Каченята серед Мордору

Справжній мандрівник не шукає легких шляхів. Я навмисно уникаю ходжених стежок і вичищених до огидного блиску курортів. Країна цікава мені тільки тоді, коли в ній можна знайти щось оригінальне, нетипове, приголомшливе і небезпечне. Через це спочатку моє рішення податися в Єгипет викликало подив. А й справді, що там нового і небезпечного? Я зовсім не заперечую монументальності пірамід, величі древніх храмів у долині Нілу, краси пляжів і лагун Червоного моря. Все це цікаво. Проте перелічені місця аж надто доступні і до жаху популярні серед туристів‑матрацників. «Нічого небувалого в сучасному Єгипті не знайти», – переконували мене товариші.

Вони помилялись. Дуже сильно помилялися. Навіть у затоптаному туристами Єгипті є за чим пополювати справжнім шукачам пригод. Поряд із люксовими готелями і монументами давньоєгипетської культури в Єгипті є безкрайня Сахара…

* * *

Сахара – найбільша пустеля на планеті Земля. Вона займає всю Північну Африку, від Атлантичного океану на заході до Червоного моря на сході. В межах Єгипту Сахара носить назву Західної пустелі. За іронією долі Західною пустелею назвали східну частину Сахари. Таке неузгодження виникло через те, що Північно‑Східну Сахару в світі заведено називати Лівійською пустелею. В той же час чимала частина цієї пустелі пролягає по єгипетській території. Ясне діло, єгиптяни не вельми полюбляють величати свою пустелю Лівійською. От вони й вирішили пустелю на східному березі Нілу називати Східною, а ту, що простягається на заході, відповідно, Західною. Нині територія на схід від найдовшої річки світу покремсана густою сіткою доріг і поцяткована безліччю невеликих поселень, через що вже давно не вважається пустелею. Назва «Східна» за нею не закріпилась. На захід від Нілу, навпаки, простяглася реальна пустка з мертвими скелями, похмурими проваллями і хвилеподібними дюнами. Тут назва «Західна пустеля» є більш ніж доречною. Ось так наперекір здоровому глузду Східна Сахара стала називатися Західною пустелею.

Чимала частина цієї території не просто безлюдна, а повністю позбавлена засобів для життя. Єдиними місцями, придатними для існування людей, є п’ять оаз, віддалених одна від одної на сотні кілометрів. Острівці зелені мають назви (в порядку віддаленості від Нілу): Аль‑Харґа, Дахла, Фарафра, Бахарійя та Сіва. Перші чотири заселені нащадками кочівників‑бедуїнів. В останній, Сіві, що знаходиться аж під кордоном із Лівією, живуть мозамбіти – гонорове берберське плем’я, котре навіть у ХХІ столітті спромоглося зберегти неторканими власні традиції та звичаї.

Загалом я пробув у Єгипті тридцять п’ять днів, із яких лиш десять пішли на відвідини храмів. Решту часу провів у Західній пустелі, об’їхавши оази. Анітрохи не пожалкував. Сахара ховає у своєму лоні надзвичайні місця. Я дізнався про загадкові крейдяні скульптури Білої пустелі, бачив нашпиговану понурими конусоподібними пагорбами Чорну пустелю, гуляв у пальмових гаях, які захищають оази від всепоглинаючого піску, відвідав кришталево чисті озера Сіви і навіть забирався вглиб Великого піщаного моря – найбільшого скупчення піску на планеті Земля, таємниця походження якого донині не розкрита. У це важко повірити, проте жодна інша природна зона, навіть тропічні ліси, не може похвалитися більшою різноманітністю природних ландшафтів!

Найбільше запам’яталась курйозна пригода, що трапилася на межі Білої та Чорної пустель.

