Боярська дума

Цар не міг обійтися без старого традиційного органу — Боярської думи. Її значення змінилося, маючи загальну тенденцію до зниження. Однак Боярська дума обмежувала монарха, тому говорити про самодержавство було передчасно. Навіть введення опричнини принципово не могло нічого змінити. Цар був змушений через декілька років відмо­витися від неї, оскільки зрозумів, що може позбутися соціальної опори, адже терором було незадоволене все населення. Опрични­на не ліквідувала значення Боярської думи як вищого органу державної влади, не похитнула принципу місництва, який обме­жував привілеї знаті.

Після смерті Бориса Годунова (бл. 1552-1605 рр.) роль Бояр­ської думи зросла. Внаслідок боротьби всередині пані­вної верстви 1610 р. був скинутий з престолу цар Василій Шуйсь­кий (1552-1612 рр.). Уся повнота влади тимчасово перейшла до Боярської думи. Деякий час державою управляли сім впливових бояр, що названо семибоярщиною. Склад Боярської думи з 32 членів за Івана IV збільшився до 167 за Олексія Михайловича.

Земські собори

Новим вищим органом станово-представницько ї держави стали Земські собори. Через них цар залучав до управління державою певні кола дворянства і посадського населення. Земські собори були потрібні монархові для підтримки ведення війни, вишуковування нових доході в тощо. Царі через Земські собори могли проводити відповідну політику всупереч волі Боярської думи. Перший Собор (названий Собором примирення) цар і феодали, налякані повстанням у Москві, скликали 1549 р.

До Земських соборів входили цар, Боярська дума, верхи духо­венства — Освячений собор у повному складі. Вони становили верхню палату, члени якої брали в ній участь відповідно до свого становища. Нижня палата була представлена виборними від дворянств а і верхів посадськими людьми. Інколи при терміновому скликанні Собору представників запрошували цар або посадові особи на місцях.

Тривалість засідань Земських соборів залежала від обставин, як і кількісний склад. Найбагатолюднішим (приблизно 700-800 осіб) став Зем­ський собор, скликаний 1613 р. після вигнання інтервентів, в якому брали участь представники стрільців, козаків, селян „чор­них" волостей. На ньому розглядалось питання про вибори царя — ним став 16-річний Михайло Федорович (1596-1645 рр.) — родо­начальник династії Романових.

Останній Земський собор у повному складі був скликаний 1653 р. у зв'язку з введенням України до складу Росії. Після цього він перетворився в наради окремих станів, які цар скликав у випад­ку необхідності.

Остаточний перехід від палацово-вотчинної до приказної системи управління

Московська дер­жава успадкувала від попереднього періоду палацово-вотчинну систему. Вона складалася з придворних чинів (дворецький, конюш­ний, стольник, чашник та ін.), які відтак стали виконувати дору­чення князя, що мали загальнодержавне значення і не належали до їхніх обов'язків при дворі.

Органи двірцево-вотчинного управління в XVI ст. змінили прикази, які відали окремими галузями управління, були по­стійно діючими установами з власним бюджетом і діловеденням. У кожному з приказів було від трьох до 400 осіб „приказних лю­дей" — суддів, дяків, піддячих, яким доручалося, „ приказувало­ся " ведення певного кола справ. Найважливіші прикази — Великого двірця, Великої казни, Розбійний, Холоп­ський, Помісний — всього близько 100.

Провідна роль нале­жала військово-адміністративним приказам. Відбулася реорганізація армії. Основу її становили дворянська кіннота і стрільці, які з'явилися внаслідок реформи, проведеної Іваном IV. Необхідність у стрілецькому війську виникла в зв'язку з подаль­шим розвитком і вдосконаленням вогнестрільної зброї. Для управ­ління стрільцями був створений спеціальний приказ. Особливим складом боярської та дворянської кінноти відав Розрядний приказ, що фіксував усі випадки призначення на служ­бу та переміщення. Призначення на посади проводилося відповідно до принципу місництва — за родовитістю, знатністю.

Помісними земельними володіннями служилих дворян відав Помісний приказ. Він стежив, щоб дворяни забезпечува­лися землями за військову службу. Існував також Козачий приказ, який відав коза­чими військами. З'явилися спеціальні територіальні прикази, які відали справами приєднаних територій. Це Казанський і Сибірський прикази. У подальшому почав діяти Малоросійський приказ, що відав справами України.

В період станово-представницької монархії виник зародок цен­трального поліційного органу. Спочатку працювала комісія Бо­ярської думи з розбійних справ, відтак утворився Розбійний при­каз, який розробляв для місцевих органів накази, спрямовані на боротьбу зі загальнокримінальними злочинами.

Обслуговуванням особистих потреб царя відали спеціальні двірцеві прикази: приказ Великого двірця (управляв двірцевими землями), Конюшний (відав царською конюшнею), Ловчий і Сокольничий прикази (мисливські), Постельний (відав царською спальнею) тощо. Велике значення мав Посольський приказ, який відав різноманітними зовнішньополітичними спра­вами. Посади керівників приказів вважалися особливо почесни­ми і важливими, відповідно до принципу місництва їх могли по­сідати найродовитіші феодали.

Отже, двірце­ві органи, що відали раніше лише князівським доменом, тепер ставали установами, які керували всією величезною Росій­ською державою.

Зміни в системі місцевого управління

Місцеве управління будувалося на системі кормління, характерній для ранньофеодальної монархії. Всі посадові особи утримувалися за рахунок місцевого населення — одержува­ли від нього „ корм " (проводили натуральні та грошові побо­ри, стягували мита). У цей період Російська держава поділялась на повіти — великі адміністративно-територіальні оди­ниці. Повіти поділялись на стани, стани — на воло­сті.

Місцеві органи управління не поширювали компетенцію на територію боярських вотчин. Княжата і бояри зберігали у своїх вотчинах імунітетні права. Вони були не просто землевласника­ми, а й адміністраторами та суддями в своїх селах. Великим феодалом залишалась церква. В цен­тральних районах країни монастирське землеволодіння поширю­валось за рахунок пожалування місцевих князів і бояр, а також у зв'язку із заповітами. На північному сході монастирі захоплюва­ли неосвоєні, а часто і чорносошні землі.

Перехід до станово-представницької монархії привів до істот­ної зміни місцевого управління. Система кормління змінена 1556 р. основаною на принципі самоврядування. Але міське самоврядування ще не склалося в панівну систему. Виняток становили Новгород і Псков, управління яки­ми здійснювали виборні старости.

