Принципи аг. права У. 1 страница

Принципи — це основні вихідні засади певного суспільного явища, що якнайактивніше виражають його зміст. Принципи пра­ва — це засади, які закріплені в правових нормах і відображають закономірності певної галузі права. В них розкриваються системні особливості галузі права, які зумовлюють її галузеву суть. Проте принципи права можуть мати й ширший, міжгалузевий характер. Такі загальні принципи відображаються в галузевих правових принципах.

Сучасний період розвитку українського суспільства характери­зується такими загальними правовими принципами, які повинні ві­дображатися в законодавстві (в тому числі — й в аг.):

1)спрямованість на зміцнення юридичних засад правової демо-

кратичної держави;

2)спрямованість на гарантування прав людини;

3)відповідність об'єктивним закономірностям сучасного сус-пільного розвитку, його науковим засадам;

6) підвищення ролі законів як основних елементів законодавчої системи;

7) кодифіковане й системне правове забезпечення суспільного розвитку (для усунення існуючого спонтанного розвитку законод., численних фактів його доповнень та змін і формування стабільного законод.).

Аг. право як комплексна, інтегрована й спеціалізована га­лузь права має систему спеціальних принципів, наявність яких зу­мовлена особливостями мети та змісту аг. відносин.

У зв'язку із зазначеним, провідним спеціальним принципом аг. права слід вважати пріоритетність сільського господарства в системі всіх інших галузей народного господарства. Основною складовою цього принципу є пріоритетність сільгосп. І землекористування серед інших видів користування землею.

Другим важливим спеціальним принципом сучасного аг. права є рівність суб'єктів аг. відносин.

Наступним принципом сучасного аг. права є право до­бровільного вибору селянами організаційно-правових форм господа­рювання на землях сільгосп. призначення, а також ха­рактеру, напрямів і способів їхньої господарської та іншої діяльнос­ті, як і вільного розпорядження виробленою (виготовленою) сіль­ськогосподарською та іншою продукцією.Цей принцип базується на засадах вільного демократичного вибору форм господарюван­ня й конституційних гарантіях права приватної та інших форм власності.

Специфічним принципом аг. права є тісний органічний взаємозв'язок трудових і земельних відносин, за якого процес сільгосп. землекористування означає використання в процесі трудової діяльності об'єктивних природних властивостей грунтів, зокрема родючості, і внаслідок цього поєднання людсько­го і природного факторів — одержання сільгосп. про­дукції.

6.Аграрне право як галузь юридичної науки.

Виходячи із загальних підходів до поняття науки, юридичну науку треба розглядати двояко: 1) як процес інтелектуальної дослідницької діяльності вчених-правознавців, спрямований на виробництво нових знань про державу й право і 2) як систему знань про об'єктивні властивості держави й права та специфічні закономірності виникнення, будови, змісту, функціонування та розвитку державно-правових явищ, які зумовлюють їх якісну визначеність.

У системі юридичної науки можна вирізнити: 1) загальнотеоретичні, 2) галузеві, 3) комплексні, 4) прикладні, 5) міжнародно-правові юридичні науки.

Аграрне право України належить до групи комплексних юридичних наук і є складовою юридичної науки як системи знань.

Наука аграрного права — це, насамперед, комплекс, система знань про теоретичні засоби правового регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення виробничої та іншої, пов'язаної з нею, сільськогосподарської діяльності аграрними підприємствами, фермерськими господарствами, особистими селянськими господарствами громадян та іншими суб'єктами аграрних відносин. Отже, предмет цієї науки включає і загальні дослідження аграрних відносин, пізнання закономірностей їх правового регулювання, виявлення особливостей правових методів впливу на ці відносини, суб'єктивних прав та обов'язків суб'єктів аграрних відносин.

Аграрно-правова наука містить вчення про аграрне законодавство, про джерела аграрного права, виявляє й пояснює особливості цих джерел, їх структуру, співвідношення, зв'язок і взаємозалежність, виходячи із загальнотеоретичних положень — вчення про зовнішню форму права, правотворчість, про правовий інститут, галузь права. Вивченню підлягає й практика застосування нормативно-правових актів аграрного законодавства державними органами та аграрними суб'єктами.

