Симфонічна та камерно-інструментальна МУЗИКА

У першій половині XX ст. форму­ються два основні напрями україн­ського симфонізму: лірико-епічний і конфліктно-драматичний. Яскраве втілення вони знайшли у творчості учнів школи Рейнгольда Глієра.- Л. Ре-вуцького (Друга симфонія у трьох час­тинах) і Б. Лятошинського. Принципи симфонічної поемності розвиваються в музиці С. Людкевича, зокрема у фан-тазії-поемі «Веснянки» та «Галицькій рапсодії» - музичній пам'ятці січовим стрільцям. Чимало творів для духово­го оркестру патріотичного звучання с для цих оборонців української держав-й ності написав Я. Ярославенко (на­приклад, «Марш січовиків»).

Вагому симфонічну спадщину зали­шив видатний композитор Б. Лято-шинський. Непересічне значення в іс­торії української музичної культури сучасності мала його Третя симфонія (1955). У ній із філософською глиби­ною і композиторською майстерністю втілено тему війни і миру через кон­фліктне зіткнення двох антагоністич­них образних сфер: зла, насильства (перша тема) і гуманності, людяності (друга, журлива тема). У чотирьох частинах симфонії основні музичні те-ми-образи розвиваються і зазнають ін­тонаційно-образного перетворення. Велична й урочиста кінцівка твору символізує перемогу добра над злом. У 60-80-х роках формуються нео-фольклорний (М. Скорик, Л. Грабов-ський, Л. Дичко, Є. Станкович) та

неокласичний (Є. Станкович, В. Силь­вестров, В. Бібік) напрями симфоніч­ної творчості. Поєднання самобутніх взірців гуцульського фольклору із су­часними виразовими засобами - ха­рактерна ознака симфонічного стилю Мирослава Скорика. Наприклад, у «Карпатському концерті» та циклі «Гуцульський триптих» він оркестро­вими засобами відтворює звучання на­родних інструментів Карпатського ре­гіону - трембіти, флояри, цимбалів. Водночас використовує сонорні ком­плекси та інші прийоми сучасної се­рійної техніки. Такий синтез надає музичній мові композитора самобут­нього і неповторного забарвлення.

Значним досягненням української симфонічної музики стали програмні «Симфонічні фрески» Л. Грабовського за мотивами малюнків Б. Пророкова «Це не повинно повторитися», в яких втілено ідею протесту проти війни.

Євген Станкович - один із провід­них українських композиторів-симфо-ністів сучасної доби. До основних сти­льових ознак його творчості належать монументальність ідейного задуму, глибинні зв'язки з фольклором Закар­паття, новаторство у сфері застосуван­ня музичних форм і техніки. Творам композитора притаманні яскрава дра­матичність, контрастне зіткнення про­тилежних образно-емоційних сфер -радості й страждання, напруженості і філософської споглядальності. У до­робку митця масштабні та камерні симфонії, балети «Ольга», «Проме­тей», «Вікінги», музика до кінофіль­мів. Він одним із перших у вітчизня­ній музиці застосував прийоми полі-стилістики (цитування композиторів-класиків), колаж.

-~На засіданні Міжнародної музич-1 ної ради при ЮНЕСКО одночастинну Камерну симфонію № З Є. Станковича було визнано одним із десяти най­кращих музичних творів світу за 1985 р. Це стало яскравим свідченням широкого визнання здобутків українського митця. У цьому творі досить незвичний камерний склад інструмен­тів: флейта соло і 12 струнних. Туж­ливі наспіви флейти чергуються з тривожним звучанням струнних. Сим­фонія вражає як образами скорботи, трагедійності життя, так і світлими епізодами задушевної лірики споді­вань, мрій. Так за допомогою музич­них контрастів композитор передає контрасти життя.

В останні десятиліття в українській музиці з'явилися цікаві симфонічні по­лотна, в яких знайшли відображення нові теми сучасності. З-поміж них -чимало програмних творів, що втілю­ють образи історії нашої Батьківщини. За симфонію № 3, присвячену «Па­м'яті жертв голодомору 1932-1933 ро­ків на Україні», ЇЇ автора - Миколу Дремлюгу було нагороджено Держав­ною премією ім. Т. Шевченка. «Твор­чою сповіддю» назвав цей монумен­тальний симфонічний твір композитор. Найяскравішим «модерністом» is українській музиці вважають Вален­тина Сильвестрова - композитора, який належить до представників української інтелігенції 60-х років. Йо­го творчість упродовж тривалого часу несправедливо замовчувалася. Ціка­во, що визнання до нього прийшло спочатку за кордоном: В. Сильве­стров став лауреатом Міжнародної премії США, Міжнародного конкур­су молодих композиторів у Нідерлан­дах. І лише останнім часом музика композитора зазвучала в Україні, йо­го було удостоєно Державної премії ім. Т. Шевченка.

Він працює у симфонічному, ка­мерно-інструментальному жанрах, часто використовує для втілення сво­їх задумів оригінальні склади інстру­ментів (як, наприклад, у симфоніях для камерного оркестру «Спектри» та «Медитація»).