Губні органи в складі губного старости і цілувальників замість намісників-«кормлєнщиків»

В середині XVI ст. замість намісників-кормлінників були повсюдно запровад­жені губні органи. Вони обиралися зі середовища визначених верст населення. Дворяни і діти боярські вибирали голову губ­ного органу — старосту, котрого затверджував на посаді Розбій­ний приказ. Апарат губного старости складався з цілувальників, яких оби­рали посадські та верхівка „чорнотяглого" селянства. Цілуваль­ники — виборні посадові особи — називалися так тому, що вони цілували хрест, присягаючи вірно служити на цій посаді.

Реорганізація системи феодальних імунітетів та відміна тарханів Стоглавим собором 1551 р.

Губні органи як станово-представницькі установи могли успіш­но функціонувати за умови корінної реорганізації системи феодаль­них імунітетів. Стоглавий собор 1551 р. прийняв рішення про зупинення видачі тарханів — грамот, які надавали феодалам окре­мі права та привілеї. Феодальні імунітети призводили до того, що світський або церковний феодал встановлював на певній тери­торії порядки за власним розсудом, мав право не дотримуватися загальнодержавних правових норм. Тепер це скасовувалося.

Введення земських органів самоуправління

Водночас із губними створювалися земські органи самовряду­вання, питання про які розглянув Стоглавий собор 1551 р. Він схвалив пропозицію царя про запровадження в країні виборних старост, цілувальників, сотських і п'ятдесятських. До відання земських органів належали збирання податків і суд із цивільних і дрібних кримінальних справ. Більші справи розглядали губні органи. Земські старости й інші посадові особи свої обов'язки з розгляду цивільних і кримінальних справ виконували без стягання мит із населення. Тим самим скасовувався попередній порядок, згідно з яким намісники-годувальники стя­гали численні мита до своєї кишені.

Воєводи

Селянська війна на чолі з Болотниковим і роки іноземної інтер­венції переконали царя в тому, що на губні та земські органи не можна повністю покладатися. Тому додатково на поч. XVIст. введена воєводська приказна система, яка стала органом нагляду центральної влади та установ за діяльністю губних і земських старост.

Воєводи, котрих призначали цар або Боярська дума, відали військово-поліцейськими, судовими й іншими справами. Орга­н управління – Приказна ізба. Воєводи підпорядковували своєму управлінню органи губного і земського самоврядуванні, а губних, земських старост і цілувальників зро­били своїми помічниками.

Виникнення та еволюція абсолютної монархії в Росії: 2-га пол. ХVІІ – ХVІІІ ст.

Виникнення абсолютної монархії в Росії належить до другої половини XVII ст., шляхом злит­тя усіх земель і князівств. Виникали буржуазні відносини і зросла роль посадського населення в політичному житті країни. З'явилися перші мануфактури. В XVII ст. їх налічувало­ся близько 30, а 1725 р. — уже понад 200.

На початках становлення абсолютизму посаду монарха у боротьбі з боярами підтримувала верхівка. В XVIIст. простежувалися суперечності між феодалами і по­садським населенням. У чолобитних верхівка посаду вимагала від монарха відгороди­ти їх від конкуренції іноземних купців. Російське купецтво було зацікавлене у встановленні абсолютизму для боротьби з іноземними торговцями. Абсолютизм підтримував розвиток торгівлі та промисловості у першій чверті XVIII ст. Забезпечення мануфактур робочою си­лою розв'язувалося через прописування до них державних селян. Дозволялось купувати селян з землею за обов'язкової умови використання їхньої праці на мануфактурах.

Хоч у цей період і відбувався процес зароджен­ня буржуазних відносин, основи феодалізму ще не були підірвані. Панівною системою залишалося феодальне господарство. Однак воно змушене було пристосовуватися до ринку, товарно-грошо­вих відносин.

Зміцнення панування феодалів, становища купецтва відбувалося внаслідок експлуатації трудящих і призво­дило до загострення боротьби в країні. Повстання селян, виступи низів населення, боротьба пригнічених народів змушували панівні верстви перейти до створення абсолютної монархії, що допомагало придушувати виступи. Абсолютистська держава використовувала армію, полі­цію, суд. Обставиною, що сприяла оста­точному становленню абсолютизму, була боротьба між духовни­ми і світськими феодалами, боярами і дворянами.

Встановлення абсолютизму зумовлене зовнішньо­політичними причинами: необхідністю боротьби за політичну й економічну незалежність країни, за вихід до моря. 25-річна Лівонська війна (1558-1583 рр.) закінчилася поразкою Росії, абсолютна ж монархія внаслідок Північної війни (1700-1721 рр.) блискуче спра­вилася з цією проблемою. Певна роль у становленні абсолютизму належала царям, охочим посилення своєї влади.

Перестали скликатися Земські собори, які обмежували владу царя. Ще відбувалися державні на­ради царя з представниками окремих станів про ціни на товари, грошову систему, про торгівлю. Зміцнювалася приказна система управління, підпорядкована безпосередньо цареві. Було створено постійне царське військо. Монарх став менше залежним від дворянського війська.

Цар мав значну фінансову самостійність, отримуючи доходи від вотчин, від митних збо­рів і податків. З менши­лося значення Боярської думи. Її склад поповнив­ся дворянами. Місце Боярської думи посіла Таємна, або Ближня, дума з близьких до царя осіб. Відбулося збільшення кількості іменних ука­зів, що цар видавав без наради з Думою. Із заснуванням у лютому 1711 р. Сена­ту Боярська дума перестала діяти остаточно. Зник останній ор­ган, який значною мірою обмежував владу монарха. Цар став необмеженим правителем країни. Відбулося і певне підпорядкування церкви державі.

В першій чверті XVIII ст. абсолютна монархія отримала законо­давче закріплення. В жовтні 1721 р. у зв'язку з перемогою Росії в Північній війні Сенат і духовний Синод надали Петру І титул „ Батька Вітчизни, Імператора Всеросійського". Росія стала імпе­рією.

За 250-літню історію абсолютизм у Росії змінювався разом зі змінами в економіці, соціальній структурі суспільства, розстановці сил. Можна виділити п'ять основних етапів розвитку абсолютиз­му в Росії:

1) абсолютна монархія другої половини XVII ст. із Боярською думою та боярською аристократією;

2) чиновницько-дворянська монархія XVIII ст. з окремими періодами просвіченого абсолютизму;

3) абсолютна монархія першої половини XIX ст. (до реформи 1861р.);

4) абсолютна монархія 1861-1904 рр., коли самодержавство зробило перший крок у напрямі до буржуазної монархії;

5) з 1905 р. до лютого 1917р., коли абсолютизм зробив ще один крок до буржуазної монархії.

Абсолютна монархія повалена внаслідок Лютне­вої буржуазно-демократичної революції 1917р.

