Механізм регулювання екологічно-економічних процесів у національній економіці України

Національне природокористування — це система специфічних зв’язків продуктивних сил, виробничих відносин і відповідних організаційно-економічних форм, соціальних інституцій, що зумовлені привласненням та відтворенням об’єктів природного середовища в національному виробництві з метою задоволення суспільних еколого-економічних потреб.

Природне середовище є універсальним екологічним фактором суспільного відтворення, що виконує найважливіші функції життєзабезпечення. Природні ресурси виступають базовим структурним елементом продуктивних сил. У свою чергу, продуктивні сили розвиваються завдяки безперервному використанню ресурсів і умов природного середовища, властивості якого впливають на характер економічного розвитку. Привласнення природних ресурсів відбувається у системі певних виробничих відносин, що виникають у процесі перетворення природної речовини у споживчу вартість. У будь-якому випадку у взаємовідносинах з довкіллям членів людського суспільства виникають специфічні економічні відносини — відносини національного природокористування.

Національне природокористування в Україні характеризується як екстенсивне, нераціональне, що відбувається в умовах еколого-економічної кризи й загострення еколого-економічних протиріч. Домінує суттєвий розрив між цілями діяльності людей та наслідками їх втручання у природні процеси. Це призводить до того, що суспільство не лише не може отримати додаткові матеріальні блага з певного обсягу природних ресурсів, а й втрачає певні екологічні та соціальні блага.

У процесі предметно-духовного освоєння навколишнього середовища виникають динамічні еколого-економічні суперечності, зокрема:

· зумовлені розвитком продуктивних сил - між зростаючими суспільними потребами у природних елементах і обмеженнями природних можливостей їх задоволення;

· що визначаються специфікою функціонування і розвитку виробничих відносин – між суспільним характером природних благ і опосередкованою формою їх індивідуального та колективного привласнення економічно відокремленими суб’єктами національної економіки;

· обумовлені впливом політичних, філософських, правових, естетичних поглядів та ідей суспільства на процеси природокористування і відповідними їм інституціями - між нерозвиненістю або низьким рівнем індивідуальної та суспільної екологічної свідомості та зростаючими масштабами, інтенсивністю залучення й використання природних багатств в господарській практиці;

· породжені невідповідністю законів розвитку суспільства і законів природи - між відносно короткими виробничими циклами і тривалими циклами відтворення екологічних систем; між виробничими цілями природокористувачів і станом навколишнього середовища, можливостями його самовідновлення.

Прикладом загострення зазначених суперечностей в Україні є небезпечні тенденції зростання кількості техногенних аварій і катастроф, порушень норм експлуатації мінерально-сировинних, земельних, водних і лісових ресурсів, послаблення екологічного контролю, прискорення нагромадження відходів при збільшенні частки особливо токсичних. Так, дослідження спеціалістів Українського науково-дослідного інституту водогосподарсько-екологічних проблем свідчать, що у ріки України скидається щорічно 21 млрд. м³ промислових стоків, до атмосфери надходить 17,5 млн. т хімічних речовин, що складає близько 300 кг в рік на душу населення.

Причинами загострення екологічно-економічних суперечностей національної економіки України виступають:

· успадкування наслідків екологічно неефективного, екстенсивного розвитку продуктивних сил і виснажливої експлуатації обмежених природних ресурсів;

· енерго- та ресурсоємна структура економіки;

· відсутність ефективного механізму регулювання еколого-економічних процесів.

Інтегровану оцінку сучасного стану екологічної складової національної економіки України репрезентують результати міжнародного екологічного рейтингу, започаткованого аналітиками Світового економічного форуму. Згідно з “індексом екологічної сталості”, що агрегує 22 комплексних індикатори за 67 параметрами, що дають можливість оцінювати процес еволюції країни на шляху екологозабезпеченого сталого розвитку, Україна посідає 110-те місце серед 122 країн. А за “індексом екосистеми світу”, що інтегрує 87 параметрів, Україна займає 127-ме місце в екологічному рейтингу 165 держав світу.

Отже, зазначені рейтинги екологічного стану національної економіки України та огляд сучасних теоретико-методологічних позицій з питань національного природокористування свідчать про необхідність формування ефективного механізму еколого-економічного регулювання.

Державне регулювання еколого-економічних процесів поєднує правові, адміністративні та економічні методи (рис. 8.1).

Ринкове еколого-економічне саморегулювання

продаж екологічних прав

Рис. 8.1. Еколого-економічне регулювання в національній економіці

Головна роль у ньому належить державі, яка виступає економічним суб’єктом, що втілює суспільні екологічні інтереси. Вона покликана, по-перше, не тільки забезпечити адекватний правовий режим, але й адекватно впливати, як безпосередньо, так і опосередковано, на становлення цивілізованого ринкового механізму у ековиробництві; по-друге, сформувати ефективну систему державного регулювання національних еколого-економічних процесів; по-третє, виконувати важливу функцію координації та оптимізації ринкових механізмів та механізмів суспільного регулювання; пошуку адекватних форм руху об’єктивних протиріч між ними; по-четверте, створити необхідні передумови для розвитку ефективних форм громадянського еколого-економічного регулювання, суб’єктами якого виступають суспільні екологічні організації.