Біла пустеля всуціль укрита кремово‑білим шаром крейди. На цьому білому «килимі» розташувалося скупчення крейдяних і вапнякових формацій, що нагадують не то печерні сталагміти, не то фігури фантастичних істот, котрі з невідомих причин затверділи і зрослися із землею. Якби не побував там, то нізащо не повірив би, що такі пейзажі існують на планеті Земля. Вчені досі сперечаються з приводу того, як сформувалися фігури Білої пустелі. Одні доводять, що крейда була там споконвіку, а загадкові формації утворилися завдяки частим піщаним бурям, які видували найбільш крихкі шари крейди. Інші стверджують, що плато на північ від оази Фарафра – це рештки древнього моря, оскільки крейдяні скелі нібито схожі на дно океану.

Поряд із Білою пустелею знаходиться її антипод – Чорна пустеля. У Білій, куди не глянь, погляд натикається лише на біле. Де‑не‑де між крейдяними колосами пробиваються «калюжі» жовтого піску. В Чорній – усе навпаки. Земля до обрію всіяна дрібним чорним камінням. Місцями камені формують конусоподібні пагорби, що надають краєвиду лячно‑сюрреалістичного відтінку. Німець, із яким ми заприятелювали у Фарафрі і мандрували разом до Бахарійї, порівняв цю пустелю з Мордором, описаним у трилогії «Володар перснів».

…Ввечері 18 січня, на третій день перебування у пустелі, ми їхали на північ до оази Бахарійя. Було нас троє: я, німець і бедуїн‑водій. Час пізній, сутінки помалу обволікали небо сірістю. Втомлений багатоденним перебуванням у пустелі, я куняв. Аж раптом очуняв від того, що водій ураз загальмував. Вискнули гальма, порснула з‑під коліс курява, а я, не встигши зреагувати, ледь не гепнувся макітрою об лобове скло машини.

– Що за жарти? – репетую на араба, але тут‑таки стуляю писок, оскільки бачу перед капотом те, чого не мав би бачити. Взагалі.

У запиленому світлі фар переминалися з лапки на лапку декілька пухнастих каченят. І це в самому серці Сахари! За сотню кілометрів від найближчого житла!

Бедуїн потер очі. Німець зробив те ж саме. Ми перезирнулися, щоб переконатися, що бачимо одне й те ж. Зрештою вибрались із джипу і переловили каченят. Не лишати ж їх на розтерзання сонцю! Закинули птицю в багажник і рушили далі.

Темніло. На конуси світла, що витикались над бампером, насідала пітьма. Несподівано шофер знову загальмував. Так само стрімко, як і минулого разу. Цього разу я не лаявся. Ми завмерли і, витягнувши шиї, витріщались на поганючу дорогу. На потрісканому асфальті тісною купкою розташувалася… нова група жовтих, мов спілі лимони, каченят.

– Це неможливо, – шепочу я, перелякано зиркаючи на водія, – у нас галюцинації від утоми…

– Ми на сонці перегрілись, чувак! – схопився за голову німець.

Коли шок трохи стих, ми висковзнули з джипу і знову взялися гасати за каченятами. Зловили, закинули до першої партії і поїхали. Я вирячувався в темряву, коли з жахом зрозумів, що повсюди довкола нас – і зліва, і справа, й попереду – пустеля кишить каченятами. «Я з’їхав з глузду! Двинувся! – неприємна думка пекучою кулею протнула мозок. – Це не просто перегрів. Це дурка. І ми всі помремо. Точно!» Бедуїн перелякано лупонув по гальмах і у відчаї затулив обличчя руками.

Зненацька я розрізнив відблиски фар зустрічного авто. Темно‑зелений пікап ривками їхав нам назустріч. Під час зупинок з кабіни виплигував розлючений, наче ведмідь, бедуїн, лаявся страшними матюками і кидався туди‑сюди поміж чорного каміння. Збирав каченят.

Скоро він під’їхав і повідав нам свою трагічну історію.

Як виявилось, араб віз до себе додому в Бахарійю цілий кузов дерев’яних кліток з… каченятами. Клітки були високими, однак не мали кришок. Розігнавшись на паршивенькій пустельній дорозі до 100 км/год, цей безталанний товариш не помітив, що його авто добряче розтрясло. Каченята застрибали в унісон, по тому, говорячи технічними термінами, увійшли в резонанс з вібруючими клітками і стали активно покидати транспортний засіб. Горе‑шофер спохватився лиш тоді, коли половина крячат успішно десантувалася з кузова.