Суспільний лад

Відбулося оформлення основних верств феодального сус­пільства в стани. Реформи станового ладу були проведені за Петра І. Вони оформили та закріпили по­діл всього населення на чотири стани: шляхетство (дворянство), духовенство, міщанство і селянство. Населення країни поділялися на дві основні категорії — податне та неподатне насе­лення. Петро І ліквідував поділ панівного класу на групи, що користу­валися різними правами. Він створив один стан — шляхетство, наділене однаковими правами й обов'язками. В дру­гій половині XVIII ст. назва шляхетство замінилась новою — дворянство.

Жалувана грамота Катерини II (1729-1796 рр.) дворянству 1785 р. підсумувала всі права та привілеї дворянства. Воно остаточно оформилося як привілейований стан. Дворя­ни звільнялися від обов'язкової служби державі, податків, різ­них повинностей (і рекрутської), тілесних покарань. Звання передавалося дружині та дітям. Дворяни ко­ристувалися особистою і майновою недоторканністю. Дворян мо­гли судити суди, де всі судді також були дворянами. Вони могли володіти фабриками і заводами, а також мали право на самоврядування. Дворяни повіту і губернії кожні три роки проводили пові­тові та губернські дворянські збори, де обирали посадових осіб (губернських і повітових) і обговорювали свої станові справи.

Іншим привілейованим станом було духовенство — неподат­ний стан, звільнений від будь-яких повинностей. Церква у XVIII ст. володіла великими землями і се­лянством. Духовенство мало дуже сильний політичний вплив. С амодержавство намагалося підкорити церкву державі й заволодіти церковними багатствами. Уряд Петра І встановив контроль над церковними доходами і видатка­ми, заборонив церкві споруджувати нові будівлі, відкривати мо­настирі тощо. В 1701 р. велика кількість монастирських земель передана державі. Для управління монастирськими вотчина­ми відновлено Монастирський приказ. У 1721 р. відібрані землі повернуто церкві, а управління ними – Духовній колегії, перейменованій на Синод. Уряд Петра І відбирав у монастирів і церков грошові, продовольчі запаси, срібний посуд і коштовності.

Петро III 1762 р. видав указ, за яким церков­ні та монастирські землі вилучені з відання Синоду і пере­дані Колегії економії. Катерина II, побоюючись протидії духовенства, ліквідувала Колегію економії. Переконав­шись, що дворянство не заперечує, видала 1764 р. указ про секуляризацію церковних і монастирських зе­мель.

За „ Регламентом головному магістратові ", виданий Петром І 1721 р мешканціміст розподілялися на дві категорії: регуляр­них (котрі мешкали у містах) і нерегулярних (тимча­сових мешканців міста). Регулярні громадяни розподілялися на дві гільдії. До першої належали банкіри, великі купці, лікарі, аптекарі, художники та інші, до другої — дрібні торговці та ремісники. Обидві гільдії користувалися самовряду­ванням. Вони збиралися на сходи, обговорювали питан­ня, встановлювали грошові збори серед своїх членів і обирали гільдівського старосту та його помічників. Ремісники міста поділялися на цехи, які очолюва­ли виборні альдермани. Вони наглядали за якістю ремісницьких виробів і збирали державні податки. До нерегулярних відносились чорнороби і наймані слуги, котрі тимчасово проживали в містах. Вони були позбавлені права участі в міському самоврядуванні.

В 1785 р. видана Жалувана грамота містам, яка поділила міщан на шість груп (міські обивателі, купці, ремісники, іногородні й іно­земні гості, великі капіталісти, посадські люди – дрібні влас­ники трактирів, лазень). Мешканці міста, які працювали, мали багато обов'язків: спла­чували подушний податок, відбували рекрутську, шляхову, мос­тову повинності. Вони підлягали тілесним покаранням, з їхнього середовища не могли обиратися посадові особи міського самоврядування.

При введенні Петром І подушного податку був здійснений загальний перепис податного населення, що почався 1718 р. Холопи були записані нарівні з селянами, податок з кожного дво­ру замінений податком з осіб чоловічої статі незалежно від віку і здоров'я. Подушний податок лягав тягарем на се­лян і міське населення.

У XVIII ст. селяни поділялися на декілька груп. До першої входили державні селяни, які належали цареві. Другу становили двірцеві селяни, приписані до царського двірця. В 1797 р. для управління двірцевими селянами був заснований де­партамент уділів, вони почали називатися удільни­ми. Третю групу становили церковні та монастирські селяни. Для управління церковними і монастирськими землями, крі­посними цих земель була заснована Колегія економії, і селяни церковних та монастирських земель почали називатися економічними. Колегія економії 1786 р. була ліквідована, а еко­номічні селяни зрівняні в правах з державними. До четвертої гру­пи належали посесійні селяни, куплені фабрикантами і заводчиками в поміщиків або казни та приписані до фабрик і заводів. П'ята група селян складалася з „ однодвірців " — нащадків дріб­них служилих людей, розселених переважно на окраїнах Росій­ської держави, які не ввійшли до складу шляхетства. Вони сплачували подушний по­дато к і відбували різні повинності, а в правовому відношенні ні­чим не відрізнялись від державних селян. Нарешті, шосту групу становили поміщицькі кріпосні селяни, які у XVIII ст. налічува­ли більшу половину всіх селян.

У період царювання Катерини II і Павла І зміцнювалося кріпос­не право. Поміщики мали право розпоряджатися своїми кріпаками — продавати, дарувати, міняти, заставляти, відпису­вати. Існували оброки та панщина. Вони залежали від сваволі поміщиків. Особливо тяжкою для се­лян була панщина, звичайна норма якої була три-чотири дні на тиждень, а в деяких поміщиків селяни працювали впродовж п'я­ти-шести днів. Поміщики мали право переселяти кріпосних се­лян з одного маєтку в інший, одружувати і видавати заміж без їхньої згоди, судити і карати. Поміщикам належало право власності на майно кріпаків. Посилення кріпосного гніту, свавілля та насильство поміщи­ків і царської адміністрації викликали низку народних повстань.

Політичний лад

Після закінчення Північної війни 1721 р. Сенат і Синод присвоїли Петру І титул імператора. Признаючи цей титул, західноєвропейські держави водночас змушені були при­знати Росію великою державою.

Імператори мали ширші повноваження. Земські со­бори і Боярська дума скасовувалися. Влада імператора була необмеженою. Він володів вищою адміні­стративною владою, органами держав­ного управління. І мператор мав право видавати закони. Він був главою судової вла­ди. Всі виносились від його імені. Йому належала вища церковна влада, здійснувану через Синод. Посада глави церкви — патріарха - ліквідована.