Наука аграрного права досліджує правові норми, які в сукупності утворюють комплексну і спеціалізовану галузь права, з'ясовує ефективність їх застосування.

Аграрно-правова наука аналізує систему аграрного права як галузі, науки і навчальної дисципліни, сприяє конструюванню цієї системи. Предметом аграрно-правової науки є також методика дослідження аграрних правовідносин і методика викладання аграрного права як навчальної дисципліни тощо.

Важливою складовою науки аграрного права є її історична частина, що присвячена вивченню історії формування аграрного права як комплексної галузі права, історії розвитку певного виду правових відносин, джерел аграрного права, його окремих інститутів, історії самої науки аграрного права.

Діяльність сільськогосподарських підприємств і об'єднань, фермерських господарств, інших аграрних суб'єктів регулюється не лише за допомогою норм аграрного права. Ці суб'єкти як учасники земельних, трудових, майнових та інших правовідносин є водночас суб'єктами земельного, трудового, цивільного, адміністративного, фінансового, процесуального права. Тому наукові дослідження в галузі аграрного права провадяться з урахуванням досягнень і теоретичних положень інших галузевих правових наук; передбачаються й міжгалузеві комплексні дослідження.

Аграрно-правова наука досліджує також досвід зарубіжних країн з юридичного опосередкування виробничих відносин у сільському господарстві, вивчає наукові досягнення в аграрно-правовій сфері інших країн.

Отже, наука аграрного права як комплексна інтегрована та спеціалізована юридична наука, що базується на комплексній галузі аграрного законодавства та однойменній галузі права, є системою знань про аграрні відносини, аграрне право як галузь права, його систему, предмет і методи правового регулювання, аграрно-правові норми й правові інститути, аграрне законодавство як систему, практику його застосування та окремі нормативно-правові акти, що регулюють аграрні відносини з точки зору закономірностей їх виникнення, змісту, функціонування, взаємодії, розвитку й напрямів удосконалення.

Отже, наука аграрного права України — відносно нова комплексна, інтегрована й спеціалізована галузь юридичної науки, що базується на галузі сільськогосподарського (аграрного) законодавства та однойменній галузі права, і як системна галузь знань має власний предмет і методи наукового дослідження.

7.Система аграрного права як навчальної дисципліни.

Система аграрного права як навчальна дисципліна передбачає послідовну наявність 3 складових, якими є:

1) загальна частина;

2) особлива частина;

3) спеціальна частина.

Можливість вирізнення загальної частини навчального курсу аграрного права України є показником, що засвідчує об'єктивне існування відповідної окремої галузі права.

До загальної частини курсу належать такі вихідні загальнотеоретичні теми, як: предмет аграрного права, його принципи й система, джерела аграрного права, їх поняття та класифікація; аграрні правовідносини (поняття, види, особливості, класифікація); державне регулювання сільського господарства (зміст, форми, система державних органів тощо); правове становище різних аграрних суб'єктів (фермерських господарств, сільськогосподарських кооперативів, особистих селянських господарств); особливості реформування аграрних відносин тощо.

Особлива частина навчального курсу розпочинається з розкриття особливостей правового режиму земель сільськогосподарського призначення, які є основним засобом виробництва, базою для виробничої сільськогосподарської діяльності всіх аграрних суб'єктів.

На цій основі в особливій частині курсу послідовно розкриваються головні напрями діяльності аграрних суб'єктів, їх земельні, трудові, майнові, договірні, фінансові та інші відносини, а також відповідальність за порушення аграрного законодавства України.

Спеціальна частина навчального курсу містить характеристику аграрного права зарубіжних країн і правове регулювання земельної та аграрної реформи в цих країнах.

8. Поняття, ознаки і класифікація джерел аграрного права.

Джерела АП – форма зовн виразу і закріплення правових норм, що врегульовують аграрні відносини, це правові акти, що містять норми АП як галузі права, а також норми, які є в інших галузях національного і міжнародного права в тій їх частині, в якій врегульовані аграрні відносини.

Особливості джерел АП:

1) у нормативних актах, що стосуються аграрного права, містяться норми, якими регулюються як аграрні відносини, так і відносини інших галузей права — земельного, господарського, адміністративного, трудового та ін.