Поставивши машини поперек дороги, араби ввімкнули дальнє світло і взялися ловити птицю. Давлячись від сміху, ми з німцем допомагали їм.

* * *

«Бедуїнські» оази (Аль‑Харґа, Дахла, Фарафра та Бахарійя) сполучені асфальтованою дорогою. Шосе починається в Асіуті на березі Нілу, йде на південь до Аль‑Харґи, завертає на захід до містечка Мут (Дахла), після чого, роблячи величезну дугу, повертає на північний схід, проминає Фарафру і Бахарійю і тягнеться аж до Каїра.

Оаза Сіва лежить осторонь, далеко на заході від основних доріг, там, де починається справжня пустеля. Вона розташувалася у западині довжиною 60 км, шириною близько 16 км, на 20–30 м нижче від рівня моря.

Окрім відмежованості від світу Сіва славиться своїм Оракулом. Оракули – це, типу, пророки. В античному світі так називали чуваків, які мали безпосередній доступ до божества і белькотали різні нісенітниці від його імені. Іноді ця ахінея справджувалася. За переказами, ахінея, котру ніс Оракул із Сіви, справджувалася завжди. Не знаю, наскільки ця інформація відповідає дійсності, проте достеменно відомо, що до сіванського Оракула навідувався сам Олександр Македонський. Стерши на попіл перські війська під Іссом,[8]великий македонянин узимку 332–331 рр. до н. е. прийшов у Єгипет. Без напружень розігнав місцеве воїнство, тим самим поклавши край царюванню династії Ахеменідів (перських царів, що проголосили себе фараонами). Почувши про пустельного Оракула, Олександр вирушив до Сіви. Македонянин дістався оази і поговорив з провидцем. Про що саме – невідомо, хоча легенди стверджують, що Оракул провістив полководцю славу і велич, із якою могли зрівнятись лише боги. Сказав, що той правитиме світом, створивши найбільшу державу за всю історію людства. Окрилений такою промовою, Олександр повернувся в Месопотамію, де ще раз (уже втретє) дав прочухана Дарію ІІІ і знищив його стотисячну армію (через рік перси, певно, вирішивши, що досить стільки ганьбитися, самі прикінчили Дарія). Продовживши похід на Схід, у 330 р. до н. е. Олександр зайняв Іранське нагір’я, у 329‑у ввірвався у Середню Азію. Навесні 327‑го досяг Західної Індії, де наголову розбив військо індійського царя Пора. Переслідуючи армію потовченого індуса, Македонянин спустився вздовж Інду і дійшов до Індійського океану. Повернутися його змусила не поразка, а втома власних вояків.

Оракул із Сіви мав рацію: менш ніж за десять років Олександр Македонський створив країну, рівної якій ще не було. Його держава простягалася від Дунаю до Інду, охопивши два континенти.

За два століття до появи Олександра Великого сіванський Оракул напророчив іще одному «бравому» вояці. У 525 р. до н. е. перський цар Камбіс із уже відомих нам Ахеменідів завоював Єгипет, перемігши військо фараона Псамметиха ІІІ. Він не здогадувався тоді, що ця перемога стане останньою в його житті.

У 524 р. до н. е. Камбіс зібрав добірне військо і рушив на південь – підкоряти країну Куш (згодом – Нубія)… Не те щоб він програв. Просто ніяк не міг знайти, з ким же битися. Нубійські племена водили Камбіса за носа, уникаючи прямих сутичок і помалу вимотуючи ворога. Нубійці досягли свого. В армії Камбіса скінчились запаси продовольства. Розпочався голод, за ним – канібалізм. Колись могутня армія розпалась на бандитські загони, з яких кожен самотужки повертався до Єгипту. Половина вояків згинула в пустелі, так і не вступивши в бій із ворогом.