Сенат був вищим органом державного управління, здійснював контроль за діяльністю приказів, а після їх ліквідації — за колегі­ями і місцевими установами, був вищим судовим органом. Розглядав справи про політичні злочи­ни і злочини вищих посадових осі б, До Сенату як апеляційної інстанції надходили скарги на рішення Юстиц-колегії та Помісного приказу. Рішення Сенату не підлягали оскарженню, їх міг скасувати лише цар. Для здійснення нагляду при Сенаті була створена посада обер-фіскала, а з 1723 р. генерал-фіс­кала. Проте інститут фіскалів не виправдав себе, і 1722 р. при Сенаті була створена прокуратура на чолі з генерал-прокуро­ром і його помічником — обер-прокурором. Їм підлягали прокуро­ри при колегіях і надвірних судах. Інститут прокуратури був створений для гласного нагляду за діяльністю державних установ у центрі і на місцях. Генерал-прокурор підкорявся цареві, його міг судити тільки цар.

При Сенаті 1720 р. була встановлена посада генерал-рекет­мейстера, котрий розглядав скарги на тяганину в справах і неправильні рішення колегій, інших центральних установ. Ця посада ліквідована 1763 р. Після смерті Петра І політична роль Сенату зменши­лася. Формально Сенат вважався вищим урядовим органом Російської імперії, але підкорявся Верховній таємній раді, що розв'язувала найважливіші питання внутрішньої і зов­нішньої політики. Її створила 1726 р. імператриця Катерина І.

В 1731 р. був заснований Кабінет міністрів, який складався з трьох міністрів. Проте 1741 р. імператриця Єлизавета Петрівна ліквідувала його і відновила значення Сенату. В 1756 р. вона створила дорадчий орган — „ Конференцію при височайшому дворі ", що розглядав питання зовнішньої полі­тики і будівництва збройних сил.

Петро І ліквідував прикази і замість них організував колегії. Всього було створено 12 колегій переважно за галузевим принципом. Окреме місце серед інших посідала Колегія духов­них справ, перейменована відтак у Синод. Всі колегії складалися з При­сутствія та канцелярі ї. До Присутствія входили президент, віце-президенти, чотири або п'ять радників і чотири асесори. Прези­дента колегії призначав цар, віце-президентів — цар за поданням Сенату, членів колегії — Сенат. Присутствія засідали щодня. Всі рішення приймалися голосуванням, на відміну від приказів (вирішував одноосібно його керівник). При колегії працював фіскал, а пізніше прокурор, який здійснював контроль за діяльністю колегії.

1702 р. Петро І ліквідував губне самоврядування у повітах, а його функції передав воєводам. У кожному повіті при воєводах були створені дворянсь­кі ради з двох-чотирьох дворян, обраних дворянами повіту. Воєво­ди повинні були управляти разом з дворянською радою.

Але надто велика кількість повітів у Росії (319), якими управляв безпосередньо царський уряд, не давала змоги задовільно справлятися зі стягуванням пода­тків з населення і придушувати селянські повстання. Для зміцнення влади панівної верхівки і боротьби з селян­ським рухом Петро І заснував 1708 р. вісім губерній. У 1719 р. – десять, а потім і 20 губерній. Губернії поділялися на провінції, а провінції — на повіти.

Очолювали губернії губернатори, яких призначав цар. Вони відали цивільним управлінням губернії, командували військами на території губернії й об'єднували судову вла­ду. Помічниками були віце-губернатори. Діловеден­ням займалася губернська канцелярія. При губернаторах були створені ландратські ради з 8-12 осіб, яких обирали дворяни цієї губернії.

Провінціями, де була земська канцелярія, управляли воєводи. Помічниками воєводи були: камерир, котрий відав збиранням податків і заготовкою продовольства для армії; рентмейстер (казначей), який займався зберіганням і виділенням державних засобів; обер-комендант — правитель провінційного міста і начальник місцевого гарнізону; вальдмейстер, який за­готовляв корабельний ліс і займався охороною лісів. Повіти очолювали обрані з дворян земські комісари. Їх поміч­никами були нижні комісари, мостові наглядачі та ін.

1775р. Катерина II провела реформу місцевого управління - „Установу для управління губерній Всеросійської імперії". Було вирішено встановити кіль­кість населення для губернії: приблиз­но від 300 до 400 тис. жителів, а в повіті — від 20 до ЗО тис. За цим принципом вся Росія була розділена на 40 губерній. Провінції були лік­відовані. В кожній губернії збільшилася кількість повітів. У кожному повіті був утворений Нижній зем­ський суд, що відав адміністрацією та поліцією. Він скла­дався з капітан-справника як голови і двох засідателів з дворян.

Очолювали повітове місто городничий або комендант. Дворянство отримало право брати участь у справах місцевого управління, що сприяло зміц­ненню дворянської диктатури в країні.

Була проведена міська реформа. Вона надала деякі права купецтву. В усіх містах 1699 р. були засновані бурмистерські, або земські ізби, що відали збиранням податків і відбуванням повинностей міського населення, судом над ним. До складу бурмистерських ізб входили бурмистри, котрих обирали щорічно. Вони обира­ли на кожен місяць президента ізби. Керувала бурмистерськими ізбами Бурмистерська палата в Москві.

На правах колегії 1720 р. був створений Головний магістрат, який замінив Бурмистерську палату. В містах замість бурмистер­ських ізб виникли магістрати. Уряд Катерини II 1785 р. видав „Грамоту на права і вигоди містам Російської імперії", за якою кожна з шістьох груп населення міста посилала депутатів до спі­льної Міської думи, а остання обирала Шестигласну думу з шес­ти осіб — по одному від кожної групи міського населення.

Правова система.

Інтенсивний розвиток права, збільшен­ня ролі царського законодавства. Цар приймав законодавчі акти разом з Боярською думою або Земським собором, але поступово зростала кількість і значущість так званих іменних царських указів, які цар приймав одноосібно. Розвивалася нормотворча діяльність приказів із підвідомчих питань.

Систематизація права.

У Судебнику 1550 р. був вироблений і закріп­лений принцип наступної систематизації нормативних актів, що не ввійшли до судебників. Нові укази стосовно діяльності того чи іншого приказу повинні були „ приписуватися" до діючого судебника. Внаслідок цього з'явилися уставні книги приказів. Одна з перших — Уставна книга Розбійного приказу (1555-1556рр.), яка містить норми кримінального права і процесу, що засвідчує посилення каральної політики й інквізиційну фор­му процесу.