2) Окремі норми аграрного законодавства належать до приватного, а деякі з них — до публічного права. В аграрному законодавстві більшою мірою, ніж в інших галузях, містяться норми публічного права. Серед них можна назвати Закон України від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", в якому поряд з цивільно-правовими нормами з питань приватизації є норми, що мають адміністративний (публічний) характер.

3) застосування актів санкціонованої і делегованої правотворчості повноважними органами законодавчої і виконавчої влади щодо окремих суб'єктів аграрного права. Завдяки цьому забезпечується реалізація аграрного законодавства на місцевому рівні, в тому числі застосуванням реєстраційного порядку створення сільськогосподарських юридичних осіб, а також договірним регулюванням аграрних відносин.

4) відсутність єдиного акта кодифікованого х-ру.

5) джерела АП класифікуються на уніфіковані і диференційовані.

6) зростання ролі міжнародно-правових актів.

Класифікація

Традиційно джерела аграрного права за характером правового регулювання поділяють на уніфіковані та диференційовані. Уніфікація здійсн за ознакою предмета прав регулювання, а диференціація – за суб’єктами агр. відносин.

Уніфіковані нормативно-правові акти спрямовані на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин. Їх, у свою чергу, можна поділити на дві групи: загально-уніфіковані й спеціально-уніфіковані.

Загально-уніфіковані джерела аграрного права є обов’язковими не лише для аграрних, а й для інших суб’єктів (Закон України “Про господарські товариства”, трудове, екологічне законодавство тощо). Натомість спеціально-уніфіковані джерела аграрного права поширюють свою чинність лише на відносини у сфері сільськогосподарського виробництва і соціального розвитку села: Закон України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 років” від 18 січня 2001 р., Указ Президента України “Про основні засади розвитку соціальної сфери села” від 20 грудня 2000 р. та ін.

До диференційованих джерел аграрного права відносять ті нормативно-правові акти, які розроблялися з урахуванням відмінностей у правовому статусі суб’єктів аграрного підприємництва (Закон України “Про колективне сільськогосподарське підприємство” від 14 лютого 1992 р., “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 червня 1997 р., “Про селянське (фермерське) господарство” від 22 червня 1993 р.). За цим принципом побудований і ЗУ “Про особисте селянське господарство”.

Таким чином, диференціація в аграрному праві є процесом створення джерел аграрного права, що характеризується виокремленням сукупності однорідних суспільних відносин у рамках аграрного права з метою їх спеціального правового регулювання з врахуванням специфічних особливостей цих відносин.

Найбільш поширеним критерієм класифікації джерел будь-якої галузі права є юридична сила нормативно-правових актів. Конституція України, міжнародно-правові акти (декларації, міжнародні конвенції і угоди, угоди між країнами – членами СНД), кодифіковані акти (Земельний кодекс, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю, Водний кодекс тощо), закони України, підзаконні нормативно-правові акти (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України), відомчі нормативно-правові акти (накази та інструкції Міністерства аграрної політики, Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства охорони здоров’я тощо), нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування і державної виконавчої влади (рішення, розпорядження), локальні внутрішньогосподарські нормативно-правові акти (статути, угоди, колективні договори).

9.Конституція і Закони України як джерела аграрного права

Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визнається й діє принцип верховенства права, Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується. Всі норми Конституції є джерелами конституційного права. Перелічені вище положення ст. 8 Конституції засвідчують, що Конституція є, з одного боку, нормою прямої дії, а з другого, — юридичною основою для формування й розвитку правової системи України.

Конституція України має бути покладена в основу всіх законів, які їй повинні відповідати. З цього випливає, що вона є першоджерелом усієї правової системи і кожної галузі права. Норми законів кожної галузі права, зокрема аграрного, повинні розглядатися крізь призму Конституції України. Вони є джерелами галузі аграрного права тією мірою, якою вони відповідають Конституції. Якщо закони, інші правові акти або їх окремі положення чи окремі статті законів, що стосуються аграрного права, не відповідають Конституції, за рішенням Конституційного Суду України вони, згідно зі ст. 152 Конституції, визнаються неконституційними і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Отже, закони та інші нормативно-правові акти, що стосуються аграрного права, є джерелами аграрного права, оскільки відповідають Конституції України.