В загальному розумінні державне регулювання еколого-економічних процесів - це система державних заходів, спрямованих на забезпечення нормального процесу суспільного відтворення, сприятливих екологічних умов для функціонування національної економіки.

Правові методи є системою юридичних заходів впливу держави через законодавчі і виконавчі органи влади на підприємництво, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою забезпечення сталого еколого-економічного розвитку національної економіки, імплантації екологічних цілей у економічні інтереси товаровиробників.

Адміністративні методи характеризуються прямим впливом на суб’єктів господарювання шляхом встановлення обов’язкових для виконання екологічних норм, стандартів, завдань і розпоряджень.

Економічні методи управління ековиробництвом — це комплекс науково обґрунтованих форм та прийомів, які адекватно виражають об’єктивний процес взаємодії економічних категорій і законів, що впливають на екологічні інтереси суб’єктів господарювання (екологічні податки, податкові пільги, фінансові санкції, субвенції, субсидії, прискорена амортизація природоохоронного обладнання, екологічні стандарти, платежі, ліцензування забруднень).

Ринкове еколого-економічне саморегулювання сприяє зростанню ресурсозабезпечення та ресурсовіддачі, конкурентоспроможності продукції, формуванню системи позабюджетніх екологічних фондів.

Розвиток національної індустрії охорони та відтворення навколишнього середовища визначається умовами формування та функціонування екологічного ринку.

Екологічний ринок — це сфера обміну ресурсами, капіталом, працею, товарами, інформацією, ідеями (матеріалізованими у патентах і ліцензіях), що сприяють поліпшенню життєдіяльності людини, економії природного потенціалу національної економіки.

Головним атрибутом екологічного розвитку є впровадження сертифікації та ліцензування забруднення довкілля. Екологічні ліцензії, загальна кількість яких повинна відповідати стандартному рівню сукупних викидів, можуть необмежено продаватись та купуватись на певній території. Ціни на ці ліцензії визначаються співвідношенням відповідних попиту та пропозиції. В міру збільшення джерел забруднень зростає обсяг попиту на екологічні ліцензії.

Впровадження ринку прав на забруднення в Україні має певні переваги. По-перше, потенційні забруднювачі отримують певний матеріальний стимул для охорони довкілля. По-друге, прихильники природоохорони, скуповуючи та утримуючи екологічні ліцензії, зменшують фактичне забруднення у порівнянні з нормами, визначеними владою. По-третє, в міру збільшення обсягу попиту на екологічні ліцензії зростають і доходи від їх продажу. По-четверте, зростання цін на екологічні ліцензії стимулює вдосконалення методів контролю за забрудненням довкілля.

Розвиток екологічного ринку в Україні сприятиме:

· активізації процесу накопичення капіталу. Причому не за рахунок забруднення довкілля чи підвищення експлуатації ресурсів, а шляхом вирішення екологічних проблем;

· прискоренню процесу ресурсозберігаючої технологічної модернізації, особливо у металургійному комплексі;

· створенню нових робочих місць та підвищенню загальної екологічної культури;

· становленню ринку екологічних товарів і послуг;

· підвищенню конкурентоспроможності національної економіки, активізації міжнародної торгівлі.

В національній економіці України спостерігається широка демократизація екологічних процесів, формування системи громадянського екологічного регулювання, оскільки використання ринкових механізмів хоча і стимулює позитивну динаміку ековиробництва, але не запобігає екодеградації.

Громадянське екологічне регулювання пов’язане з діяльністю громадських організацій, спрямованою на подолання еколого-економічних суперечностей. Суб’єктами громадянського екологічного регулювання в Україні є близько восьми тисяч неформальних суспільних об’єднань, які вважають своїми головними завданнями пропагування природоохоронних програм, здійснення суспільної екологічної експертизи та моніторингу, формування екологічної культури та удосконалення екологічної освіти.

Реалізація стратегії сталого еколого-економічного розвитку України потребує узгодження державного, ринкового та громадянського екологічно-економічного регулювання. Державне регулювання впливатиме на вектор національної еколого-економічної політики завдяки підсиленню нормативно-правової екологічної бази, ринкове саморегулювання сприятиме підвищенню суспільності ековиробництва, екологізації системи оподаткування; прогресу екологічного ринку, громадянське регулювання – створенню недержавних екологічних фондів, здійсненню контролю за станом довкілля та підвищенню загальної екологічної культури і відповідальності. Цілеспрямована дія розглянутого триєдиного механізму сприятиме формуванню ефективних відносин національного природокористування на засаді довіри, партнерства, співпраці суб’єктів господарювання з метою підвищення якості життєвого середовища людини.

Разом з тим, необхідно усвідомити, що активізації екологізації національної економіки не можна досягти без істотних зрушень у духовній сфері суспільства. Тільки високодуховна людина завжди намагається оберігати навколишнє середовище. Екологізація духовної сфери виховуватиме патріотизм і національну свідомість щодо збереження якості довкілля та розвитку екологічної етики.

Дата добавления: 2015-08-10