З 1616 р. розпочато вироблення нової Уставної книги Розбійного приказу. До неї ввійшли положення Уставної кни­ги 1555-1556 рр. і нові укази про норми кримінального та проце­суального права. Зміни характеру вотчинного і помісного землево­лодіння засвідчує Уставна книга Помісного приказу (1626-1648). В она містила спеціальне Уложення про вотчини і помістя 1636 р.

Соборне уложен­ня 1649 р. — кодекс, який визначив правову систему Росії (див. далі).

Джерела права

Джерелами загальноросійського права в XV – XVІІ ст. були царське законодавство (головні, указні, духовні грамоти, укази), “ приговори” Боярської думи, постанови Земських соборів, приказів. Створюються загальноросійські кодекси: Судебники, Соборне Уложення, указні (статутні) книги, в яких систематизувались норми Судебників: статутна книга Розбійного приказу, статутні книги Помістного і Земського приказів.

Соборне Уложення 1649 року

Соборне уложен­ня 1649 р. — кодекс, який визначив правову систему Росії. Для складення проекту збірника була створена спеціальна комісія на чолі з князем М.Одоєвським. Проект обговорювали на Зем­ському соборі, 1649 р. його затвердив цар. Соборне уложення — перший друкований звід законів Росії. Він складався з 25 розділів і 967 статей, зміст яких відбиває важли­ві процеси у суспільно-політичному житті Росії XVII ст. Зокрема, в спеціальному розділі (Суд про селян) законодавчо закріплено повне закріпачення селян.

У Соборному уложенні спеціально не виділялося кри­мінальне право, а основна увага зосереджувалась на описі конк­ретних складів злочинів. Кримінальне право середини XVII ст. акцентувало на системі покарань, які ставали все жорсткішими (і смертна кара). Прості ви­ди смертної кари – відрубування голови, повішання, втоплення. До кваліфікованих належало закопування жи­вим у землю (до дружини, яка вчинила вми­сне вбивство чоловіка), спалення, залиття горла розплавленим оловом або свинцем, четвертування, колесування. Широко застосовува­лися калічницькі кари — відрізували ніс, вухо, руку, били батогом і палицями. Кримінальне законодавство знало в'язницю і заслання. Штраф посідав уже незначне місце серед покарань.

В Соборному уложенні 1649 р. містився припис:" Правосуддя повинно здійснюватись справедливо ".

Акти Земських соборів

Відомі:

· Собори, що вирішували питання реформ;

· Собори, що вирішували зовнішньополітичні справи Русі, питання війни і миру;

· Собори, що вирішували справи внутрішнього «улаштування держави», в тому числі способів приборкання повстань;

· Собори смутного часу;

· Виборчі собори (обрання царів).

Приклад справ внутрішньої політики, які розглянули на соборах:

· 1580 - Про церковне і монастирське землеволодіння;

· 1607 - Про звільнення населення від присяги Лжедмитрія 1, про прощення клятвопорушення відносно Бориса Годунова;

· 1611 - Вирок (установчий акт) «всієї землі» про державний устрій і політичних порядках;

· 1613 - Про посилці по містах збирачів грошей і запасів;

· 1614, 1615, 1616, 1617, 1618 р.р. та ін. - Про стягнення п'ятини грошей, тобто про збір коштів на утримання війська і загальнодержавні видатки.

Інститути цивільного та кримінального права

Спочатку не було розме­жування між цивільно-процесуальним і кримінально-процесуаль­ним правом. Цивільно-правові відносини виділяються в особливу сферу у XV – XVІст., регулювання здійснюється спеціальними нормами, які були включені в різні збірники (грамоти, судебники та ін.). Норми цивільного права одночасно відображали і регламентували процес розвитку товарно-грошових і обмінних відносин, відносин феодальної експлуатації, що базувалась на вотчинній і помістній земельній власності. Суб’єктами цих відносин були приватні і колективні особи (община, монастирі).

Судовий процес

Розрізнялися дві форми судового процесу — змагаль­ний і розшуковий, останній набував більшого значення. Суть розшукного (“інквізиційного”) процесу: справа розпочиналась за ініціативою державного органу або посадової особи; докази: затримання на місці злочину або особисте визнання, для одержання якого застосовувалось катування (Законодавство регламентувало підстави і порядок застосування катування).

Іншим новим процесуальним засобом був “повальний обшук ” – масовий допит місцевого населення, щоб виявити очевидців злочину та проведення процедури “облиховання ”. “Облихований” злочинець, який не визнав своєї вини, міг бути підданий тюремному ув’язненню на невизначений строк.

Більшість цивільних справ і деякі кримінальні розглядалися в змагальному процесі. Він починався і закінчувався за волею сторін, які пред­ставляли свої докази. Продовжувала розвиватися система формальних доказів. Докази поділялися на досконалі та недосконалі, повні й не­повні. Суд при оцінці доказів повинен був дотримуватися вимог закону. Головним доказом вважалося признання обвинуваченого або відповідача. В якості доказу зберігалася і присяга. В Собор­ному уложенні 1649 р. вона йменувалася «хресним цілуванням».

СУД

Вищу судову владу мав цар. Усі найважливіші та складні спра­ви надходили з Сенату на його затвердження. Наступною судовою інстанцією був Сенат, куди подавали апеля­ції в справах, розглянутих Юстиц-колегією. Сенату підлягали за службові злочини сенатори й інші вищі посадові особи.

Спеціальною вищою судовою установою була Юстиц-колегія — апеляційний суд щодо губернських надвірних судів. Вона також розглядала окремі справи як суд першої інстанції, водночас управ­ляючи всіма судами імперії. Судові функції виконували й колегії, розглядаючи справи своїх чиновників, винних у службо­вих злочинах. У всіх містах імперії були створені так звані нижні суди. Про­те 1722 р. їх ліквідували, і в кожній провінції був заснований провінційний суд у складі воєводи й асесорів.

Злочини військовиків розглядали полкові суди та Генеральний військовий суд, духовних осіб — єпископ. Апеляційною інстанцією був Синод. Справи міського населення розглядали городові ма­гістрати, апеляційною інстанцією був Головний магіст­рат. Кріпосних селян судили поміщики, крім справ про тя­жкі злочини.

Незважаючи на всі перетворення, характерними особливостя­ми суду того часу залишались хабарництво і тяганина, сваволя суддів, їх низький моральний рівень і безграмотність.

Реформи Петра І

Петро І ліквідував поділ панівного клас у на групи з різними правами і створив один стан — шляхетство. В дру­гій половині XVIII ст. назва шляхетство замінилась новою — дворянство.

Відбуваючи в Прусський похід, Петро І 1711 р. доручив близь­ким йому особам управляти, установу назвав Сенатом. Сенат став постійним вищим урядовим органом. До нього входили дев'ять призначених імператором сенаторів. Вони становили «присутствіє Сенату». Йому належали законодорадчі функції, розробка проектів законів. До 1722 р. за відсутності царя Сенат міг видавати закони без затвердження їх царем.

