної Української держави на захід (історичний край Пряшівщина у Словаччині) і південний схід (Мармарощина в Румунії).

Назва Буковина, що означає територій, покриту буковими лісами, відома з кінця XIV ст. Українське населення краю здавна живе поруч і румунами. Територія неодноразово переходила з рук у руки: Галицьке князівство, Угорщина, Молдова, Австрія, Румунія. У 1940 р. вона була розділена на Південну Буковину, що залишилася у складі Румунії, і Північну Буковину, що відійшла до України. Історичний центр Буковини — м. Чернівці — став центром адміністративної області (до Чернівецької області долучено також північну частину Бессарабії, т. зв. Хотинщину).

---

Дата добавления: 2015-08-02