Епоха ідеологічних міфів соцреалізму

На жаль, із насильницьким упро­вадженням соціалістичного реалізму увесь калейдоскоп театрального нова­торства в Україні, увесь перелік драма­тургів, до якого входили Я. Мамонтов, І. Кочерга, І. Дніпровський, М. Куліш, Ю. Яновський, Л. Первомайський, які сперечалися та дискутували між со­бою, фактично було замінено єдиною постановочною формулою та єдиним ім'ям - О. Корнійчук.

На відміну від авангардистської те­атральної моделі, за якої всі основні засоби сценічної виразності (сцено­графія, світло, акторська гра, пласти­ка, музика тощо) були підпорядкова­ні ідеї створення концептуального ви­довища, що візуально не нагадувало реальний світ, театр доби соцреалізму прагнув до так званої ілюзіоністської сценічної моделі, де все певною мірою було подібне на справжнє життя. «Жит-тєподібна» театральна форма (най­краще її унаочнювали сценографія з ретельно відтворюваними інтер'єрами та екстер'єрами) стала носієм тоталі­тарного ідеологічного міфу, виробле­ного в радянській державі, - міфу про світле майбутнє, безтурботне жит­тя, мудрість партійних керівників, злочинність класових ворогів тощо.

Головним драматургом-міфотворцем, чиї п'єси «Платон Кречет», «Прав­да», «Богдан Хмельницький», «В сте: пах України» не просто мали обов'яз­ково з'являтися на сцені, а тиражува­лися буквально всіма театрами' Украї­ни та за її межами, був уже згадува­ний Олександр Корнійчук. Саме на основі його драматургії в Україні ви­творилася модель соцреалістичного театру, що завдяки сконструйованим драматургом псевдожиттєвим ситуаці­ям утверджував конкретну міфологе-му. А відтак роль режисури із концеп-туально-інтерпретативної, для якої принциповим був розгляд парадигми^ «людина і світ», було зведено до ролі оздоблювача ідеологічного міфу.

Основними втілювачами цього міфу стали видатні українські актори 30-50-х років А. Бучма, О. Ватуля, Н. Уж-вій, В. Добровольський, Д. Мілютенко, Ю. Шумський, Г. Юра, Д. Антоно­вич, І. Мар'яненко, М. Крушельниць-кий, О. Сердюк, В. Чистякова та ін. Більшість із них працювали в Київ­ському театрі ім. І. Франка, Харків­ському театрі ім. Т. Шевченка.

Отже, можна стверджувати, що ук­раїнський театр 30-х - початку 60-х років - це насамперед театр визначних;ікторів. Рівень виконавської майстер­ності цих митців, більшість з яких бу­ли або учнями, або сподвижниками Ле­ся Курбаса, досягає в ці роки апогею. ('.творені ними, передусім у класичній драматургії, образи: А. Бучма - Ми­кола і Н. Ужвій - Анна («Украдене щастя» І. Франка), Д. Антонович -Тихон і В. Чистякова - Катерина («Гроза» О. Островського), Л. Гакке-буш - леді Макбет («Макбет» В. Шек-спіра), М. Крушельницький - король Лір («Король Лір» В. Шекспіра), Г. Юра - Стьопочка Крамарюк («Жи­тейське море» І. ' Карпенка-Карого) вражали детальною психологічною розробкою, тонким мімічно-пластич-ішм малюнком, а головне, - сильною гуманістичною енергетикою.

В умовах жорстокого тоталітарного режиму світлі сценічні постаті, ство­рювані акторами в спектаклях, в яких ідеологічний міф виступав замінни­ком реальності, ставали для більшо­сті глядачів своєрідним стимулом до життя, ковтком свіжого повітря, допо­магали не зневіритися, не втратити сподівання на майбутнє. Власне, ці позаестетичні чинники, що належать до соціально-суспільних функцій те­атру, перетворили радянське мистец­тво на культову творчість і дали йому змогу досягти значних висот. Водно­час, хоча вершинні здобутки тогочас­ного українського театру пов'язані са­ме з акторською школою, слід згадати й плідну роботу в ці роки таких режи­серів, як В. Василько, Б. Романиць-кий, І. Юхименко, Б. Тягно, Г. Ігна-тович, І. Чабаненко та ін.

Дата добавления: 2015-07-25