За Указом про єдиноспадкування 1714 р. помістя зрівняні з вотчинами. Замість поділу землі на вотчини і помістя всі земельні володіння дворян називали нерухомим майном. Указ за­бороняв дробити землю при переданні його у спадковість. Землю можна було заповідати лише одному з синів, а за їхньої відсутності — одній з доньок. За законом земля переходила до старшого сина. Решта спадкоємців отриму­вали лише рухоме майно.

Уряд Петра І встановив контроль над церковними доходами і видатка­ми, заборонив церкві споруджувати нові будівлі, відкривати мо­настирі тощо. В 1701 р. велика кількість монастирських земель була передана державі. Для управління монастирськими вотчина­ми відновлено Монастирський приказ. У 1721 р. землі повернуто церкві, а управління передано Духовній колегії, перейменованій на Синод. Уряд Петра І відбирав у монастирів і церков запаси, срібний посуд і коштовності.

Важливим законодавчим актом був Табель про ранги 1722 р., за яким усі посади поділялися на 14 рангів. Замість „породи" бралися до уваги здібності. Табель про ранги давав змогу окремим вихідцям з інших станів отримувати дворянське звання.

Петро І вніс зміни в порядок спадкоємства престолу. До Пет­ра царський престол переходив від батька до сина. В XVII ст. царя міг обрати Земський собор. Однак Петро вважав такий порядок невідповідним ідеї необмеженого самодержавства, й імператор міг призна­чати наступника за власним міркуванням. Петро І ліквідував прикази і організував колегії. Всього було створено 12 колегій переважно за галузевим принципом.

Обласна реформа 1708-1710 рр. (губернії – провінції – повіти)

В кінці 1707 р. починається здійснення реформи, а в 1708 р. проголошується створення восьми губерній, які в свою чергу поділялися на провінції: Московської, Інгерманландської (згодом Санкт-Петербургської), Київської, Смоленської, Архангелогородської, Казанської, Азовської і Сибірської.

Очолили генерал-губернатори та губернатори, призначені царем з довірених. Мали вищі військові і цивільні функції і повноту судової влади на місцях. У їх підпорядкуванні перебували обер-комендант (військове відомство), обер - комісар і обер-провіантмейстер (грошові та хлібні збори), ландріхтер (судові справи).

До губерній приписувалися полки, які вони утримували за свій рахунок. З 1719 губернії почали ділитися на 50 провінції, а останні – на повіти. З формуванням колегій реформа завершилась, бо місцеві органи стали підпорядковуватися відповідним колегіям. Реформа призвела до зростання місцевого бюрократичного апарату.

Втрата Ратушею значення центральної фінансової установи

На Чолі виборних міських бургомістрів стояла Московська ратуша, яка вибиралася купцями Москви. Відала головними надходженнями державних прибутків з міст, загальним наглядом за органами самоврядування. Очолював її обер-інспектор ратушного правління. І з зростанням видатків Петро І втрачає довіру до фінансових можливостей Ратуші і переносить основну масу управління на місця.

Така організація управління забезпечувала високий ступінь задоволення фінансових потреб держави, а після закінчення Північної війни спростила процес розміщення і забезпечення військ.

Ліквідація обласних приказів

Місцеве управління на початку XVIII ст. здійснювалось на основі старої моделі: воєводське управління і система обласних приказів. Обласні прикази здійснювали адміністративну, судову і контрольно-фінансовую функції, а в прикордонних регіонах відали ще і військовими справами.В процесі реформ Петра І в цю систему стали вноситись зміни. В 1702 році вводиться інститут воєводських товаришів, виборних від місцевого дворянства. В 1705 році цей порядок стає обов’язковим, що повинно було посилити контроль за старою адміністрацією.

Сенат (1711р.). Ближня канцелярія (1699р.). Консилія міністрів.

Слідом за організацією губерній у 1711 р. був заснований Сенат, який замінив Боярську думу. Аристократична за складом, Боярська дума почала відмирати ще з кінця XVII ст., скоротилася у своєму складі, бо дарування думних чинів більше не проводилося, в думу проникали недумні чини (незнатного походження), які користувалися довірою царя. Першорядне значення набула в 1699 р. Ближня канцелярія, яка здійснювала адміністративно-фінансовий контроль у державі. Ближня канцелярія незабаром стала місцем засідань Боярської думи, перейменованої в Консилію міністрів.

Вирушаючи в Прутський похід, Петро заснував «для повсякчасних наших у цих війнах відлучень» Сенат у якості тимчасової установи. Всім особам і установам «під жорстоким покаранням чи смертю» звелено беззаперечно виконувати сенатські укази. Сенат перетворився на постійну установу з широкими правами: контролював правосуддя, керував видатками і податками, відав торгівлею, до нього перейшли функції Розрядного приказу.

Фіскали (обер-фіскал при Сенаті і фіскали в провінціях). Введення колегій 1717-1721 рр. (адміністративні, фінансові та судові функції; підпорядкування Колегіям губернських, провінційних і повітових адміністрацій; Генеральний регламент).

Практично одночасно з Сенатом Петро I заснував новий контрольно-ревізійний інститут так званих фіскалів. Це була армія офіційних осіб, що діяли таємним чином і виявляли казнокрадство, хабарництво, порушення законопорядку. На чолі фіскалів стояв обер-фіскал при Сенаті. У нього в підпорядкуванні було 4 фіскали (два від купецтва і два від дворянства). При губернських правліннях було також по 4 фіскали, в містах - 1-2 фіскали. Фіскали не отримували платні, в нагороду за працю їм видавалася половина, а потім третина конфіскованого майна. Над самим Сенатом з 1715 наглядав спеціальний сенатський генерал-ревізор, а з 1721 контроль вели помісячно штаб-офіцери гвардії.

Заміна старих приказів – колегіями - була проведена в 1717-1721рр. До кінця XVIIст. функції центральних установ виконували 44 прикази. Їх замінили 11 колегіями. Зовнішні зносини та збройні сили знаходилися у відомстві трьох колегій: Військовій, Адміралтейства і Закордонних справ. Вони називалися «найпершими». Фінансами відали також три колегії: Камер-колегія керувала збором податків, витратами розпоряджалася Штате-контор-колегія, контроль за витратами і доходами здійснювала Ревізіон-колегія. Управління легкою промисловістю було передано Мануфактур-колегії, гірничою справою - Берг-колегії, зовнішньою торгівлею – Комерц-колегії. Замість Помісного приказу, який відав земельними справами, організована Вотчинная колегія, яка відала земельними суперечками, справами про спадкування землі. Місцевими судовими установами керувала Юстиц-колегія.