Агр. закони можна зрупувати за предметом регулювання окремих груп відносин. У цьому плані можна умовно вирізнити такі групи законів України, що стосуються АПК:

1) уніфіковані акти про організаційно-правову перебудову

структури АПК, аграрну реформу й створення ефективних товаровиробників сільськогосподарської продукції. (закони, що стосуються організаційної перебудови в АПК: "Про колективне сільськогосподарське підприємство"14.02.1992, "Про сільськогосподарську кооперацію"17.07.1997, "Про особисте селянське господарство" 15.05.2003, а також закони України від 10.04.1992 р. "Про споживчу кооперацію" і від 2012.2001 р. "Про кредитні спілки";

2) уніфіковані акти законодавства про правовий режим земель сільськогосподарського призначення й земельну реформу;

3) уніфіковані акти законодавства про селекцію, насінництво, тваринництво і меліорацію земель: закони України від 26.12.2002 р. "Про насіння і садивний матеріал", від 6.02.2003 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них", від 15.12.1993 р. "Про племінну справу в тваринництві"(в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.), від 25.06.1992 р. "Про ветеринарну медицину" (в редакції Закону від 15 листопада 2001 р.).

Ефективність аграрного законодавства забезпечується поєднанням уніфікації і диференціації в процесі його розвитку.

Диференційовані акти аграрного законодавства — це нормативно-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва.

Диференційованими можна вважати такі закони: "Про зерно та ринок зерна в Україні" 4.07.2002; "Про насіння й садивний матеріал" 26.12.2002; "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них" 6.02.2003 та інші.

10.Укази Президента у системі джерел аграрного права.

Укази й розпорядження Президента України, повноваження на видання яких визначені Конституцією України, є обов'язковими для виконання на території України органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами й органі-

заціями, незалежно від форм власності, а також громадянами.

Укази Президента видаються з питань, не врегульованих законами. Водночас із прийняттям Указу Президент України подає на розгляд Верховної Ради проект відповідного Закону. Так, 23.04.1997 р. видано Указ ПУ "Про оренду землі", яким були врегульовані відносини, що стосуються оренди земельних ділянок, зокрема із земель сільськогосподарського призначення. 6.10.1998 р. Верховна Рада України ухвалила однойменний Закон. Із набуттям законом чинності Указ Президента України перестав діяти.

До указів Президента України з питань аграрної сфери належать:

"Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" 10.11.94

"Про заходи щодо реформування аграрних відносин" 18.01.95

"Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України" 29.04.98

"Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" 3.12.99

та ін., які мають нормативний характер і регулюють широке коло аграрних відносин, є джерелами аграрного права, що відіграють важливу роль у реалізації аграрної політики України.

11.Урядові правові акти та акти органів державного управління.

Зауважимо, що за радянських часів постанови Уряду, міністерств і відомств були найпоширенішими джерелами аграрного (сільськогосподарського) права. Більшість відносин у сільському господарстві регулювались не законами, а підзаконними актами.

Після проголошення незалежності України більшість аграрних як і інших суспільних відносин регулюється законами. Проте і в цих умовах не зменшується нормотворча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади, міністерств і відомств — як її центральних органів.

Постановами Кабінету Міністрів України вирішувались питання, спрямовані на реалізацію законів, якими регулюються аграрні відносини, зокрема з організації сільськогосподарського виробництва, приватизації державного майна в АПК і землі, ціноутворення, оцінювання майна й землі, ліцензування, використання сільськогосподарських земель, сприяння розвитку фермерських господарств, соціальної сфери на селі та ін. У цей період було прийнято такі постанови Кабінету Міністрів України: від 16.06.1993 "Про заходи щодо поліпшення насінництва сільськогосподарських культур"; від 17.11.1995 "Про прискорення організації біржового сільськогосподарського ринку"; від 19.07.1996 "Про прискорення приватизації майна в агропромисловому комплексі та спрощення процедури її проведення"; від 10 грудня 2003 р. № 1904 "Про порядок використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на придбання вітчизняної техніки та обладнання для агропромислового комплексу на умовах фінансового лізингу та заходи по операціях фінансового лізингу".

Згідно зі ст. 117 Конституції України, Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає з питань агропромислового комплексу постанови й розпорядження, які є обов'язковими для виконання і належить до джерел аграрного права. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-Міністр України.