Молоді композитори України роз­вивають кращі традиції українських майстрів симфонічної музики, про­довжують експериментальні пошуки в галузі найсучаснішої композиторської техніки - алеаторики, сонористики, додекафонії, тембрової колористики, комп'ютерної музики.

XX ст. - період становлення нових для української музики камерно-ін-струментальних жанрів - одночастин­них та циклічних. Пригадаймо, що ка­мерна музика - це вид музики, при­значений для виконання в невеликих приміщеннях. Його виникнення пов'я­зане з практикою домашнього музику­вання в колі знавців-аматорів. Камер­ні твори виконуються соло чи в ансам­блі - з двома (дует), трьома (тріо), п'ятьма (квінтет) і більше вокалістами або інструменталістами. Найпошире­ніші інструменти, що застосовуються в камерній музиці, - скрипка, альт, віо­лончель, фортепіано, флейта.

У першій половині XX ст. музика для камерно-інструментальних ансам­блів не набула значного розвитку в творчості українських композиторів, оскільки побутували вони у досить вузькому колі інтелігенції. Композитори віддавали перевагу дрібним фор­мам - прелюдіям, етюдам, поемам, циклам мініатюр, обробкам народних пісень і танців для фортепіано та ін­ших інструментів.

Багато піаністів включають до сво­го репертуару лірико-епічну «Пісню» для фортепіано Л. Ревуцького, що на­прочуд щиро передає дух народного світосприйняття, нагадує фольклорні джерела, зокрема українські пісні-ду-ми. У цій невеликій п'єсі композито­рові вдалося розкрити глибину і пое­тичність музичного образу, він засто­сував наспівно-декламаційну мелоди­ку, яскраву гармонію, мелізми^, що асоціюються з кобзарськими награван­нями на бандурі.

Майстром інструментальних мініа­тюр справедливо вважають В. Барвінського, який залишив багатожанрову камерно-інструментальну спадщину для різних інструментів та їх складів (квінтет, тріо, квартет). Його унікаль­на «Збірка українських колядок і щед­рівок» містить 22 фортепіанні обробки українських стародавніх церковних наспівів Карпатського і Центрального регіонів України. Музика композитора має глибоко національний характер. Завдяки лаконізму піаністичних засо­бів, різнобарвній колористичній гармо­нії, фактурно-тембровим ефектам він створює власний витончений стиль.

Вершинним досягненням вітчизня­ної камерно-інструментальної музики є монументальний «Український квін­тет» Б. Лятошинського, навіяний тра­гічними подіями війни. Його теми ні­би виростають з інтонаційних джерел українського фольклору - дум, істо­ричних пісень, плачів. У цьому творі композитор виявив високу ансамблеву майстерність.

Для камерної музики В. Сильве-строва характерні пошуки тембрового співвідношення різних інструментів, застосування нетипових ансамблевих складів і форм, використання прийо­мів полістилістики («Кіч-музика» для фортепіано, тріо для флейти, труби і челести1) та ін.

З-поміж творів для народних ін­струментів найбагатший репертуар для бандури. І це не дивно, адже цей інструмент є одним із національних символів України. Музика для банду­ри привертала увагу багатьох україн­ських композиторів. Сучасне бандур­не мистецтво важко уявити без творів М. Дремлюги, який створив різножан­ровий репертуар для цього інструмента.

Чимало цікавих музичних образів втілюють українські композитори, ви­користовуючи віртуозні можливості баяна («Карпатська сюїта» В. Зубиць-кого), духових інструментів (марші Є. Юцевича, Я.и Верещагіна).

Ще за часів Й. С. Баха, В. Моцар­та, Р. Шумана, П. Чайковського існу­вала традиція писати музику спеці­ально для дітей. У XX ст. її продовжи­ли К. Дебюссі, С Прокоф'єв, Б. Бар-ток. В українській музичній культурі основоположником дитячого фортепі­анного репертуару був Віктор Косен-ко (1895-1938). Йому належить чудо­вий фортепіанний цикл «24 дитячі п'єси», що розкриває яскравий і ра­дісний світ дитинства. Цикл містить різноманітні твори. Широку популяр­ність в юних піаністів здобули таєм­ничо-загадкові «Казочка» і «Балетна сценка», наспівні «Колискова» і «Ме­лодія», веселі та швидкі «Дощик» і «За метеликом», пейзажні п'єси «На-галявині» й «Пастораль». У цьому циклі В. Косенко вперше в україн­ській музиці ввів у практику навчан­ня учнів молодших класів угі 24 то­нальності.

Цікаві фортепіанні цикли «Дитяча музика» № 1 і № 2 створив В. Силь­вестров. Як і його попередники, він розкриває у своїх циклах картини ди­тячого життя, сповненого веселих ігор і розваг («Скерцо», «Марш»), зами­лувань чарівними картинами природи («Озеро»), таємничих подій («Каз­ка»).

Дата добавления: 2015-07-25