Структура та функції колегій аж до організації діловодства, процедури засідань були детально розроблені в Генеральному регламенті і регламентах окремих колегій. Так була закладена основа уніфікації та бюрократизації державного управління.

Генеральний регламент - статут державної цивільної служби в Росії XVIII-XIX століть, виданий 28 лютого 1720. Складено за участю Петра I. Ввів систему діловодства, що отримала назву "коллегіальної" за назвою закладів нового типу - колегій. Домінуюче значення в цих установах отримав колегіальний спосіб прийняття рішень присутністю колегії, до складу якого входили президент, віце-президент, члени колегій, секретар, нотаріус, перекладач. Генеральний регламент визначав порядок обговорення справ у колегіях, організацію діловодства, взаємини колегій з Сенатом та місцевими органами влади. Генеральний регламент втратив значення з виданням Зводу законів Російської імперії в 1833 році.

Зміни у складі Сенату за рахунок президентів Колегій (1722 р.). Генерал-прокурор при Сенаті та прокурори в Колегіях. Головний магістрат (1720р.) і Синод (1721р.).

У 1718-1722 рр.. Сенат був реформований. Зокрема, його членами стали всі президенти колегій. Була введена посада генерал-прокурора. З появою його стала діяти ціла армія прокурорів у всіх центральних та губернських установах. Йому підпорядковувалися фіскали імперії. Генерал-прокурор і обер-прокурор Сенату підкорялися тільки государеві. Він міг опротестувати і призупинити рішення Сенату. Основна функція прокурорського контролю – дотримання правопорядку. Першим генерал-прокурором був Павло Іванович Ягужинський.

У 1720 в Петербурзі був відтворений на правах центральної установи Головний Магістрат, а на місцях знову утворені міські магістрати, в якійсь мірі відбивали станові інтереси купецтва.

До числа центральних установ належав Синод, або Духовна колегія. Після смерті патріарха Адріана цар призначив на цей пост виконуючого обов'язки, а вибори патріарха не провів. Причиною тому було стримане ставлення духовенства до перетворень царя. У результаті в 1721 був утворений Синод на чолі з президентом, колишнім місцеблюстителем престарілим Стефаном Яворським. Главою Синоду був віце-президент, псковський архієпископ Феофан Прокопович. Саме він створив Духовний регламент - звід найважливіших організаційних та ідеологічних установлень церковної організації в нових умовах абсолютизму.

За Регламентом члени Синоду присягали на вірність цареві і зобов'язувалися «у мирські справи і обряди не входити ні для чого». Існували принципи колегіального управління церквою і зобов'язання священиків порушувати таємницю сповіді у випадках, «що загрожують державним інтересам».

Ліквідація «земських ізб».

В кінці XVII ст. посадова структура Управління піддалася істотним змінам. Земські старости, митні і шинкові голови змінилися бурмістрами і земськими ізбами. Але в 1708-1710 рр.. земські виборні бурмістри стали підкорятися губернаторам, а збір податків перейшов до губернським канцеляріях. «Храмина російського купецтва» була «розсипана».

Уряд хотів поставити вище московське купецтво на чолі всіх міст, зробити центральним фінансовим штабом, покладаючи на нього доручення з влаштування і стягування міських поборів. Реформа 1699 перетворила ці доручення у постійне представництво: одним указом городові земські ізби з їх виборними «земськими» бурмістрами були підпорядковані московській бурмістерській палаті, або ратуші, в якій засідали виборні з великого московського купецтва бурмистри.

Міська реформа, міські магістрати

Приблизно через 8 років створені міські магістрати. Вибори в них проходили під наглядом місцевих губернаторів, підсумки стверджували в столиці, в Головному магістраті. Бурмістри і ратмани вибиралися довічно, а за заслуги могли бути посвячені в шляхетство (дворянство).

Магістрати вели статистичний облік населення, розподіляли податки і повинності, розміщували війська на постій, стежили за діяльністю підприємств міста, керували обранням міських старост і старшин, влаштовували ярмарк и. У магістратах велися й вирішувалися кримінальні справи, різного роду позови; вони контролювали процедури зважування і вимірювання габаритів товарів. На магістрати була покладена функція контролю в'їзду та виїзду з міста, паспортний контроль. У 1727 магістрати знову перетворили на ратуші.

Магістратська реформа змінювала характер міського управління. За указами 1699 земські бурмистри вибиралися на один рік, члени магістрату – безстроково. Бурмістри обиралися всім посадским суспільством; членів магістрату вибирали тільки бургомістри і «перші мирські люди»

Смертні вироки представлялися на затвердження в Головний магістрат, який становив також і вищу апеляційну інстанцію. Ті ж магістрати відали міською поліцією і господарством, піклувалися про розмноження мануфактур і ремесел, про заклад міських початкових шкіл, богаділень. За інструкцією магістрати вели справи спільно з громадянами.

Магістрат не замінював виборної влади міста, старшин і старост, а ставав над ними з новими повноваженнями, судовими та адміністративними. При такій постановці магістратів їх члени ставали простими чиновниками. Все це повинно було відчужувати магістрати від міської робочої маси. Так, почавши пристрій міського управління станово-земськими ізбами, Петро І закінчив реформу станово-бюрократичними приказними магістратами. До 1720 р., коли зроблена була магістратська реформа, цар зрозумів, що необхідно розширити і поглибити джерела державного прибутку. Для цього треба було за допомогою запозичених зондів дістатися до більш глибоких і рясних жив, якими ці джерела могли б харчуватися.

1719р. – зміни в структурі обласних адміністрацій (провінція замість губернії).

Губернії спочатку ділилися на «повіти» з «комендантом» (воєводою). Однак губернська канцелярія явно не справлялася з безліччю повітів, і тому незабаром введена була нова адміністративна одиниця - «провінція» на чолі з обер-комендантом. У 1713-1714рр. з'явилося ще 3 губернії (Нижегородська, Астраханська і Ризька). З 1715р. губернії почали ділитися на провінції (числом - 50), а провінції ділилися на «частки» на чолі з ландратами (у кожній частці по 5536 дворів). Ландрат був особою виборною від дворян, цілком підпорядковувався вищій інстанції. Згодом замість «часток» з'явилися «дистрикти», по 2 тис. дворів. При перевірці підсумків першої ревізії військовою адміністрацією з'явився полковий дистрикт, де розміщувався той чи інший полк, на утримання якого йшли податки даного дистрикту.

