Міхновський

Першою дійсно політичною українською організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом, була славетна РУП (Революційна Українська Партія).

Програмою цієї партії на першому етапі її існування став проголоше­ний 1900 р. у Харкові та Полтаві на з'їзді української інтелігенції М. Міхновським (1873-1924) реферат "Самостійна Україна".

У цій праці М. Міхновський, продовжуючи ідеї програмних докумен­тів "Братства тарасівців", заявляє, шо кінець XIX сторіччя позначився яви­щами, які характеризують новий етап розвитку людської історії. Ці явища – боротьба народів за національо-державне самовизначення. Українська нація, вважає він, знаходиться в становищі "зрабованої", поневоленої. Кожна нація прагне до свободи і самостійного розвитку.

Як правник М. Міхновський аналізує причини поневоленого стано­вища української нації і, зокрема, зміст Переяславського 1654 року договору. Його висновок однозначний – Україна на момент його підписання була самостійною суверенною державою, яка уклала союз з Московською монар­хією. Цей договір не позбавляв Україну державної самостійності і всі пода­льші дії московської влади були направлені на порушення пунктів договору. М. Міхновський підкреслює, що з правничої точки зору Україна має всі підстави на відновлення своєї державності і не несе зобов'язань перед сторо­ною, що порушила самочинно договір. Повернення до його положень, вва-жас він, повинно стати першим кроком на шляху до повної самостійності Української держави і програмою мінімум кожного свідомого українця. Лише після набуття повної державно-політичної самостійності український народ зможе вирішити питання про те, чи вступати йому в державно-політичні союзи з іншими націями.

Однак одних правних підстав для отримання Україною незалежності недостатньо. Необхідно, вважає М. Міхновський, щоб цього прагнула сама нація і, у першу чергу, її провідники, еліта, яку він називає "інтелігенцією". На жаль на попередніх шаблях історичного розвитку українська еліта часто не виконувала свого призначення, раз у раз зраджуючи свій народ. Тепер же, на його думку, формується нове покоління провідників, здатне прийняти на себе відповідальність за майбутнє. Це покоління забезпечить національний солідаризм та національне і соціальне звільнення українського народу.

Обстоюючи ідею національного солідаризму М. Міхновський досить емоційно і не завжди виважено намагався підкреслити вищість національ­них інтересів, необхідність ставити на перше місце інтереси української на­ції.

Течія «Самостійна Україна» течія так званого українського самостійництва, шо сформувапося спочатку в Українську Народну Партію, а під час революції в партію соціялістів-самостійників, кволу політично, але войовничу на словах, а по­декуди й на ділі" [38 с. 65].

Дійсно, започаткований тарасіцями та "Самостійною Україною" М. Міхновського рух, хоч і набирав певної сили, все ж залишався далеко не самим впливовим в Україні. Не говорячи про впливи російських партій різного спрямування, самостійницька ідея не знаходила значної підтримки навіть в колах національно свідомих українців. Навіть актуалізація соціального пи­тання, у т.ч. і робітничого, не сприяли завоюванню самостійниками провід­них позицій в українському русі. Провідною була і залишалась ідея автоно­мії, як максимум державницьких прагнень українців.

Донцов

Д. Донцов заперечував традиційний український націо­налізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сфор­мулював концепцію нового — інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм перед­бачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ І перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість. а не пасивну споглядальність.

Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея пере­орієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Росіянам, ловодив Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, годі як Україна культурою, засадами в соціальному й полічичному житті залишилася з Європою. Тому основною заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України мусить бути «повна сепарація від Росії».

Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова най­повніше викладена у його праці «Націоналізм». У ній він писав, що починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій — інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення.

Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. Розуміючи, що традиції минуло го українців не дуже сприяють державотворенню, Д. Донцов переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та амораль­ності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керу­ються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.

Необхідною умовою національного поступу, перетворен­ня маси н націю Д. Донцов вважав формування національної. політичної еліти як державотворчого елемента* Цей елемент він називає по-різному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні України, не у власне національній свідомості широких мас, а у виродженні державотворчого елемента, відсутності власної провідної верстви. У найвідповідальніші історичні моменти українська еліта виявлялася не гідною свого народу і свого призначення. Тому першочерговим завданням українського націоналізму є формування саме провідної верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією.

Провідна верства має визначитися своїм окремим стано­вищем у суспільстві та окремими, тільки їй притаманними, державотворчими функціями. Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди земних Інтересів і земної праці, які приносять суспільству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства — цс аристократи духу, для яких земля — передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.

Крім відчуття духу землі, для належності до провідної верстви необхідні ще й інші ознаки. Це, по-перше, шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов'язку. По-друге, мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на яких тримається світ у цілому й суспільство зокрема. По-третє, мужність, що проявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє призначення, незважаючи ні на що. Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націо­налізму, за Д. Донцовим, мало бути «творче насильство», що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки і вважав, що політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти російської державності, є необхідною умовою виживання української нації.

Д. Донцов поділяв нації на панівні і непанівні і вважав, що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею, національною ідеєю і тому на них не слід зважати.

Дата добавления: 2015-07-21