Нормативні акти міністерств, відомств та інших органів виконавчої влади належать до відомчих актів. їх форма визначається положенням про відповідне міністерство чи відомство. Ними можуть бути: накази, розпорядження, постанови (рішення) колегіальних органів. Положенням про міністерство (відомство), затвердженим Кабінетом Міністрів України чи Президентом України, визначаються юридична сила і сфера застосування нормативних актів. Це можуть бути акти, що поширюються на внутрішньогалузеві і міжгалузеві (міжвідомчі) відносини, які стосуються різних сфер суспільного життя або в яких містяться норми, прийняття яких є компетенцією кількох центральних органів виконавчої влади. Галузевими (відомчими) й міжгалузевими (міжвідомчими) актами, зокрема наказами, можуть затверджуватись заходи щодо виконання відповідних законів, указів Президента України, Кабінету Міністрів України, положення, правила, інструкції тощо.

Міністерства й відомства прийняли такі нормативі акти, які належать до джерел аграрного права: наказ Мінсільпроду України від 10 жовтня 1995 р. № 269 "Про затвердження Порядку приймання, зберігання, переробки і розрахунків за молочну сировину на давальницьких умовах"; наказ Міністерства аграрної політики України від 14 липня 2003 р. № 236 "Про затвердження Положення про умови проведення конкурсу на надання часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва".

До міжгалузевих (міжвідомчих) нормативних актів, що стосуються аграрної сфери, належать: положення про порядок реалізації на зовнішньому ринку сільськогосподарської продукції, затв. наказом Мінсільгоспроду, Мінекономіки, МЗЕЗторгу, Держмиткому від 18 січня 1994 р. № 37-19-1-12/314, наказ Мінсільпроду України та Української академії аграрних наук від 18 березня 1996 р. № 85/17 "Про затвердження Типового положення про міжрегіональний та районний агроторговий дім"; Порядок проведення розрахунків із постачальниками насіння сільськогосподарських рослин до державного резервного насіннєвого фонду і користувачами, затв. наказом Міністерства аграрної політики України і Міністерства фінансів України від 28 листопада 2003 р. № 423/645; Порядок використання коштів, передбачених у Державному бюджеті України на програму розвитку виробництва біодизеля, затв. Наказом Міністерства аграрної політики України і Міністерства фінансів України від 10 листопада 2003 р. № 398/620.

12.Види й юридична сила локальних правових актів.

До локальних нормативних актів як джерел аграрного права належать нормативні акти територіальних громад та органів місцевого самоврядування місцевих державних адміністрацій, районних і обласних управлінь сільського господарства, місцевих органів ветеринарної служби, насіннєвої служби, земельних ресурсів, а також установчі документи з питань створення сільськогосподарського підприємства, господарського товариства, сільськогосподарського кооперативу, зокрема статути, засновницькі договори, рішення зборів засновників господарського товариства, загальних зборів кооперативу, внутрішні акти сільськогосподарських організацій, колективні договори та інші акти.

Згідно зі ст. 59 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо рада не встановила пізніший термін введення цих рішень у дію.

Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.

Локальним джерелам аграрного права притаманні методологічні підходи, характерні для комплексних актів законодавства, в яких містяться окремі норми, що регулюють аграрні відносини.

Так, у рішеннях сільських, селищних, міських рад, якими затверджуються програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративних одиниць, визначаються заходи щодо сприяння розвитку сільського господарства, раціонального використання земель, підвищення врожайності сільськогосподарської продукції та її реалізації, а також затверджуються цільові місцеві програми приватизації в АПК, містяться пункти, що стосуються аграрної сфери. Вони належать до джерел аграрного права і є аграрно-правовими нормами.

Окремим джерелом аграрного права є внутрішньогосподарські локальні акти. За порядком набуття юридичної сили В. В. Янчук розподіляє їх на 2 групи. До першої групи він відносить внутрішньогосподарські нормативні акти, які набирають юридичної сили з моменту їх державної реєстрації. До другої — акти, що набирають юридичної сили з моменту прийняття їх найвищими органами (самоврядування) господарств — загальними зборами членів підприємств, акціонерів, учасників товариств з обмеженою відповідальністю та членів трудового колективу орендного підприємства та ін. До таких належать установчі документи про створення юридичної особи, що є суб'єктом аграрного права.