Ось у цей самий час до Камбіса дійшли чутки про прокляття Оракула. Славнозвісний провидець із Сіви (далекий пращур того, з ким спілкувався Олександр Великий), дізнавшись про вторгнення персів, прокляв їхнього царя і провістив, що той не здобуде більше жодної перемоги на полі битви, а сам помре як собака. Камбіс оскаженів. Зібрав іще одне військо і послав його до Сіви з наказом заткнути пельку балакучому Оракулу, а оазу спалити дотла. Величезний караван, який налічував 50 тисяч вояків, тисячі мулів та верблюдів, попрямував на захід, у пустелю. За кілька тижнів армія Камбіса дісталася оази Фарафра, де поповнила запаси води та провіанту. Сіву від Фарафри відділяє триста кілометрів дикої пустелі. Відпочивши, караван вирушив на північний захід. Відтоді його ніхто не бачив. 50 тисяч людей безслідно зникли в Сахарі. (Найбільш імовірно, потрапили в піщану бурю, в Сахарі вона справді здатна поховати цілу армію.)

У 522 р. до н. е. мідійський жрець Ґаумата підняв повстання проти Камбіса. Почувши про це, цар заспішив до Персії – придушувати заколот. По дорозі він помер за таємничих обставин…

Щоб дістатися з оази Бахарійя до Сіви, мені довелося проїхатися шляхом зниклої армії Камбіса. На карті це виглядало безпечно і просто – від Бахарійї на захід тягнулася дорога. Я навіть не переймався, бо в легенді мапи зазначалося, що це головна (main), а не другорядна (secondary). Насправді ж, коли в Бахарійї я почав розпитувати, як дістатися до Сіви, виявилося, що дороги немає. Вона була там. Років тридцять тому. Потім її роздовбали, а те, що лишилося, засмоктали піски. Нову взялися прокладати тільки на початку двотисячних. Вибудували кілометрів вісімдесят з боку Сіви і… зупинились. Як це завжди буває – гроші закінчилися. Тепер від Сіви на схід тягнеться новеньке шосе, яке через вісімдесят кілометрів просто обривається, наче його обрубали, а з боку Бахарійї немає нічого. Таким чином, мені довелося шукати водія з повнопривідним позашляховиком, отримувати дозвіл від єгипетського уряду на поїздку в пустелю і, звісно, всюди платити, платити, платити.

Мандрівка до Сіви, певна річ, видалася цікавою. Можна було б надряпати цілий розділ. А може, й більше. Але мова зараз не про Сахару, Сіву чи берберів. У тій історії, що збираюсь вам розповісти, Сіва – лише відправна точка. Саме тут, у самісінькому серці Сахари – за 2 500 км від України, за 17 000 км від Нової Зеландії, – почалася новозеландська авантюра.

* * *

Незважаючи на тонни пересторог, якими кишів Інтернет, Сіва виявилась затишною місциною. Бербери не вирізнялися привітністю, але й не дошкуляли. Поки ти поважаєш їхні звичаї, вони поважають тебе.

У Сіві я робив дві речі: блукав запиленими манівцями, ховаючись у затінках під пальмовим віттям, і писав. День починався зі сніданку в кафе під навісом зразу напроти готелю (млинці, банани, склянка свіжого апельсинового соку), після чого я йшов тинятися оазою, забираючись у найдальші гаї, що заступали селище від брижуватих дюн. Прогулянка тривала кілька годин. Об одинадцятій відкривався заклад бербера Абдул‑Мубді – щось на кшталт інтернет‑кав’ярні, в сіванському розумінні. Він розташовувався віддалік поселення, у західній частині оази, обабіч ґрунтівки, що вела до гарячих джерел. Я йшов туди, вмикав нетбук і починав працювати. Сигнал мережі був слабкий, часом переривався, та все ж мені вдавалося почитати новини і переглянути пошту.

Абдул‑Мубді я майже не бачив. Більше спілкувався з його дружиною – смаглявою алжиркою цілком європейської зовнішності. Коли завітав до кав’ярні вдруге поспіль, вона запропонувала мені обід. Відтоді я по півдня просиджував на веранді Абдул‑Мубді: писав, обідав і нишпорив у Інтернеті.