У провінції основними адміністративними ланками були комендант, камерір, який організовував збір податків, і рентмейстер, очолював місцеве казначейство. У дистриктах земські комісари в першу чергу відповідали за збір податків і виконували поліцейські функції.

Указ про єдиноспадкування 1714 р. (стирання різниці між вотчиною і маєтком, введення майорату задля запобігання подрібнення землеволодінь). «Табель про ранги» 1722р.

Виданий 23 березня 1714 указ про єдиноспадкування був продиктований реальними процесами в середовищі панівного класу. Петро I прагнув припинити стихію подрібнення маєтків введенням правила передачі маєтку тільки одному з синів (а якщо в сім'ї лише одна дочка, то їй), щоб інші йшли на службу. Однак дворяни дружно ігнорували нововведення, і вже в 1739 р. воно було скасоване. Зате положення указу про остаточне рівняння статусу маєтку і вотчини було рішуче підтримане. Воно мало велике значення у зміцненні матеріального і соціального статусу дрібного дворянства. Зрівняння статусу маєтку і вотчини мало економічне значення, стимулюючи розвиток вотчинного панського господарства.

24 січня 1722 «Табель про ранги» - державний закон, який створив ієрархію службових розрядів і систему просування державних чиновників, військових і осіб, які перебувають при царському дворі. Всі посади були поділені на дві категорії: військові і цивільні. У кожній з категорій було 14 рангів, які суворо співвідносяться між собою. Кожна цивільна посада мала певний військовий еквівалент. Перший ранг у всіх категоріях був вищим (генерал-фельдмаршал, генералісимус, адмірал, генерал-адмірал, генерал від інфантерії, від артилерії, від кавалерії, дійсний статський радник і канцлер). Останній, 14, клас становили відповідно посади корнета, прапорщика і колезького реєстратора. Відтепер принцип пріоритету знатності і роду при зайнятті посади поступився місцем принципу вислуги та повної послідовності проходження всіх рангів.

Петро I запроваджує низку заходів, які змушують дворян відповідати тим рангам, які вони в силу обов'язкової служби повинні були займати. З 1714 всі дворянські діти повинні були навчатися арифметики і геометрії. Хоча більшість дворян повинні були починати військову службу з солдатського «фундаменту», перед ними була відкрита дорога до Морської, Артилерійської і Військової академії. Служба у привілейованих полках теж служила освітнім етапом у кар'єрі. Функції контролю за дворянській службою та навчанням виконували дворянські огляди та герольдмейстерская служба.

За «Табелем про ранги» чиновники відокремилися від нижчої бюрократії. Чиновник з 14-го класу отримував особисте, а з 8-го - спадкове дворянство. Для військових чинів спадкове дворянство було з 12-го класу.

Перепис населення 1718р. та його наслідки:

У 1716–1718рр. проведений другий перепис населення для встановлення точної кількості тяглового населення.

· фінансове значення: указом Петра I від 18 листопада 1718 року був встановлений подушний податок. Податок був введений після закінчення перепису в 1724 році, замість подвірного і в зв’язку з ним оброчний податок з державних селян, який був платежем казьонних селян за користування землею.

Сплата подушного податку, який ішов на утримання армії, лягала на селян. Його сплачувало все чоловіче населення країни, крім дворян, духовенства і осіб на державній службі. Існував до кінця XIX ст.

Введення подушного податку дозволило збільшити поповнення податків в 2–2,5 раза. Подушний податок в Європейській частині Російської імперії збирався до 1887 року, а в Сибірі – до 1899 року. Введення подушного податку негативно відбилося на податному населенні, хоча це і сприяло стабілізації фінансової сфери держави. Подушне оподаткування прив’язувало селянський труд до землі. В XVIIIст. площа орних земель збільшилася порівняно з минулими роками.

У перші ж роки застосування системи подушного податку були встановлені недоліки, які приводили до великих недоїмок. Тому в 1725 р. Катерина II знизила ставку подушного податку.

Проте не бралася до уваги різниця в доході залежно від місцевості і галузей. Він накладався на умовно лічильну одиницю (ревізську душу). Розрахунок податку носив умовний характер. Не враховувалися смерть, народження, переїзди, рекрутські набори, перехід селян на роботу заводів. Це впливало на кількість осіб, які повинні сплачувати податок.

Паралельно з подушним податком виникає оброчний збір. З 1810 року, він став називатися оброчним податком.

· соціальне

1. Після перепису кріпаками навічно стали ті, на кого раніше кріпацтво не поширювалось.

Холопи(=селяни), посаджені на землю (страдники) ‑ впровадження барщини. До цього для феодально залежного населення не на території домену існувала оброчна система податків. Населення поділялось на населення міста і білих та чорних слободок. Існувала велика конкуренція та суперечка між населенням білих і чорних слободок. 1649 рік – Соборне уложення поклало кінець цій боротьбі – усі слободки стали чорними.

а) вільні і гулящі люди (козаки, діти священиків, наймані робітники, жебраки, бродяги, скоморохи) не несли державних повинностей. У другій половині XVIIв. на середній і нижній Волзі збиралися посадські люди з міст. Такі "гулящі люди" продавали свою робочу силу.

б) холопи, які могли стати особисто вільними після смерті пана; в містах та сільській місцевості жило значне число рабів-холопів.

2. Засновано розряд державного селянства – подушне поміщицькі селяни, посадські люди, купці сплачували від 70 до 80 коп.; козаки, державні селяни та міщани по 1 крб. 20 коп. з кожної душі, які окрім подушної податі сплачували оброк державі, а не приватному феодалу або монастирю.

· поліцейське – введення паспортів для селян. Державу, яка виникла на початку XVІІІ ст. називають “поліцейською”, бо держава прагнула втручатися у життєві дрібниці. Укази першої чверті XVІІІ ст. наказували населенню, коли гасити світло, які танці танцювати, брити чи не брити бороди. Створюються органи поліцейського управлін ня. 1718 р. в Петербурзі була запроваджена посада генерал-поліцмейстера. Окремими вулицями завідували старости. Кожний десяток дворів контролювався десятським.

Указ 1721р. про посилення штрафів за утримання селян-втікачів.

Боротьбу з втечею переслідував і виданий в 1721 р. указ, який встановлював у порівнянні з Укладенням
1649 десятикратне збільшення суми штрафу за тримання побіжного, - тепер поміщик, який дав притулок побіжного, повинен був платити замість 10 – 100 руб. на рік.

Політика меркантилізму. Право не повертати господарям втікачів, які оволоділи майстерністю та залишати їх при мануфактурах (1722р.) Звільнення від служби власників мануфактур, відмова від державної монополії на продаж за кордон ходових товарів, право купувати кріпаків для роботи на підприємстві

Дата добавления: 2015-08-02