До локальних джерел аграрного права належать також розпорядчі (управлінські, самоврядні) акти уповноважених органів управління (самоврядування) юридичних осіб приватного права й юридичних осіб публічного права, що діють в аграрній сфері й містять норми, якими регулюється господарська та інша діяльність у сфері сільськогосподарського виробництва. Такими є, наприклад, правила внутрішнього розпорядку сільськогосподарського кооперативу, колективного сільськогосподарського підприємства, фермерського господарства (в якому працюють наймані працівники), державного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського акціонерного товариства тощо. Ними регулюються порядок та умови набуття і припинення членства, права та обов'язки членів товариства, порядок і умови господарської діяльності, трудовий розпорядок дня, режим праці у відповідному сезоні сільськогосподарського виробництва, оплата сільськогосподарського виробництва, оплата праці, відпусток, дисциплінарної і статутної відповідальності тощо. Сільськогосподарські юридичні особи можуть приймати й інші внутрішньогосподарські нормативні акти, наприклад, положення про структурні підрозділи підприємства: бригаду, ферму, механізований загін, ланку, інструкції з правил техніки безпеки, поводження з худобою та іншими тваринами.

Перелічені розпорядчі акти вважаються джерелами аграрного права за умови, якщо вони прийняті компетентними органами юридичної особи (загальними зборами товариства, його правлінням, наказом або розпорядженням керівника юридичної особи публічного права, відповідають законам України, статуту й іншим установчим документам юридичної особи) і мають нормативний характер.

Статут чи інший установчий документ про створення юридичної особи належить до правових норм санкціонованих державою. Ця обставина підтверджується тим, що зміни й доповнення до установчих документів набирають чинності тільки з моменту їх державної реєстрації у відповідному органі.

До локальних внутрішньосистемних нормативних актів, санкціонованих державою, що належать до джерел аграрного права, можна віднести акти, прийняті повноважними органами у відповідних організаційно-правових недержавних системах, що створюються й функціонують в аграрній сфері. Такими органами є об'єднання сільськогосподарських кооперативів, районні, обласні спілки споживчих товариств (Кримспоживспілка), а також Центральна спілка споживчих товариств України (Укоопспілка). До них належить об'єднання кооперативів у відповідних галузях агропромислового комплексу України (АПК України).

Специфічними локальними актами можуть бути договори. Так, засновницький договір, як і статут, є одним із установчих документів, яким підтверджується заснування юридичної особи. У ньому містяться окремі положення правового статусу юридичної особи, основні функції і напрями її діяльності, права та обов'язки, інші положення нормативного характеру. Такі договори щодо заснування сільськогосподарських підприємств та установ є джерелами аграрного права. До них належать також колективні договори. Колективним договором регулюються виробничі, трудові й економічні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці, соціального розвитку, участі працівників у використанні прибутку підприємства, якщо це використання передбачене статутом підприємства. Правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників визначені Законом України від 1 липня 1993 р. "Про колективні договори і угоди". Колективний договір на підприємствах аграрної сфери має враховувати специфіку праці в сільському господарстві й як такий належить до локальних джерел аграрного права.

Можна назвати й інші договори, які мають нормативний характер, і відповідно до законів укладаються між юридичними особами первинної ланки та об'єднаннями юридичних осіб в аграрній сфері. Наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України "Про споживчу кооперацію", взаємовідносини між споживчими товариствами та їхніми спілками будуються на договірних засадах. Товариства можуть делегувати спілкам частину своїх повноважень і виконання окремих функцій.

Оскільки спілки в системі споживчої кооперації формуються на засадах членства, а делеговані їм повноваження відтворюються у статутах спілок споживчих товариств, які затверджуються рішенням конференцій, з'їздів уповноважених представників (делегатів) споживчих товариств, то правильно було б у законі визначити, що функції і повноваження спілок делегуються їм споживчими товариствами шляхом участі в роботі конференцій, з'їздів. А відтак можна підтвердити, що окремі додаткові функції і повноваження передаються спілкам на підставі укладених договорів.

Дата добавления: 2015-08-10