Господарство Абдул‑Мубді з боків оточене щільними пальмовими дібровами. Ближче до вечора, втомлюючись від писання, я змушував себе перериватися. Відставляв нетбук убік, виходив з веранди і, заклавши руки в кишені, бродив між пальмами. Розганяв застоялу кров. Вертаючись із прогулянки, кілька хвилин виділяв на перегляд пошти й новин. Зазвичай я обмежуюсь читанням заголовків статей (інакше існує великий ризик застрягнути на сайті надовго – Інтернет, зараза, надає тисячу і один спосіб створити видимість корисної робити). Тож увечері 23 січня все було як завжди: обід, кілька годин роботи над книгою, прогулянка, читання заголовків на сайті www.korrespondent.net. Я вже готувався відновити роботу над романом, коли раптом погляд затримався на нещодавно доданій новині: «Новозеландець виграв у конкурсі дружину з України».

Я насупився. Клацнув по заголовку правою кнопкою миші і розкрив статтю в новій вкладці. Став читати. Новозеландська радіостудія «The ROCK FM» розігрувала у конкурсі поїздку за дружиною до України. Переможцем став фермер і винороб на ім’я Ґреґ Морґан. Радіо оплачувало цьому довбограю переліт до України, давало 2000 доларів на кишенькові витрати, а українська ескорт‑агенція обіцяла за два тижні дібрати дівчинку, яку потім пан Морґан забере додому. Наче якусь річ чи худобину. На знімку біля статті красувалася тлуста і задоволена морда переможця.

Обурювало все: назва, суть конкурсу, тон статті, а найбільше – самовдоволена пика Морґана. «Потворо! – зануртував я подумки. – От би тобі…» Стиснувши кулаки, став міркувати про те, чим можна було б відплатити новозеландцям у цілому і Морґану зокрема. Дуже скоро заспокоївся, так нічого й не вигадавши. Самі подумайте – що можна зробити, сидячи в малолюдній оазі посеред безкрайньої Сахари десь під кордоном із Лівією? Нічого. Можна лиш обурюватися, молотити кулаками по повітрю, і все.

На тому все могло закінчитися, проте доля розсудила інакше.

Я закрив статтю і за півгодини забув про неї, повернувшись до писання. Проте про мене не забули. Десь там угорі, в недоступній височині між розріджених хмарок, зчепилися зубцями небесні коліщатка, і колесо фортуни, скрегочучи, почало розкручуватися. Поки що повільно, без поспіху. Але вже зовсім скоро, за двадцять п’ять сотень кілометрів від оази Сіва, про Ґреґа Морґана почує ведучий «Нового каналу» Сергій Притула. Так само обуриться, подумає про помсту і… згадає мене.

І колесо закрутиться на повну.

* * *

Близькосхідна мандрівка добігала кінця. Попереду чекали Каїр і піраміди в Гізі, після чого – політ додому. Почувався я чудово. Писав, байдикував, тинявся оазою. Безтурботно проводив останні дні у пустелі, навіть не здогадуючись, що чекає попереду. Якби хтось із берберів натякнув про заворушення, якими от‑от захлинуться головні міста Єгипту, я міг би прочитати про це в Мережі. Благо, Інтернет був, хоч і поганенький. Та й чутки про це ходили давно – бербери все чудово знали. От тільки ніхто мені нічого не сказав. Без усякого злого умислу, просто сіванцям було байдуже. По цимбалах. Їхня оаза лиш формально належить Єгипту. Вони жили і живуть самі по собі. Ще цілих шість століть після того, як у Єгипет приперлись араби, Сіва поклонялася єгипетському богу Амону. Півстоліття після того, як Єгипет став світською державою, Сіва дотримується радикальних ісламських звичаїв. Тож Каїр із його проблемами, протиріччями та наелектризованою атмосферою нічого для них не означав. Берберам не було діла до того, що країна завмерла за крок від провалля, на дні якого чорнів привид громадянської війни. Сіва жила власним життям.

Двадцять шостого січня я нарешті вирішив, що настав час повертатись до цивілізації.

До початку єгипетської революції залишались лічені години.

Дата добавления: 2015-08-10